Тематичний план курсу

№	Назва теми	Усього годин	Лекція	Практичні заняття	Самостійні заняття
1.	Управління загальною середньою освітою як складова школи соціальних систем	12	2	2	8
2.	Основні характеристики соціального управління	8	2	-	6
3.	Основна мета теорії соціального управління	9	4	-	5
4.	Загальні питання проблеми спілкування	8	-	2	6
5.	Комунікативна сторона спілкування	10	-	2	8
6.	Цілі, функції і принципи соціального управління	10	4	2	6
7.	Соціальний аспект менеджменту в освіті	12	2	2	6
8.	Управління педагогічним колективом як соціальною групою	12	2	2	8
	Усього	81	16	12	53

Тема 1. Управління загальною середньою освітою як складова школи соціальних систем

Поняття педагогічної системи. Ідею загальної тeopii систем у 1937 році висловив Людвиг фон Берталанфі. Ця ідея була розвинута на ocновi концепції структурно-функціонального аналізу (Т.Парсонс, Р.Мертон) та концепції соціального біхевіоризму.

Засновник школи Честер Барнард розробив на міждисциплінарному piвні комплексний метод цілісної тeopiї організації й управління. Він виявив сутність мотивації діяльності як досягнення закономірної рівноваги між внеском i задоволенням людини з перебільшенням останнъого. Те, що одержуе людина як результат її діяльності, повинно мати винагороду, але не у формі внеску. Ч.Барнард розробив загальні стимулювання, які впливають на поведінку людини в організації. Цікава ідея вченого щодо функціонального планування, яке підтримує організаційну систему, i еволюційного планування, спрямованого на досягнення стратегічних цілей шляхом вирішення проміжних завдань. У роботах сучасних учених цьому відповідає планування роботи школи в режимі функціонування і в режимі її розвитку (М.Поташнік).

Д.Гвішиані виявив практичну значущість системної соціальної парадигми, розкривши сутніть її застосування в управлінській діяльності.

Системний підхід дає можливість сконцентрувати зусилля на основних питаннях управління: формулювання та iєpapxічнe сполучення цілей, вибір засобів i методів діяльності, забезпечення кількісної оцінки результатів. Продуктивність управління забезпечується постійним системним аналізом ycix етапів діяльності.

У 80-х роках минулого століття була надрукована робота Н.Кузъміної «Системный подход в педагогическом исследовании», де розкрито поняття «педагогічної системи», виділені її структурні та функціональні компоненти. За визначенням автора, кожна педагогічна система є елементом системи більш високого порядку. Наприклад, дошкільні заклади—елементи системи дошкільної освіти; школи — елементи системи загальної середньої освіти; професійні училища, технікуми — елементи системи професійної освіти. Дошкільна освіта, загальна середня освіта, професійна освіта — це елементи системи освіти.

Функціональні компоненти педагогічної системи. Були виділені функціональні компоненти педагогічної системи — проектувальний, конструктивний, організаційний, комунікативний, які можна було застосувати щодо всієї iєpapxiї управлінських структур системи освіти.

До тeopiї школи соціальних систем належить концепція ситуативного підходу Р.Моклера. У 70-тi роки минулого століття цей метод був одним із провідних в американській тeopiї організації й управління.

Ситуація — це сполучення умов та обставин, що спричинює нове оточення. Для досягнення цілей в умовах, що змінюються, необхідні такі дії:

• проведення діагностування ситуації з метою визначення цілей, завдань, шляхів їх виконання;

• вивчення характеристик ситуації i виділення чинників, які безпосередньо впливають на ухвалення рішення;

• розробка альтернатив діяльності;

• оцінювання кожної альтернативи і вибір тієї, що відповідає ситуації;

• виконання плану.

Ситуативний підхід, на якому базується метод ситуативного менеджменту, дає змогу здійснювати цільове управління в освіті.

Система управління освітою як різновид соціальних систем. Розглянемо соціологічні основи управління освітою. Соціологія управління освітою наголошує, що без наявності соціальної організації немає управління, так само, як і організація не може існувати без управління. "Управління — це діяльність, тому воно не може бути тотожним самій організації[ ]». Стосовно соціальної організації управління є інтегрованою функціональною системою. Основним у соціальному управлінні є взаємодія керівної та керованої підсистем. Принципами їх нормативної взаємодії є ієрархія, самоорганізація і саморегулювання. Суб'єктами та об'єктами управління в соціальних системах є люди. Встановлення взаємодії між ними можливе тільки за умови визначення з обох сторін єдності завдань. Тому, організовуючи управління соціальними системами, необхідно напрацьовувати так звані моделі взаєморозуміння між керівними і керованими підсистемами. Але не слід забувати: чим вищий ступінь солідарності, тим нижчий рівень індивідуальності. Тому, організовуючи процес управління, треба намагатися не переборювати, а розвивати творчу ініціативу, досягаючи різноманітності творчих індивідуальностей.

Соціальна система за Т.Парсонсом, охоплює чотири рівні організації суспільства:

• керований (технічний), де соціальні елементи безпосередньо взаємодіють один з одним; ▪ управлінський, який регулює процеси першого рівня;

• інституційний, де вирішуються загальні питання;

▪соцієтальний, де визначається політика діяльності всіх рівнів.

Н.Лукашевич, використовуючи методологію Парсонса, виділяє три рівні управління освітою: державний, самоуправлінський і саморегуляційний.

Державний (соцієтальний) рівень забезпечує єдність освіти з усіма сферами організації суспільства: економічною, політичною, духовною. Його рішення, нормативи, розпорядження обов'язкові для нижчих рівнів. На цьому рівні всі новації, ідеї, наукові наробки проходять експертизу на соціальну доцільність, напрацьовується програма розвитку і функціонування освіти.

Цьому рівню відповідає Міністерство освіти і науки України.

Самоуправлінський рівень спрямовується на розв'язання операційних проблем. Створені (відібрані) на державному рівні програми, накази, розпорядження, ідеї передаються на етмоу лавлікс?- >. S рівень як загальні, не враховуючи специфіки і особливостей самоуправлінського рівня. На цьому рівні документи набувають реалістичності здійснення через їх адаптацію до місцевих умов.

Цьому рівню відповідають регіональні управлінські структури освіти: Міносвіти АР Крим, управління освіти обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, районні відділи освіти. У межах школи цю роль виконує адміністрація.

Саморегуляція та самоуправління. На саморегуляційному рівні управління відбуваються процеси самоорганізації та самоуправління. Саморегуляція—це властивість усіх біологічних істот. Людина здійснює саморегуляцію на основі базових потреб і соціальних інтересів шляхом їх взаємопристосування і «самонаведення» на вибір реальних способів їх задоволення.

Стосовно цього викликають інтерес розроблені Е.Дюркгеймом «Правила, що стосуються пояснення факта». Наведемо два з них, які стосуються питань управління соціальними системами.

Перше: «Якщо суспільство є лише система засобів, встановлених людьми для досягнення певних цілей, то ці цілі можуть бути тільки індивідуальними, тому що до суспільства могли існувати тільки індивіди. Від індивіда, отже, виходять ідеї і потреби, які зумовили формування суспільства, а якщо від нього все виходить, то ним неодмінно все має й пояснятися[ ]».

Друге: «Причинами колективних уявлень, елюзій, спрямувань є не стан свідомості індивідів, а умови, в яких вони перебувають[ ]». Отже, ці правила ще раз підтверджують, що, по-перше, система загальної середньої освіти повинна ґрунтуватися на цілях учня, тому формування цілей потрібно здійснювати не зверху вниз нисхідними потоками, а знизу вверх; по-друге, регулювати пізнавальну діяльність учня варто не силовими методами (директивними гаслами про обов'язки учнів, запевненнями в тому, що знання знадобляться в житті тощо), а створенням відповідних умов, за яких учень мимоволі здійснює пізнавальні дії або добровільно обирає цю діяльність.

Саморегуляція відбувається на чуттєвому і раціональному (свідомому) рівнях. На першому рівні цьому сприяє задоволення від соціального спілкування. На другому — збіг з особистими установками на систему цінностей, які в основному відповідають розробленим моделям (цілям).

Саморегуляція має всі атрибути процесу управління: цілеспрямованість, координацію, кореляцію взаємодії. Елементом саморегуляційного рівня є діяльність двох суб'єктів, які представляють інтереси різних соціальних рівнів (а значить, і різні цілі).

На саморегуляційному рівні взаємодіють учителі (управлінський рівень соціальної системи) і учні (первинний рівень соціальної системи).

Трирівнева модель управління загальною середньою освітою. Отже, модель управління загальною середньою освітою з позицій соціології має три рівні, два з яких (саморегуляційний і самоуправлінський) передбачають кооперацію діяльності. На саморегуляційному рівні, як уже згадувалося, кооперується діяльність первинного та управлінського рівня соціальної системи. На самоуправлінському рівні кооперується діяльність інституціонального і частини державного (соцієтального) рівня соціальної системи, оскільки всі структури державного управління належать соціальному рівню соціальної системи. На наш погляд, виділення трьох рівнів управління освітою із соціальних позицій не викликає сумнівів. Сумнів виникає через розподіл складових усередині виділених рівнів. Основним завданням будь-якої освіти, у тому числі й загальної середньої, є розвиток людини, якій надаємо освіту. Отже, результатом освіти мають бути позитивні зміни, що відбуваються з людиною, яку ми навчаємо та виховуємо. Людина сама спроможна ставити мету й організовувати свою діяльність для її досягнення. Цей процес може відбуватись і без зовнішнього керування, і з ним. У першому випадку ми маємо справу із самоосвітою. У другому — з організованою освітою за допомогою вчителів, дистанційних завдань (за дистанційних форм навчання). Значить, саморегуляція проходить на рівні учня, тому, логічно, на саморегуляційному рівні моделі залишити тільки учня.

Самоуправлінська діяльність передбачає визначення напряму розвитку учня і добір змісту та методів, засобів навчання, створення відповідних умов. Це — завдання педагогів та батьків. Тому на самоуправлінському рівні доцільно залишити керівника, його заступників, учителів, батьків, учнів, оскільки ставлення батьків до організації навчально-виховного процесу формується під впливом особистісних уявлень дітей.

На державному рівні залишаються всі управлінські структури. Не зважаючи на те що на рівні регіонів органи управління загальною середньою освітою скеровують дії нормативів з урахуванням регіональних умов, вони ж і формують політику загальної середньої освіти для всіх відповідних закладів. Вони проводять і визначення статусу закладів під час ліцензування, якості їх діяльності під час атестації, санкціонують інноваційні програми навчання, ідеї створення об'єднань навчально-виховних закладів тощо. Тобто, за змістом роботи вони відповідають переважно соцієтальному рівню.

Самоуправління саме тому так і називається, що здійснюється структурою, яка безпосередньо навчає і виховує учня. Якщо зняти прошарок між школою і Міністерством освіти і науки, то самоуправління всеодно відбуватиметься. А от якщо забрати школу, залишивши регіональні органи управління і міністерство, то самоуправління завершиться адаптацією відповідних документів до регіональних умов. Соціальна організація, яка не може досягти результату – у нашому випадку – навчити, виховати, розвинути дитину, - а лише має модель того, як це бажано зробити, об’єктивно не може здійснювати самоуправління і є посередницьким органом. Тому самоуправління повинно здійснюватися загальноосвітніми навчальними закладами.