Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Соціальний аспект діяльності керівника закладу...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
26.11.2019
Размер:
600.06 Кб
Скачать

Тема 4. Загальні питання проблеми спілкування

Визначення поняття «спілкування». Поняття "спілкування" за своїм походженням і змістом - продукт вітчизняної філософії і психології. В англомовній психологічній літературі розповсюджено поняття „комунікація". Семантично „спілкування" і „комунікація" майже збігаються, оскільки означають „спільність", „з'єднання", „повідомлення". Більшість вітчизняних дослідників розмежовують поняття „спілкування" і „комунікація", підкреслюючи, що на відміну від комунікації, у спілкуванні відоб­ражена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями і суб'єктивними смислами. Окрім того, якщо в понятті „спілкування" наголос робиться на взаємному обміні інформацією (діалогічність, взаєморозуміння), то в понятті „комунікація" наголошується на передачі інформації. У найбільш загальному визначенні спілкування - це універсальна реальність людського буття, яка породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків. В цій реальності формуються і розвиваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини[ ].

У вітчизняній науці склалася традиція пов'язувати поняття „спілкування" з категорією „діяльність". У 70-80-х рр. у вітчизняній психології відбулася широка дискусія з приводу співвідношення понять „спілкування" і „діяльність". Результатом цієї дискусії було не тільки уточнення змісту цих понять, але й формулювання нового принципу психології, на основі якого сучасна наука розглядає сутність спілкування: спілкування як засіб організації діяльності, і спілкування як задоволення потреби людини в іншій людині, тобто в живому контакті.

В аналізі сутності спілкування слід ураховувати те, що в багатомірній людській життєдіяльності спілкування пов'язано з діяльністю різними сторонами, у яких виявляються різні характеристики спілкування, що зобов'язує в його аналізі враховувати певний аспект. Якщо розглядати спілкування в психологічному аспекті, тобто з точки зору індивіда як одного із учасників спілкування, то діяльність у цьому випадку буде родовим поняттям стосовно спілкування, оскільки індивід (учасник спілкування), роблячи що-небудь, може спілкуватись, а може й не спілкуватися, тобто безпосередньо не взаємодіяти ні з ким, і це заняття він буде сприймати як діяльність (працю), а не спілкування. Якщо ж розглядати спілкування в загальносоціологічному плані, то діяльність уже постає як частина спілкування, як конкретний прояв суспільних відносин, спілкування.

У цілісній системі людського буття діяльність і спілкування є двома сторонами діалектичної єдності, які не можуть існувати окремо. Діяльність і спілкування є відношенням людини не лише до предметного світу, але й до інших людей. З одного боку, людська діяльність - це завжди сумісна суспільна діяльність, з іншого спілкування - це завжди взаємодія людей. Людська діяльність, яка розглядається як взаємодія багатьох людей, об’єднаних у єдину спільність, є спілкуванням.

Розглядаючи діяльність і спілкування як сторони єдиного людського буття не можна не бачити їх відмінності. У категорії „діяльність" розкривається переважно відношення „суб'єкт - об'єкт", „суб'єкт - предмет", а в категорії „спілкування" - відношення „суб'єкт - суб'єкт", „суб'єкт - суб'єкти".

Спілкування - це особливий клас відношень „суб'єкт – субєкт(и)", у яких виявляються не просто дії суб'єктів чи їх взаємовплив один на одного. Спілкування - це не складання паралельних діяльностей, а саме взаємодія, у якій дії осіб, котрі спілкуються, об'єднані в одне ціле, що володіє деякими новими якостями, порівняно з діями кожного окремого учасника. Результат спілкування не відноситься лише до одного з індивідів, він є результатом сумісної дії.

Спілкування в сумісній діяльності виконує функцію взаємообміну інформацією між індивідами, причому кожний учасник сумісної діяльності вносить у неї свій унікальний досвід, завдяки чому утворюється загальний фонд інформації, який акумулює унікальний досвід кожного учасника сумісної діяльності. Цей загальний фонд інформації є важливим засобом інформаційного збагачення індивідів.

У сукупній діяльності завдяки спілкуванню індивід отримує можливість регулювати не лише свою власну поведінку, але й поведінку інших людей, а разом з тим зазнавати регулюючого впливу з їхнього боку. У цьому процесі здійснюється також взаємна стимуляція і взаємна кореляція поведінки.

В умовах спілкування виникає і розвивається весь спектр людських емоцій, від емоційної напруженості - до емоційної розрядки, які, як відомо, є факторами, що підсилюють, примножують індивідуальну дієздатність.

Механізм спілкування по-різному спрацьовує в спільностях різних рівнів, які відрізняються соціальними суб'єктами. Якщо виходити з того, що в кожному суспільстві діють три типи соціальних суб'єктів (індивід, соціальна група, соціум), то відповідно можна виявити соціальні рівні спілкування („індивід - індивід", „індивід - група", „група - соціум"). Особливості спілкування необхідно розглядати в залежності від цих рівнів. Соцієтальний рівень (макрорівень) - це спілкування на рівні соціальних інституцій суспільства. Щоб виявити фактори, які впливають на зміст і динаміку спілкування цього рівня, слід звертатись до аналізу соціальної структури суспільства. Суспільні інститути, класові, сімейні, національно-етнічні традиції, норми тощо визначають, хто з ким, з якого приводу вступає у процес спілкування. Другий рівень (мезорівень) - це спілкування на рівні контактів між людьми, які здійснюються з метою вирішення яких-небудь задач. Третій рівень (мікрорівень) передбачає розглядати зв'язані акти спілкування, які виступають у ролі його своєрідних елементарних одиниць.

Різні рівні людського буття зумовлюють різні форми спілкування, його багатомірність. Багатомірність і багаторівневість - це характеристики спілкування, які залежать не тільки від особливостей природи самих суб'єктів спілкування, але й від характеру взаємозв'язків рівнів цього спілкування. Спілкування на рівні „індивід - індивід" опосередковується більш широкими соціальними процесами. Сфера, способи, динаміка спілкування визначаються соціальними функціями людей, які спілкуються, їх становищем у соціальній структурі суспільства, регулюється факторами, пов'язаними з процесами виробництва і споживання, а також наявною в суспільстві сферою духовного життя. Загалом, суспільні відносини «втілюються» в тканину спілкування.

Тип суспільних відносин задає спілкуванню зміст і направленість. Більшість авторів вважають, що спілкування є конкретизацією, персоніфікацією, особистою формою суспільних відносин. Суспільні відносини і спілкування - це сторони єдиних соціальних зв'язків. Тому в поясненні змісту спілкування потрібно виходити з характеристики історичного типу суспільних відносин, системи його суспільної діяльності. Суспільні відносини служать каркасом соціальної форми, яка компонує процеси спілкування людей у соціально визначений й історично змінюваний ансамбль. У свою чергу, спілкування знаходиться ніби в точці перетину сус­пільних відносин і діяльності, виступає механізмом їх взаємозв'язку, який здійснюється в процесі соціальної взаємодії.

Діяльність, спілкування, суспільні відносини сходяться в одній точці і представляють три сторони єдиного, цілісного процесу життєдіяльності людини, суспільства. Вони настільки зв'язані і злиті, що їх розмежування, розділення можливе лише в теорії.

Життєдіяльність людини, її діяльність за своїм характером є взаємодіяльністю, яка здійснюється в конкретно-історичних суспільних відносинах. Тобто, пануючі суспільні відносини визначають історично конкретні форми, способи і ступінь залучення індивіда до роду (через акумульований в культурі історичний досвід людства), а значить і можливості самореалізації індивіда в предметно-перетворювальній діяльності суспільства.

Структура спілкування. Різноманітність прояву спілкування з точки зору його видів, форм, стратегій, тактик, стилів, засобів, чисельність його функціональних характеристик зумовило існування в психологічній літе­ратурі багатьох різних його класифікацій. Ці класифікації побудовані на основі певного рівня або аспекту, у якому розглядається спілкування. Існують класифікації, у яких, наприклад, виділяються компоненти спілкування, коли воно розглядається, так би мовити, зсередини. Інші класифікації ґрунтуються на основі розглядання його зумовленості зовнішніми факторами.

Розглядаючи спілкування з точки зору його соціально-культурницької заданості (система суспільно-історичних, соціально-економічних і культурних особливостей середовища, у якому воно відбувається), можна виокремити такі його види, як міжособистісне і рольове. Дійсно, ступінь соціальної заданості спілкування є різним, він може коливатися від досить низького (міжособистісного) до дуже високого ступеня (рольового) і навіть до повного підпорядкування форм і змісту соціальним канонам.

Міжособистісне - це спілкування, яке утворюється на основі тих відносин, на які соціальні норми і правила здійснюють невиразний, опосередкований вплив. У терміні "міжособистісне" акцентується увага на емоційному характері спілкування. Вступаючи в міжособистісне спілкування, люди орієнтуються на свої внутрішні цілі і цінності. Відносини до партнера формуються "тут і тепер", у ході безпосереднього контакту, на основі поведінки, яка ним демонструється. Міжособистісне спілкування надає своїм партнерам значну свободу у виборі "режиму" спілкування, у прийнятті рішення про його тривалість.

У рольовому спілкуванні людина не вільна щодо вибору стратегії своєї поведінки, сприйнятті партнера і самосприйнятті. Це задається їй-соціальною позицією, яку вона займає, виконуючи ту чи іншу соціальну роль. У поняттях "соціальна позиція" і "соціальна роль" відбивається вибіркове ставлення людей один до одного в процесі спілкування. Соціальна роль виникає разом з конкретною соціальною позицією.

Поняття "позиція" в соціальній психології і соціології означає місце особистості в системі соціальних зв'язків. Це значення збігається зі значенням поняття "статус" у тому розумінні, що соціальна позиція "тягне" за собою "соціальні ролі", тобто соціальна позиція має тенденцію виокремлювати обов'язкові моделі поведінки людини з певним статусом. Соціальний статус - це чітко визначене соціальне місце особистості в соціальній ієрархії суспільних відносин. Цей статус зобов'язує особистостей виконувати певні соціальні ролі, які є сукупністю вимог (норм), що пред'являються особистості суспільством. Отже, соціальна роль - це практична реалізація статусу і позиції особистості в процесі спілкування.

Поняття "позиція" є також загальнопсихологічним поняттям. У цьому аспекті воно означає систему ставлень особистості, що виражає її активну вибірковість у взаємовідношеннях. В аналізі спілкування поняття «позиція», з одного боку, відображає відношення особистості в системі соціально-психологічного спілкування, а з іншого - є відображенням міжособистісних відносин у внутрішній структурі особистості. Ця двоїстісь поняття "позиція" означає зовнішню і внутрішню зумовленість вибору стратегії спілкування особистостей.

Рольове спілкування допомагає людям створювати і підтримувати стосунки, які побудовані на ділових, формально-соціальних контактах. Воно забезпечує комунікацію в таких соціальних тандемах, як "керівник - підлеглий", "покупець - продавець" та ін. У таких стосунках саме роль, рольові очікування партнерів визначають, як буде сприйматися партнер (які якості і характеристики в ньому будуть відміченими), як буде розумітися його поведінка. Роль визначає також оцінку людиною самої себе в даній ситуації. Дуже мало ролей, які б повністю визначали поведінку її виконувача. Багато залежатиме від розуміння людиною своєї ролі і ролей інших учасників спілкування, від ставлення до виконання ролі, від особистого досвіду, від творчих можливостей. Кожна людина вносить у свої соціальні ролі унікальність. У рольовому спілкуванні людина реалізує себе як член суспільства, групи, як виразник інтересів певних соціальних верств. У рольовому спілкуванні людина набуває почуття належності, соціального захисту, «включеності» в групу і відносини. За цими почуттями стоять важливі соціальні потреби конкретного індивідуума, задоволення яких частково, зате гарантовано здійснюється в рольовому спілкуванні.

Рольова поведінка - істотний і необхідний компонент спілкування. Вихідний компонент будь-якої комунікації і взаємодії, взаємне визначення статусу та позиції людей, що спілкуються. Перетин позицій, статусів, ролей людей, які взаємодіють, регулює і спрямовує спілкування в певне русло, забезпечує взаєморозуміння, співробітництво. Як рольове, так і міжособистісне спілкування займає певні "соціально-економічні" ніші в житті сучасної людини. Їх співвідношення залежить від культурних особливостей суспільства. Є культури, яким більш притаманне рольове спілкування, і культури, яким притаманне міжособистісне, емоційне спілкування.

У культурах першого типу легше будуються ділові, офіційні відносини, однак є ризик переносу дистанційного спілкування в інтимно-особистісну сферу. У культурах другого типу більше людсь­кої теплоти, емоційності, але виникають складнощі з побудовою субординаційних, нерівноправних у соціальному плані відносин: "начальник - підлеглий", "лідер - виконувач", "законодавча влада, виконавча влада". Наша вітчизняна культура належить до другого типу. І це потрібно враховувати при створенні соціально-економічних систем управління, а також при спробах використовувати інокультурний соціальний досвід у наших психологічних умовах.

У соціальній психології існує також класифікація видів спілкування, згідно з якою виділяються ритуальне, монолігне і діалогічне спілкування.

Ритуальне - це, по суті, рольове, людина підтверджує в ньому свої соціальні ролі. Особливість його - у його безособистісності, оскільки партнери сприймають себе формально, як носія ролі, як елемент ритуалу (ритуали привітання, вибачення, ритуали, що по­в'язані зі святом тощо.) У міжособистісному спілкуванні ритуалам приділяється небагато місця, хоча вони є. Значення ритуалів стає очевидним, коли вони не виконуються (людина, з якою перестали вітатися). По суті, ритуальне спілкування є об'єкт-об'єктним.

Монологічне - передбачає позиційну нерівноправність партнерів. Один партнер - автор впливу, носій цілей і права їх реалізувати. Реалізація його цілей пов'язана з іншим партнером, який розглядається як об'єкт цілеспрямованого впливу. Тут ми маємо справу із "суб'єкт-об'єктним" спілкуванням.

Виділяють два різновиди монологічного спілкування: імператив і маніпуляція.

Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма дії на партнера. Особливість її в тім, що кінцева ціль спілкування -тиск на партнера – є не завуальована. Засоби - накази, вимоги, покарання. Є ряд діяльностей і ситуацій, у яких імперативність цілком правомірна як з позицій цілі, так і з етичного боку (військові статутні відносини, відносини "начальник - підлеглий"). Можна також визначити ті сфери міжособистісного спілкування, де застосування імператива несумісне і неетичне (батьківські стосунки, діти - батьки, інтимно-особистісні, виховний процес).

Маніпулятивне спілкування відрізняється від імперативного тим, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування, вони приховані від нього. Маніпулятивне спілкування - це теж суб'єкт-об'єктний варіант спілкування. Це приховане управління особистістю. Сила маніпуляції полягає в прихованому характері факту впливу.

Існують цілі галузі соціальних відносин, де маніпуляції, так би мовити, цілком законні. Символом такого типу відносин давно стала концепція спілкування Д. Карнегі.

Поширеним є маніпулятивний стиль впливу на партнерів спілкування в галузі пропаганди. Елементи маніпуляції є в діяльності педагога і взагалі в будь-якому навчанні. Часто це призводить до формування у професійних педагогів стійкої особистісної установки пояснювати, навіювати, навчати. Ця установка є позитивною в галузі навчання, але вона може виявитися негативною в міжособистісних стосунках учителя з іншими людьми.

Імператив і маніпуляція об'єднані як різновиди монологічного спілкування на тій підставі, що в них людина, розглядаючи іншу як об'єкт впливу, по суті, спілкується сама із собою, ігноруючи співрозмовника. Людина, за словами Ухтомського, бачить навколо себе не людей, а своїх двійників, проектуючи на них свої погляди, установки, тобто саму себе, веде монолог із самою со­бою. Для цього виду спілкування особистість є пасивним об'єктом різноманітних маніпуляцій.

Монологічному спілкуванню протиставляється інший його вид, у якому особистість сприймається як цінність, як унікальна індивідуальність, як творець власного життя і спілкування. Таке спілкування у вітчизняній науці отримало назву "діалог" (М.М. Бахтін), а у західній традиції - гуманістичний тип спілкування (К. Роджерс.) „Діалогічне спілкування" - це новий рівень спілкування, "суб'єкт-суб'єктне" спілкування. На думку М.М. Бахтіна "одиницею" діалогу є "двоголосне слово". У діалозі сходяться два розуміння, дві точки зору, два рівноцінних голоси в дещо ціле. Ре­альною одиницею мови є не ізольоване монологічне висловлювання, а взаємодія, принаймні, двох висловлювань, тобто діалог.

У визначенні А.У.Хараша діалог - це стан контакту "Я" з конкретним ״іншим״, це "слухати і чути", "дивитись і бачити". Діалогічне спілкування знаходить виявлення, по-перше, у можливості індивіда через відношення до інших індивідів об'єктувати свою суб'єктивність (самосвідомість, самооцінку, потребу зовнішнього вираження свого духовного світу і под.), що є такою ж необхідною умовою розвитку особистості, як і зумовленість його зовнішніми умовами життєдіяльності.

По-друге, діалогічне спілкування впливає на виявлення і формування здібностей індивідів, посилюючи чи послаблюючи їхню психічну і фізичну енергію, що особливо є помітним у ситуації сукупного суб'єкта сумісної діяльності.

По-третє, діалогічне спілкування є важливим джерелом творчості індивіда. Це зумовлено тим, по-перше, що в акті взаємодії виникає щось нове порівняно з дією кожного окремого індивіда, розкриваються психічні якості, внутрішній, духовний світ особистості, по-друге, тим, що в процесі спілкування виявляються нові сторони предметів культури, які є посередником спілкування. Розпредметнення цих нових сторін предмета в результаті включення його в суспільні зв'язки стає джерелом творчості особистостей.

Функції спілкування. Оскільки спілкування з його формами і способами існування суспільства та окремої людини є всією характеристикою світу людей, то спілкування є поліфункціональним явищем. У літературі виділяються й аналізуються різні функції спілкування. Б.Ф. Ломов, наприклад, за однією системою основ виділяє три класи функцій (інформаційно-комунікативну; регулятивно-комунікативну; афективно-комунікативну), а за другою системою основ - такі функції, як організація сумісної діяльності, пізнання людьми одне одного, формування і розвиток міжособистісних відносин. Неважко помітити, що вся ця багатоманітність функцій є свідченням того, що спілкування тісно пов'язане з різноманітною діяльністю людини.

Існують дослідження, у яких розглядаються такі функції спілкування (А.А. Брудний): 1) інструментальна функція, яка полягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інфор­мації, суттєвої для виконання дії; 2) синдикативна - функція об'єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріплення спільності між людьми в рамках певних груп. Об'єднання людей у цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних задач; 3) функція самовираження, зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння; 4) трансляційна функція - функція передачі конкретних способів діяльності, оціночних критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направленої соціалізації (через спілкування відбувається інституціо-нальне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів у різні форми діяльності, у процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності).

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.