28. Законодавство Української гетьманської держави

Гетьманська адміністрація, визнавши усе успадковане законодавство Російської держави і УЦР, скасувала акти, які суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. Закон УЦР про національно-персональну автономію було скасовано 9 липня 1918 р., оскільки Скоропадський виходив не з національного, а з територіального розуміння держави. 1 липня гетьман затвердив Закон про українське громадянство, що встановив “нульовий варіант”, за яким всі російські піддані, що перебували на Україні в час видання закону, визнавались громадянами України. 16 травня Міністерство праці у циркулярі “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради” вказало, що всі акти з робітничого питання, які не скасовані гетьманським урядом, зберігають чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалась з того, до чого УЦР підійшла лише в останні тижні свого існування, - з визначення правових основ самого законотворчого процесу. Вже в “Законах про тимчасовий державний устрій України” у загальних рисах було окреслено його принципові засади, встановлювалось, що закон набуває обов’язкової сили з часу, вказаного у самому законі, і скасовуються закони лише законами. Готувати законопроекти мали відповідні міністерства і передавати їх на розгляд Раді Міністрів, після ухвали якою вони остаточно затверджувались гетьманом. Міністри також наділялись правом видавати розпорядження з роз’ясненням законів, які теж підлягали попередньому ухваленню Радою Міністрів.

Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони у сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями” захищав інтереси, передусім, великих власників. Були значні здобутки у законодавчому забезпеченні культури й освіти. Зокрема, було відкрито перший державний український університет у Києві (6 жовтня 1918 р.), а згодом у Кам`янці-Подільському; в усіх вищих навчальних закладах почали функціонувати кафедри української мови, літератури, історії. Було засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Було створено (24 листопада 1918 р. – урочисто відкрито) Українську Академію Наук, Президентом якої було обрано В.Вернадського.

Гетьманське законодавство посилювало каральну спрямованість, особливо Тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

29. Декларація директорії унр 1918

- програмний документ конст. характеру, оприлюднений 26.XII 1918 після вступу військ Директорії УНР до Києва. У Декларації було узагальнено положення низки важливих держ. актів: Оповіщення громадян від 15.XI 1918, Звернення до всіх правительств світу від 20.XI 1918, Наказів селянам від 21.XI 1918, Оповіщення громадянам від 21.ХІ 1918, Постанови Директорії УНР від 26.XI 1918, Ноти до народів світу від 15.XII 1918 та деяких інших, виданих упродовж листопада — грудня 1918 від імені Українського національного союзу і Директорії.

У преамбулі документа констатовано факт повалення гетьм. режиму П. П. Скоропадського, скасування дум і земств, жандармів, відновлення нац.-персональної автономії, дем. органів місц. самоврядування та ін. Щодо найболючішого для України питання — власності на землю — Директорія у додатку до Наказу селянам № 1 підкреслювала, що всі труд, г-ва залишаються у користуванні їх поперед, власників, а решта земель переходить до беззем. і малозем. селян, насамперед тих, хто боровся з гетьм. режимом. Розпочиналося слідство з приводу зловживань гетьм. влади. Скасовувались усі постанови уряду Укр. Держави стосовно роб. політики. Відновлювалися 8-годинний роб. день, право на колект. договори, коаліції, страйки, права профспілок. Всі ці заходи Директорія вважала лише першим етапом соціального і нац. визволення укр. народу. Наступним мав стати етап власне державотворення, налагодження системи влади. Директорія проголосила себе «тимчасовою верховною владою революційного часу», владою, першоджерелом якої є право трудящого народу на революцію. На думку Директорії, буржуазія і поміщики довели свою цілковиту неспроможність в управлінні д-вою, а їхні дії завдали народові величезної шкоди. Наслідками грабіжницької політики панівних верств стали дезорганізація держ. життя, злиденне г-во, занепад пром-сті, розквіт спекуляції, терор і насильство. Багатії, зазначалося у Декларації, поводилися в Україні як чужинці, брутально нехтуючи нац. правами. Вони ганьбили гідність укр. народу і гальмували процес державотворення. Виходячи з того, що буржуазію і поміщиків не можна допускати до державного керма, Директорія заявила: «Класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили, руйнували господарство і відзначили своє правління жорстокостями і реакцією, не мають права голосу у порядкуванні державою».

Директорія закликала труд, селянство, озброєне вояцтво, робітників фабрик, заводів, майстерень та ін., а також працюючу інтелігенцію — вчителів, лікарів, членів кооперативів, контор, службовців та ін. обрати своїх делегатів на Конгрес трудового народу України.

Конгрес розглядався керівниками Директорії як тимчасове рев. представництво організованих працюючих мас, що має всі верховні права і повноваження вирішувати будь-які питання соціального, екон. і політ, життя України. На Конгрес було покладено обов'язок організувати владу як у центрі, так і на місцях.

Лідери д-ви усвідомлювали, що вибори до Конгресу не вдасться організувати на дем. засадах, оскільки розробити відповідні виб. процедури за короткий строк було неможливо. У майбутньому передбачалося скликати за допомогою інституту всенародних дем. виборів Установчі збори і передати їм усю владу в д-ві.

Директорія планувала повернути селянству пограбоване в них поміщиками за Гетьманату, встановити роб. контроль на пром. підприємствах, відновити роботу осн. галузей нар. г-ва, «безпощадно нищити спекуляцію за законами воєнного часу», вжити заходів для найшвидшого задоволення потреб трудящих у товарах, предметах першої необхідності тощо.

Гол. завданням у сфері внутр. політики визначено «досягнення національної злагоди і єдності трудової демократії». У сфері зовн. відносин Директорія проголосила цілковитий нейтралітет України, прагнення до мирного співжиття з народами всіх держав світу, коли всі сили труд, народу спрямовуватимуться не на «криваву боротьбу з сусідами, а на творення нового життя». Звинувачення Директорією режиму гетьмана П. П. Скоропадського за характером і термінологією були схожі на ті, що містилися у Маніфесті Тимчас. роб.-сел. уряду України від 28.ХІ 1918. Разом з тим у Декларації навіть не згадувався факт окупації Півдня України д-вами Антанти.