17. Соцреалізм

Соціалісти́чний реалі́зм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, Мухіної, драматургія В. В. Вишневського.

Термін «Соціалістичний реалізм» у радянській пресі вперше з'явився в 1932 році («Літературна газета», 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здатностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі

Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика), теж об'єднані в «єдиних творчих спілках», слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізмз як основну творчу методу в мистецтві. Згідно з ухвалою І з'їзду письменників СРСР,«Соціалістичний реалізм вимагає від мистця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її рев. розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує мистецькій творчості виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів».

Потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.

В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування до фотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.

18. Стилі Бароко й рококо у рекламних матеріалах сучасності

Баро́ко (італ. barocco — вибагливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві у 16—18 ст. Батьківщина бароко — Італія, де у визначних мистецьких центрах (Римі, Мантуї, найменше у Венеції і Флоренції) виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. За висновками науковців, бароко — кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи, широкого використання насилля, работоргівлі, винищення незвичних культур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за її межами (Контрреформація, мільйони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). З доби бароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світ і включення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і континентів (доба Великих географічних відкриттів, хижацька колонізація Америки, Південної Азії тощо).

Засновником бароко в Італіі вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха).

Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 столітть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі: П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

Рококо (фр. rococo, від фр. Rocaille - подрібнений камінь, декоративна раковина, черепашка, рокайль, рідше рококо) - стиль у мистецтві (в основному, в дизайні інтер'єрів), що виник у Франції в першій половині XVIII століття (під час регентства Філіпа Орлеанського) як розвиток стилю бароко. Характерними рисами рококо є вишуканість, велика декоративна навантаженість інтер'єрів і композицій, граціозний орнаментальний ритм, велика увага до міфології, еротичним ситуацій, особистого комфорту. Найвищий розвиток в архітектурі стиль отримав в Баварії.

Термін «рококо» (або «рокайль») увійшов у вжиток у середині XIX ст. Спочатку «рокайль» - це спосіб оздоблення інтер'єрів гротів, фонтанних чаш і т.п. різними скам'янілостями, що імітують природні (природні) освіти, і «рокайльщік» - це майстер, який створює такі оздоблення. Те, що ми зараз називаємо "рококо" свого часу називалося "мальовничим смаком", але в 1750-х рр.. активізувалася критика всього "викрученими" і "вимученого", і в літературі стало зустрічатися іменування "зіпсований смак". Особливо досягли успіху в критиці Енциклопедисти, на думку яких у "зіпсованому смаку" було відсутнє розумне начало.

Основні елементи стилю: рокайль - завиток і картель - забутий нині термін, що застосовувався для найменування рокайльних картушів. Один з найбільш ранніх випадків вживання цих термінів - увража Мондона-сина «Третя книга рокайльних і картельних форм» 1736 (ілюстрації див. нижче). Так само знаходимо їх в листі (7 квітня 1770 р.) майстри Роетье (виготовляв для Катерини II в кінці 1760-х рр.. Срібний сервіз, пізніше відомий як «Орловський сервіз», що збереглися предмети зберігаються в Державному Ермітажі). Цей лист так само відобразило зміну смаків, яка відбулася на рубежі 1760-70 - мм.: «... Оскільки Е.І.В. бажає, щоб відмовилися від усіх видів фігур і картелів, ми докладемо всіх зусиль, щоб замінити їх античними прикрасами і слідуючи кращому смаку, відповідно до побажань ... »(цит. по документу з РГИА).

Незважаючи на популярність нових «античних форм», що увійшли в моду в кінці 1750-х рр.. (Цей напрям отримав найменування «грецького смаку»; предмети цього стилю часто невірно приймають за пізнє рококо), так званий Рококо зберігав свої позиції аж до самого кінця століття.

Поява стилю рококо обумовлено змінами у філософії, смаки і в придворного життя. Ідейна основа стилю - вічна молодість і краса, галантно і меланхолійне витонченість, втеча від реальності, прагнення сховатися від реальності в пастушою ідилії та сільських радощах. Стиль рококо зародився у Франції і поширився в інших країнах: в Італії, Німеччини, Росії, Чехії та ін Це відноситься і до живопису, і до інших видів мистецтва. У Росії в епоху рококо живопис європейського типу тільки з'явилася вперше, змінивши свою, російську традицію, іконопис. Це портретний живопис Антропова і Рокотова. На зміну репрезентативності (відповідність характеристик вибірки характеристикам популяції або генеральної сукупності в цілому.) Приходить камерність, вишукана декоративність, примхлива гра форм. Найбільш яскраво живопис рококо проявилася у Франції та Італії. Замість контрастів і яскравих фарб у живописі з'явилася інша гамма кольорів, легкі пастельні тони, рожеві, блакитні, бузкові. У тематиці переважають пасторалі, буколіка, тобто пастуші мотиви, де персонажі не обтяжені тяготами життя, а вдаються до радощів кохання на тлі гарних ландшафтів в оточенні овечок. Вперше риси цього стилю проявилися у творчості Антуана Ватто, у якого головною темою були галантні святкування. Його творчість відносять до реалізму, він зображував життя придворних досить справедливо. Але в його картинах явно проглядається і новий стиль. Інший, характерною рисою того часу, була еротика. Створено багато картин, що зображають оголену натуру, різних німф, Венеру. Найбільший представник рококо у Франції - Франсуа Буше, який працював у жанрі портрета і пейзажу.

В Італії найбільший представник того часу - Джамбаттіста Тьєполо (1696, Венеція - 1770, Мадрид). Велика увага приділялася тоді фрескам, розписи стель, склепінь, стін. Була навіть особлива спеціалізація серед художників - квадратуріст. Він зображував ілюзорні архітектурні форми, що служили обрамленням, а то й фоном. У цьому випадку намальоване на площині з відстані здається скульптурою. Такі розпису є, наприклад, у вестибюлі Зимового палацу. Видатним художником є ​​П'єтро Лонгі. Його побутові сцени цілком відповідають характеру стилю рококо - затишні вітальні, свята, карнавали. Крім цього в Італії в цей час розвинулося і інший напрям, який не зовсім вписується в рамки стилю. Це - ведутізм, реалістичне і точне зображення міських видів, насамперед Венеції. Тут переважає принцип точної передачі дійсності. Види Венеції пишуть Каналетто і Франческо Гварді. Бернардо Беллотто працював також у Німеччині. Його пензлю належать чудові види Дрездена та інших місць