2) Особливого роду умовивід, у формі якого висувається якесь припущення; 3) складний засіб, що включає в себе як висунення припущення, так і його наступне доведення» [78].

«Розрізняють гіпотезу як метод розвитку наукового знання, що включає в себе висунення і наступну експериментальну перевірку припущень, і як структурний елемент наукової теорії» [80];

«Крім тлумачення терміна «гіпотеза» як проблематичного, ймовірнісного знання, в логічній літературі виділяють ще два його значення:

а) гіпотеза в широкому значенні слова — як здогад про що-небудь...

б) гіпотеза у вузькому розумінні слова.... [38].

Наведені цитати свідчать про недовершеність роботи щодо осмислення сутності гіпотези. Скажімо, визнання вузького і широкого розуміння терміна «гіпотеза» не викликало б сумніву, якби поряд з цим не констатувалася наявність «...тлумачення терміна «гіпотеза» як проблематичного, ймовірнісного знання». Причому, це тлумачення не включається ні до широкого, ні до вузького.

Поділ значень поняття гіпотези на припущення, умовиводи і складні засоби не витримує критики вже тому, що тут порушено правило стосовно однієї основи поділу понять.

То які ж значення має термін «гіпотеза»?

Гіпотеза, безумовно, є формою мислення. Вона може бути і методом пізнання, як будь-яке знання, що здатне упорядковувати пізнавальний процес, і своєрідним дороговказом у складному й суперечли-вомулабіринті пізнання. Щоправда, методи пізнання (а отже, й гіпотезу як метод пізнання) досліджує філософія, зокрема теорія пізнання, гносеологія.

Логіка як наука про форми і закони мислення не може не цікавитися гіпотезою як формою мислення.

Яку ж форму (структуру, будову, зв'язок елементів) має гіпотеза? Чим її форма відрізняється від інших форм мислення? Замість цього питання, як правило, аналізується зовсім інше: результатом якого є перший здогад про закономірний зв'язок досліджуваних явищ. При цьому порушується закон тотожності, оскільки замість форми гіпотези аналізують форму того феномену, який передує виникненню гіпотези (до речі, цю форму розглядають як один із видів умовиводу [79]). Причому ті, хто в пошуках структури гіпотези виходить за межі аналізу міркувань, які передують виникненню гіпотези, піддаються критиці: «На гіпотезу як особливий умовивід уперше звернув увагу М. Карінський, перебільшивши, однак, своє відкриття і включивши в умовивід гіпотези не лише висунення якогось припущення, а й процес його подальшого доведення» [79]. Як бачимо, логіка тут «залізна»: хочеш досліджувати гіпотезу, її структуру, гіпотезу як особливий умовивід — залиш у спокою гіпотезу і займись чимось іншим, наприклад дослідженням феномену, який передує виникненню гіпотези, навіть не гіпотези, а початкового здогаду.

Гіпотеза як форма мислення (точніше — форма мислі, думки) є судженням або системою суджень. Виявити специфіку власне структури судження-гіпотези неможливо, тому що її просто немає. Правда, це судження має гіпотетичний, імовірнісний характер, що може виявитись і в його структурі, проте далеко не кожне ймовірнісне судження є гіпотезою.

Оскільки охарактеризувати гіпотезу як форму мислення, що має специфічну структуру, не вдається (а можливо, такої й немає), то звертаються до її змісту: гіпотеза — це припущення про... Добре, що у питанні про найближчий рід стосовно поняття гіпотези майже немає

розбіжностей (щоправда, коректніше найближчим родом вважати поняття «форма мислення, в якій виражається припущення»). Деякі автори найближчим родом стосовно поняття гіпотези вважають «ймовірне припущення», «наукове припущення», «припущення особливого роду». Додавання ознак «імовірне», «наукове», «особливого роду» звужує обсяг поняття «припущення», а тому здається раціональним, бо цим домагаються того, що рід визначаючого поняття стає найближчим. Проте не все тут є таким, яким здається на перший погляд. Так, термін «імовірні» [38] зайвий, оскільки припущення завжди має ймовірний характер. Слова «особливого роду» [78] нічого конкретного не додають до «припущення», хоч і натякають на те, що не кожне припущення є гіпотезою. Термін «наукове» багатозначний, тому «наукове припущення» сприймається як нонсенс, бо слово «наукове» асоціюється зі словами «доведене», «обґрунтоване», «достовірне». Зрозуміло, що під «науковим припущенням» слід розуміти «припущення науки» (родовий відмінок іменника «наука» відіграє роль означення, точнішого, ніж те, що виражається прикметником «наукове»), «припущення, до якого вдається наука».

Не можна визнати коректними і словосполучення «обгрунтоване припущення», «науково обгрунтоване припущення» [62]. Яке ж це припущення, коли воно обґрунтоване, а тим більше науково обґрунтоване? І для чого його знову необхідно обґрунтовувати (гіпотеза ж потребує обґрунтування і обґрунтовується)? Звичайно, гіпотеза — це не голослівне припущення, але цю думку треба висловити точніше. Деякі автори вважають родовим стосовно «гіпотези» поняття «форма розвитку знань» [85]. На нашу думку, з цим можна погодитися, враховуючи можливість іншого, не формально-логічного підходу до феномену гіпотези, за якого гіпотеза розглядається як минущий моменту складному й суперечливому процесі становлення наукового знання.

Що ж становить видову відмінність гіпотези? Насамперед, слід відмовитися від поняття гіпотези, в якому взагалі не мислиться видова відмінність, тобто від розуміння гіпотези як будь-якого припущення. Фактично відсутня видова відмінність і у визначенні гіпотези, наведеному у «Философском эциклопедическом словаре»: «Гипотеза — научное допущение или предположение, истинносное значение которого неопределенно» [80], оскільки словосполучення «истинностное значение которого неопределенно» не несе в собі нового знання. Іншими словами, треба в.изначити, припущенням про що є гіпотеза. Як правило, називають такі: припущення про існування зв'язків між явищами, причин, законів і закономірностей або про характер зв'язків між Явищами, причин, законів і закономірностей.

Деякі автори вважають, що гіпотезою є тільки таке припущення, яке відповідає цілій низці вимог [78]. При цьому останні фактично і виконують роль видової відмінності. За такого підходу зміст поняття гіпотези збагачується, а обсяг, звичайно, звужується. Тому якщо керуватися цим визначенням, то немало змістовних припущень не сягнуть статусу гіпотез.

Логіка - Тофтул:8.1. Доведення«Власне доведення» — теж багатозначне поняття вже хоча б тому, що доводити — це обґрунтовувати, а обґрунтування можна здійснити як шляхом безпосереднього звертання до дійсності (вдаючись до вимірювання, спостереження, експерименту), так і з допомогою відомих знань шляхом побудови міркувань. Оскільки логіку цікавить насамперед другий випадок встановлення істинності думок, то доведення (власне доведення) можна визначити так:

Доведення — це обгрунтування істинності одного положення (судження, гіпотези, концепції) з допомогою інших шляхом побудови відповідного міркування.

Будова та види доведення

У структурі доведення розрізняють тезу, аргументи і демонстрацію.

Теза — положення, що обґрунтовується.

Вона виражається у формі судження чи системи суджень. Щоправда, іноді з риторичних міркувань їй надають форму запитання. Наприклад: «В якому зв'язку перебувають чуттєві та логічні форми пізнання людиною світу?».

Аргумент (логічна основа, підстава, довід, доказ) — положення, з допомогою якого обґрунтовується теза.

Роль аргументів можуть відігравати аксіоми, постулати, очевидні положення, факти, закони науки, логічні операції визначення та поділу понять тощо.

Демонстрація — форма логічного зв'язку між тезою та аргументами.

Вона виявляється в тих схемах, за якими будуються різні види умовиводів та їх модифікації. Наприклад, нашою тезою буде судження «Нещирість викликає недовіру». Щоб обґрунтувати істинність цієї тези, треба знайти положення, зв'язавши які за певною схемою міркування, можна одержати висновок, що повністю збігся б із нашою тезою. Ось ці положення та схема міркування:

Будь-який обман викликає недовіру, оскільки він є твердженням, що не відповідає дійсності. Нещирість — це обман, бо вона є навмисним перекрученням дійсності.

Отже, нещирість викликає недовіру.

Теза тут відома, оскільки вона проголошена в явній формі (висновок цього міркування, як і будь-якого іншого, не є тезою, хоч і збігається з нею за змістом: виведене положення не потребує доведення, а отже, не є тезою). Аргументами тут виступають засновки цього умовиводу, кожен з яких є ентимемою. Роль демонстрації в цьому доведенні відіграє епіхейре-ма. Взагалі ж доведення може здійснюватися у формі будь-якого умовиводу чи системи умовиводів.

Доведення здійснюють у формі демонстративного міркування (дедукція, повна та математична індукції) або за схемою недемонстративного міркування (неповна індукція, аналогія). Перше забезпечує достовірний висновок, друге — лише ймовірний.

Залежно від способу встановлення істинності тези розрізняють пряме і непряме доведення.

Пряме доведення — доведення, в якому з аргументів, пов'язаних за певною схемою міркування, безпосередньо випливає висновок, який повністю збігається з проголошеною тезою.

Прикладом прямого доведення може бути наведене міркування про нещирість.

Непряме доведення — доведення, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

При цьому вдаються до закону виключеного третього, згідно з яким із двох суперечних суджень (тези і антитези — в нашому випадку) одне неодмінно істинне, друге — хибне, а третього й бути не може.

Непрямі доведення поділяють на апагогічні та розділові.

Апагогічне доведення — непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням.

Звідси роблять висновок, що антитеза є хибною, а теза — істинною. Підставою для висновку про хибність антитези є таблиця істинності імплікації: якщо антецедент (у нашому випадку — антитеза) є істинним, а консеквент (наслідок) — хибним, то імплікація загалом є хибною.

Наприклад, щоб обґрунтувати тезу, згідно з якою один із засновків силогізму, побудованого за схемою другої фігури, повинен бути заперечним, можна вдатися до непрямого апагогічного доведення. Припустимо, що ця вимога (наявність одного заперечного засновку) неправильна. Тоді обидва засновки в цьому силогізмі будуть стверджувальними. Але ж наслідком цього буде нерозподіленість середнього терміна в обох засновках, що суперечить відомому правилу щодо середнього терміна силогізму. Вихід у даному разі єдиний: до складу силогізму другої фігури повинен входити один заперечний засновок, завдяки якому тільки й можна домогтися того, щоб середній термін тут був розподіленим. Оскільки антитеза виявилася хибною, то звідси випливає висновок про істинність тези.

Розділове доведення — непряме доведення, яке полягає в тому, що із розділового судження, до складу якого входить теза, послідовно виключаються всі альтернативи, крім однієї — тези.

Наприклад, якщо слідчому було відомо, що злочин «ікс» могла вчинити тільки одна із чотирьох осіб — або А., або В., або С, або D., а пізніше послідовно було встановлено алібі В., потім — С. і D., то у такий спосіб опосередковано доведено, що злочин «ікс» вчинила особа А.

Правила доведення

Операція доведення підпорядковується певним правилам, порушення яких спричиняє відповідні помилки.

Правила і типові помилки стосовно тези

Не кожне положення може бути тезою, оскільки істинність одних уже встановлена, а в обґрунтуванні інших немає потреби. Проте є положення, які можуть і повинні розглядатися як тези.

1. Тезою може бути лише те положення, яке справді потребує обґрунтування за даних конкретних умов.

Людство постійно стикається з новими проблемами, які необхідно вирішувати, наслідком чого є формулювання все нових і нових тез.

Вдаючись до названого правила, слід пам'ятати, що одні положення є тезами (тобто такими, що потребують обґрунтування) для всього людства, а інші — для окремих груп людей, наприклад, для певної аудиторії.

При порушенні цього правила «обґрунтовують обґрунтоване», тобто те, що взагалі не потребує обґрунтування.

2. Теза повинна бути чітко визначеним і адекватно сформульованим судженням (чи системою суджень).

Це правило застерігає від невизначеності тези, наслідком чого може бути її двозначне чи й багатозначне тлумачення. А теза є центральною ланкою доведення. Неясність, нечіткість, розпливчастість тези можуть зумовлюватися багатьма обставинами, але насамперед незнанням автором тези (пропонентом) предмета, який мислиться в тезі, та недосконалим знанням мови, зокрема відповідної термінології.

Учасники суперечки повинні чітко усвідомити її предмет і те, що про нього стверджується чи заперечується. З цією метою з'ясовують зміст і обсяг понять, які входять до складу тези-судження. Беручи до уваги характер кванторного слова (якщо воно є) і зв'язки, визначають кількісну та якісну характеристики су-дження-тези, відношення між його термінами.