Тема 13

ДЕРЖАВА В СИСТЕМІ МАКРОЕКОНО- МІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1. Об’єктивна необхідність державного втручання в економіку. Відмови ринку та відмови держави.

2. Теорія суспільного вибору.

3. Зміст, цілі та засоби (інструменти) макроекономічної політики. Теорії економічної політики. Я. Тінбергена таР. Манделла.

4. Ефективність економічної політики. Закон А. Вагнера. Ефективність В. Парето.

Навчальний тренінг.

Нормативна економічна теорія вивчає проблеми взаємодії рин­ку і держави. Визначення максимального та мінімального сту­пеня втручання держави в економіку, оптимальності політич­них засобів впливу на економіку, виявлення причин, що зумов­люють розмежування функцій держави і ринку, дослідження тих чинників, що зумовлюють зміну частки і сили держави щодо її впливу на економіку, та низку інших питань ми з’ясує­мо у цьому розділі.

1. ОБ’ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО ВТРУЧАННЯ В ЕКОНОМІКУ.

ВІДМОВИ РИНКУ ТА ВІДМОВИ ДЕРЖАВИ

Погляди на проблеми взаємодії ринку і держави еволю­ціонували від класичної теорії до кейнсіанської. У кла­сичній концепції Адама Сміта державі належала роль “ніч­ного вартового” в економічній системі, яка за своєю при­родою здатна до самоорганізації, саморозвитку та саморе­гулювання. Природними економічними регуляторами ви­ступають ціни, процент та ставка заробітної плати. Реагу­ючи на зміни, які відбуваються в економіці, названі змінні урівноважують економічну систему, забезпечуючи власти­вий їй природний порядок.

Представники неокласичного напряму Ф. Хайєк, М. Фрід- мен, Л. Мізес свою теорію засновують на передумові не­ефективності й недоцільності державного втручання.

Протилежною до класичної була теорія Дж.М. Кейнса та його послідовників. Монополізм, циклічний характер роз­витку, масове безробіття та інші болісні проблеми еконо­міки, згідно з кейнсіанською теорією, не можуть бути ви­рішені ринком таким чином, який би був прийнятним для суспільства. Саме тому держава має взяти на себе фун­кції, пов’язані з виконанням тих завдань, до вирішення яких виявився байдужим ринок.

Проблеми, які так гостро виявились у період Великої депресії, спочатку не теоретично, а суто практично пока­зали, що ринок не така вже й милостива “невидима рука”, яка кожного індивідуального егоїста спрямовує на те, щоб задовольняти суспільні інтереси. Ринок в 20—30-ті рр. XX ст. проявив свої “капризи в характері”, довівши, що марно покладати на нього всі проблеми, які виникають у процесі розвитку економічної системи.

Чому так відбувається? Адже, наприклад, Сонячна си­стема, як і інші природні системи, саморозвивається і не потребує допомоги ні урядів держав, ні міжнародних орга­нізацій. Чому ж економічній системі бракує для вирішення природних економічних проблем механізму саморозвитку?

Справа в тому, що у суспільних процесах беруть участь люди, які усвідомлюють свою діяльність, як і усвідомлю­ють свою залежність від довкілля, на яке вони теж хочуть впливати з метою пристосування останнього до своїх уяв­лень про бажане. Цей вплив на довкілля, як і вплив на ін­ших людей, здійснюється і усвідомлено, і неусвідомлено (спонтанно) водночас. Пояснюється це тим, що якими б глибокими не були наші знання, вони ніколи не можуть бути всеосяжними, повними, адекватними суті та змісту об’єкта. Вони (наші знання) завжди бідніші, ніж дійсність, в якій ми живемо. Отже, усвідомлена діяльність не може не порушувати об’єктивний процес функціонування і роз­витку економічної системи, незважаючи на те, що люди прагнуть ухвалювати управлінські рішення, володіючи нау­ковими знаннями економічної форми руху матерії. При­чина цих порушень як в обмеженості наявних знань, так і в тому, що в момент прийняття рішень, важливих для еко­номіки, цих знань дуже часто ще не існує, адже життя породжує нові ситуації, які ніколи ще не досліджувались економічною наукою, оскільки вони не виникали раніше, або виникали так давно, що людство втратило інформацію про аналогічні події, їх причини, наслідки та можливі за­соби виливу на них.

З огляду на двоїстість впливу економічних суб’єктів на економіку можна пояснити позицію тих учених, які покла­дали великі надії на можливості держави “знайти уздечку на примхи ринку” (кейнсіанська концепція), тих, хто скеп­тично ставиться до таких сподівань (неокласики), та тих, хто стверджує, що і ринок, і держава не здатні, ні кожний зокрема, ні у співпраці вирішити всі болючі проблеми ні сучасної, ні майбутньої економіки, але саме у взаємодії ринку та держави потрібно шукати механізм пом’якшен­ня (а не вирішення) негараздів та досить болючих проблем, з якими зустрічається людство в процесі своєї економіч­ної діяльності (інституціоналізм). Таким чином, ми піді­йшли до необхідності вирішення проблеми щодо “відмов” ринку, адже саме ці “відмови” змушують віднайти іншого суб’єкта, здатного виконувати ті функції, які не виконує ринок, а потреба у виконанні котрих у суспільства існує.

Асоціальність ринку, його байдужість до вирішення дов­гострокових проблем, пов’язаних із збереженням довкіл­ля, здійсненням фундаментальних наукових досліджень, вичерпністю природних ресурсів, нездатність ринку подо­лати свавілля монополій, які є закономірним результатом розвитку самого ринку, небажання виробляти суспільні блага, які споживаються як тими, хто платить, так і тими, хто не платить, нездатність ринку врегульовувати “зовніш­ні ефекти” економічної діяльності, неспроможність обме­жити (а тим більше подолати) загрозливу для долі людства нерівномірність у розподілі ресурсів, доходів та благ є єди­ним і самодостатнім механізмом, здатним забезпечити за­доволення поточних і перспективних потреб людства.

Наявність названих проблем, вирішувати які ринковий приватний сектор економіки відмовляється, спонукає до пошуку іншого суб’єкта економіки, котрий би погодився взяти на себе відповідальність за їх вирішення. Природно, що вирішення цих проблем може бути покладено тільки на бюджетний (державний) сектор економіки. Відомий американський вчений у галузі економіки державного сек­тору Дж.Е. Стігліц²⁰ називає шість обставин, пов’язаних із відмовами ринку, які обґрунтовують діяльність уряду:

1. Неефективність конкуренції.

2. Необхідність виробляти товари суспільного споживання.

3. Екстерналії.

4. Неповні ринки.

5. Недостовірність інформації.

6. Безробіття, інфляція і дисбаланс.

Пояснимо коротко кожну з названих причин.

1. Для того, щоб ринок виконував “невидимою рукою” найефективніший розподіл ресурсів, формував структуру економіки, яка б відображала наявну в суспільстві структу­ру потреб і т. ін., необхідно, щоб ринок був конку рентним.

Монополія, яка утворюється самим процесом конкурент­ної боротьби і є його результатом, вразлива з погляду за­безпечення належним обсягом благ з тієї причини, що, на відміну від конкурентної фірми, яка максимізує свій при­буток за умови, що її граничні витрати на виробництво додаткової одиниці товару дорівнюють граничній ви­ручці, монополіст забезпечує собі максимально високий прибуток завдяки обмеженню обсягів виробництва. Адже якби монополіст не обмежував виробництво і збут, то він змушений був би знизити ціну. Тоді виручка, яку він отри­має від реалізації додаткової одиниці товару, буде дорівню­вати ціні без урахування втраченої вигоди, зумовленої роз­ширенням виробництва і зниженням ціни на всі інші вироб­лені ними товари. Тому для абсолютного конкурента гранична виручка дорівнює ціні реалізації, а для моно­поліста гранична виручка є меншою від ціни продажу.

Обмежуючи обсяг виробництва і продаж та піднімаю­чи ціни, монополіст реалізує свій економічний інтерес. Ра­зом із тим він не додає необхідних товарів суспільству, порушуючи парето-ефективність ринку.

2. Суспільні блага

Всі блага, які ми споживаємо, умовно можна поділити на приватні та суспільні.

Приватні блага — це блага індивідуального спожи­вання, які не можуть водночас споживатись різними особами, тобто споживання цих благ одними особами виключає можливість їх споживання іншими.

Прикладом приватних благ можуть слугувати предме­ти особистої гігієни, одяг, взуття і т. ін. Більшість благ ін­дивідуального споживання є приватними благами. Вони оплачуються споживачами цих благ.

Характеристики, властиві товарам індивідуального спо­живання:

1. вони подільні, тобто складаються з окремих дрібних одиниць, що дає змогу їх придбати окремим покупцям;

2. на них поширюється принцип вилучення, тобто ви­годами (корисністю) від певного товару користуються лише ті, хто хоче і може їх оплатити. Ті ж, хто не хоче, або не може їх оплатити, усуваються від можливості скориста­тись вигодами від них, тобто усуваються від можливості їх споживати.

Суспільні блага — це ті блага, які в один і той самий час можуть споживатись багатьма особами, незалеж­но від того, може чи не може їх оплатити кожен із спо­живачів окремо.

Прикладом суспільних благ є національна оборона, дер­жавне управління, забезпечення правопорядку, захист дов­кілля, освітлення вулиць, забезпечення їх (вулиць) належ­ного санітарного стану тощо.

Характеристики суспільних благ:

1. неподільність, яка означає, що ці блага є такими великими одиницями, що не можуть бути продані індиві­дуальним споживачам;

2. на них не поширюється принцип вилучення, тобто людство не придумало ефективних способів усунення (ви­лучення) індивідів від використання вигід від вироблених суспільних благ, якщо останні (індивіди) не хочуть або не можуть їх оплатити.

Скористатись вигодами від благ індивідуального спожи­вання можна, купивши товар, тоді як вигоди від суспіль­них благ стають доступними уже тому, що вони вироблені.

Суспільні блага є двох видів: чисті та змішані.

Чисті суспільні блага — це ті блага, від споживання (використання вигід) яких неможливе вилучення будь- кого із членів суспільства.

До чистих суспільних благ належать дотримання та за­хист політичних свобод, прав людини, забезпечення пра­вопорядку, стабільність та суспільний спокій у державі, національна безпека тощо.

Змішані (квазісуспільні) блага — це ті блага, якими міг би забезпечувати споживачів ринок, оскільки для цих благ можливе усунення від вигід тих, хто не хоче або не здатний платити, але у зв’язку з тим, що існу­ють вигоди суспільні, які перевищують індивідуальні вигоди від споживання цих благ, а ринок передбачає відшкодування витрат, пов’язаних з оцінкою індивіду­альної корисності (оскільки корисність оплачується на ринку приватних благ індивідами), то виробництво ква- зісуспільних благ буде меншим за обсягом, ніж того вимагає суспільна доцільність²¹.

Змішані (квазісуспільні) блага теж існують у двох формах:

1. платних, які передбачають можливість усунення від споживання, але за умови відсутності боротьби за право їх виробляти;

2. загальнодоступних, які передбачають відсутність усу­нених від споживання, але наявне суперництво за право виробляти ці блага.

До змішаних платних благ належать бібліотеки, му­зеї, кабельне та супутникове телебачення, автомагістралі, повітряні шляхи сполучення, трубопроводи, водопоста­чання, зв’язок, пошта і т. ін. Виробництво цих благ, як правило, пов’язане з природними монополіями.

До змішаних загальнодоступних благ належать ті бла­га, які виробляються при використанні не створених людською працею (метафізичного походження) природних ресурсів, таких як землі, ліси, повітря, риба у природних водоймах, фауна у природних лісах і т. ін., або ті, суспіль­на корисність яких значно вища від індивідуальної і, за

умов їх доступності (безоплатні або знижені ціни), спожи­вачі виявляють надмірну схильність до їх споживання.

Державне втручання в економіку здійснюється з метою компенсації неспроможності (небажання) ринку виробля­ти ту кількість благ і тієї структури, яка б найповнішою мірою віддображала обсяг і структуру суспільних потреб.

Щодо виробництва платних суспільних благ державне втручання виявляється у таких формах:

• виробництво цих благ підприємствами державного сектору;

• надання субсидій для їх виробництва підприємниць­кому сектору;

• адміністративне обмеження доступу до використан­ня цих благ.

Регулювання виробництва і розподілу загальнодоступ­них благ з боку держави здійснюється двояко:

а) надання виключних прав на використання ресурсів для виробництва цих благ, що за своїм змістом означає підтримку неприродної монополії;

б) запровадження адміністративних бар’єрів для вхо­дження на ринок цих благ шляхом ліцензування, квоту­вання, надмірного оподаткування і т. ін.

З. Екстерна лії

Екстернальні ефекти в економіці пов’язані:

а) з тим, що подекуди дії одних суб’єктів зумовлюють необхідність збільшення витрат іншими суб’єктами без будь-якої компенсації останнім за нав’язані їм додаткові витрати;

б) з тим, що одні економічні суб’єкти створюють іншим суб’єктам вигоди, але останні не компенсують витрат ви­робникам цих вигід.

Екстернальні ефекти, таким чином, набувають двох форм: позитивних і негативних.

Перекладання своїх витрат на інших без компенсацій

• вияв негативних екстерналій, надання вигід без ком­пенсації своїх витрат — вияв позитивних екстерналій.

Прикладом позитивних екстерналій може бути поса­джений якоюсь приватною особою чи фірмою сад чи квіт­ник. Квітник потрапляє в поле зору тих, хто не ніс затрати на його облаштування й утримання, але споглядаючи цю красу, вони отримують естетичне задоволення. Бджоли па­січника, який живе недалеко від саду та квітника, будуть збирати з квітів пилок та нектар і їх господар матиме не- оплачувану ним додаткову вигоду.

Прикладом негативних екстерналій є забруднення довкілля відходами від виробництва хімічною промисло­вістю, металургією, викиди в атмосферу шкідливих газів автомобілями, літаками і т. ін. Заощаджуючи на очисних спорудах, безвідходних технологіях, фільтрах і т. ін., ви­робник зменшує свої витрати, роблячи свої товари деше­вими і конкурентоспроможними. Водночас він (виробник) перекладає заощаджені ним витрати на інших суб’єктів, які дихають повітрям, що містить шкідливі для їхнього здоров’я компоненти, п’ють воду, яка завдає шкоди їхньому здоров’ю і змушує витрачати кошти на встановлення до­машніх фільтрів для очищення води, купувати ліки для по­м’якшення (у кращому випадку — усунення) наслідків про­живання в умовах нездорового довкілля, споживання еко­логічно забруднених продуктів і т. ін.

Оскільки виробництво благ з позитивним екстерналь- ііим ефектом є вигідним споживачам, а виробництво благ з негативним ефектом — виробникам, то на ринку блага з негативними екстерналіями пропонуються з надлиш­ком, а з позитивними екстерналіями — в недостатньому обсязі.

Держава може впливати на негативні екстерналії через:

• адміністративне встановлення нормативів та обме­жень щодо забруднення довкілля і т. ін.;

• запровадження певних санкцій (податки, які вико­ристовують на усунення екстернальних ефектів, додатко­ва плата за викиди в атмосферу, що перевищують критич­ний рівень і т. ін., позбавлення права виробляти продукт, поки фірма не забезпечить запровадження екологічно чи­стих технологій і т. ін.).

Вплив на позитивні екстерналії уряд може здійснюва­ти шляхом стимулювання тих, хто виробляє такі блага, тобто запроваджуючи систему винагород.

4. Неповні ринки

Критерієм поділу ринків на повні та неповні є здатність (чи нездатність) ринку запропоновувати всі блага, ціна пропозиції яких менша за ціну попиту.

Повні ринки пропонують усі блага за умови, що вар­тість пропозиції менша за ціну попиту.

Неповні ринки — це такі ринки, які не забезпечують належною кількістю благ, навіть якщо ціна пропозиції менша за ту ціну, яку споживач готовий запропонува­ти. До неповних ринків найчастіше відносять страхо­вий і кредитний ринки.

Чому так відбувається?

Справа у тому, що приватні страхові компанії відмов­ляються від страхування багатьох ризиків. Такими, на­приклад, є ризики з кумулятивним ефектом (страхування від паводків, землетрусів, селевих потоків тощо) або стра­хування кредитних ризиків в умовах депресивної еконо­міки, коли велика кількість банкрутств серед банків ро­бить неприйнятним страхування таких ризиків приватним сектором.

Запровадження обов’язкового страхування банківських депозитів фізичних та юридичних осіб, страхування від паводків, зсувів та селевих потоків, а також від катастро­фічних ризиків у космонавтиці, авіації і т. ін. здійснюєть­ся завдяки уряду. Хоча це не означає, що ці функції не мо­жуть виконувати приватні суб’єкти, але частіше за все уряд делегує їм ці функції на законодавчо визначених засадах.

Стосовно кредитних ринків потрібно навести приклад дій уряду з метою субсидіювання освіти та житлового будівниц­тва (надання кредитів на освіту та будівництва житла за процент, значно нижчий від ринкового рівня). Завдяки дер­жавним програмам уряд надає кредити фермерам, суб’єктам малого бізнесу, бізнесовим структурам-експортерам на піль­гових умовах.

5. Асиметричність інформації

Незважаючи на те, що сучасний ринок має ґрунтува­тись на глибокій, достовірній та повній інформованості, насправді реалізувати це завдання непросто.

Як правило, існує асиметричність інформації щодо ок­ремих її споживачів. Наприклад, виробник певного блага знає про його дійсні властивості значно краще за спожива­ча, а, приміром, страхувальник знає краще дійсний стан об’єкта страхування та рівень його потенційної ризиковості, ніж страховик; позичальник знає краще рівень своєї кре­дитоспроможності, ніж кредитор, але кредитор краще, ніж позичальник знає кон’юнктуру на ринку капіталів, а стра­ховик краще знає кон’юнктуру страхового ринку, ніж стра­хувальник.

Роль держави у цьому аспекті полягає в тому, що вона, по-перше, може зобов’язувати надавати визначену законо­давством інформацію стосовно якісних характеристик тих благ, які пропонуються на приватні ринки. Але інформа­ція як благо за своїм змістом перебуває значно ближче до суспільних благ, ніж до приватних. Кожний додатковий споживач не зменшує обсягу інформаційного продукту і не тільки не робить його дорожчим, а, навпаки, чим більше споживачів інформації, тим дешевшою вона є для кожно­го окремого споживача. Тому інформація має поширюва­тись безкоштовно, або споживачами має бути оплачена тільки трансляція інформації.

Інформацію як суспільне благо може надавати і приват­ний ринок, але ця інформація (за цих умов) може виявитись неповною, неправдивою (якщо цю обмеженість і викрив­леність оплатить приватний замовник реклами і т. ін.), а на інформацію про товари суспільного споживання буде виділено менше часу, внаслідок чого суспільство буде мати інформацію не про всі блага і т. ін.

Найпоширенішим прикладом інформаційного забезпе­чення (як суспільного блага) є прогноз погоди — інформа­ція для кораблів берегової охорони тощо.

Сучасні інформаційні технології, можливості Інтерне- ту та зростання їхньої ролі в планетарних процесах справ­ляють враження подолання асиметричності інформації, невизначеності та хаосу в інформаційному просторі. На­справді сам Інтернет є зразком хаосу, що, з одного боку, зменшує, а з іншого — посилює проблему невизначеності.

6. Безробіття, інфляція та циклічні коливання економіки

Періодичні злети і падіння обсягів національного вироб­ництва і доходу, високий рівень безробіття та інфляції є чи не найочевиднішим свідченням нездатності ринку регу­лювати економіку задовільним для суспільства чином. Ви­рішення цих проблем теж покладається на уряд.

Окрім названих, існують ще дві причини, що обумов­люють необхідність втручання держави в економіку. По- перше, це глибока диференціація в розподілі ресурсів та доходів у ринкових економіках, яка вимагає здійснення державою перерозподільчих функцій з метою забезпечен­ня соціальної спрямованості економічної системи.

По-друге, це патерналізм держави щодо тих суб'єктів, які не усвідомлюють до кінця шкоду від споживання (нар­котики, тютюн, алкоголь і т. п.) або від недоспоживання (про­філактичні прививки, освіта і т. ін.) певних благ. У зв'язку з цим держава повинна заохочувати своїх громадян до спожи­вання корисних благ та обмежувати споживання шкідливих.

Якщо відмов ринку немає і суб’єкти економіки поводять себе раціонально, то на державу покладається тільки пе- рерозподільча функція.

Якщо є відмови ринку й економіка не може бути паре- то-ефективною, держава має взяти на себе виконання тих функцій, якими знехтував ринок.

Ми розглянули пов’язану з відмовами ринку необхід­ність державного втручання в економіку.

Відмови держави пов’язані з відсутністю втручання держави в економіку. Це невтручання держави можливе за відмов ринку. Причинами відмов держави у цьому випадку можуть бути:

• слабкість держави та її нездатність вирішувати ті проблеми, які не може вирішити ринок;

• відсутність чітких критеріїв відмов ринку (не завжди вдається визначити чи порушення иарето-ефективності по­в’язані з відмовами ринку, чи вони є наслідком дії якихось інших чинників, зокрема негативного впливу держави);

• відсутність чітких критеріїв оцінки результативності власне державного регулювання (вплив урядової політики на економіку може бути як позитивний, так і негативний).

Підсумовуючи, зауважимо, що активність держави спрямовується на компенсацію неспроможності ринку за­безпечити парето-ефективну економіку, а відмови держа­ви пов’язані з відсутністю її впливу на економіку навіть за умови нагальної потреби у цьому втручанні.

2. ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО ВИБОРУ

Ринкова економіка визначає обсяг і структуру вироб­ництва благ для індивідуального використання через ціно­вий механізм, який забезпечує рівновагу попиту і пропо­зиції на ці блага. Споживчий ринок надає інформацію рин­ку ресурсів стосовно того, яких ресурсів, у якому обсязі та структурі потребує підприємницький сектор.

Щодо виробництва благ суспільного (сумісного, колек­тивного) споживання цей ціновий механізм не спрацьовує з причин, висвітлених у попередньому параграфі. Розподіл ресурсів для виробництва суспільних благ покладається на органи державної влади, а сама влада, яка має організовува­ти виробництво і розподіл суспільних благ, повинна узго­джувати з членами суспільства обсяг і структуру цих благ,

вибір суб’єктів, котрі будуть здійснювати це виробництво, вибір способів і механізмів розподілу суспільних благ.

Теоретичне осмислення перерахованих проблем відоб­ражається у теорії суспільного вибору.

Теорія суспільного вибору виникла в 60-х рр. XX ст. Предметом цієї теорії є дослідження взаємозв’язку політич­них та економічних чинників у виборі обсягу та структу­ри суспільних благ, якими мають забезпечуватись грома­дяни держави, а також у виборі способів їх виробництва та розподілу.

Теорія суспільного вибору ґрунтується на приватному інтересі, що є визначальним не тільки для поведінки до- могосподарств і підприємців у їх приватному житті, а й у суспільному житті. Але на відміну від товарів індивіду­ального споживання, за виробництво яких індивідуальний споживач голосує грошима, суспільні товари можуть бути спожитими і тими, хто й не оплачує їхнє виробництво.

Як же визначити асортимент та необхідний обсяг ви­робництва суспільних товарів?

Це питання в демократичних суспільствах, як прави­ло, вирішується за допомогою виборної системи.

Кандидати на державні посади пропонують свої програ­ми виборцям, а кожен із виборців голосує за того канди­дата, який, на його погляд, найкраще буде відстоювати йо­го індивідуальні інтереси. Якщо кандидат не виконує своїх обіцянок, виборці обирають того, хто більшою мірою зда­тен втілити їхні сподівання, безпосередньо беручи участь у голосуванні через референдум чи інші процедури.

У попередньому параграфі ми зазначали, що доціль­ність виробництва суспільних благ визначається тим, що сумісна вигода від їх споживання перевищує суспільні витрати — зумовлює зростання суспільного добробуту.

У прийнятті рішення стосовно виробництва суспільних благ шляхом голосування є велика ймовірність того, що буде прийнято неефективне рішення. Пояснимо це простим прикладом.

Нехай перед урядом стоїть завдання прийняти рішення щодо виробництва суспільного блага X.

Припустимо, що існують три однакові за чисельністю групи населення. Особи групи 1 отримають від цього за­ходу максимальну індивідуальну граничну вигоду, оскільки вони частіше, ніж індивіди груп 2 і 3 користуються цим благом. Особи групи 2 отримають меншу граничну виго­ду, ніж особи групи 1, а особи групи 3 отримають найменші граничні вигоди.

Зауважимо, що суспільна гранична вигода визначається як сума індивідуальних граничних вигод (табл. 13.1).

Нехай граничні витрати для кожної додаткової одиниці суспільного блага дорівнюють 25 гр. од. (див. рис.13.1).

Виходячи з передумови, що максимізація суспільної корисності матиме місце за умови, що МЛ (граничні ви­годи) будуть дорівнювати МС (граничним витратам), тоб­то (МЯ = МС) у нашому прикладі оптимальний обсяг ви­робництва суспільних благ становитиме 5 од.

Таблиця 13.1. Визначення обсягу виробництва суспіль­них благ за умови однакового розподілу витрат і вигод та за умови рівномірного розподілу витрат і нерівномірного роз­поділу вигод

Кіль­ кість оди­ ниць суспіль­ ного блага	Загальні суспільні вигоди від спожива­ння су­спільного блага для суспіль­ства	Граничні суспільні вигоди від спожи­вання суспільно­го блага для су­спільства	Індивідуальні граничні вигоди за групами населення
			Гр. 1 - 60%	Гр. 2 — 30%	Гр. 3 — 10%
1	100	—	—
2	250	150	90	45	15
3	350	100	60	ЗО	10
4	400	50	ЗО	15	5
5	425	25	15	7,5	2,5
6	440	15	9	4,5	1,5

1 2 3 4 5 6

Обсяг суспільних благ

Рис. 13.1. Визначення оптимального обсягу виробництва суспільних благ

Визначимо, за яку кількість благ проголосують суб’єкти, представлені трьома групами. Результат буде залежати від індивідуальних інтересів учасників голосування. Розгляне­мо можливі варіанти.

1. Ідеальний варіант передбачає, що витрати розпо­діляться за тією ж пропорцією, що й вигоди. Всі проголо­сують за 5 од. суспільних благ, оскільки всі граничні ви­годи будуть дорівнювати граничним витратам. За цих умов особи групи 1 витратять 15 гр. од., групи 2 — по 7,5 гр. од., а групи 3 — по 2,5 гр. од.

Але така ситуація малоймовірна, адже суспільні блага можна споживати, не платячи за них, якщо вони непо­дільні, і усунути “безбілетників”, тобто тих, хто не пла­тить, від користування ними неможливо.

2. Другим імовірним варіантом є ситуація, за якої витра­ти розподіляються порівно між групами (тобто кожна група сплачує 1/3 від 25 гр. од., тобто 8,(3) гр. од.), а вигоди отри­мують у пропорції, описаній умовою: група 1 — 60 %; група

2. — ЗО %; група 3 — 10 %, тобто нерівномірно. Такі витра­ти перевищать граничні для групи 3 уже для четвертого бла­га (8,(3) > 5), але ця група не може вплинути на результат го­лосування, оскільки більшість голосів буде забезпечена гру­пами 1 та 2. За виробництво п’ятого блага не проголосують уже 2/3 голосів, тобто групи 2 і 3, бо граничні затрати і для групи 2 перевищуватимуть їх граничні вигоди (8,(3) > 7,5).

Отже, за такого варіанту буде проголосовано за вироб­ництво чотирьох благ, тобто суспільних благ буде вироб­лено менше, ніж необхідно для суспільства.

3. Третій імовірний варіант передбачав, що вигоди роз­поділяються рівномірно (адже благо неподільне і усунен­ня від споживання неможливі), а витрати розподіляють­ся нерівномірно. Група 1 несе 80 % витрат, тобто 20 од., а групи 2 і 3 — по 10 %, тобто по 2,5 од. (табл. 13.2).

Проводячи голосування за цим варіантом, група 1 від­мовиться від голосування уже за четверте благо, оскільки граничні вигоди менші за граничні витрати (16,6 < 20). Але групи 2 і 3 проголосують за виробництво навіть шо­стого блага, бо їх МЛ > МС (5 > 2,5). Це означає, що за умови нерівномірного розподілу витрат і рівномірного розподілу вигод суспільних благ буде вироблено більше оптимального рівня.

Ми розглянули приклад визначення доцільності вироб­ництва суспільних благ в умовах прямої демократії. От­же, згідно з цим принципом кожен платник податків за законом має право проголосувати за будь-який варіант, пов’язаний із фінансуванням суспільних благ.

У сучасній дійсності має місце представницька демок­ратія, зміст якої в тому, що особи з правом голосу обира­ють в законодавчі органи своїх представників, котрі ма­ють захищати інтереси своїх виборців, зокрема розв’язу­вати проблеми, пов’язані з фінансуванням виробництва су­спільних благ.

513

За цих умов можливість прийняття неоптимальних рі­шень не зникає, але виникають способи вирішення цих проблем, звичайно ж з певними обмеженнями.

17. Макроекономіка

Таблиця 13.2. Визначення обсягу виробництва суспільних благ за умови нерівномірного розподілу витрат та рівномір­ного розподілу вигод

Кіль­ кість оди­ ниць су­ спіль­ ного блага	Загаль­на виго­да від спожи­вання суспіль­ного блага	Гранична вигода від спожи­вання суспіль­ного блага для суспіль­ства	Гранична вигода від споживання для груп населення			Граничні витрати для груп населення
			Гр-1	Гр. 2	Гр.З	Гр-1	Гр. 2	Гр.З
1	100
2	250	150	50	50	50	20	2,5	2,5
3	350	100	33,(3)	33,(3)	33,(3)	20	2,5	2,5
4	400	50	16,(6)	16,(6)	16,(6)	20	2,5	2,5
5	425	25	8,(3)	8,(3)	8,(3)	20	2,5	2,5
6	440	15	5	5	5	20	2,5	2,5

Депутати, яким за ініціативою виборців делеговано об­стоювати виробництво певних суспільних благ, об’єднують­ся у групи тиску (лоббі). Це можуть бути спілки підпри­ємців і галузеві профспілки, спілки банкірів, орендарів чи фермерів і т. ін.

Теорія суспільного вибору розглядає процес прийняття рішень в умовах представницької демократії як різновид ринкової угоди між виборцями і кандидатами, які прагнуть стати депутатами. Останні потребують від виборців го­лосів, достатніх для перемоги на виборах, а як винагоро­ду за їх вибір обіцяють приймати ті рішення, які задоволь­няють інтереси виборців.

Зазначене породжує ще одне питання, відповідь на яке ніяк не можна обійти. А який інтерес рухає тими депутата­ми, які об’єднуються в групи тиску? Тільки інтереси ви­борців? Тоді б така їхня поведінка суперечила теорії суспіль­ного вибору. В межах цієї теорії депутатами теж рухає при­ватний інтерес. Групи тиску отримують політичну ренту.

Отже, держава в сучасних умовах не може залишатись байдужою до проблем економіки і, зокрема, виробництва суспільних благ. Але це зовсім не означає, що саме держава зобов’язана їх виробляти. Уряди можуть укладати угоди

з приватним сектором на виробництво суспільних благ. Останні — створюватись державними підприємствами, або державними органами влади та управління.

Поєднання функцій державного управління з бізнесо­вою діяльністю породжує низку нових проблем:

• створення адміністративних бар’єрів для входження на ринок;

• створення закритої монополії (обмежена кількість підприємств пропонує суспільні блага, виробництво яких делегує влада);

• платежі бюрократії за право виробляти і пропонува­ти на ринок суспільні блага набувають форми політичної ренти, що блокує скасування вхідних бар’єрів на ринок і формує так званий бізнес на “бар’єрах”;

• економічний опортунізм в політиці. Термін “опор­тунізм” походить від латинського “оррогЬипов”, що в пе­рекладі означає зручний, вигідний. Економічний опортунізм сьогодні виявляється у прагненні однієї із сторін укласти угоду таким чином, щоб переважну частку витрат та відпо­відальності перекласти на свого партнера.

Важливою проблемою є не тільки вирішення питання: що виробляти як суспільне благо і хто його вироблятиме, а й питання щодо того, на якій основі ці блага надавати­муться: платній чи безоплатній.

Надання платних суспільних послуг (благ) доцільно здійснювати тоді, коли це створює у їх виробників стиму­ли для підвищення якості цих благ та/або зниження со­бівартості за незмінно високої якості, за умови, що такі стимули не можуть створюватись будь-якими способами в межах бюджетного фінансування.

Безоплатне забезпечення суспільними благами має

підстави, за умови, що це благо є соціально значущим, і введення платності за нього зумовить зменшення його спо­живання нижче оптимального рівня, що матиме негатив­ний вплив на рівень добробуту і на стан економіки у дов­гостроковому періоді.

Водночас слід застерегти, що повна безоплатність со­ціально значущих благ зумовлює надмірне його споживан­ня та неоптимальний розподіл ресурсів. Для зменшення негативного ефекту використовують “символічну” плату за ці блага, щоб певною мірою обмежити переспоживання.

Окрім зазначених, держава виконує ще одну вельми важливу функцію — розробку економічних прогнозів.

Економічне прогнозування ґрунтується на вивченні всезагальних закономірностей розвитку економічних явищ і процесів, виявленні альтернативних способів розв’язан­ня макроекономічних проблем, передбаченні найвірогідні- ших альтернативних варіантів розвитку для економіки цієї країни з урахуванням внутрішніх та зовнішніх умов як економічних, так і політичних, психологічних, ментальних, національних і т. ін.

Економічне прогнозування має дві невід’ємні складові: передбачення і прогнозування і, відповідно, набуває двох форм: пошукове та нормативне.

Пошукове прогнозування пов’язане з виявленням аль­тернативних варіантів розвитку явищ, процесів та подій в економіці, а нормативне — з виявленням бажаного напря­му розвитку та досягненням бажаного стану економічних явищ і процесів, на досягнення яких спрямовуються мате­ріальні ресурси та інтелектуальна творча діяльність.

Пошукове прогнозування — це гносеологічний аспект, пов’язаний з пізнанням минулого, сучасного та тенденцій майбутнього. Воно є основою для прийняття управлінсь­ких рішень.

Нормативне прогнозування — практичний аспект людської діяльності, пов’язаний із прийняттям управлінсь­ких рішень для досягнення намічених (обраних) цілей.

3. ЗМІСТ, ЦІЛІ ТА ЗАСОБИ (ІНСТРУМЕНТИ) МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ. ТЕОРІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ Я. ТШБЕРГЕНА ТАР. МАНДЕЛЛА

Неупереджений аналіз функціонуючих економічних си­стем дає усі підстави стверджувати, що існуючі економічні системи за своїми формальними ознаками є змішаними. Немає чистих економічних форм (ні суто ринкових, ні суто бюджетних (неринкових)). У найрозвиненіших країнах світу приблизно 4/5 національного продукту забезпечує ринок, а 1/5 виробляється за допомогою урядового фінансування.

Окрім фінансування, уряд через перерозподільчі про­цеси здійснює програми соціального страхування та соці­ального забезпечення.

Але економічна роль уряду далеко не обмежується за­значеними функціями. Він багато робить для збереження довкілля, охорони здоров’я та праці, захисту споживачів від недоброякісних продуктів і т. ін. Не беручи на себе зобов’язання перерахувати, а тим паче ґрунтовно проана­лізувати всі функції, які має виконувати уряд, звернемо увагу на ті з них, які мають найважливіше значення для здійснення власне макроекономічної політики.

Держава має виконувати такі головні економічні функції:

1. законодавче забезпечення функціонування ринкової та бюджетної систем;

2. захист конкурентного середовища;

3. перерозподіл національного доходу та багатства;

4. вплив на перерозподіл ресурсів із метою зміни струк­тури національного виробництва і продукту;

5. контроль рівня зайнятості та інфляції;

6. стимулювання економічного зростання.

Економічні функції держави реалізуються через її еко­номічну політику.

Економічна політика — це система макроекономіч- них цілей та засобів і методів їх досягнення.

До цієї теми ми розглядали моделі, які пояснювали ма- кроекономічну ситуацію в країні. У цьому розділі ми про­аналізуємо моделі прийняття управлінських рішень.

У найзагальнішому вигляді модель прийняття управ­лінських рішень можна подати у такому вигляді:

Yi = f(h, ..., /,),

де Yi — цільова функція;

Ij — інструмент (засоби) досягнення цілей.

У конкретнішому вигляді управлінська модель має ще один важливий блок — блок ринкових змінних.

Ринкові змінні — це проміжні процеси і явища між цілями та засобами їх реалізації.

Наприклад, впливаючи за допомогою монетарної полі­тики на рівень інфляції, на реалізацію мети вплине не тільки зміна грошової маси (ДМ), а й зміни обсягу вироб­ництва (ДО), інфляційні очікування (р_е), швидкість руху грошей (V) і т. ін.

Як правило, інструменти впливають на мету не безпо­середньо, а опосередковано, через ринкові змінні. У зв’яз­ку з цим функція прийняття управлінських рішень набу­ває вигляду:

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.),

де п_к — ринкові змінні.

В управлінських моделях мета (ціль) завжди наперед задана величина. Мета — це певний результат, якого уряд прагне досягти внаслідок економічної політики. Прикладом цілей макроекономічної політики можуть бути досягнення певного обсягу національного виробництва, пониження рів­ня інфляції, забезпечення повної зайнятості, пониження процента дефіциту державного бюджету, темпу економіч­ного зростання тощо.

Інструментом (засобом) досягнення мети є ті дії, за допомогою яких можна цю мету реалізувати. Найважли­вішими структурними елементами макроекономічної полі­тики є такі складові:

• бюджетно-податкова (фіскальна);

• грошово-кредитна;

• зовнішньоекономічна;

• соціальна (політика доходів).

Кожна із зазначених складових може розглядатись як інструмент (засіб) впливу на економіку з метою досягнен­ня раніше визначених цілей.

Водночас кожна складова макроекономічної політики має свою структуру щодо інструментів (засобів) вшіиву.

Наприклад, фіскальна політика використовує такі ін­струменти:

• податкові ставки;

• податкові пільги;

• база оподаткування;

• режим оподаткування;

• структура витрат;

• розподіл податкових надходжень за рівнями бюджетів;

• балансування бюджетів і т. ін.

Інстру ментами грошово-кредитної політики є:

• норма обов’язкових банківських резервів;

• норми міжбанківських кредитів;

• норма процента за державними облігаціями, термі­ни їх випуску і погашення;

• норма облікової процентної ставки тощо.

Інструментами зовнішньоекономічної політики є:

• зміни у валютному курсі;

• пільги для працюючих на експорт;

• митна політика;

• квотування і т. ін.

Інстру ментами соціальної політики є:

• диференціація при оподаткуванні доходів;

• обов’язкове державне страхування на випадок без­робіття;

• соціальне страхування втрати працездатності;

• пенсійне страхування;

• різні види соціальної допомоги і т. ін.

Зрозуміло, що не будь-який інструмент придатний для

реалізації будь-якої мети. Наприклад, засоби фіскальної політики застосовують для:

• стимулювання (обмеження) обсягів виробництва;

• стимулювання (обмеження) сукупного попиту;

• подолання диспропорцій в економіці;

• впливу на рівень зайнятості;

• перерозподілу доходів і т. ін.

За допомогою грошово-кредитної політики впливають на:

• зміну сукупного попиту та сукупної пропозиції;

• схильність до інвестиційної діяльності тощо.

Використання інструментів зовнішньоекономічної полі­тики сприяє розширенню (обмеженню) експортних можли­востей держави.

Соціальна політика через властиві їй засоби впливу здій­снює перерозподіл доходів, обмежує безробіття, забезпечую­чи необхідний рівень споживання у суспільстві.

Економічну політику можна здійснювати за допомогою економічних (як зазначено вище) та адміністративних засобів.

До адміністративних інстру ментів належать:

• законодавча та економічна діяльність держави;

• прогнозування та індикативне планування економіч­них процесів, обсягів виробництва, цін і т. ін.;

• прямий державний контроль над монопольними рин­ками;

• розробка державних норм та стандартів;

• ліцензування;

• квотування;

• консервування частини природних ресурсів тощо.

Розглядаючи взаємозв’язок економічних та адміністра­тивних засобів виливу на економіку, слід зазначити, що практично жоден економічний інструмент не може працю­

вати без адміністрування. І цим визначається значущість адміністративних інструментів. Але вказаного не досить, щоб зрозуміти важливість адміністрування для здійснен­ня економічної політики. Там, де фактор часу є визначаль­ним, дієвіших засобів, ніж адміністративні, немає. Важли­вим є і те, що адміністративні неефективні рішення мож­на швидше скасувати і припинити їх дію. Припинення дії економічних засобів вимагає більше часу і включає в себе ефект мультиплікації негативних ефектів. Важливо зазна­чити також, що для здійснення макроекономічної політи­ки потрібно врахувати мультиплікативні ефекти у найріз­номанітніших виявах. Конкретне їх застосування розгля­нуто в темах “Фіскальна політика”, “Грошово-кредитна по­літика” та “Зовнішньоекономічна політика держави”.

Розкриємо базові теорїі макроекономічної політики.

Базовою теорією макроекономічної політики вважають теорію голландського економіста, лауреата Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Яна Тінбергена. Він визначав такі компоненти економічної політики:

• цілі економічної політики, спрямовані на максимі- зацію суспільного добробуту;

• цільові показники, яких прагнуть досягти в процесі реалізації політики;

• засоби (інструменти) досягнення цілей;

• модель економіки, яка дасть змогу обрати оптималь­ний масштаб застосування політичних заходів, спрямова­них на досягнення поставлених цілей визначеними інстру­ментами (засобами).

Ян Тінберген для аналізу макроекономічної політики ви­користовує лінійну модель. У найпростішому вигляді вона має всього два інструменти: фіскальну і монетарну полі­тику.

(1)

Якщо цілі позначити як Уі та Уг> а інструменти як /1 та І2> то функції цілей матимуть такий вигляд:

(2)

V, ^— ОС|/і + 0-2^2 >

У₂ = Рі*1+Р2*2-

Як зрозуміло з моделі, кожну мету можна реалізувати обома інструментами. Це означає, що, по-перше, політики можуть реалізувати обидві поставлені цілі, маючи в своє­му арсеналі обидва інструменти. По-друге, вплив інстру­ментів на цілі лінійно незалежні, тобто ;£ а₂Р₂, адже, за умови їх рівності, можливо реалізувати тільки одну мету.

Для того, щоб реалізувати поставлену мету в оптимально­му варіанті, необхідно розв’язати ці рівняння відносно засобів

/1 та І₂, за умови, що а₁р₁ Ф а₂Р₂, або - а₂Р₂ ф 0, а опти­мальний результат першої цілі дорівнює У^, а другої У|.

Тоді наведені рівняння матимуть вигляд:

(3)

Уї* — а,/, + 0-212,

(4)

У₂*=Рі/₁₊Р₂/₂.

Розв’яжемо ці рівняння стосовно її та /₂, з огляду на зазначені вище обмеження.

Для цього:

а) віднімемо від рівняння (3) рівняння (4).

У]* У₂* — сс₁/₁ + сх₂/₂ Рі-^і Р₂^₂>

(5)

У* - У* = І_г (а_х - Р,) +12 (а₂ - р₂);

(6)

в) підставимо значення її (6) в рівняння (5):

б) із рівняння (3) знаходимо її’.

__у* -У^р! + «^2 + Іа«^-/2р2«1

В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК 1

Підручник 1

ЗМІСТ 3

ПЕРЕДМОВА 17

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ 20

1.1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ, 21

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК 21

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ 24

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 36

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ 39

2.2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ 48

2.3. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ 50

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 58

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ 60

снд. 75

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ 108

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ 143

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾ 157

у 158

^С=4^И'⁺І^У' 160

£„р„_в = у - т - С, (15) 232

е... 231

о. 232

РИНОК ГРОШЕЙ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО РІВНОВАГИ 258

НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ТОВАРНИМ ТА ГРОШОВИМ РИНКАМИ 293

ИМ .. 301

Yi = f(h, ..., /,), 518

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.), 518

^тоі ⁼ 1^7^=4: 624

МАКРО- ЕКОНОМІА 697

е) помножимо чисельник і знаменник дробу (9) на (-1). Матимемо:

о «ХР₂-«2Р1

Аналогічно можна отримати значення 11:

_ Р₂У* -сс₂У₂* ,_ш

¹ СХіР₂-М₂ ■

Із рівняння (10) та (11) можна зробити висновок, що економіка може досягти бажаних (наперед визначених) цілей завдяки правильному вибору значень інструментів (засобів).

Чому для досягнення оптимального значення цілей важ-

а. а_{2 0}

ливо дотримуватись обмеження ^ Ф ?

Рі Р2

Справа в тому, що за умови рівності цих співвідношень вплив обох інструментів на обидві мети буде пропорційним і тоді уряд не зможе водночас реалізувати їх в оптималь­ному режимі. Уряд може реалізувати мету У і = У*, або Уг = = У*. Отже, для того, щоб реалізувати дві цілі, недостат­ньо мати два інструменти. Ці інструменти мають вплива­ти на цілі лінійно незалежно. Узагальнюючи цей висновок, можемо стверджувати: в економіці з лінійною структурою для реалізації цільових показників уряду необхідно мати X лінійно незалежних політичних інструментів.

Конкретизуємо цю модель.

Нехай економіка знаходиться в умовах повної зайня­тості та потенційного обсягу національного виробництва, тобто (? = (?* за рівня інфляції 4 % річних.

Уряд ставить перед собою завдання на наступний рік зберегти потенційний обсяг виробництва за нульового рівня інфляції.

Припустимо, що уряд використовує тільки два засоби впливу: грошову та фіскальну політику. Опишемо цю си­туацію в економіці за допомогою щойно виведених рівнянь:

(2а)

(1а)

р=р₁с + р₂м,

де б — витрати держави; М — пропозиція грошей; коефі­цієнти а₁,а₂,р_і,р₂ показують кількісний ефект впливу державних витрат та пропозиції грошей на обсяг виробниц­тва ((?) та рівень інфляції (Р).

Таким чином, перед урядом постало завдання скороти­ти рівень інфляції від 4 % до нуля без зменшення обсягу випуску. За цією моделлю поставленої мети можна досяг­ти, якщо вплив С та М на (? і Р лінійно незалежні.

(За)

Запишемо рівняння (1а) та (2а) через зміни основних засобів виливу:

= а_£ АЄ + а ₂АМ;

АР = Рх АЄ + Р₂ ДМ.

(4а)

Із умови відомо, що Д(? = 0; АР = ~4.

Підставимо ці значення в рівняння (За) та (4а):

0. (5а)

   (ба)

   = АЄ + а₂ДМ; -4 = Р!Д0 + Р₂ДМ.

Виходячи із загальних значень /1 та І2 в рівняннях (10) і (11), матимемо:

(7а)

(8а)

За яких умов стабілізація цін може бути забезпечена без зниження обсягу випуску? Ми уже знаємо, що така реалі-

а, а₂

зація мети можлива тільки за умови, що тр •

Рі Рг

Насправді ці коефіцієнти близькі за значенням і мо­жуть збігатися. Тоді проблема реалізації визначених ці­лей ускладнюється. Насправді для їх досягнення наявність незалежності ефектів впливу інструментів на цілі є не до­статніми. Інструменти політики мають бути настільки ефе­ктивними і незалежними, щоб зміни їх значень дозволя­ли реалізувати наперед визначені цілі.

Теорія економічної політики Роберта Манделла

Роберт Манделл стверджував, що в реальній діяльності різні інструменти економічної політики перебувають, як правило, під контролем різних урядових органів. Напри­клад, фіскальна політика може знаходитись у компетенції уряду, а грошова — центрального банку.

Р. Манделл довів, що ефективність економічної політи­ки значною мірою визначається тим, наскільки правиль­но підібрано інструменти для досягнення цілей.

У наведеному прикладі “випуск — інфляція” грошова політика впливає на інфляцію сильніше ніж фіскальна. Це

В, В.

означає, що буде більше, ніж —, або темп інфляції, 0С₂ СХ-і

зумовлений приростом одиниці випуску, спричиненим гро­шовою політикою, буде більшим темпу інфляції, зумовле­ним приростом одиниці випуску, спричиненим фіскальною політикою.

У такій ситуації органи, що здійснюють фіскальну по­літику, повинні регулювати обсяг випуску, а центральний банк, який здійснює грошову політику, повинен відповіда­ти за рівень інфляції. За правилом Р. Манделла, орган, що регулює рівень інфляції, має зменшувати грошову масу (М), якщо рівень інфляції перевищує цільовий показник, і збільшувати, якщо рівень інфляції нижче цільового по­казника.

Органи, що відповідають за здійснення фіскальної полі­тики, повинні збільшувати державні витрати (б), якщо обсяг випуску ((?) менший за цільовий показник, і, навпа­ки, зменшувати Є, якщо обсяг випуску перевищує цільо­вий показник. Такі правила поведінки органів державно­го управління забезпечать наближення змінних М та Є до оптимального рівня.

Якби органи, що здійснюють фіскальну політику, на­магались подолати інфляцію, а органи, що здійснюють гро­шову політику, намагались стабілізувати обсяг випуску, ні обсяг грошової маси, ні державні витрати не досягли б оптимального рівня.

Ми розглянули ситуації, за яких кількість інструментів економічної політики дорівнює кількості цілей. Але в еко­номіці може мати місце і ситуація, за якої засобів реалі­зації цілей буде менше, ніж зазначених політикою цілей. Для нашого прикладу припустимо, що держава може впли­вати на проблему “випуск — інфляція” тільки монетарни­

ми чинниками, оскільки фіскальні вичерпані й - 0 • Тоді рівняння (За) і (4а) матимуть вигляд:

(4а')

(За')

(9а)

др = р₂дм.

а₂ Р₂ і,“² _у

Із рівняння (9а) зрозуміло, що немає жодної можли­вості знизити рівень інфляції без втрат випуску. Тому якщо уряд має один засіб впливу на дві цілі, то досягти реалізації обох цілей одним інструментом неможливо.

За таких умов уряд не має іншого виходу, окрім здій­снення вибору між різними цільовими показниками. До того ж уряд повинен здійснити визначення функції соціаль­них втрат.

Функція соціальних втрат визначається на мак- рорівні як функція, що мінімізує втрати. Розглянемо її стосовно нашого прикладу. Нехай втрати суспільства пря­мо пропорційні квадрату відхилення цільового показника від його оптимального рівня. Це означає, що якщо відхи­лення зросте вдвічі, то втрати суспільства зростуть в чо­тири рази. Отже, якщо Д(? відхилиться від Д(?*, то втра­ти дорівнюють (Д(?-Д(?*)². Якпдо ж АР відхиляється від АР*, то втрати дорівнюють (АР - АР*)². Загальні ж втра­ти (ЗВ) будуть дорівнювати сумі квадратів відхилень від бажаних значень цільових показників, тобто

У найзагальнішому вигляді втрати, пов’язані з немож­ливістю водночас реалізувати дві цілі, мають різну част­ку. Наприклад:

]ГЗВ = |др - Д<?* |² + а (дР - АР* ^.

Якщо ао > 1, то досягнення бажаного рівня інфляції є важливішим, ніж досягнення бажаного рівня виробниц­тва. Якщо ао < 1, то важливим є завдання підтримання ба­жаного обсягу виробництва. Приміром, у нашому прикладі, головна мета — знизити рівень інфляції до 0 і забезпечи­ти незмінний обсяг виробництва (ДО = 0). Тоді функція втрат за умови, що ао = 1, має вигляд:

= +а(дР + 4)².

Функція втрат протилежна до функції корисності. Вона теж може бути зображена кривими байдужості (рис. 13.2).

На рис. 13.2 показано, що в точці С, де Л(? = 0, а АР = -4 , втрати суспільства дорівнюють нулю. Точка нульових втрат найбажаніша для суспільства. Точка С є центром для концентричних кіл, що показують різну величину суспіль­них втрат, пов’язаних з різним радіусом віддалення від цієї точки. Чим більші втрати, тим більшим буде радіус кон­центричного кола, описаного з найпривабливішої точки С як центра.

Отже, карта кривих байдужості представлена на рис. 13.2 є множиною концентричних кіл. Центр цих кіл — точка досягнення цілей, визначених економічною політикою. Чим далі віддалене коло від центра, тим більша різниця між фактичними цільовими показниками і їх бажаним значенням, тим більші втрати суспільства, пов’язані з цими відхиленнями.

Так, Д₀ < Д_х < Иг, а тому загальні суспільні втрати най­менші за До> а найбільші — за Яг- Тому завданням еконо­мічної політики є досягнення кривої байдужості, розташо­ваної найближче до точки беззбитковості (С).

Оптимальне політичне рішення зобразимо на рис. 13.3, ввівши до карти кривих байдужості бюджетне обмеження, яке позначимо прямою ВВ. Ця пряма показує межу бага­тьох допустимих значень інфляції і випуску.

Із рівняння (9а) випливає обмеження, згідно з яким зміни інфляції та випуску мають знаходитись вище пря­мої ВВ. Рівновага матиме місце в точці дотику прямої ВВ до кривої байдужості, розташованої найближче до центра (С) рис. 13.3.

На рис. 13.3 точка Е — точка рівноваги. Тут функція втрат досягає свого мінімального значення серед множи­ни допустимих значень.

Як показує рис. 13.3, в точці Е випуск скорочується (Д(?<0), а інфляція скоротиться менше ніж на 4 %, тоб­то вона не досягне загальнопланового нульового рівня. Це означає, що в цьому випадку суперечність між двома ціля­ми через неможливість їх одночасної реалізації, з причи-

Рис. 13.3. Рівновага в точці дотику кривої байдужості та прямої обмеження

ни недостатності засобів (інструментів), спричиняє певні втрати обсягу випуску заради зменшення рівня інфляції.

Якби політики вирішили повністю реалізувати мету, по­в’язану з подоланням інфляції, то, як видно із рис. 13.3, економіка понесла б значно більші втрати обсягу випуску, які досягли б рівня ДС?, що значно б збільшило загальні соціальні втрати.

Цей приклад показує важливість компромісів у еко­номічній політиці.

На основі сказаного можна зробити такі висновки: по-перше, суспільство може мати досить багато цілей, але вони не мають висуватись водночас як цілі економіч­ної політики;

по-друге, між цілями існує певна субординація, адже є цілі, які суперечать одна одній, або мають один інструмент реалізації і тому не можуть досягти свого оптимуму за одночасної реалізації;

по-третє, чітке розмежування функцій між ринком і державою зменшує кількість цілей державної політики, що, навіть за незмінної кількості інструментів, полегшує їх реалізацію;

по-четверте, при здійсненні економічної політики су­перечливо впливають на цілі й самі інструменти.

Наприклад, держава має за мету досягти збільшення обсягу виробництва на Д(? . Для цього з урахуванням муль­типлікатора держава збільшує державні витрати (АЄ), зав­дяки чому зростає сукупний попит (АБ), а також обсяг виробництва ((?) і доходу (У). Але разом з тим, збільшую­чи державні витрати (в), держава мусить збільшити подат­ки (Т), що зменшить споживчий попит домогосподарств (С) та інвестиційний попит підприємницького сектору (/), а отже, зменшить і сукупний попит (АБ), обсяг виробниц­тва (<2) і доходу (У).

Отже, теорія і практика здійснення економічної політи­ки складні, суперечливі і потребують глибоких знань, ви­важеності та постійної готовності до змін.

13.4. ЕФЕКТИВНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ. ЗАКОН А. ВАГНЕРА. ЕФЕКТИВНІСТЬ В. ПАРЕТО

Два підходи в економічній науці щодо визначення місця і ролі держави в економічному житті: стратегія активіз- му (підтримка активної політики держави) та страте­гія антиактивізму — відрізняються насамперед оцінкою ефективності економічної політики.

Прихильники стратегії активізму (кейнсіанці) аргу­ментують свою позицію такими чинниками:

• уряди країн мають реальні дієві засоби (інструмен­ти) впливу на сукупний попит (АБ), а через нього і на об­сяг випуску, рівень зайнятості, рівень доходів та рівень цін;

• механізми ринкового саморегулювання не завжди (швидше частково) забезпечують прийнятну для суспіль­ства рівновагу, адже остання має місце і за рівня безробіт­тя, що значно перевищує природний рівень;

• в умовах монополізованої ринкової економіки поруше­на рівновага тривалий період не здатна до самовідновлення;

• урядові прогнози мають досить високий ступінь до­стовірності й за умови дотримання урядом рекомендацій тео­ретичної економіки, вони можуть успішно реалізуватись.

Прихильники антиактивістської стратеги (монета- ристи та неокласики) заперечують не саму можливість здійснювати урядовий вплив на економіку, а можливість ефективного впливу на економіку.

їх аргументи на користь своєї позиції такі:

• уряд може чинити бажаний вплив на економіку за допомогою засобів фіскальної та грошово-кредитної полі­тики, але цей вплив може бути тільки короткостроковим. У довгостроковому періоді економіка через механізм само­розвитку тяжіє до повної зайнятості та потенційного об­сягу виробництва;

• прогнози уряду мають високий рівень достовірності тільки в стабільній економіці, в умовах депресивної еко­номіки вони не спрацьовують;

• часові лаги ще більшою мірою зменшують ефектив­ність економічної політики.

Часові лаги пов’язані із запізненням реакції цілей на інструменти. Вони є двох видів:

Внутрішні — період між виникненням потреби у прий­нятті певного управлінського рішення і його прийняттям. Наприклад, податковий кодекс України обговорюється уже понад десять років і на сьогодні ще не прийнятий Верхов­ною Радою України.

Як свідчить досвід, внутрішні лаги грошово-кредитної політики значно менші, ніж фіскальної.

Зовнішні лаги — період між прийняттям управлінсь­кого рішення і тим періодом, коли уже є результат (ефект) впливу інструментів на ціль. Зовнішні лаги пов’язані з муль- типлікативними ефектами. Останні починають діяти не відразу, а через 0,5—2 роки. Це робить зовнішні лаги до­сить великими.

Отже, часові лаги, недостатня вірогідність прогнозів, постійно діюча суперечність між поточними (короткостро­ковими) та стратегічними (довгостроковими) цілями, за концепцією аптиактивістів, зводить нанівець ефектив­ність державного втручання.

Прихильники стратегії антиактивізму пропонують за­провадити загальні правила економічної поведінки, які були б прийнятними за будь-яких умов. У сфері грошово-кредит­ної політики таким правилом має бути забезпечення пріо­ритетності стабільності цін, що досягається через дотриман­ня “грошового правила” М. Фрідмена, згідно з яким щоріч­ний приріст грошової маси має покривати щорічний приріст ВВП та враховувати зміну швидкості обороту грошей.

У сфері фіскальної політики слід керуватись правилом забезпечення бездефіцитного бюджету, обмеживши вико­ристання бюджетного дефіциту як засобу стимулювання економіки, оскільки цей засіб може забезпечити суто інфля­ційне її зростання.

Щоб зрозуміти переваги і недоліки кожної із стратегій, необхідно ретельніше дослідити феномен ефективності економічної політики.

Чи прийнятна для визначення суспільного рівня ефек­тивності методологія і методика визначення ефективності для приватної економіки? З одного боку, держава оцінює вартість реалізації того чи іншого проекту так само, як і приватна фірма. З іншого, існують важливі особливості у визначенні витрат і результатів для приватного і державного секторів економіки. Так, для приватного сектору визначальним критерієм доцільності здійснюва­ти певний інвестиційний проект є його прибутковість.

Особливості зіставлення затрат і результатів для держави та приватного сектору

1. Для держави суспільна корисність проекту може мати важливіше значення, ніж зиск. Наприклад, успіх бо­ротьби з атиповою пневмонією не може визначатись рівнем дохідності вірусологів та фармакологів. Збереження людсь­кого життя та здоров’я досить умовно можна оцінити в гро­шових одиницях. Насправді воно безцінне, адже неповторне для кожної особи, рідних та близьких (та й для суспільства в цілому, хоча останньому важче це усвідомити).

2. Для розрахунків витрат на ресурси та доходів від реалізації продуктів і послуг приватний сектор корис­тується ринковими цінами. Держава не завжди може скористатись ними. Пояснюється ця ситуація тим, що, по-перше, на деякі блага ринкової ціни не існує, бо ці ре­сурси не продаються і не купуються на вільному ринку. Наприклад, не існує ринкової оцінки нерукотворних лісів, озер, рік, чистого повітря, врятованого життя тощо.

По-друге, як зазначалось у попередніх параграфах, рин­кові ціни (за умови відсутності відмов ринку) не відобража­ють граничні суспільні витрати чи вигоди. І якщо, на­приклад, ринок не забезпечує повної зайнятості, а держава гарантує її забезпечення, то уряд може не розглядати став­ку заробітної плати окремої особи як критерій граничної суспільної вартості найму цього індивіда, адже дії держави якраз і необхідні тому, що існують відмови ринку.

Якщо, на думку уряду, ринки капіталу не працюють достатньо ефективно, уряд може не скористатися ринко­вою процентною ставкою для розрахунку майбутніх ви­трат і результатів.

Сказане означає, що за відсутності відмов ринку для оцінки доцільності державного втручання в економіку держава має скористатися ринковими цінами, а за умо­ви невдач ринку вона використає для оцінки своїх про­ектів неринкові ціни.

Визначення економічного ефекту від здійснення уря­дової політики ускладнюється тим, що вигоди від здійснен­ня будь-якого урядового проекту не розподіляються рів­номірно серед населення. Деякі з цих проектів, наприклад будівництво дамби для Західноукраїнського регіону, що по­переджують згубний вплив паводків на ці землі, використо­вують певні територіальні громади.

Деякі заходи уряду спрямовуються на підтримку най- вразливіших верств населення. Тут матимуть місце інди­відуальні вигоди, які підраховуються за однією методи­кою, та суспільні вигоди, зміст яких полягає у ступені нерівності до та після реалізації цієї програми уряду.

Ми розглянули лиш деякі важливі чинники, що визна­чають складність підрахунку економічної ефективності ді­яльності уряду. Насправді їх існує значно більше. І все ж проблема ефективності урядового впливу на економіку не може не хвилювати наукову, політичну та просто суспіль­ну громадськість.

Ефективність урядового впливу на економіку дослі­джував у кінці XIX ст. німецький економіст Альфред Ваг- нер. На основі дослідження емпіричних даних він вивів і сформулював закон, який виражає зв’язок між урядовими витратами та обсягом національного виробництва, який отримав назву “закону Вагнера”. Зміст закону Вагнера по­лягає в тому, що соціальний прогрес зумовлює зростання ділової активності держави, що означає зростання уря­дових витрат. Темпи зростання урядових витрат пере­вищують темпи приросту обсягів національного вироб­ництва, зумовлених їх (витрат) зростанням.

А. Вагнер сформулював три причини, що зумовлюють дію цього закону:

1. відносне зростання витрат на державне управління, законність та правопорядок, а також на регулювання еко­номічної діяльності відповідно до розвитку суспільства;

2. висока еластичність попиту за доходом на культур­ну та доброчинну діяльність держави;

3. економічний розвиток супроводжується зростанням промислових монополій, що вимагає державного контролю.

Дія цього закону підтверджується і зараз практикою розвинених країн, хоча він виявився предметом досить жор­сткої критики.

Головні теоретичні засади його критики ґрунтуються на тому, що А. Вагнер цей зв’язок не вивів, а сформулював, адже в своїх дослідженнях він не використав теорії поведінки еко­номічних суб’єктів і тому його теорію не можна використо­вувати як основу для прогнозування майбутнього.

Найпоширенішою сучасною теорією визначення ефек­тивності урядової політики є парєто-ефективність.З огля­ду на те, що уряд здійснює економічну політику насампе­ред через розподільчі процеси, звертаються до парето-оп- тимального перерозподілу.

Італійський економіст, керівник кафедри економіки Ло­заннського університету Вільфредо Парето був основополож­ником теорії суспільного добробуту. Він сформулював опти­мальну ситуацію для максимізації добробуту, яка ввійшла в економічну теорію під назвою “оптимум Парето”.

Оптимум Парето — це максимум добробуту, за яко­го неможливо покращити становище будь-кого шля­хом зміни обсягу виробництва та обміну, не погіршив­ши становище інших.

Оптимальний парето-перерозподіл — такий перероз­поділ, коли один індивід отримує задоволення при пе­редачі корисності іншому індивіду (доброчинні пожер­твування і т. ін.).

Парето-ефективною називають економіку, в якій ні­хто не може збагатитися інакше, як за рахунок збіднен­ня іншого.

І хоча більшість змін урядової політики призводить до збагачення одних та обідніння інших, подекуди відбувають­ся і такі зміни, за яких певні групи людей збагачуються, але не за рахунок інших. Такі зміни, зумовлені урядовою по­літикою, називають парето-вдосконаленнями. Якщо не існує таких змін, які змогли б покращити добробут одних, не погіршивши добробут інших, вважають, що розподіл ре­сурсів є парето-ефективним (парето-оптимальним).

Щодо урядового виливу на економіку слід зазначити, що подекуди окремі дії уряду можуть не бути парето-вдоскона- леннями, тоді як пакети урядових змін будуть такими.

Підсумовуючи сказане, зробимо кілька висновків:

1. місце і роль уряду в економічному житті суспільства оцінюється неоднозначно з низки причин:

• суперечливість цілей політики;

• суперечливість інструментів;

• суперечливість засобів і цілей;

• суперечливість інтересів різних суспільних груп;

• суперечливість інтересів виборців та органів вико­навчої і законодавчої влади;

• обсяг і структура відмов ринку;

• ступінь диференціації доходів (отже, й інтересів) у суспільстві і т. ін.;

2. розподіл функцій між ринком і державою ускладню­ється відсутністю чіткого критерія для визначення відмов ринку та виявлення їх причин;

3. уряд при прийнятті управлінських рішень керуєть­ся не суто суспільним, а індивідуальним інтересом і тому важливими є механізми їх узгодження;

4. ефективність урядового впливу на економіку не містить чітких критеріїв, що має в собі небезпеку мультиплікатив- ного від’ємного ефекту урядових дій, яка посилює скептичне ставлення до можливостей урядової політики.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні поняття

Адміністративні методи впливу на економіку. Асоціальність ринку. Відмови держави. Відмови ринку. Гранична виручка для абсолютного конкурента. Гранична виручка для монополіста. Еко­номічна політика. Економічне прогнозування: пошукове і норма­тивне. Економічні методи впливу на економіку. Економічні функції держави. Екстернальні ефекти в економіці: позитивні та негативні. Ефективність В. Парето. Ефективність економічної політики. За­гальнодоступні змішані блага. Закон А. Вагнера. Змішані платні суспільні блага. Змішані суспільні (квазісуспільні) блага. Зовніш­ньоекономічна політика. Індивідуальні граничні вигоди для спо­живання суспільних благ. Інструменти економічної політики. Мета (ціль) економічної політики. Монетарна політика. Неповні ринки. Оптимальний обсяг виробництва суспільних благ. Оптимальний парето-розподіл. Оптимум Парето. Повні ринки. Політична рента. Соціальна політика. Стратегія активізму. Стратегія антиактивіз- му. Суспільні блага. Суспільні вигоди від споживання суспільних благ. Суспільні витрати на виробництво суспільних благ. Теорії макроекономічної політики: Я. Тінбергена та Р. Манделла. Теорія суспільного вибору. Фіскальна політика. Функція соціальних ви­трат. Часові лаги: внутрішні та зовнішні. Чисті суспільні блага.

Контрольні запитання і завдання

1. Чому економічна система не обмежується механізмом само­організації та саморозвитку, а вимагає державного втручання в процес функціонування та розвитку?

2. Які економічні явища зумовлюють відмови ринку від задово­лення певного кола суспільних проблем? Пояснітьїх вплив.

3. Визначте поняття “приватні” та “суспільні" блага.Який критерій є визначальним для поділу благ на суспільні та приватні?

4. Назвіть риси приватних та суспільних благ.

5. Який критерій покладено в основу класифікації суспільних благ на чисті та змішані? Дайте їм характеристику.

6. Який чинник покладено в основу поділу змішаних суспільних благ на платні та загальнодоступні?

7. В яких формах виявляється втручання держави в економіку для виробництва платних суспільних благ?

8. Яким чином держава здійснює регулювання виробництва і розподілу загальнодоступних благ?

9. Що таке екстернальні ефекти? З чим вони пов’язані? Яких форм набувають? Яким чином держава може впливати на екстерналії?

10. Який критерій лежить в основі поділу ринків на повні та неповні? Які засоби впливу держава використовує для розширення благ на неповних ринках?

11. .Як держава впливає на зменшення згубного впливу асимет­ричності інформації?

12. Які засоби впливу має держава на обмеження рівня безробіт­тя, інфляції та циклічних коливань?

13.3 якими причинами пов’язані відмови держави від втручання в економіку?

14. Які проблеми намагається теоретично осмислити теорія суспільного вибору?

15. Як теорія суспільного вибору пояснює механізм визначення асортименту та необхідного обсягу виробництва суспільних благ?

16. Побудуйте таблицю та графічну модель визначення опти­мального обсягу виробництва суспільних благ та розкрийте ме­ханізм прийняття управлінських рішень за таких умов:

а) затрати і вигодирозподіляютьсярівномірно, тобтоМС—МЯ;

б) затрати розподіляються рівномірно, а вигоди — нерівномірно;

в) вигоди розподіляються рівномірно, а затрати — нерівномірно.

14. Які наслідки породжує поєднання функцій державного уп равління з господарською діяльністю?

15. Що таке економічний опортунізм? Які наслідки його впли­ву на економіку в цілому.

16. За яких умов надання суспільних благ доцільно здійснюва­ти на платній, а за яких — на безоплатній основі?

17. Що таке економічне прогнозування? Яке значення мають пошукові та нормативні прогнози для економіки?

18. Назвіть та розкрийте зміст головних економічних функцій держави.

19. Дайте визначення поняття “економічна політика” та роз­крийте її основні структурні ланки.

20. Що таке ринкові змінні? Розкрийте їх значення в процесі дер­жавного управління.

21. З’ясуйте засоби впливу (інструменти) фіскальної, монетар­ної, зовнішньоекономічної та соціальної політики.

22. Розкрийте зміст та взаємозв’язок адміністративних та економічних засобів впливу на економіку.

23. Охарактеризуйте теорію макроекономічної політики Я. Тінбергена.

24. Розкажіть про теорію економічної політики Р. Манделла.

25. В чому сутність стратегіїактивізму та антиактивізму щодо економічної політики?

26. Дайте визначення, опишіть структуру та механізм впли­ву часових лагів на наслідки макроекономічної політики.

27. Розкрийте зміст та особливості співставлення затрат і результатів (отримання ефекту ) для держави та приватного сек­тору.

28. Сформулюйте закон ефективності урядового впливу на еко­номіку А. Вагнера. Які причини зумовлюють дію цього закону?

29. Який зміст визначення ефективності урядової політики на основні теорії В. Парето?

Рекомендована література

1. ВечкановГ.С., Вечканова Г.Р. Макроэкономика. — СПб.: Пи­тер, 2002. — С. 252—269.

2. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред.

2. Д. Базилевича. — 7-ме вид., стер. — K.: Знання-Прес, 2008. —

3. 511 — 529.

3. Курс экономической теории: Учеб. пособие / Под ред. М.Н. Чепурина, Е.А. Киселевой. — М.: АСА, 1996. — С. 66 — 75, 289—304.

4. СтігліцДж.Е. Економіка державного сектора: Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. — С. 103—113.

5. Самюелсон ПЛ., Нордгауз В Д. Макроекономіка: Пер. з англ.

• К.: Основи, 1995. — С. 322—328.