6. Введення християнства.

Сергій Соловйов: християнство поширювалося поступово.Михайло Грушевський: християнство нав*язувалося владою згори

стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. У державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. Ще, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, Крім цього, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. У 986 р. Володимир взяв шлюб з Анною,сестрою візантійського імператора,і сам прийняв християнство. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть. Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі: 1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом. 2. Православ'я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. 3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, з багатьма європейськими країнами. 4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. 5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва. Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів: 1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. 2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене із-за богослужіння слов. мовою.Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

7.Культура Київської Русі

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.  Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості: 1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. 2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) .Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі.

3. Поширення писемності (бо релігія радила самостійно читати Біблію) Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часи Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики.  Засновувалися бібліотки. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання:«Повість минулих літ», перше писане зведення законів КР — «Руська правда».. Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

8.Гал-Вол держ в 12-14 ст.-особл сусп-політ устрою

Державна влада в Галицько-Волинському князівстві належала князеві, який опирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр. між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Це відбилося у деяких формах державного устрою. Внаслідок міцних зв'язків із сусідніми державами в устрої Галицько-Волинського князівства з'явилися деякі елементи західного права, які не спостерігалися в інших князівствах Русі. Загальноприйнятий титул галицько-волинських правителів — "князь". Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів. Князь об'єднував функції державної влади — законодавчу, виконавчу, судову;залежав від соціальної верхівки.повинен був допускати цю верхівку до участі в управлінні (віче). В Галицько-Волинському літописі близько 1232 р. ще згадується віче: "Сам Данило скликав віче". Але з тексту літопису виходить, що це не лише збори невеликої кількості війська. У XIII ст. віче втратило значення, а більшої ваги набула боярська дума. Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її збільшилося особливо в період роздроблення. фукцією князів була організація зовнішньополітичних дипломатичних зв'язків.Важливе місце в управлінні XII — початку XIII ст. займав тисяцький. Це була давня посада, пов'язана з організацією оборони землі.Перше місце між княжими сановниками в ХШ ст. зайняв дворський або дворецький. Цей чин був майже невідомий в інших князівствах. Серед сановників княжого двору виступає також стольник. Головним у його діяльності було управління княжими земельними маєтками. Судова влада була об'єднана з адміністративною. Судочинство в особливо важливих справах проводив сам князь.

Двор князя-наявність спец.службовців,чкі виконують держ службу.

9. Українські землі у складі Великого Князівства литовського (др. пол. XIV – перша пол. XVI ст.). Час перебування українських земель у складі ВКЛ мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів. І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь. Витіснення татарських ханів сприяло поступовому включенню інших укр.земель до складу ВКЛ. Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність.

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. майже 90% населення держави становили білоруси та українці. Про «ослов'янення» литовських правителів свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на територію Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої було включення ВКЛдо складу Польської держави.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Російської держави. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширюються проросійські настрої.

Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава— Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.