В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК

Підручник

^*0 За редакцією

доктора економічних наук, професора В.Д. Базилевича

СГ\І

С

Затверджено

Міністерством освіти і ипуки України

Київ

/У о //

Знання

Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено.

УДК 330.101.541(075.8) ББК 65.05я73 Б17

Авторський колектив:В.Д. Базилевич, доктор еконо­мічних наук, професор, завідувач кафедри економічної теорії, декан економічного факультету Київського національного універ­ситету імені Тараса Шевченка, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і тех­ніки (редактор, передмова, теми 1, 4, 5, 10, 13); К.С. Базилевич, кандидат економічних наук, доцент кафедри теоретичної та при­кладної економіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка (теми 3, 6, 8, 9, 11, 14, 15); Л.О. Баластрик, кандидат економічних наук, доцент кафедри економічної теорії Ки­ївського національного університету імені Тараса Шевченка (теми 2, 7, 12, 14, 16).

Затверджено Міністерством освіти і науки України (лист М1.4/18 Г-487 від 27 березня 2007 р.)

Рецензенти: І.Ф. Радіонова, доктор економічних наук, професор кафедри макроекономіки та державного управління Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана; В.М. Тарасевич, доктор економічних наук, професор, за­відувач кафедри економічної теорії Національної металургійної академії України; Ю.Є. Петруня, доктор економічних наук, про­фесор, завідувач кафедри менеджменту зовнішньоекономічної діяльності Академії митної служби України, заслужений діяч на­уки і техніки України.

Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О.

Б17 Макроекономіка: Підручник / За ред. В.Д. Базиле­вича. — К.: Знання, 2007. — 703 с.

ІЄВК 978-966-346-417-6

Автори підручника ставили собі за мету дати студентам базові знання з теорії функціонування та розвитку макроекономічних систем, показати соціальну зумовленість виникнення відомих нині теоретичних концепцій з макроекономіки, їхні сильні сторони та обмеженість, узагальнити здобутки світової та вітчизняної мак- роекономічної науки. Кожна суттєва макроекономічна проблема роз­глядається всебічно, з позицій різних економічних шкіл та напря­мів. Особлива увага приділяється кейнсіанству та неокласичним підходам до економічного аналізу. У додатках наводяться таблиці з основними макроекономічними показниками розвитку економі­ки України в роки незалежності.

Підручник розрахований на студентів економічних спе­

ціальностей.

ТБВЫ 978 966 346-417-6

УДК 330.101.541(075.8) ББК 65.05я73

© В.Д. Базилевич, К.С. Базиле­вич, Л.О. Баластрик, 2007 © Видавництво “Знання”, під­готовка оригінал-макета, 2007

ЗМІСТ

В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК 1

Підручник 1

ЗМІСТ 3

ПЕРЕДМОВА 17

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ 20

1.1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ, 21

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК 21

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ 24

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 36

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ 39

2.2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ 48

2.3. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ 50

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 58

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ 60

снд. 75

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ 108

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ 143

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾ 157

у 158

^С=4^И'⁺І^У' 160

£„р„_в = у - т - С, (15) 232

е... 231

о. 232

РИНОК ГРОШЕЙ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО РІВНОВАГИ 258

НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ТОВАРНИМ ТА ГРОШОВИМ РИНКАМИ 293

ИМ .. 301

Yi = f(h, ..., /,), 518

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.), 518

^тоі ⁼ 1^7^=4: 624

МАКРО- ЕКОНОМІА 697

З

1. Теоретичні засади та принципи побудови СНР.

В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК 1

Підручник 1

ЗМІСТ 3

ПЕРЕДМОВА 17

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ 20

1.1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ, 21

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК 21

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ 24

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 36

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ 39

2.2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ 48

2.3. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ 50

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 58

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ 60

снд. 75

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ 108

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ 143

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾ 157

у 158

^С=4^И'⁺І^У' 160

£„р„_в = у - т - С, (15) 232

е... 231

о. 232

РИНОК ГРОШЕЙ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО РІВНОВАГИ 258

НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ТОВАРНИМ ТА ГРОШОВИМ РИНКАМИ 293

ИМ .. 301

Yi = f(h, ..., /,), 518

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.), 518

^тоі ⁼ 1^7^=4: 624

МАКРО- ЕКОНОМІА 697

1. Моделі загальної макроекономічної рівноваги:

В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК 1

Підручник 1

ЗМІСТ 3

ПЕРЕДМОВА 17

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ 20

1.1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ, 21

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК 21

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ 24

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 36

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ 39

2.2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ 48

2.3. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ 50

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 58

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ 60

снд. 75

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ 108

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ 143

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾ 157

у 158

^С=4^И'⁺І^У' 160

£„р„_в = у - т - С, (15) 232

е... 231

о. 232

РИНОК ГРОШЕЙ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО РІВНОВАГИ 258

НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ТОВАРНИМ ТА ГРОШОВИМ РИНКАМИ 293

ИМ .. 301

Yi = f(h, ..., /,), 518

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.), 518

^тоі ⁼ 1^7^=4: 624

МАКРО- ЕКОНОМІА 697

1. Кейнсіанські моделі економічного зростання без урахування технічного прогресу Є. Домара

В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК 1

Підручник 1

ЗМІСТ 3

ПЕРЕДМОВА 17

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ 20

1.1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ, 21

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК 21

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ 24

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 36

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ 39

2.2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ 48

2.3. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ 50

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 58

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ 60

снд. 75

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ 108

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ 143

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾ 157

у 158

^С=4^И'⁺І^У' 160

£„р„_в = у - т - С, (15) 232

е... 231

о. 232

РИНОК ГРОШЕЙ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО РІВНОВАГИ 258

НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ТОВАРНИМ ТА ГРОШОВИМ РИНКАМИ 293

ИМ .. 301

Yi = f(h, ..., /,), 518

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.), 518

^тоі ⁼ 1^7^=4: 624

МАКРО- ЕКОНОМІА 697

7. Передавальний механізм грошово-кредитної

В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК 1

Підручник 1

ЗМІСТ 3

ПЕРЕДМОВА 17

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ 20

1.1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ, 21

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК 21

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ 24

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 36

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ 39

2.2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ 48

2.3. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ 50

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 58

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ 60

снд. 75

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ 108

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ 143

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾ 157

у 158

^С=4^И'⁺І^У' 160

£„р„_в = у - т - С, (15) 232

е... 231

о. 232

РИНОК ГРОШЕЙ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО РІВНОВАГИ 258

НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ТОВАРНИМ ТА ГРОШОВИМ РИНКАМИ 293

ИМ .. 301

Yi = f(h, ..., /,), 518

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.), 518

^тоі ⁼ 1^7^=4: 624

МАКРО- ЕКОНОМІА 697

1. Порівняльний аналіз грошово-кредитної, фіскальної та зовнішньоторговельної політики при плаваючому і фіксованому обмінних курсах 663

Навчальний тренінг 675

Додатки 678

ПЕРЕДМОВА

Теоретичне осмислення трансформаційних процесів сучасного світу можливе лише за умови пізнання фунда­ментальних основ функціонування й розвитку національ­них господарств, їх взаємозв’язків та взаємозалежності, потребує розуміння тенденцій розвитку загальноцивіліза- ціііиого процесу. Зрозуміло, що такий підхід обумовлює необхідність підготовки високопрофесійних, творчо мисля­чих фахівців, здатних вчитися, аналізувати і зіставляти пкпііомічні процеси, робити правильні висновки і діяти ііідііоііідио до нових умов. Для підготовки таких фахівців ІН'обхІДІїі якісно нові підручники, що розкривають еконо­мічну природу складних явищ, мають сучасну архітекто­ніку 1 спонукають до самостійних занять. Саме таким є цей підручник. Аііторп мають багаторічну практику викладан­ня макроскономіки у провідних університетах країни, під­готували та видали лначиу кількість оригінальних праць з економічної теорії ти маїсроокоиоміки.

Особливість підручника полягає в тому, що автори праг­нуть розкрити фундаментальні питання макроекономіки, спираючись не лише на досягнення економічної науки та господарської практики, а й філософії, исихології, матема­тики тощо.

У роботі висвітлюються не тільки кейнсіанські та кла­сичні теорії розвитку національної і світової економіки, а й новітні теорії, які не претендують на всеохоплюючу фун­даментальну довговічність, але їх переваги — у прагненні відповісти на питання злободенної практики. Автори цьо­го підручника ставили за мету показати здобутки й обме­ження будь-якої теоретичної концепції, яка пройшла пере­вірку часом і заслуговує того, щоб іменуватися теорією.

У зв’язку з тим, що одні вищі навчальні заклади почи­нають вивчати спочатку мікроекономіку, а потім макро- економіку, інші, навпаки, розпочинають з макроекономіки, а потім вивчають мікроекономіку, в підручнику досить ре­тельно висвітлюються мікроекономічні основи макроеконо­міки, що дає змогу використовувати його як одними, так і іншими закладами освіти.

Цей підручник вирізняє з-поміж інших, по-перше, праг­нення авторів не просто якнайповніше представити наявні теоретичні концепції й моделі макроекономіки, а й дати насамперед економічну інтерпретацію цих моделей і пока­зати можливі межі їх застосування для сучасної економі­ки України, вказати на актуальні проблеми макроеконо­міки, які ще теоретично повною мірою не осмислені,, й аргу­ментовано пояснити, у чому полягає складність їх пізнан­ня і вирішення.

По-друге, для доступності розуміння таких складних макроекономічних явищ і процесів, як мультиплікація, акселерація, реалізація економічної політики у різних фор­мах, виявлення поведінкових функцій суб’єктів у еконо­мічній практиці та при прийнятті управлінських рішень, в підручнику наводяться оригінальні приклади, які й ма­тематично, і логічно досить переконливо доводять істин­ність макроекономічних теорій та показують механізми їх використання.

По-третє, практично вперше в навчальній літературі системно й послідовно з урахуванням особливостей макро- еісоиомічпого аналізу розкриваються закономірності та суперечності функціонування та розвитку національного ринку. Так, теми 7, 8, 9 присвячені аналізу національного ринку, механізмам встановлення, порушення та самовіднов- лення рівноваги на ринках благ, грошей та праці, а також загальної макроекономічної рівноваги, а в темах 13, 14, 15, 16 аналізуються проблеми макроекономічної політики, яка здійснюється на основі пізнання об’єктивних явищ і про­цесів, але передбачає свідому діяльність, спрямовану на їх зміну. Дуже важливим є той факт, що автори прагнуть роз­межувати об’єктивні ринкові механізми й механізми еко­номічної політики. Це дає підґрунтя для розуміння того, якою мірою уряд може нести відповідальність за стан еко­номіки. Зрозуміло, що такий підхід є досить важливим.

Читачу, який пройде вслід за авторами терени макро­економічної науки, стане зрозуміло, яким чином вплива­ють на долю виробника і споживача непрямі податки і як прямі податки в свою чергу впливають на ринок праці. Він отримає навички обчислення найважливіших макроеконо- мічних показників і відкриє для себе широкий спектр мож­ливостей їх використання.

Автори вводять читача у напрочуд цікавий та мінливий сіііт економічного життя, переконуючи на конкретних фак­тах у наявності об’єктивних меж нашого пізнання та можли- аостсй »пливу на реальні економічні процеси.

У підручнику досить ґрунтовно висвітлюються теорії й модглі циклічних коливань, природа інфляції, дефляції, стагфляції іі сламфляції, розкриваються їх взаємозв’язки з безробіттям у доиго- ти короткостроковому періодах, ви­являються суперечності ТИ ІІІЛЛХИ їх розв’язання.

Підручник устатконніїїій графіками, таблицями, схе­мами, методиками розрахункового та теоретичного аналі­зу. До кожної теми додасться перелік питань та творчих завдань.

Автори свідомо не переобтяжували підручник статистич­ним матеріалом, а винесли основні макроекономічні показ­ники в додаток. Це робить можливим для викладачів дава­ти конкретні практичні завдання, а студентам без пошуку статистичних довідників здійснити макроекономічний ана­ліз української економіки.

Пропонований підручник є фундаментальним, систем­ним дослідженням складних процесів макроекономіки. У ньому знайшли відображення новітні методичні прийоми викладу навчального матеріалу, чітко визначено ключові проблеми, систематизовано фактори та показники кожного явища чи процесу, які висвітлюються у певній темі. Під­ручник дає можливість застосувати інтерактивні методи навчання, може слугувати основою для підготовки елект­ронних підручників. Він буде корисним як для студентів, так і для аспірантів, викладачів, керівників та службовців державних установ.

Тема 1

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ

1. Рівні господарської системи та їх взаємозв’язок.

Предмет, функції та місце макроекономіки в системі економічних наук.

12. Методологія та методи макроекономічних досліджень. Макроекономічне моделювання.

Навчальний тренінг.

1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ,

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК

Економіка — полісистемне утворення. Вона має складну структуру, яку можна вивчати з різних позицій, у різних аспектах залежно від критерію, покладеного в основу дослі­дження її будови. Зокрема, економічна система має дослі­джуватись на різних її рівнях: мікро-, мезо-, макро-, мега-.

Мікроекономічний рівень господарської системи ви­вчає мікроекономіка. Вона досліджує економічну поведін­ку будь-якого індивіда чи суб’єкта господарювання та ме­ханізм функціонування конкретних ринків. Мікроекономі­ка виявляє мотиви та механізм прийняття суб’єктами гос­подарювання управлінських та поведінкових рішень, спря­мованих на максимізацію корисності в умовах обмежених ресурсів.

Мезоекономіка — це проміжний рівень економічної системи між мікро- та макроекономікою. Об’єктом дослідження на мезорівні є регіональна економіка, а також такі підсистеми національної економіки, як аграрно-промисловий комплекс (АПК), військово- промисловий комплекс (ВПК), паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) і т. ін. Мезоекономіка як наука ви­вчає зміст, структуру та поведінкові функції цих підси­стем.

Макроекономіка — це економічна система на рівні на­родного господарства. Наука макроекономіка дослі­джує. умови, чинники та результати функціонування національної економіки як єдиного цілого.

Мегаекономіка — економічна система на рівні світо­вого господарства. Наука мегаекономіка досліджує систему світового господарства, її зміст, структуру та поведінку суб’єктів на рівні міжнародних господарсь­ких зв’язків.

Коротко розглянемо субординацію, взаємозалежність та взаємодію різних рівнів економіки.

Не випадково на перше місце поставлено мікрорівень. Саме на рівні підприємств створюють товари та послуги, що задовольняють найнагальніші людські потреби. Ме- зорівень є похідним від мікрорівня в процесі його станов­лення. Його утворення та відносно відособлене функціо­нування ґрунтується на поглибленні суспільного поділу праці на основі спеціалізації та кооперації. Уже на цьо­му рівні потреба в узгодженості діяльності виходить да­леко за межі окремої первинної одиниці господарювання (підприємства, фірми).

Макрорівень похідний від двох попередніх у тому плані, що він є результатом їх взаємодії.

Мегаекономінний рівень — результат інтернаціоналізації господарського життя та глобалізації економічних ресурсів.

Але така ієрархія рівнів господарського життя ще не оііішчис, що тільки мікроекономіка визначає кожен наступ­ний ріііспь. Так, приміром, ВПК — це підсистема, яка вміщує и собі ніс ііійсмсоиі, так і цивільні галузі. Історично склалося тик, що ішйсіїітлііпиіі іюаум людства був задіяний завжди на- сішік'іюд у ііійсмсоніїх гллуанх. Само ці галузі використовують ппйііошіпі технології. Іі умоїшх мілітаризації економіки ци­вільні галузі були <^-т|юго підпорядковані військовим.

На етапі демілітаризації військові підприємства, щоб ут­римати свої позиції у иійськовому бізнесі, змушені розши­рювати виробництво цивільної продукції. Таким чином, ме- зорівень сам впливає на мікрорівень, а не тільки визна­чається ним.

Макрорівень, у свою чергу, суттєво впливає на мікро- та мезорівні. Наприклад, галузі, що працюють на ВПК, опіку- ютьої державою через державне замовлення, пільгове кре­дитування та фінансування. Циклічні коливання економі­ки досить відчутно впливають на макроекономічну поведін­ку домогосподарств і фірм.

Мегаекономічний рівень суттєво впливає на макро-, мезо- та мікроекономічний рівні через міжнародні фінансові ін­ститути, міжнародні правові норми та міжнародний еко­номічний порядок.

Об’єктивна необхідність та можливість дослідження макроекономіки як окремої дисципліни

Необхідно розмежовувати макроекономіку як явище та як сферу знань (як науку).

Макроекономіка як явище — це система сімейних гос­подарств (домогосподарств), підприємств (фірм), що об’єднуються в певні галузі та сектори економіки, які взаємодіють між собою, з державою та закордоном у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживан­ня економічних благ.

Макроекономіка в гносеологічному аспекті є певного системою знань про функціонування економіки як єдиного цілого, елементи і рівні економіки як систе­ми, їх взаємодію.

До того часу, доки уявлення економістів-науковців ґрун­тувались на тому, що рівновага на мікрорівні автоматич­но забезпечує рівновагу на макрорівні, потреби в макро- скопоміці як окремій науці не виникало, хоча такі явища млкрорівня, як національний дохід, рівень інфляції, рівень безробіття досліджувались. Але це була певна сфера знань про економіку на загальнодержавному рівні.

Волика депресія 1929—1933 рр. поклала край догма­ту стосовно того, що рівновага в масштабах суспільства

може встановлюватись і підтримуватись автоматично рин­ком. Це спонукало до теоретичного осмислення механізму встановлення і порушення рівноваги спочатку в межах національного, а потім і у взаємодії національного і світо­вого ринків, розвитку макроекономіки як окремої науки.

Макроекономіка — розділ економічної теорії, який вивчає економіку як єдине ціле. Цей розділ економічної теорії в підручнику буде розглядатись як самостійний пред­мет. Що зумовило необхідність і можливість перетворен­ня цього розділу економічної теорії в самостійний предмет економічних дисциплін?

Необхідність макроекономічного дослідження як від­носно відособленого, пояснюється тим, що,

по-перше, аналіз поведінки малих суб’єктів господарю­вання (таких як домогосподарство, підприємство, спожи­вач і виробник, найманий працівник і власник капіталу, банкір і вкладник тощо) та відносин, що виникають між ними на мікроекономічному рівні, не дають можливості відповісти на цілу низку вельми важливих для долі госпо­дарської системи запитань. Найважливіші з них такі:

• як можна уникнути глибоких спадів виробництва, високого рівня безробіття, гіперінфляції;

• як впливають на ефективність функціонування фірм та добробут домогосподарств, незалежно від їх економічної поведінки, зміни в економічному середовищі;

• як і чому відбуваються зміни умов ділової активності.

Ці проблеми аналізує і пояснює макроекономіка.

По-друге, зазначені вище економічні явища (як багато

інших, котрі будуть досліджені далі) не можуть бути роз­криті категоріями і законами мікроекономіки. Виникає потреба введення в науковий обіг додаткового понятійно­го та категоріального апаратів (сукупний попит і сукупна пропозиція, рівень цін, сукупний обсяг національного ви­робництва, сукупний обсяг доходу і т. д.). Макроекономіч- ному рівню господарювання властиві закони, відмінні від тих, які відображають правила поведінки одиничних су­б’єктів господарювання. *

ГНОЛ ! •-

у». ^р*г» >»-} «ГО 2 у

•тс МОЯОГИг о * ’У |

По-третє, макроекономіка — не просто величезна кількість окремих суб’єктів господарювання. Макроеконо- міки — нова системна якість¹.

Можливість макроекономічних наукових досліджень ви­никає з появою величезних масивів статистичної інформації, яка дає змогу здійснювати розрахунки агрегованих еконо­мічних показників (валовий внутрішній продукт, валовий на­ціональний продукт, національний дохід, обсяг споживання, обсяг інвестицій тощо). Таке виокремлення макроекономіки в окремий предмет економічної науки відбулося в 30-ті рр. XX ст.

Мікроекономічні основи макроекономіки

Сучасна макроекономіка використовує як теоретичне підґрунтя основи мікроекономіки. Це пояснюється тим, що, по-перше, виявити загальноекономічні тенденції можна тільки завдяки врахуванню рішень окремих економічних суб’єктів. Наприклад, для того щоб виявити чинники, що визначають обсяг сукупного споживання, треба знати, який механізм прийняття домогосподарством (сім’єю) рішення стосовно того, яку частку доходу слід потратити в поточно­му періоді, а яку — відкласти на майбутнє. Для того щоб передбачити загальний обсяг інвестицій в економіку, слід мати уявлення про те, чим визначається схильність під­приємців до інвестування і т. ін.

Ііо-друге, правила поведінки на макрорівні є результу­ючою (рівнодіючою) багатомільйонних рішень фірм та до- могослодарств у процесі їх взаємодії на ринку.

Предмет та завдання макроекономіки

Предметом макроекономічної теорії є поведінка ма- кроекономічних суб’єктів на рівні економіки як єди­ного цілого.

Об’єктом її дослідження є агреговані показники. Тому макроекономіка — наука про агреговану поведінку в економіці. Вона вивчає домінуючі тенденції в еконо­міці, залишаючи поза увагою часткові зміни, що стосу­ються окремих домогосподарств та фірм.

Наприклад, макроекономіка цікавиться зміною рівня цін, що потребує розрахунку певних індексів, нехтуючи при цьому тим, що, приміром, під впливом погодних умов чи під тиском дій уряду відбулися зміни в цінах на одиничні товари чи їх групи (овочі чи взуття).

Завдання макроекономічної теорїі:

1. вивчення впливу поведінки економічних суб’єктів та економічної політики:

• на обсяг споживання та інвестицій;

• валютні курси і рівень інфляції;

• торговельний баланс і т. ін.;

2. виявлення факторів, що визначають:

• зміну рівня цін;

• зміну ріння заробітної плати;

• обсяг грошової маси;

• стимулюючу чи обмежуючу фіскальну та грошово- кредитну політику тощо;

3. виявлення причин кон’юнктурних коливань в еконо­міці як у короткостроковому періоді (діловий цикл), так і в довгостроковому (економічне зростання обсягів національного виробництва):

• вивчення впливу кон’юнктурних коливань на дина­міку національних обсягів виробництва, рівень інфляції та безробіття тощо;

• визначення впливу макроекономічної політики на ефе­ктивність економіки як у коротко-, так і в довгостроковому періодах;

• дослідження впливу світогосподарських зв’язків на дер­жавний бюджет, процентну ставку, державний борг тощо.

Для чого необхідно вивчати макроекономіку?

Макроекономіка як наука забезпечує поповнення об­сягу та повноту наших знань про економіку завдяки тому, що вона досліджує взаємодію різних ринків: товарного, фінансового та праці. Вона корисна, і нею не може не ціка­витись жоден із суб’єктів господарського життя.

Для уряду макроекономіка дає відповіді, зокрема, на такі запитання: як можна уникнути гіперінфляції та гли­боких спадів в економіці; яку (стимулюючу чи стримуючу) фіскальну та грошово-кредитну політику слід запроваджу­вати на тій чи іншій фазі ділового циклу; чи варто наро­щувати державний борг і далі, чи подальше його зростан­ня є небезпечним і т. ін.

Підприємцю ця наука дає можливість зрозуміти та ско- ригувати свою поведінку за умови, що уряд не приховує своїх намірів стосовно запроваджуваної ним економічної політики. Зокрема, вона пояснює, як валютний курс впли­ває на дохідність експортерів та імпортерів, а очікувана інфляція — на інвестиційну активність тощо.

Домогосподарюючим суб’єктам макроекономіка дає пояснення, як зміниться їх добробут зі зміною економіч­ного середовища, як вплине зміна величини ставки позич­кового процента на економічний стан різних верств насе­лення. Чи варто за певних економічних умов збільшувати спої заощадження, чи краще перерозподілити їх на користь споживання і т. ін.

Макроекономіка покликана дати відповідь на ще одне, здасться, споконвічне запитання, чи можуть суттєво і в по­трібному напрямі впливати на макроекономічну ситуацію уряди? Що переважає внаслідок такого втручання: втрати чи вигоди? Різні школи дають діаметрально протилежні оцінки можливостей урядів поліпшити макроекономічну си- тунцік), але пошук оптимуму урядового впливу триває.

Найважливіші теорії макроекономіки:

• теорії умов макроекономічної рівноваги;

• теорії порушення макроекономічної рівноваги;

• теорії грошей, інфляції, зайнятості;

• теорії економічного зростання;

• теорії економічної політики;

• теорії зовнішньоекономічної діяльності.

Місце макроекономіки в системі наук

Визначити місце будь-якої підсистеми або елемента в системі означає не що інше, як віднайти і розкрити зв’яз­ки, в які вступає елемент (підсистема) з іншими елемента­ми (підсистемами) та з системою як цілим. Отже, місце ма­кроекономіки в системі наук визначається зв’язками цієї ітуїси з іншими (безпосередньо або опосередковано) та з системою наук як цілим.

Для здійснення макроекономічних досліджень недостат­ньо мати інформацію про основні макроекономічні показ­ники та їх динаміку. Як зазначалось вище, багато проблем іііі макрорівні пов’язані з мікро-, мезо- та мегаекономікою. Лло наука макроекономіка безпосередньо пов’язана й з Іншими науками, зокрема зі статистикою, яка не тільки іііідпС Інформацію про агреговані показники економічно­го розвитку, а й забезпечує статистичними методами об­робки Інформації, виявлення тенденцій тощо.

ІСрІм того, макроекономіка тісно пов’язана з демогра­фією, яки апбсанечус її інформацією про народонаселення, його структуру, очікувані аміни у народжуваності (населен­ня), його структурі, здатності до мобільності і т. ін.

Макроекономіка, таким чином, пов’язана з багатьма економічними науками, але це не означає, що вона байду­жа до неекономічних наук.

Макроекономіка відчуває на собі вплив політичної ідео­логії. Крім того, вона ґрунтується на певній філософії. Ціла низка власне економічних процесів відчутно реагує на пси­хологічні мотиви поведінки суб’єктів господарювання, і в цьому плані макроекономіка пов’язана з психологією.

Макроекономіка пов’язана з економічною соціологією. Як зазначав видатний австро-американський економіст Й. Шумпетер, економічне дослідження здійснюється для то­го, щоб дізнатись, якою буде поведінка людей у будь-який момент та до яких наслідків вона призведе; економічна со­ціологія відповідає на запитання як, яким чином люди при­йшли до того, щоб поводити себе так, як вони це зроблять.

Макроекономіка пов’язана з екологією. У людства з’яв­ляється все більше й більше підстав для того, щоб про­блеми довкілля висунути на перший план, підпорядку­вавши власне економічні проблеми проблемам збережен­ня природи та людського духу.

Найтісніший зв’язок існує між макроекономікою та ма­тематичним моделюванням.

Розрізняють позитивну та нормативну макроеконо- міку як науку.

Позитивна макроекономіка покликана пояснити зміст макроекономічних явищ і процесів та поведінку економіч­них суб’єктів за цих умов. Це розуміння поведінкових фун­кцій та об’єктивних реалій на макрорівні, необхідне для розробки рекомендацій щодо здійснення економічної полі­тики держави. Позитивна макроекономіка, таким чином, прагне дати відповідь на запитання: якою є макроекономіч- нп ситуація в країні.

Нормативна макроекономіка — це сукупність уявлень стосовно того, якою має стати економіка. Вона ґрунтуєть­ся ип певних ідеологічних засадах (чи то егоїстичного інди­відуалізму, чи то превалювання суспільних інтересів над індивідуальними, чи будь-яких інших) та “еталонних” по- нкдінкових функціях господарюючих суб’єктів.

У галузі позитивної макроекономіки хоча й існує бага­то розбіжностей у поглядах учених різних шкіл та на­прямні н, але їх об’єднує і багато спільного в розумінні еко­номічних явищ і процесів.

Набагато більше розбіжностей у поглядах учених (уря­довців, парламентарів та пересічних громадян) у галузі нормативної економіки. Наприклад, невиплата заробітної плати та пенсій у трансформаційній економіці України по- різному зачіпала інтереси тих, хто, відпрацювавши міся­цями, а подекуди роками, не отримував зарплати, та тих урядовців, які в такий спосіб створювали ілюзію для між­народних фінансових організацій про зменшення бюджет­ного дефіциту та зниження інфляції. Сказане вище озна­чає, що запитання стосовно того, що краще: збалансова­ний чи дефіцитний бюджет; що містить у собі більшу не­безпеку: інфляція чи безробіття; який розподіл доходу можна вважати справедливим тощо — не мають однознач­ної відповіді ні серед науковців-економістів, ні серед полі­тиків, ні серед широкого загалу осіб інших сфер діяльності. Чому так відбувається?

По-перше, багато макроекономічних теорій мають си­туативний характер. Так, наприклад, кейнсіанська теорія — теорія депресивної економіки, а неокласична — теорія умов повної зайнятості та потенційного обсягу національ­ного виробництва. Кейнсіанська теорія досліджує еконо­міку короткострокового періоду, а неокласична — дов- го сіп рокового.

Иідпмо, що п економіці є постійно діючі суперечності між поточними тп перспективними інтересами, цілями та апіідіпіилмн. Симе тому дуже часто те, що є благом для поточного момічіту, іфііхонус п собі небезпеку для перепек­ти НИ, 1 Ш) 111111 їси.

ІІо-друге, для ііінііінчснііи мети, того, як має бути, дуже ішжлиішми с морильні чинники, духовні цінності, ідеоло­гія. Це вносить також суттєві зміни щодо уявлень про ба­жане майбутнє економіки.

По-третє, економічна форма руху мас справу не тільки

з матеріальними ресурсами, а і з людьми, які себе можуть иоводити: раціонально і нераціонально, виважено та імпуль­сивно, зі знанням справи та інтуїтивно і т. ін. Це також зни­жує вірогідність прогнозів у економіці.

ІІо-четверте, економіка окремої країни існує в соціаль­ному середовищі, на неї впливає природа, світові тенденції й т. ін., що теж значною мірою ускладнює можливість як точного пізнання, так і прогнозування поведінки економіч­них суб’єктів.

Етапи макроекономічного аналізу

Виділяють три етапи макроекономічного дослідження (аналізу).

Перший етап ґрунтується на передумові існування ре­презентативної (середньої типової) фірми і репрезентатив­ного домогосподарства.

Використовуючи мікроекономічний інструментарій, до­сліджують поведінку домогосподарства (див. теорії спожи­вання домогосподарства, тема 5) та поведінку типової фір­ми (див. модель AD — AS, тема 4) і вивчають механізм прийняття такою фірмою управлінських рішень.

На другому етапі за допомогою агрегування, тобто узагальнення всієї сукупності рішень, прийнятих домого- сподарствами і фірмами, виявляються макроекономічні закономірності й тенденції. При цьому обов’язковЛ врахо­вуються мультиплікативні ефекти. Результати аналізу цьо­го етапу є підґрунтям для вироблення макроекономічної політики держави.

Суть третього етапу — перевірка теорії практикою. На цьому етапі гіпотетичні залежності, виявлені на попе­редньому етапі або підтверджуються (перетворюючи гіпо­тези в теорії), або не підтверджуються, продовжуючи за­лишитись гіпотезами в очікуваннях свого підтвердження, «бо відкидаються як хибні.

Якщо гіпотези виявились правильними, то вони можуть ■іонною мііюю як пояснити минуле, так і передбачити майбутнє.

У ан’изку з тим, що макроекономіка як наука цікавить­ся станом економіки в минулому, в поточному періоді та пригін; передбачити перспективу, розрізняють аналіз ex post ти ex ente.

Аналіз ex post ґрунтується на визначенні макроеконо- мічних параметрів минулого періоду з метою отримання інформації про те, як національна економіка функціону­вала і яких результатів досягла. На основі результатів ана­лізу ex post здійснюють коригування вже існуючих макро- окономічних концепцій і розробку нових.

Метою аналізу ex ente є визначення факторів та ме­ханізмів впливу на макроекономічні показники в майбут­ньому. Аналіз ex ente — це прогностичне моделювання економічних явищ і процесів на основі певних теоретич­них концепцій.

Таким чином, макроекономіка покликана пояснити за­кони розвитку економіки, показати, якою вона могла б стати, та виявити засоби впливу на існуючий стан еконо­міки з метою досягнення бажаного стану.

Функції макроекономіки як науки

Макроекономіка як наука виконує такі функції:

1. теоретико-пізнавальну (гносеологічну), зміст якої полягає в пізнанні економічних явищ, процесів і поведінки макроекономічних суб’єктів та створенні теоретичних моде­лей, відповідних об’єктам дослідження;

2. практичну, зміст якої полягає у розробці практич­них рекомендацій на основі економічного аналізу. Ця фун­кція реалізується насамперед у розробці економічної полі­тики держави. Крім того, теорію макроекономіки викори­стовують у своїй практичній діяльності домогосподарства, фірми та закордонний світ;

3. прогностичну, яка полягає в оцінці економічної ко­н’юнктури та передбаченні перспектив економічного роз­витку країни;

4. виховну та світоглядну. Наявний у суспільстві еко­номічний порядок формує відповідний тип економічного мислення та своєрідний світогляд.

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ

Методологія — це система наукових знань про шляхи та методи, засоби, інструменти пізнання істини.

Методологія макроекономіки ґрунтується на системі найбільш загальних принципів, методів та способів пізнання економічних систем.

У найзагальнішому плані методологія макроекономіки ґрунтується на двох основних складових: загальнонауко- вих методах пізнання, які включають діалектику та логіку, та специфічних, що включають агрегування, прин­цип рівноважності, економіко-математичне моделюван­ня, прогнозування тощо.

Логічний принцип макроекономічного дослідження пов’язаний з тим, що логіка понять, категорій, принципів і законів макроекономіки як науки є теоретичним відоб­раженням логіки об’єктивних макроекономічних явищ і процесів.

Діалектика як метод пізнання передбачає розгляд усіх явищ і процесів з моменту їх виникнення у певних формах до моменту їх переходу в іншу форму. Діалектичний ме­тод, у свою чергу, має складну структуру: єдність кон­кретного й абстрактного, аналізу та синтезу (структури і функцій), індукції й дедукції, логічного й історичного, кількісного і якісного аналізу.

Усі ці складові діалектичного методу розглядались у курсі економічної теорії. Тому у цьому підручнику ми роз­глянемо їх дуже коротко стосовно саме нашого предмета.

Пізнання економічної системи як єдиного цілого вима­гає, щоб суб’єкт, який пізнає, відштовхувався (починав) під конкретної економічної системи конкретної держави и конкретний історичний період її (системи) розвитку. Отже, пізнання починає здійснювати свій рух від конкрет­ного. Але конкретне, зокрема макроекономічна система, — досить складний об’єкт. Пізнати його в усій складності в принципі неможливо, тим більше, що система перебуває к постійному русі, постійно змінюється, знімаються одні форми і набуваються інші, вони переходять із коротко- у довгостроковий період, і навпаки. Для того, щоб все-таки зробити спробу пізнати цю мінливу цілісність, треба аб­страгуватись (відволіктись) від багатьох чинників. Будь- яке поняття чи категорія (система, ринок, рівновага, інве­стиція, дохід і т. ін.) — не що інше як абстракція. По­яснюється це тим, що система, ринок, рівновага й т. ін. завжди виступають у певній формі, що ця форма змінна, що на все на світі впливають як внутрішні зміни самого об’єкта (явища, процесу), так і зовнішні чинники. В усіх цих змінах прагнення збагнути об’єкт є безнадійним. Тому немає іншого шляху для пізнання як звільнення (відво­лікання) від несуттєвого, випадкового, а спочатку просто будь-чого зовнішнього і розгляд об’єкта на основі виділен­ня в ньому суттєвого, типового, стійкого.

Результатом такого виокремлення є наукові поняття, категорії, закони як сходинки та інструменти пізнання. Тому виклад пізнаного явища чи процесу завжди починаєть­ся з абстрактного і рухається у напрямку конкретизації. Отже, процес пізнання як процес дослідження об’єкта — це рух від конкретного до абстрактного, а процес наукового викладу пізнаного об’єкта — це рух від абстрактного до конкретного. Конкретне — найбагатше за своїм змістом, аб­страктне — найбідніше. Але пізнати складний об’єкт немож­ливо без цього спрощення (абстрагування). Тому метод пізнання і називають “єдність конкретного і абстрактного”.

Прикладом такої єдності при вивченні макроекономіч- ної системи є, зокрема, те, що економічна система Украї­ни не тотожна економічній системі Росії, а тим більше економічним системам США чи Англії. Але ми будемо розглядати функціонування сучасної ринкової системи, механізми встановлення та порушення її рівноваги, неза­лежно від того, про яку державу йдеться. А потім розгля­датимемо особливості прояву виявлених принципів, ме­ханізмів та законів у конкретних економічних системах (України, СІЛА і т. ін.).

Аналіз і синтез, їх єдність

Аналіз — такий метод наукового пізнання, за якого складний об’єкт пізнання підлягає розчленуванню (в еко­номічній науці розумового, а, приміром, в біології, фізіо­логії і т. ін. — і фактичного) з метою пізнання його струк­тури (складових), виявлення їх функцій.

Синтез — суть виявлення функціональних зв’язків між елементами розчленованої системи та з системою як цілим. Метод єдності аналізу і синтезу лежить в основі структур­но-функціонального методу.

Прикладом застосування цього методу в макроекономіці є вивчення механізмів встановлення і порушення рівноваги на окремих ринках (благ, грошовому, праці) та вивчення загальної макроекоііомічпої рівноваги на трьох взаємоді­ючих ринках водночас.

Єдність індукції та дедукції

Індукція — рух пізнання від вивчення одиничних кон­кретних фактів (явищ) до виявлення загальних принципів, що їх об’єднують.

Дедукція — рух процесу пізнання від принципів і за­конів (від загального) до одиничного (до конкретних оди­ничних факторів).

Єдність індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв’язок загального, особливого та одиничного.

Прикладом застосування цього методу в макроекономіці є вивчення поведінки окремих домогосподарств стосовно розподілу їхнього сімейного доходу на споживання та за­ощадження для виявлення функції споживання як загаль­ного принципу (індукція) та використання цієї функції при прогнозуванні схильності до споживання окремого домо- господарства при зміні рівня доходу (тимчасового чи по­точного), очікувань і т. ін. (дедукція).

Єдність логічного та історичного

Вище ми вже зазначали, що логіка категорій і законів макроекономічної науки є теоретичним відображенням ло­гіки реального економічного процесу (явища, об’єкта). Ос­кільки будь-яка економічна система діє в певних історич­них умовах, останні обов’язково накладають на неї (сис­тему) свої особливості. Так, Україна, яка здійснює перехід до ринку від пострадянської системи, має своєрідну логі­ку цього переходу порівняно з країнами Балтії, які знач­но менший час знаходились у радянському просторі. Але навіть серед країн, які майже однаковий час перебували в системі адміністративного соціалізму, історичні, ментальні та інші особливості чинять вплив на процеси сьогодення. Незважаючи на специфіку, рух усіх пострадянських країн до ринку об’єднує одна спільна логіка економічного про­цесу (перехід до превалювання приватної власності, розши­рення меж економічної свободи і відповідальності, змін частки і функцій держави в економіці й т. ін.).

Єдність кількісного і якісного аналізу

Макроекономіка оперує переважно кількісними пара­метрами, які необхідні для виявлення:

• поведінкових функцій макроекономічних суб’єктів;

• пропорцій у розвитку економіки;

• тенденцій та фаз економічної кон’юнктури;

• темпів економічного зростання і т. ін.

Водночас, макроекономіка апелює до якісних показників, що не мають кількісної визначеності, але досягнення яких

вимагає вирішення певних проблем, що мають чітку визна­ченість кількісних параметрів. Так, рівень економічної сво­боди визначається опосередковано через якісні показники і є суто якісною характеристикою економічної системи, хоча вимірюється в балах. Не має кількісної визначеності і соці­альна справедливість, але через рівень диференціації доходів, споживання, тривалості життя ми можемо судити про на­явність чи відсутність соціальної справедливості.

Єдність кількісного і якісного аналізу в макроекономіці досить яскраво проявляється при визначенні природного рівня безробіття та інфляції, гранично безпечного рівня дефіциту державного бюджету та державного боргу тощо.

Окрім названих вище, в макроекономіці застосовують метод аналоги (він має враховувати єдність історичного і логічного та якісного і кількісного аналізу) та метод порівняння.

Ми коротко розглянули загальнонаукові методи макро- економіки. А зараз детальніше з’ясуємо специфічні методи.

Специфікою макроекономіки як науки є те, що вона оперує агрегованими показниками, вивчає агреговані су­б’єкти та об’єкти. Тому розглянемо коротко метод агре- гування, сутність якого полягає в об’єднанні в єдине ціле на основі певних ознак множини економічних суб’єктів, явищ або процесів.

Мякроекономіка вивчас економіку як ціле, де суб'єктами є:

• сектор домогосподарств, який пропонує трудові послуги на ринку праці, інші ресурси на ринку благ, отри­мує дохід від продажу цих ресурсів, частину якого спожи­ває, а частину заощаджує. Макроекономіка не досліджує, який дохід має окрема сім’я і як ця сім’я розподіляє його, її цікавить поведінка агрегованого суб’єкта — сектору до­могосподарств;

• підприємницький сектор, який макроекономіка роз­глядає як сукупність усіх підприємств у країні, які пред’яв­ляють попит на ресурси, пропонують продукт своєї діяль­ності на ринку благ, за що отримують доходи, частину яких споживають, а частину заощаджують, здійснюють інвес­тування і т. ін.

Макроекономіка оперує такими результатами господа­рювання, як ВВП, ВНД, ЧНД і т. ін., тобто також агрего- наними величинами.

Найпоілиренішим специфічним методом пізнання мак- роекономічних явищ і процесів є економіко-математич­не моделювання.

Макроекономічні моделі — це математичні рівняння, за допомогою яких у спрощеному (абстрактному) ви­гляді прагнуть відобразити реальні макроекономічні процеси.

Створити модель означає не що інше як знайти фун­кцію, яка пов’язує ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зов­нішні) макроекономічні параметри.

Ендогенні параметри формуються всередині системи і иилначаються шляхом розв’язання рівняння. Наприклад, величина заробітної плати, національного доходу, процент­ної ставки, рівня цін тощо.

Екзогенні параметри — це, як правило, вихідна інфор­мація, яка вводиться у модель ззовні. Це технологічний рівень виробництва, поведінка суб’єктів нарізних ринках, рівень оподаткування, обсяг пропозиції грошей, обсяг дер- жішііпх :шкупівель тощо.

ІСліи-ифіїсація функціональних зв’язків між ендогенними иарамограми

І .Математично поведінкоаі функції виражають залеж­ність поведінки мнкроекономічних суб’єктів від конкретних мнкроекопомічннх параметрів. Наприклад, обсяг спожи­вання є функцією від обсягу доходу, тобто: С = С (У^-), або інпестиції є функцією від процентної ставки: І = І(і). Це приклад поведінкових функцій, оскільки, як свідчать на­ведені приклади, поведінку інвестора визначає процентна ставка, а поведінку споживача — обсяг доходу.

2. Технологічні функції відображають технологічні та організаційно-технічні зв’язки. Прикладом технологічної функції є виробнича функція, яка віддзеркалює функціо­нальну залежність обсягу виробництва від обсягу викори­стання виробничих ресурсів:

Ц /(^1# ^2і •■•і ^л)*

З.Інституціональні функції відображають встановлені інститутами залежності між параметрами моделі. Прикла­дом інституціональної може слугувати податкова функція, яка відображає залежність податкових надходжень до бю­джету (Т) від обсягу доходу (У) та від податкової ставки (Т/У):

Т = /(Т(У); У).

4. .Дефініційні функції виражають залежності, що ви­пливають із визначень (дефініцій) економічних явищ і про­цесів. Наприклад, сукупний попит (АИ) є сумою спожив­чого попиту домогосподарств (С), інвестиційного попиту підприємницького сектору (/), попиту держави (С?) та по­питу закордону (МЕ), тобто:

Y = C + I + G + NE.

Класифікація макромоделей

Макроекономічні моделі класифікують за різними кри­теріями, залежно від поставлених завдань. Основні кри­терії та типи моделей наведено в табл. 1.1.

Наступним специфічним методом макроекономічних досліджень, який ми розглядатимемо, є метод (принцип) рів поважності.

У цьому підручнику ми розглядаємо досить багато рів- нонпжних моделей. Моделі макрорівноваги випливають із

Таблиця 1.1. Типи макроекономічних моделей

№	Критерії класифікації макроекономічних моделей	Типи моделей
1	За способом відображення досліджуваного об’єкта	Логічні. Табличні. Графічні. Економіко-математичні
2	За тривалістю періоду, що підлягає дослідженню	Короткострокового періоду. Довгострокового періоду
3	За ступенем від­критості еконо­мічної системи іншому світові	Закриті (не враховують сектор “закордон”). Відкриті (враховують сектор “закордон”)
4	За повнотою охоплення моделлю економічних суб’єктів	Прості (охоплюють сектор домогосподарств та підприєм­ницький сектор). Повні (охоплюють, крім назва­них вище, державний сектор)
5	За характером відображення фактора часу	Статичні (фіксують економіч­ний процес на початку та в кінці періоду, не відображаючи перехо­ду від одного стану до іншого). Динамічні (відображають еконо­мічний процес у часі)
6	Залежно від припущення, на якому ґрунтується модель	Рівноважні (природна власти­вість системи полягає у рівновазі). Нерівноважні (рівновага не є природною властивістю системи). Структуралістські (рівновага є результатом перерозподілу доходів)

33

2 Мпкіюекокоміка

Закінчення табл. 1.1

№ з/п	Критерії кла­сифікації ма- кроекономіч- них моделей	Типи моделей
7	За метою дослідження	Пояснювальні (прагнуть пояснити наявну ситуацію в економіці). Прогностичні (прагнуть передбачити явище чи процес у майбутньому). Управлінські (виявляють засоби впли­ву на досягнення поставленої мети)

припущення про те, що взаємопов’язаним ринкам благ, грошей і цінних паперів та ринку праці природно власти­ва рівновага. І хоч вона (рівновага) може порушуватись, ринкова економічна система має дісві механізми її само- відновлення. Такими регуляторами встановлення поруше­ної рівноваги є вільні ціни, позичковий процент і ставка заробітної плати.

Рівноважний принцип лежить в основі неокласичних, монетаристських моделей та теорії раціональних очікувань.

Принцип нерівноважності лежить в основі кейнсіансь- ких моделей макроекономіки. Цей метод дослідження ви­ходить із передумови, що рівновага всіх взаємопов’язаних ринків в умовах існування монополій не є природною ри­сою ринкових економічних систем. Тому ціни, ставки за­робітної плати і процент, які не є гнучкими за цих умов, не здатні забезпечити відповідності сукупного попиту та су­купної пропозиції. Проявляється це в тому, що існує дефі­цит ефективного попиту на ринку благ, який спричиняє порушення рівноваги на ринку праці у формі безробіття, що перевищує природний рівень. Виправити цю ситуацію, па думку прихильників підходу, може тільки держава.

Па принципі нерівноважності ґрунтуються і структу­ралістські моделі. Але, на відміну від попередніх, вони вба­чають причину порушення рівноваги на окремих агрего- ианих ринках та у системі в цілому в розподільчих відно- М

пінах і вважають, що саме завдяки перерозподілу доходів молена відновлювати порушену рівновагу.

Переважна більшість моделей, представлених у цьому підручнику, є пояснюючими. За допомогою них ми може­мо зрозуміти, які умови забезпечують рівновагу на ринку благ, фінансовому, трудових послуг та які умови забезпе­чують загальну економічну рівновагу (усіх трьох ринків) ;«а різними концепціями і т. ін.

Але метою науки є не тільки розуміння того, що є і що було, а і передбачення того, що може бути. Цю функцію ииконують прогностичні моделі.

Прогноз — це науково обґрунтована гіпотеза про віро­гідний стан економічної системи або окремого її явища у майбутньому.

Макроекономічне прогнозування ґрунтується на ви- пченні закономірностей і тенденцій розвитку економічних явищ і процесів з урахуванням їх багатоваріантності, ви­явленні найприйнятніших альтернативних варіантів роз­питку. Розрізняють пошукове та нормативне прогнозування економіки.

Пошукове — характеризує гносеологічний аспект. Мета його відповісти на запитання: якими будуть економічні явища і процеси у майбутньому, якщо на ситуацію не чи­нити якихось нових впливів, і якими вони будуть, якщо вплив на них буде здійснюватись певним чином.

Нормативне прогнозування — це управлінські мо­делі. Вони визначають можливі бажані варіанти розвит­ку і пропонують засоби впливу на ситуацію, яка б дала можливість реалізувати бажаний варіант розвитку.

При розробці макроекономічних прогнозів необхідно вра­хувати, що на макроекономіку впливає три групи чинників:

1. зовнішні (клімат, погода, катаклізми в природі, війни і т. ін.);

2. політичні, які включають урядовий вплив на еконо­міку;

3. спонукальні, тобто ті цілі, яких суспільство нама­гається досягти.

Межі пізнання макроекономічних явищ і процесів

Як би не розвивалась теорія макроекономіки, які б тех­нологічні засоби вона не використовувала, пізнання люди­ною того, що є, а тим більше того, що мас бути, завжди бідніше, ніж сама дійсність. Пояснюється це такими обста­винами.

По-перше, соціальні явища відрізняються від природних тим, що в перших беруть участь мислячі суб’єкти, які хо­чуть змінити ситуацію у бажаному напрямку і з цією ме­тою здійснюють вплив, зокрема на економіку.

По-друге, економічна система, яка утворилась природ­ним шляхом, безумовно, має механізм саморозвитку. Разом з тим вона постійно відчуває на собі вплив ініціювання її перетворень. Ці ініціативи завжди спрямовані на реаліза­цію інтересів певних кіл, верств населення або й окремих осіб. Інтереси останніх далеко не завжди збігаються з інте­ресами більшості. Часом “більшість” чинить тиск на зміни у напрямку, протилежному попередньому ініціюванню. Відбуваються збурення системи неприродного їй характеру. Це ускладнює розуміння (пізнання) економічних об’єктив­них явищ і процесів.

По-третє, будь-яка теоретична модель ґрунтується на припущеннях, таких як “за інших рівних умов”, “за умо­ви раціональної поведінки економічних суб’єктів”, “за не­змінного рівня цін” і т. ін., тоді як насправді все у цьому світі плинне.

По-четверте, на макроекономічну систему впливають не тільки економічні, а й ідеологічні, політичні, міжна­родні, природні та інші фактори, що теж ускладнюють можливості її пізнання та прогнозування.

Але незважаючи на наявність невизначеності в еко­номіці, деякі явища і процеси макроекономіки можна ви­значити і передбачити з достатнім рівнем вірогідності.

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Основні поняття

Агрегування. Аналіз ex post та ex ente. Екзогенні змінні. Еко­номічна політика. Ендогенні змінні. Макроекономічний рівень. Макроекономічні суб’єкти. Макромоделі: відкриті; графічні; ди- пимічні; довгострокові; економіко-математичні; закриті; коротко­строкові; логічні; нерівноважні; повні; пояснюючі; прогностичні; прості; рівноважні; статичні; структуралістські; табличні; управ­лінські. Мезоекономічний рівень. Мегаекономічний рівень. Межі пізнання економічних явищ і процесів. Методи макроекономічних досліджень. Методологія макроекономічних досліджень. Мікроеко- помічний рівень. Нормативна макроекономіка. Об’єкт дослідження макроекономіки. Позитивна макроекономіка. Предмет макроеко- помічної теорії. Функції макроекономіки. Функціональні зв’язки між внутрішніми параметрами макромоделей: поведінкові; техно­логічні; інституціональні; дефініційні.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення та розкрийте взаємозв’язки між мікро-, мезо-, макро та мегарівнями економічної системи.

2. Дайте характеристику онтологічного та гносеологічного аспектів макроекономіки.

3. Розкрийте діалектичний зв’язок між предметом і об’єктом макроекономічного дослідження.

4. Які основні завдання має вирішити макроекономічна теорія?

5. Для чого потрібно вивчати макроекономіку?

6. Назвіть основні теорії макроекономіки.

7. Визначте місце макроекономіки в системі економічних наук.

8. Що вивчає нормативна макроекономіка?

9. Що вивчає позитивна макроекономіка?

10. Назвіть етапи макроекономічного аналізу та розкрийте їх зміст.

11. .Для чого використовують в макроекономіці аналіз ex post і ex ente?

12. Назвіть функції науки “макроекономіка” та розкрийте їх зміст.

13. Що таке методологія і методи макроекономічного аналізу? Розкрийте їх зміст.

14. ГЦо таке макроекономічні моделі? Дайте визначення та ха­рактеристику.

15. Дайте визначення та наведіть приклади поведінкових, тех­нологічних, дефініційних та інституціональних функцій у макро- економіці.

16. Які критерії лежать в основі класифікації макроекономічних моделей? Дайте характеристику різних типів моделей залежно від критерію класифікації.

17. Що таке прогностичні моделі? Чим визначаєтьсяступінь їх достовірності?

Рекомендована література

1. Базилевич В Д.,БаластрикЛ.О. Макроекономіка: Навч. посіб.

• К.: Атіка, 2002. — С. 5—15.

2. Вечканов Г.С., Вечканова Г.Р. Макроэкономика. — СПб.: Пи­тер, 2002. — С. 11—21.

3. Економічна теорія: мякро- і мікроекономіка: Навч. посіб. / За ред. 3. Ватаманюка, С. ІІанчишина. — К.: Вид. дім “Альтернати­ви”, 2001. — С. 118—124.

4. Гальперин В.М., Гребенников П.И., ЛеусскийЛ.И., Тарасе- вич Л.С. Макроэкономика: Учебник / Общ. ред. Л.С. Тарасевича. — СПб.: Экон. шк., 1994. — С. 5—16.

5. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник: У 2 ч. / За заг. ред. С. Будаговської. — К.: Основи, 1998. — С. 219—229.

6. Овчинников Г.П. Макроэкономика. — СПб.: Техн. кн., 1993.

• С. 5—18.

7. Панчишин С.М. Макроекономіка: Навч. посіб. для студентів ВНЗ. — 2-ге вид., стер. — К.: Либідь, 2002. — С. 18—37.

8. Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика: Підруч­ник. — К.: Таксон, 2004. — С. 9—19.

9. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 11—32.

10. Сакс Дж. Д., Ларрен Ф.Б. Макроэкономика. Глобальный под­ход: Пер. с англ. — М.: Дело, 1996. — С. 20—38.

Тема 2

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ

1. Економічний кругооборот у закритій приватній економіці: проста та ускладнена моделі. Роль посеред­ників у кругообороті.

2. Модель кругообороту закритої економіки за участю держави.

3. Модель кругообороту відкритої економіки.

Навчальний тренінг.

1. ЕКОНОМІЧНИЙ КРУГООБОРОТ У ЗАКРИТІЙ ПРИВАТНІЙ ЕКОНОМІЦІ: ПРОСТА ТА УСКЛАД­НЕНА МОДЕЛІ. РОЛЬ ПОСЕРЕДНИКІВ УКРУГООБОРОТІ

В основу макроекономічного аналізу покладено модель кругових потоків (або модель кругообороту ресурсів, про­дуктів і доходів).

Залежно від того, скільки і які суб’єкти макроеконо- міки охоплює модель, розрізняють просту та ускладнену моделі закритої приватної економіки, закриту модель з участю держави та відкриту модель кругообороту ре­сурсів, продуктів та доходів.

Розглянемо коротко основні макроекономічні суб’єкти та види їх ділової (економічної) активності.

Як зазначалось у попередньому розділі, макроекономі- ка має справу з агрегованими суб’єктами.

Основні суб’єкти макроекономіки:

1. сектор домогосподарств;

2. підприємницький сектор;

3. державний сектор;

4. сектор “закордон”.

1. .Сектор домогосподарств представлений усіма при­ватними господарствами країни, діяльність яких спрямо­вана на задоволення їх власних потреб. їм властиві такі основні види ділової активності:

а) пропонування факторів виробництва на ринку ре­сурсів;

б) отримання доходу від реалізації факторів виробни­цтва;

в) пред’явлення попиту на ринку благ і споживання ча­стини отриманого доходу;

г) заощадження частини отриманого доходу.

2. Підприємницький сектор — це сукупність усіх під­приємств (фірм), зареєстрованих у межах країни, діяль­ність яких спрямована на отримання прибутку.

Підприємницькому сектору властиві такі види ділової активності'.

а) пред’явлення попиту на ринку ресурсів;

б) пропонування результатів своєї діяльності на ринку благ;

в) отримання доходу від реалізації вироблених благ;

г) інвестування.

З .Державний сектор економіки представлений усіма державними інститутами (організаціями та установами), метою яких є задоволення суспільних благ.

Йому притаманні такі види ділової активності:

а) виробництво суспільних благ, що надаються для спо­живання безоплатно (чисті), або на платній основі (змі­шані);

б) пред’явлення попиту на ринку ресурсів на фактори виробництва для виробництва суспільних благ;

в) первинне пропонування грошей;

г) стягнення податків з економічних суб’єктів;

д) здійснення інвестування.

Метою економічної діяльності держави є задоволен­ня потреб у суспільних благах, зростання суспільної про­дуктивності праці та зниження трансакційних витрат до- могосподарств.

4. Сектор “закордон” (інший світ) представляє всіх економічних суб’єктів, що перебувають за межами певної країни, включаючи іноземні державні інститути.

Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється за допомогою таких видів ділової активності: обмін ресур­сами, товарами і послугами, національними валютами.

Макроекономічні суб’єкти приймають економічні рі­шення під впливом таких чинників:

• на основі своїх переваг;

• під впливом кон’юнктури;

• у відповідь на дію інших макроекономічних суб’єктів.

Проста модель кругообороту ресурсів, товарів і послуг (благ) та доходів у закритій приватній економіці виходить із взаємовідносин двох основних приватних агрегованих суб’єктів: сектору домогосподарств та підприємницько­го сектору.

Ускладнена модель кругообороту у закритій приватній економіці до двох названих вище включає посередників.

Закрита економіка з участю держави передбачає до­повнення її ще одним суб’єктом — державним сектором.

Відкрита економіка, окрім названих вище, включає сектор “закордон”.

Перш ніж приступити до розкриття змісту простої моделі, визначимось у поняттях “потік” та “круговий потік”.

Потік — безперервний економічний процес, що вимі­рюється у грошових одиницях за певний період (млрд грн за рік і т. ін.).

Круговий потік (кругооборот ресурсів, продуктів і до­ходів) — це потік ресурсів та послуг від використання ре­сурсів, які домогосподарства надають підприємницькому сек­тору, а також потік благ (продуктів і послуг), які підприєм­ницький сектор пропонує сектору домогосподарств, урівно­важений відповідними потоками грошових платежів, які виступають платою за продані або надані у користування ресурси, продукти й послуги.

Проста модель кругообороту описує потік ресурсів, товарів і послуг, якими обмінюються домогосподарства і фірми, урівноважений з потоком грошових платежів, що обслуговує обмін між цими двома суб’єктами (рис. 2.1).

Передумови моделі:

1. мають місце лише два економічних агенти — домо­господарства і підприємства (фірми);

2. відсутнє державне втручання в економіку;

3. відсутній економічний зв’язок з іншим світом;

4. економіка є замкненою системою;

5. доходи домогосподарств є витратами підприємств, а доходи підприємств є витратами домогосподарств;

Рис. 2.1. Проста модель кругових потоків у закритій при­ватній економіці

6. сума доходів обох економічних суб’єктів дорівнює сумі їх витрат.

На рис. 2.1 відображені:

1. Пропозиція домогосподарствами на ринку ресурсів.

2. Купівля підприємницьким сектором ресурсів, запро­понованих домогосподарствами.

3. Пропозиція підприємницьким сектором вироблених ними товарів і послуг.

4. Купівля домогосподарствами вироблених і запропо­нованих підприємницьким сектором економічних благ.

5. Витрати підприємницького сектору на придбання ресурсів.

6. Отримання доходів від продажу ресурсів, які (дохо­ди) для окремих домогосподарств набувають форми за­робітної плати, ренти, процента, прибутку, а для сектору домогосподарств в цілому — форми національного доходу.

7. Перетворення доходів сектору домогосподарств на іштрати на придбання економічних благ, вироблених і за­

пропонованих підприємницьким сектором, котрі набувають форми витрат на чистий національний продукт.

8. Перетворення витрат домогосподарств для придбан­ня благ у форму доходів для підприємницького сектору, з яких вони знову купують ресурси, і кругооборот продов­жується.

Рух товарів і ресурсів на рисунку позначено суцільною лінією, а рух платежів (витрат і доходів) — перерваною лінією. Як видно зі схеми, ці два потоки водночас рухають­ся у протилежних напрямках.

Висновок, що випливає із моделі, полягає в тому, що обсяг продажу підприємницького сектору у грошовому ви­раженні дорівнює сумарній величині доходів домогоспо­дарств.

Тобто для закритої приватної економіки загальна ве­личина обсягу національного виробництва у грошовому вираженні дорівнює сумарній величині доходів домогос­подарств (національному доходу).

Звичайно, така збалансованість обсягів виробництва і доходу на макрорівні можлива лише за умови, що всі до­ходи витрачаються. Така модель властива простому відтво­ренню національного обсягу виробництва.

Насправді частина доходу, яку отримують економічні суб’єкти, заощаджується. Тому наступна модель кругообо- роту має бути представлена з урахуванням таких явищ, як заощадження, інвестиції та фінансові ринки (рис. 2.2).

На рис. 2.2 для спрощення не відображено рух ресурсів та вироблених товарів і послуг, а показано лише рух гро­шових потоків, які спрямовані у зворотному напрямку до речових потоків.

В сучасних ринкових економічних системах обсяг що­річних витрат домогосподарств, як правило, менший за річні обсяги їхніх доходів.

Та частина доходу домогосподарств, яка не йде на при­дбання споживчих товарів і послуг, а також на сплату по­датків, називається заощадженнями (5).

Рис. 2.2. Ускладнена модель грошового кругообороту в приватній закритій економіці

Найпоширенішими формами заощаджень для домогос- подарств є:

• готівка;

• вклади на рахунки в банк;

• придбання цінних паперів.

З’ясуємо, яким чином співвідносяться доходи і витра­ти підприємницького сектору.

Як свідчить досвід, підприємства щорічно витра­чають дещо більше, ніж отримують виручки від реалі­зації. Пояснюється така поведінка підприємців тим, що для того, щоб мати можливість розвиватись (розширюва­ти виробництво), вони повинні здійснювати інвестиції.

Інвестиції — це довгострокові вкладення капіталу в різні сфери та галузі економіки як всередині країни, так і за її межами з метою отримання прибутку.

Інвестиції набувають різних форм, залежно від крите­рію, покладеного в основу їхньої класифікації. За сферою застосування розрізняють інвестиції:

• с основний капітал;

• запаси товарно-матеріальних цінностей;

• житлове будівництво;

• “людський капітал”, тобто витрати на поліпшення освіти працівників, їх здоров’я, мобільності, що сприяє зростанню продуктивності праці працівників.

Для підприємств на цьому рівні аналізу найпоширені­шими видами вкладень є інвестиції в основний капітал та інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

За рахунок амортизаційного фонду відбувається від­новлення зношеного капіталу. За рахунок нових інвес­тицій — розширення та технологічне оновлення вироб­ництва.

У цій моделі немає часового лагу (період між зношен­ням основного капіталу та його відновленням), тому амор­тизаційні відрахування не розглядаються як джерело за­ощадження.

Включення в модель кругообороту заощаджень та інве­стицій передбачає необхідність виявлення двох способів руху грошових засобів від домогосподарств до ринку благ:

1. через прямі затрати на придбання споживчих благ безпосередньо на ринку благ;

2. через фінансовий ринок.

Слід зазначити, що переважну більшість заощаджень здійснюють домогосподарства, а переважну більшість інвестицій — підприємці.

Фінансовий ринок — це той опосередкований механізм, за допомогою якого заощаджені кошти домогосподарств можуть набути форми інвестиційного ресурсу для підприєм­ницького сектору.

Метаморфоза (перетворення) заощаджень на інве­стиції здійснюється двома шляхами:

1. шляхом прямого фінансування (кошти здійснюють рух безпосередньо від власника заощаджень до позичаль­ника);

2. шляхом опосередкованого фінансування (рух заоща­джень домогосподарств та підприємств здійснюється до підприємницького сектору фінансових посередників в особі Пішків, страхових компаній, інвестиційних та інших фондів).

Пряме фінансування теж здійснюється двома спосо­бами:

1. шляхом придбання звичайних (простих) акцій домо- господарствами та іншими підприємствами, які дають право на частку власності фірми, що є емітентом цих акцій;

2. шляхом придбання облігацій, тобто прямого запози­чення підприємством заощаджень домогосподарств або інших підприємств.

Як видно із рис. 2.2, тимчасово вільні (неспожиті) гро­шові засоби (заощадження) домогосподарств та підпри­ємців, здійснюючи рух через фінансові ринки, дають змо­гу використати неспожиті грошові засоби одних суб’єктів ін­шими.

Заощадження за своїм змістом є вилученнями із пото­ку “доходи-витрати”. Ці вилучення порушують баланс до­ходів і витрат. Щоб відновити порушену рівновагу, слід ці вилучення перетворити в “ін’єкції” у потік “доходи-витра­ти”. Це перетворення і забезпечує механізм фінансових ринків. За умови, що заощадження (5) дорівнюють інвес­тиціям (/), кругооборот не буде порушено, матиме місце розширене відтворення обсягу національного виробництва.

Таким чином, ми закінчили досить спрощено розглядати моделі кругообороту закритої приватної економіки.

Насправді сьогодні не існує такої економічної моделі. Це просто абстрактна модель, яку легше зрозуміти, тому ми з неї розпочали свій процес пізнання.

Наступним кроком нашого сходження до конкретного пізнання є модель кругообороту закритої економіки з уча­стю держави. Отже, попередня модель має бути доповне­на взаємодією ще одного макроекономічного суб’єкта.

2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ

Для аналізу круговороту за цією моделлю варто зазна­чити, що державний сектор пов’язаний з приватним (сек­торами домогосподарств та підприємницьким) таким чином:

• через систему оподаткування;

• державні закупівлі;

• позики (рис. 2.3).

Як видно із рис. 2.3, держава пов’язана з приватною економікою трьома способами:

1. через чисті податки (Т_ч), які визначаються як різни­ця між податковими надходженнями до державного бю­джету і трансфертними платежами (рух грошових потоків до державного сектору);

2. через державні закупівлі (С) (рух грошових потоків на ринок благ);

3. через державні запозичення, потреба в яких виникає тоді, коли обсяг державних закупівель перевищує обсяг чи­стих податків, тобто коли має місце дефіцит державного бюджету. Ці запозичення держава здійснює на фінансових ринках, механізм дії яких коротко було описано в попередній моделі. Особливість здійснення цієї операції державою поля­гає в тому, що тут має місце продаж і купівля державних цінних паперів.

Зазначимо, що державні витрати включають дві ос­новні складові:

• державні закупівлі (С);

• трансфертні платежі (Т_ч).

Урядові трансферти є формою перерозподілу і тому не включаються у вартість ВВП та НД.

Державні закупівлі включають:

• платежі уряду за придбані ресурси, товари та послуги;

• заробітну плату всіх державних службовців.

Якщо в економіці складається ситуація, за якої чисті

податкові надходження перевищують урядові витрати,

Ринок економічних благ

Національний дохід

Рис. 2.3. Модель кругообороту закритої економіки за участю держави

тобто має місце профіцит бюджету, то цей надлишок ви­користовують для погашення нагромадження за попередні періоди державного боргу. За цих умов уряд постачає гро­шові засоби на фінансові ринки, використовуючи свої бор­гові зобов’язання. Тоді стрілка на рис. 2.3 буде спрямова­на у зворотному напрямі (від державного сектору до фінан­сового ринку).

У цій моделі вилучення утворюють заощадження (в) та чисті податки (Т_ч), а ін’єкції — інвестиції та державні витрати, тобто (/ + С).

Якщо Б + Т_ч = І + С, тобто сума інвестицій та держав­них витрат урівноважені з сумою заощаджень і чистих податків, система не порушує кругового потоку ресурсів, продуктів та доходів.

Отже, ми розглянули три різні за ступенем складності моделі кругообороту закритої економіки. Але сьогодні пе­реважна більшість країн світу досить тісно пов’язана з іншим світом. Яким чином інший світ (сектор “закордон”) впливає на модель кругообороту, нам належить розгляну­ти у наступному параграфі.

2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ

Зв’язок національних економічних систем з іншим сві­том здійснюється піляхом експорту (вивезення) та імпорту (ввезення) товарів та послуг, а також за допомогою світо­вих фінансових ринків (купівля-продаж іноземних валют та іноземних цінних паперів) (рис. 2.4).

Як і в попередніх, у цій моделі зображено рух тільки грошових потоків.

Як видно із рис. 2.4, відкрита економічна система пов’я­зана з іншим світом насамперед експортно-імпортними опе­раціями. Оскільки модель відображає рух тільки грошових потоків (для спрощення), платежі за імпорт спрямовані

Витрати на виробництво національного продукту

Рис. 2.4. Модель кругообороту відкритої економіки

стрілкою за кордон, а платежі за експорт — всередину національної економіки (на ринок продуктів (благ)).

Другою ланкою цього зв’язку є рух капіталів у формі позик і кредитів, купівлі-продажу реальних і фінансових активів. Міжнародні фінансові операції теж зумовлюють прямий (всередину країни) та зворотний (за межі країни) рух потоків платежів. Грошові потоки спрямовуються все­редину країни за умови, що інші країни купують у неї ак­тиви, або надають їй позики. Відбувається приплив капі­талу.

Якщо ж грошові потоки спрямовуються за межі краї­ни, то має місце зворотний описаному вище процес. Краї­на купує активи в інших країнах світу, або надає їм пози­ку. Відбувається відплив капіталу з країни. Якщо приплив капіталу перевищує його відплив, спостерігається чистий приплив капіталу.

Якщо витрати щодо імпортних операцій не покрива­ються надходженнями від експортних операцій, то різни­ця має бути покрита (сплачена) або шляхом запозичень у зарубіжного фінансового посередника, або шляхом прода­жу реальних чи фінансових активів іноземцям.

Із сказаного вище випливає, що:

1. країна може проводити політику чистого експорту (перевищення експорту над імпортом), якщо в країні має місце чистий відплив капіталу;

2. країна може проводити політику чистого імпорту (перевищення імпорту над експортом), якщо наявний чи­стий приплив капіталу.

У відкритій моделі кругових потоків вилучення з пото­ку “доходи-витрати” доповнюються ще одним компонен­том (імпортом) і дорівнюють сумі заощаджень (5), чистих податків (Т_ч) та витрат на покриття імпорту (£), тобто

Вилучення = 5 + Т_ч + 2.

“Ін’єкції”, в свою чергу, теж включають ще одну додат­кову складову — експорт, тобто

Ін'єкції = / + С + Е.

Сума всіх “ін’єкцій” з додаванням витрат на споживан­ня завжди дорівнює обсягу національного виробництва у грошовому еквіваленті.

Отже, виведемо деякі рівняння.

У = С + / + С + (£-2), (1)

де У — обсяг національного виробництва;

С — обсяг споживання домогосподарствами;

І — інвестиції;

Є — державні закупки;

(Е-г) — чистий експорт.

Обсяг національного виробництва можна виразити і в інший спосіб:

В. БАЗИЛЕВИЧ, К, БАЗИЛЕВИЧ, Л. БАЛАСТРИК 1

Підручник 1

ЗМІСТ 3

ПЕРЕДМОВА 17

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ 20

1.1. РІВНІ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК. ПРЕДМЕТ, 21

ФУНКЦІЇ ТА МІСЦЕ МАКРОЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ НАУК 21

1.2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ МАКРОЕКОНОМІЧ- НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ 24

ІІЛВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 36

МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ РЕСУРСІВ, ПРОДУКТІВ І ДОХОДІВ 39

2.2. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ЗАКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ ЗА УЧАСТЮ ДЕРЖАВИ 48

2.3. МОДЕЛЬ КРУГООБОРОТУ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ 50

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ 58

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ 60

снд. 75

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ 108

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ 143

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾ 157

у 158

^С=4^И'⁺І^У' 160

£„р„_в = у - т - С, (15) 232

е... 231

о. 232

РИНОК ГРОШЕЙ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО РІВНОВАГИ 258

НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК ПРАЦІ ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ТОВАРНИМ ТА ГРОШОВИМ РИНКАМИ 293

ИМ .. 301

Yi = f(h, ..., /,), 518

Yi /(/1,..., lj, Пі, ..., ті}.), 518

^тоі ⁼ 1^7^=4: 624

МАКРО- ЕКОНОМІА 697

Важливо зазначити, що “вилучення” та “ін’єкції”, що утворюються діями в різних секторах економіки, не обо­в’язково мають бути урівноважені, тобто у відкритій еко­номіці не обов’язково, щоб І = 5, Т_ч = С, а Е = 2, але важ­ливо, щоб

І + Є + Е = 8 + Т_ч + г. (5)

Щоб відобразити роль фінансових ринків для економі­ки, подамо рівняння (5) в дещо зміненому вигляді:

І+(С-Т_ч) = 8 + (г~Е). (6)

Ліва частина рівняння (6) показує способи використан­ня засобів, які черпають із фінансових ринків.

Права частина цього рівняння відображає величину внутрішніх заощаджень (Я) та припливу капіталу & - Е).

Висновок: Реальний і грошовий потоки здійснюються без перешкод за умов, якщо:

а) сукупні витрати сектору домашніх господарств (С), підприємницького сектору (/), державного сектору (С) та сектору “закордон” (ЛГЕ) дорівнюють сукупному обсягу виробництва (У), тобто

C + I + G + NE = Y;

б) вилучення із потоку “доходи-витрати” дорівнюють “ін’єкціям”, тобто

/ + С + £ = 5 + Т_ч +г.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Основні поняття

Відкрита економіка. Вилучення. Державний сектор. Закрита економіка з участю держави. Закрита приватна економіка без участі держави. Ін’єкції. Круговий потік. Модель кругообороту (кругового потоку) ресурсів, продуктів і доходів. Підприємницький сектор. Потік. Сектор домогосподарств. Сектор “закордон”. Суб’єкти мак- іюекономіки.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть основні суб'єкти макроекономіки та охарактезуй- те основні види їх ділової активності.

2. Сформулюйте передумови і зобразіть схематично просту та ускладнену моделі кругообороту в закритій приватній економіці.

3. Які елементи утворюють вилучення із потоку “доходи-витра- ти” у моделі кругообороту в закритій приватній економіці, а які — “ін’єкції” у потік “доходи-витрати”. Дайте визначення понять “ін’єкції” та “вилучення”.

4. Які процеси та явища пов’язують приватний сектор з дер­жавним?

5. Розкрийте зміст моделі кругообороту закритої економіки з участю держави. Які елементи утворюють вилучення, а які — "ін’єкції” у цій моделі?

6. Через які економічні явища національні економіки здійсню­ють зв’язок з “іншим світом” (“закордоном”)?

7. Дайте характеристику моделі кругообороту відкритої еко­номіки.

8. Що таке відплив капіталу із країни та приплив капіталу в національну економіку?

9. Який зв'язок між чистим експортом і припливом та відпли­вом капіталу? Поясніть цей зв’язок.

10. Якими елементами поповнюються вилучення та ін’єкції в моделі кругообороту відкритої економіки?

11. Розкрийте економічний зміст тотожності: І + С + £ = Т + + Б+г.

12. Розкрийте економічний зміст тотожності: I + (G- Т)= S + + (Z - Е).

13. За яких умов реальний та грошовий потоки здійснюються без перешкод?

Рекомендована література

1. Базилевич В Д., БаластрикЛ.О. Макроекономіка: Навч. посіб.

• K.: Атіка, 2002. — С. 15—18.

2. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с англ.

• М.: Дело ЛТД, 1994. — С. 22—24.

3. Вечканов Г.С..Вечканова Г.Р. Макроэкономика. — СПб.: Пи­тер, 2002. — С. 37—41.

4. Гальперин В.М., Гребенников П.И., Леусский А.И., Тарасе- вич Л.С. Макроэкономика: Учебник / Общ. ред. Л.С. Тарасевича. — СПб.: Экон. шк., 1994. — С. 5—21.

5. ИвашковскийС.Н. Макроэкономика: Учебник. — М.: Дело, 2000. — С. 10—15.

6. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник: У 2 ч. / За заг. ред. С. Будаговської. — K.: Основи, 1998. — С. 219—229.

7. Панчишин С.М. Макроекономіка: Навч. посіб. для студентів ВНЗ. — 2-ге вид., стер. — K.: Либідь, 2002. — С. 37—43.

2>.Селищев A.C. Макроэкономика. — СПб.: Питер, 2000. — C. 20—27.

Тема З

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

1. Зміст та значення системи національних рахунків (СНР ) для макроекономічного аналізу.

32. Теоретичні засади та принципи побудови СНР. Класифікація видів економічної діяльності.

3. Порівняльний аналіз балансів народного господарства (БНГ) та системи національних рахунків (СНР).

4. Етапи розвитку СНР. Стан та проблеми запровадження СНР-93 в Україні.

3£. Основні макроекономічні показники: потокові, запасів та економічної кон’юнктури.

6. Номінальні та реальні макроекономічні показники.

7. Суспільний добробут та проблеми його кількісного визначення.

8. Нові макроекономічні показники: індекс людського розвитку (ІЛР), індекс економічної свободи (ІЕС) та рівень глобалізації (РГ).

Навчальний тренінг.

1. ЗМІСТ ТА ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ (СНР) ДЛЯ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ

Система національних рахунків (СНР) — це сукупність взаємопов’язаних показників та класифікацій, яка віддзер­калює реальні явища і процеси економіки на макрорівні. Вона вміщує інформацію про всіх суб’єктів, що беруть участь у економічних процесах; відображає всі економічні операції, пов’язані з виробництвом, розподілом та перероз­поділом доходів, нагромадженням активів, кінцевим спо­живанням.

Для чого потрібна СНР? Учені пов’язують появу систе­ми національного рахівництва з найбільш екстремальни­ми подіями, що відбувалися у суспільстві. Приміром, Пер­ша світова війна поставила перед урядами країн, втягну­тих у неї, проблему обліку агрегованих показників, необ­хідних для вироблення економічної політики, здатної реа­лізувати воєнні та політичні цілі.

Велика депресія 29—33-х рр. посилила потребу в мак- роекономічних показниках. Вони були необхідні для того, щоб поставити “діагноз” економіці та виробити заходи впливу держави на економіку з метою обмеження впливу на неї циклічних коливань.

Отясе, інформація, що міститься в системі національ­них рахунків, необхідна насамперед органам державної влади для вироблення економічної політики, прийняття управлінських рішень, розробки прогнозів соціально-еко­номічного розвитку.

Її користувачами є також науково-дослідні інститути та вищі навчальні заклади, котрі черпають з СНР інформа­цію для вивчення макроекономічних явищ і процесів, ви­явлення тенденцій розвитку макроекономіки, розробки макроекономічних теорій і моделей.

Окрім того, в ній зацікавлені менеджери, підприєм­ницькі та бізнесові структури, які хочуть мати інформа­цію про стан макроекономічного середовища, в якому вони планують провадити свою діяльність.

СНР вміщує в собі інформацію, вкрай необхідну міжна­родним економічним організаціям (ООН, МВФ, МБРР та ііі.) для прийняття виважених управлінських рішень щодо надання кредитів, допомоги і т. ін. країнам-учасницям.

2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СНР. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В основі СНР лежить концепція розширеного тракту­вання виробництва. СНР, ухвалена Статистичною комі­сією ООН у 1993 р., охоплює як галузі, що виробляють матеріальні блага, так і галузі, що виробляють послуги (галузі науки, освіти, мистецтва, культури, охорони здо­ров’я, державного управління, фінанси, страхування, жит­лово-комунальне господарство тощо). Вона не залишає поза увагою й економічну діяльність домогосподарств, але з певними обмеженнями. Наприклад, якщо догляд за будин­ком та подвір’ям, виховання дітей та догляд за ними чи особами похилого віку здійснює наймана прислуга, то її діяльність враховується при підрахунку валового внутріш­нього продукту та національного доходу. Якщо ці види діяльності виконують самі члени домогосподарства — не враховуються. Пояснюють цей парадокс насамперед склад­ністю збору інформації про зазначені види діяльності.

СНР охоплює і тіньову економіку, але оскільки її обсяги обчислюють опосередкованим шляхом і держави погоджуються на оприлюднення інформації про тіньовий сектор, що виробляє незаборонені законом товари і послу­ги, але уникають висвітлення інформації про виробниц­тво заборонених законом товарів та послуг (нелегальне виробництво і торгівля зброєю, торгівля живим товаром та органами людей, наркобізнес тощо), то це дає змогу зменшити похибки підрахунку макроекономічних показ­ників, але не дає змоги їх уникнути.

Основні види економічної діяльності, що відобража­ються в СНР-93, подаються в табл. 3.1.

Таблиця 3.1. Класифікація видів економічної діяльності в СНР-93

№ з/п	Види економічної діяльності
1	Виробництво товарів для власного споживання, продажу та нагромадження
2	Виробництво нефінансових послуг для реалізації
3	Діяльність фінансових установ (банків, страхових компаній і т. ін.)
4	Діяльність органів державного управління, що нада­ють неринкові послуги (суспільні блага) для сумісного користування та окремим домогосподарствам або їх групам для індивідуального користування
5	Діяльність некомерційних організацій, що обслугову­ють домогосіюдарства (партійні, профспілкові та гро­мадські організації)
6	Діяльність домашньої найманої прислуги (наймані няні, кухарі, пралі, садівники, прибиральниці, шофери й т. ін.)
7	Житлові послуги, що надаються домовласниками будинків і квартир для власного споживання

Слід зазначити, що умовна оцінка житлових послуг, які надаються домовласниками самим собі, здійснюється за допомогою ставок квартирної плати за аналогічні будин­ки і квартири. Такий підхід нівелює вплив зміни частки орендованого житла на загальний обсяг національного до­ходу.

До річного результату виробництва СНР не включає:

• результати природного приросту рослин і тварин, якщо цей приріст здійснюється без участі людської діяль­ності;

• зростання вартості активів, зумовленого інфляційни­ми чинниками і т. ін.

Окрім зазначеного вище, СНР-93 ґрунтується на концепції первинних доходів. Ця концепція дуже близька за змістом до концепції факторних доходів. Головна відмінність між ними полягає в тому, що теорія факторних доходів розгля­дає доходи держави як такі, що отримані внаслідок перероз­поділу первинних доходів. Первинні ж доходи формуються такими факторами: земля, праця, капітал, здатність до під­приємництва.

Концепція первинних доходів виходить із того, що органи державного управління по суті є фактором вироб­ництва.

Первинні доходи, згідно з цією концепцією, — це до­ходи, які отримують суб’єкти економіки в процесі первин­ного розподілу створеної вартості.

У табл. 3.2 відображено структуру суб’єктів, що отри­мують первинні доходи, та форми доходів.

Таблиця 3.2. Форми первинних доходів та суб’єкти, що їх отримують

№ з/п	Отримувачі первинних доходів	Форми доходів
1	Підприємства і корпорації	Прибуток
2	Власники землі і капіталу	Орендна плата, рента, процент
3	Наймані працівники до- могосподарств	Заробітна плата
4	Органи державного управління	Податки на виробництво та імпорт

Принципи побудови СНР-93

1. Відображення господарського кругообороту в трьох аспек­тах — виробництва, розподілу та кінцевого використання.

2. Групування інституціональних одиниць у сектори еко­номіки.

Інституціональна одиниця — господарська одиниця, яка володіє активами, має право здійснювати господарсь­ку діяльність, веде повний набір бухгалтерських операцій і несе відповідальність щодо своїх зобов’язань.

Ознаки інституціональної одиниці властиві двом групам суб’єктів господарювання — юридичним особам і окремим особам, об’єднаним для сумісного ведення домашнього гос­подарства.

СИР відносить домогосподарства до самостійних су­б’єктів з таких причин:

• по-перше, доходи членів сім’ї (домогосподарства) пов­ністю або частково передаються в спільне володіння;

• по-друге, організація, облік витрат на споживання і заощадження здійснюється теж на сумісній (колективній) основі членів домогосподарства.

Домогосподарства та групи юридичних осіб, які є інсти- туційними одиницями, об’єднують (групують) у сектори економіки.

СНР виокремлює такі сектори:

• нефінансові підприємства і корпорації;

• фінансові корпорації;

• сектор загальнодержавного управління;

• домогосподарства;

• некомерційні організації, що обслуговують домогос­подарства.

3. Розмежування між рухом товарів та послуг та пото­ками доходів (заробітна плата, рентні та процентні дохо­ди, прибуток).

4. Розмежування між потоками і запасами.

Потоки — показники, які дають кількісну характери­стику виробництва, закупівель, виплат тощо.

Запаси — показники, що характеризують наявність ресурсів на ту чи іншу дату. Наприклад, наявність основ­ного капіталу на кінець року.

Взаємозв’язок між цими показниками проявляється в тому, що величина запасу на кінець періоду дорівнює ве­личині запасу на початок періоду плюс потік, що харак­теризує надходження даного ресурсу в запаси мінус вилу­чення цього ресурсу із запасів:

ґ -ч Запас		Запас		Надходжен­		-ч Вилучення
ресурсу на кінець року -		ресурсу на	+	ня ресурсу в запас	_	ресурсу із запасу
		початок		протягом		протягом
		року		„ Р°КУ „		_ року

5. Розмежування кінцевої і проміжної продукції.

Це розмежування необхідне для визначення результатів економічної діяльності без повторного рахунку.

Розмежування продукції на кінцеву і проміжну здійсню­ється не на основі фізичного змісту продукції, а на основі способу використання. Наприклад, борошно, яке домогос­подарка купила для випічки пирогів для своєї родини — кінцевий продукт. Борошно, яке купує хлібокомбінат для нипічки хліба — проміжний.

Кінцева продукція — продукція, призначена для кінче­ного споживання, інвестицій або експорту.

Проміжна продукція — продукція, яка використову­ється для виробничого споживання.

6. Розмежування між доходами, отриманими від вироб­ництва та реалізації товарів і послуг, тобто первинними доходами, та доходами, отриманими від перерозподілу.

11. ей принцип важливий також для уникнення подвійного рахунку.

7. Розмежування доходів та витрат на поточні та капітальні і відображення їх у різних рахунках. Додава­ти чи віднімати ці види затрат неправомірно.

Поточні доходи — отримання заробітної плати, прибут­ку, трансфертів (пенсії, стипендії, допомоги тощо).

Поточні витрати — затрати на купівлю споживчих товарів, перерозподільчі поточні платежі (сплата податків, внесків тощо).

Капітальні доходи — це трансферти одноразового ха­рактеру, які фінансують витрати на придбання основного й оборотного капіталу та заощадження.

Капітальні витрати — витрати, пов’язані з придбан­ням основного капіталу та приростом запасів.

8. Розмежування податків на продукти та податків на виробництво.

Податки на продукти встановлюють пропорційно вар­тості або обсягу виробленої і реалізованої продукції (це ПДВ, акцизи, податок з продажу і т. ін.).

Інші податки на виробництво встановлюють пропор­ційно факторам виробництва (податок на землю, будівлі, основний капітал, фонди заробітної плати).

СНР розглядає субсидії як від’ємні податки. їх також поділяють на субсидії на продукти та інші субсидії на виробництво.

Субсидії на продукти встановлюють пропорційно об­сягам вироблених і розподілених продуктів.

Інші субсидії на виробництво розподіляють прямо про­порційно факторам виробництва, використання яких суб­сидують.

Економічні операції та система цін у СНР

СНР відображає систему економічних операцій між суб’єктами макроекономіки.

Економічні операції — це добровільна взаємодія між двома господарюючими суб’єктами у зв’язку з виробниц­твом та використанням продукції, розподілом та перероз­поділом доходів, придбанням фінансових активів та при­йняттям фінансових зобов’язань.

Оцінювання операцій у СНР здійснюється в таких цінах:

Валовий внутрішній продукт (ВВП) оцінюється в цінах кінцевого покупця.

Валовий випуск оцінюється в цінах виробника, або в основних цінах.

Ціни виробника менші за ціни кінцевого покупця на величину торговельно-транспортних націнок та ПДВ.

ЦВ = ЦКП - (ТТН + ПДВ), (2)

де ЦКП — ціни кінцевого покупця;

ЦВ — ціни виробника;

ТТН — торговельно-транспортні націнки;

ПДВ — податок на додану вартість.

Основні ціни менші за ціни виробника на величину ПДВ, але включають субсидії на продукти:

ОЦ = ЦВ- ПДВ + СП, (3)

де ОЦ — основні ціни;

СП — субсидії на продукти.

Якщо від основної ціни відняти податки на виробництво і додати інші субсидії на виробництво, матимемо фактор­ну вартість (ФВ).

ФВ = ОЦ - ПВ + СВ, (4)

де ПВ — податки на виробництво;

СВ — субсидії на виробництво.

Хоча СНР допускає оцінку валового випуску в цінах ви­робника і в основних цінах, точніший результат відобража­ють основні ціни, оскільки вони включають субсидії.

3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ БАЛАНСІВ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА (БНГ) ТА СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬ­НИХ РАХУНКІВ (СНР)

Баланси народного господарства — це система вза­ємопов’язаних макроекономічних показників, створена в 20-ті рр. XX ст. в СРСР, за допомогою якої описувалась і аналізовувалась модель централізованої планової еконо­міки. Вона ґрунтувалась на марксистській методології. То­му БНГ мали обмежену сферу дослідження та інформа­ційного забезпечення — сферу матеріального виробництва. Центральною ланкою БНГ був матеріальний баланс, який описував виробництво, споживання та нагромадження су­спільного продукту.

Матеріальний баланс відображав рух ресурсів та вико­ристання матеріальних благ. Сфера послуг розглядалась як система перерозподільчих відносин і не включалась у виробництво сукупного суспільного продукту (ССП).

Розподіл доходів та операцій з фінансовими активами в БНГ не знайшов належного відображення, оскільки в централізовано-розподільчій економіці вони не мали вирі­шального значення.

Порівнюючи дві системи національного рахівництва, варто зазначити, що обидві вони мали за мету опис існую­чої економічної моделі.

Відмінності між СНР та БНГ показано в табл. 3.3.

Незважаючи на суттєві відміннності між розглянутими вище системами відображення макроекономічних показ­ників, баланси народного господарства (БНГ) суттєво впли­нули на систему національних рахунків (СНР). Цей вплив зумовлений насамперед тим, що БНГ були розроблені ста­тистичними органами СРСР значно раніше СНР. Перший баланс народного господарства описує радянську економі­ку в 1925—1926 рр.

Таблиця 3.3. Порівняльна характеристика СНР і БНГ

Основні характеристики систем національного рахівництва
БІ1Г	СНР
1. Об’єкти дослідження (опису)
Централізована планова економіка	Ринкова економіка
2. Методологічні засади побудови.
марксистська концепція пнуженого трактування суспіль­ного виробництва, згідно з якою у створенні сукупного суспільно­го продукту (ССП) та національ­ного доходу бере участь тільки матеріальне виробництво; первинними доходами, за марксистською концепцією, є доходи працівників сфери мате­ріального виробництва. Доходи працівників сфери послуг та дохо­ди держави у вигляді податків — це вторинні доходи, отримані «наслідок перерозподілу; результатом виробничої діяльності є не тільки кінцевий продукт, а і проміжне споживан­ня сфери матеріального вироб­ництва	концепція розширеного трактування суспільного вироб­ництва, згідно з якою у виробни­цтві суспільного річного продук­ту та національного доходу (ВВП та НД) беруть участь як галузі, що створюють матеріальний про­дукт, так і ті, що виробляють послуги; первинні доходи тракту­ються значно ширше. Вони ви­значаються як такі, що отриму­ються внаслідок первинного роз­поділу ВВП і включають доходи підприємств і корпорацій, влас­ників землі та капіталу, найма­них працівників і органів дер­жавної влади; результатом є тільки кін­цевий продукт, але усіх сфер економіки
3. Підходи до класифікації доходів і витрат
— немає чіткого розмежу­вання доходів і витрат на поточні та капітальні (одноразові)	— є чітке розмежування до­ходів на канітальні та поточні
4. Відмінності в обліку проміжного споживання
— витрати підприємства на спортивні, культурні та інші заходи для своїх працівників:

Продовження табл. 3.3

Основні характеристики систем національного рахівництва
БНГ	СНР
• є кінцевим споживанням	• є проміжним споживанням
— витрати підприємств на службові відрядження:
• утворюють первинні доходи	• є проміжним споживанням
— витрати на спецодяг:
• кінцеве особисте споживання	• проміжне споживання
— витрати матеріальних оборотних засобів, пов’язаних зі стихійними лихами:
• кінцеве використання націо­нального доходу	• проміжне споживання
5. Методологічні розбіжності стосовно визначення критерію класифікації статей кінцевого споживання
— характер і функціональне призначення товарів, іцо підля­гають реалізації	— тип суб’єкта господарю­вання (державні чи приватні)
6. Методичні розбіжності щодо визначення змісту заоща­джень
— немає чіткого визначення заощаджень. До їх складу вклю­чають приріст готівки, приріст вкладів у банках тощо і розгля­дають їх як форми перерозподілу національного доходу	— заощадження є різницею між поточними доходами і ви­тратами
— визначення нагромадження здійснюється:
• на чистій основі, тобто за вирахуванням амортизації (спо­житого основного капіталу)	• на валовій основі (до вира­хування амортизації) та без ура­хування втрат, зумовлених сти­хійними лихами
— зміна обсягу незавершеного будівництва належать до:

Закінчення табл. 3.3

Основні характеристики систем національного рахівництва
БНГ	СНР
• приросту матеріальних обо­ротних запасів	• нагромадження основного капіталу у вигляді капітало­вкладень
— витрати на військову техніку належать до:
• нагромадження	• кінцевого споживання
7. Рафіновані золоті злитки та інше монетарне золото належать до:
— нагромадження оборотних активів	— фінансових активів
8. Приріст основного капіталу запасів посольств, зарубіжних представництв та інших зарубіжних організацій включаються у:
— кінцеве споживання краї­ни, на території якої розташова­ні ці організації	— кінцеве використання віт­чизняного продукту тієї країни, котру вони представляють
9. Фінансові потоки визначають:
— як форми тимчасового пере­розподілу національного доходу	— як вид інвестиційної діяль­ності

Системою національних рахунків запозичені:

• таблиці БНГ, в яких відображено міжгалузеві зв’яз­ки економіки;

• класифікація кінцевого споживання на колективне та індивідуальне;

• концепція загального споживання тощо.

Ці дві системи статистичного відображення макроеко- номічних показників спочатку розвивались відносно від­особлено. І тільки в другій половині XX ст. принципи скла­дання БНГ і їх показники починають безпосередньо коор­динуватись з СНР.

4. ЕТАПИ РОЗВИТКУ СНР. СТАН ТА ПРОБЛЕМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ СНР-93 В УКРАЇНІ

Виділяють два етапи розвитку СНР. Перший етап (до Другої світової війни) характеризується посиленням зацікав­леності державних органів управління статистикою націо­нального доходу у зв’язку з необхідністю розробки заходів щодо боротьби з невикористанням виробничих потужно­стей, безробіттям, інфляцією.

Здобутками, цього етапу є:

• розробка загальних принципів обчислення національ­ного доходу;

• вирішення низки теоретико-методологічних засад об­числення макроекономічних показників;

• обґрунтування необхідності включення у вартісну оцін­ку національного доходу умовних оцінок житлових послуг, що надаються домовласниками самим собі;

• доведення необхідності вилучення із НД приросту вартості активів, зумовленого інфляцією;

• доведення доцільності оцінювання НД не за фактор­ною вартістю, а за ринковими цінами тощо;

• розроблення методики оцінювання неринкових послуг органами державної влади;

• зроблено пропозицію розмежування НД на виробле­ний, розподілений та використаний і розроблено три ме­тоди його виміру (за доданою вартістю, розподільчий та кінцевого використання);

• здійснено розмежування між НД, визначеним за фак­торною вартістю та НД у ринкових цінах, що дало змогу визначити місце витрат на оборону в національному про­дукті.

Другий етап розпочався після Другої світової війни. В цей період перед урядами країн постали нові завдання — відбудова зруйнованої війною економіки, налагодження мирних зовнішньоекономічних зв’язків і т. ін.

Характерними ознаками цього етапу є:

• інтеграція в єдину систему таких інформаційних бло­ків: національного багатства, фінансових ресурсів, зовніш­ньоекономічних зв’язків, міжгалузевого балансу тощо;

• зростання ролі міжнародних економічних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ОЕСР та ін.) у розробці методології і методики та запровадженні СНР.

Здобутки II етапу розвитку СНР:

• розробка міжнародних стандартів у галузі національ­них рахунків;

• створення єдиної методологічної основи для збору, систематизації та зіставлення у міжнародному масштабі статистичних макроекономічних показників;

• широке застосування ЕОМ і математики у розробці СНР.

Цей етап має свої віхові підетапи:

1947 р. — оприлюднено доповідь ООН, у якій було сформульовано основні принципи національного рахівни­цтва і запропоновано досить складну СНР.

1951. р. — запропоновано “Спрощену систему націо­нальних рахунків”, поява якої зумовлена складністю збо­ру інформації, необхідної для реалізації СНР (1947 р., Р. Стоун).

1952. р. — запропоновано “Стандартну СНР”.

1953. р. — підготовлено ’’Систему національних рахун­ків та допоміжних таблиць”, яка стала першим стандар­том ООН в галузі національного рахівництва.

1968 р. — запроваджено другий стандарт ООН в галузі національного рахівництва.

СНР 1968 р. окрім традиційних рахунків національно­го доходу і національного продукту включала нові:

• міжгалузевий баланс;

• баланс національного багатства;

• систему показників руху фінансових ресурсів;

• рахунки для п’яти секторів економіки.

Вона вміщувала рекомендації для складання СНР краї­нам, що розвиваються.

1970 р. — розроблено європейський варіант СНР, адап­тований до потреб найбільш розвинених європейських країн.

1993 р. — Статистична комісія ООН ухвалила та запро­вадила нову СНР, робота над якою тривала близько 10 років.

СНР 1993 р. вміщує в собі понад 500 стандартних ра­хунків та 26 допоміжних таблиць. Укладаються вони, як і в бухгалтерському обліку, за принципом подвійного запису.

Усі рахунки системи поділяють на три класи.

І клас — консолідовані рахунки, які характеризують основні макроекономічні пропорції:

1. рахунок валового внутрішнього продукту і витрат на нього;

2. рахунок національного доходу і його розподілу;

3. рахунок фінансування капітальних затрат;

4. рахунок зовнішніх операцій.

Рахунки II класу створюються на основі рахунків І класу стосовно виробництва, споживання та капіталоутво- рення окремих продуктів і послуг. Сюди входять рахунки:

1. для ринкових продуктів та послуг;

2. інших (неринкових) продуктів та послуг;

3. галузей, що виробляють товари;

4. виробників послуг приватних некомерційних органі­зацій, що обслуговують домогосподарства;

5. обслуговування одних домашніх господарств іншими.

Рахунки III класу є рахунками доходів, витрат і фінан­сування капітальних вкладень. Вони включають рахунки:

1. для нефінансових корпоративних та напівкорпора- тивних підприємств;

2. фінансових установ;

3. органів державного управління;

4. приватних некомерційних організацій, що обслуго­вують домогосподарства;

5. домогосподарств, а також приватних нефінансових некорпоративних підприємств.

Стан та проблеми запровадження СНР-93 в Україні

Україна, як і інші країни СНД, теж розпочала перехід на уніфіковану СНР-93.

За методологією, запропонованою Статистичною комі­сією ООН, почали обраховувати основні макроекономічні показники: ВВП, НД та похідні від них показники.

Запроваджено складання секторних національних ра­хунків за п’ятьма секторами.

У 1998 р. в Україні запроваджено нову бюджетну кла­сифікацію, узгоджену з міжнародними стандартами. Вне­сено зміни в методологію визначення рахунків первинно­го розподілу доходу (податків на виробництво та імпорт) і доходів від власності, що сплачують до бюджету суб’єкти підприємницького сектору.

Певні здобутки має Україна у справі визначення кінце­вих споживчих витрат домогосподарств.

І все ж слід зазначити, що наша держава робить ще перші кроки у напрямку запровадження цілісної СНР-93. Ключовою проблемою для здійснення переходу на СНР-93 у повному обсязі є запровадження різних класифікацій. До 2000 р. вся статистична звітність в Україні базувалась на Загальному класифікаторі галузей народного господарства (ЗКГНГ), розробленому у 1987 р., який відповідав вимогам системи БНГ, і чітко розмежовував галузі економіки на два сектори — виробничий та невиробничий.

З 2001 р. Україна здійснює перехід на Класифікацію видів економічної діяльності (КВЕД), згідно з міжнародними стан­дартами СНР. У зв’язку з цим деякі галузі ЗКГНГ розподі­ляються у КВЕД між властивими їй видами економічної діяльності. Це, зокрема, матеріально-технічне постачання і збут; заготівлі; інформаційно-обчислювальне обслуговуван­ня; загальна комерційна діяльність із забезпечення функціо­нування ринку; геологія і розробка надр; геодезична і гідро­метеорологічна служби; побутове обслуговування і т. ін.

З’являються види діяльності, згідно з вимогами КВЕД, сформовані з окремих галузей ЗКГНГ:

• виробництво та розподіл електроенергії, газу, води;

• готельні та ресторанні послуги;

• операції з нерухомістю;

• здавання в оренду та послуги юридичним особам;

• колективні, громадські та особисті послуги.

З’являються нові види діяльності, повністю відсутні у

ЗКГНГ:

• послуги домашньої прислуги;

• екстериторіальна діяльність, що здійснюється міжна­родними організаціями, тощо.

Статистичні обстеження за напрямками діяльності в останній час в Україні ще не проводились. Це ще тільки перспектива.

Для запровадження рахунків кінцевого використання домогосподарств, сектору некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства, та сектору державного управління, слід запровадити такі класифікації:

• класифікацію індивідуального цільового споживання (КІЦС);

• класифікацію цілей некомерційних організацій (КЦНО), що обслуговують домогосподарства;

• класифікацію функцій органів державного управлін­ня (КФОДУ).

КІЦС відображає витрати домогосподарств на харчуван­ня, утримання житла, комунальні послуги, особисті речі, предмети домашнього вжитку, транспорт, освіту, медици­ну тощо.

КЦНО відображає витрати на послуги в галузі дослі­джень, охорони здоров’я, соціальної допомоги, культури, релігії, профспілкових об’єднань тощо.

КФОДУ — витрати сектору на товари і послуги, які по­кращують добробут населення (освіта і охорона здоров’я, соціальне забезпечення і соціальна допомога) або пов’язані з діяльністю і послугами у виробничій сфері (послуги палив- ио-енергетичного комплексу, сільського, лісового та рибного господарства, добувної та обробної промисловості, будівниц­тва та ін.), а також на ті, які не покращують добробут (за­безпечення охорони правопорядку, оборони).

Для аналізу доходів і заощаджень СНР використовує такі типи господарств:

• домогосподарства осіб, які працюють за наймом;

• домогосподарства підприємців;

• домогосподарства самозайнятих (особи вільних про­фесій, дрібні фермери тощо);

• домогосподарства осіб, які живуть на трансферти (пен­сіонери, студенти й ін.);

• домогосподарства осіб, які живуть на доходи від влас­ності (проценти, дивіденди, орендна плата).

Ця класифікація не запроваджена ще в жодній із країн

снд.

Підсумовуючи це питання, слід зазначити, що перед Україною стоїть ще багато невирішених проблем щодо збору, обробки і систематизації інформації, необхідної для запровадження повноцінної системи національного рахів­ництва. Але початок покладено і багато вже зроблено. Од­нак попереду ще напружена, копітка робота, яка потребує значних фінансових та висококваліфікованих кадрових ре­сурсів.

5. ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ: ПОТОКОВІ, ЗАПАСІВ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ КОН’ЮНКТУРИ

Макроекономічні показники умовно поділяють на три групи: потокові, запасів та економічної кон’юнктури.

Потокові показники відображають передачу цінностей одними суб’єктами економічної діяльності іншим. Вони вимірюються за певний проміжок часу (між двома часо­вими точками).

Показники запасів — це економічні змінні, які відоб­ражають нагромадження та використання цінностей еко­номічними суб’єктами. Вони визначаються на певну дату.

Показники економічної кон’юнктури — це змінні, пов’язані з коливанням ділової активності. Описана вище класифікація макроекономічних показників зображена на рис. 3.1.

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ

ПОТОКІВ	ЗАПАСІВ	ЕКОНОМІЧНОЇ КОН’ЮНКТУРИ
валовий внут­рішній продукт; валовий на­ціональний дохід; чистий внут­рішній продукт; чистий на­ціональний дохід; дохід кінце­вого використан­ня; споживчі витрати; інвестиційні витрати; державні витрати; витрати закордону тощо	майно (активи реальні та фінансові); національ­не багатство; реальні грошові (касові) залишки тощо	процентна ставка; норма до­хідності акти­вів; рівень цін; рівень ін­фляції; рівень без­робіття тощо

Рис. 3.1. Структура основних макроекономічних показ­ників

Розглянемо найважливіші макроекономічні показники ретельніше.

Валовий випуск — це сумарна вартість усіх товарів та послуг, вироблених економікою за певний проміжок часу. Він вміщує всі товари та послуги, включаючи і ті, що використовуються для виробництва інших то­варів і послуг, тобто проміжне споживання.

Обсяг валового випуску, досягнутий в умовах повної зай­нятості, називають потенційним або рівнем природного випуску.

Структура валового випуску за секторами економіки

Валовий випуск нефінансового сектору включає:

• реалізовані товари та послуги;

• вироблену продукцію на підприємствах цього секто­ру і використану ними для основного і допоміжного вироб­ництва;

• продукцію власного виробництва, що надійшла в інди­відуальне чи колективне споживання працівниками певно­го сектору та членами їх сімей;

• продукцію, обмінену за бартерними умовами;

• вартісну оцінку змін у запасах товарів, вироблених цим сектором.

Валовий випуск сектору фінансових корпорацій включає:

• вартість наданих фінансових послуг (комісійні, касове обслуговування, інкасаційні витрати тощо);

• різницю між одержаними та сплаченими процентами щодо позик і депозитів кредитних установ;

• різницю між страховими платежами та страховим відшкодуванням, включаючи відрахування у резерви стра­хування життя страховими компаніями.

Валовий випуск сектору загальнодержавного управ­ління включає:

• продукцію, переважно неринкового характеру, при­значену для індивідуального та сумісного споживання до- могосподарствами та суспільством у цілому;

• ринкову продукцію державних підприємств у сфері послуг та сфері виробництва товарів.

Валовий випуск сектору домогосподарств включає:

• продукцію домогосподарств, вироблену для продажу;

• продукцію домогосподарств, вироблену для власного споживання;

• умовно обчислені доходи населення від проживання у власних будинках;

• послуги, надані домогосподарствам найманою прислугою.

Валовий випуск сектору пекомерційпих організацій,

що обслуговують домогосподарства, включає:

• послуги соціально-культурних підприємств і органі­зацій;

• послуги житлових підприємств, які надаються своїм працівникам за пільговими цінами;

• послуги та товари, призначені для продажу за рин­ковими цінами.

Недоліком вказаного показника є те, що вміщуючи в собі проміжне споживання, він спотворює річний обсяг виробництва в бік його зростання на величину повторно­го рахунка (проміжного споживання).

Якщо від валового випуску відняти проміжне спожи­вання, отримаємо валову додану вартість.

Показниками, що усувають недолік показника “валовий випуск”, є також валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний дохід (ВНД).

Ці два показники близькі за змістом і за кількісним визначенням. Вони відрізняються тим, що ВНД (gross national income — GMI) — показник річного обсягу націо­нальної економіки, а ВВП (gross domestic product — GDP)— внутрішньої. Іншими словами, ВНД — вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених національними факторами виробництва як у межах своєї країни, так і за її межами за певний проміжок часу (як правило, за рік).

ВВП — вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених » межах національної території певної країни за певний період (за рік) як національними, так і іноземними ресур­сами (резидентами та нерезидентами)².

Якщо від ВВП відняти суми доданих вартостей, ство­рених на території певної країни іноземними факторами виробництва, і додати суму доданих вартостей, створених національними ресурсами за кордоном, то отримаємо ВНД.

СНР-93 дає змогу використовувати обидва показники (ВВП і ВНД), але перевагу віддає показнику внутрішнього валового продукту (ВВП).

Використовують три способи визначення величини ВВП (ВНД).

1. Виробничий метод визначає ВВП як суму доданих вартостей. Оскільки участь у створенні ВВП бере сектор державного управління, то ВВП у ринкових цінах дорів­нює сумі валових доданих вартостей (ВДВ) плюс чисті по­датки (Т_ч). Чисті податки визначають як різницю між по­датками і субсидіями на продукти та імпорт.

ВВП за цим методом також можна визначити як різни­цю між валовим випуском і проміжним споживанням.

2. Розподільчий метод обчислення ВВП виходить із того, що величина ВВП визначається як сума первинних доходів макроекономічних суб’єктів.

Первинні доходи секторів фінансових та нефінансо­вих корпорацій включають прибуток та прирівнені до нього доходи.

Первинні доходи сектору домогосподарюючих су­б’єктів набувають форм:

• заробітної плати;

• прибутку і прирівняних до нього доходів від підсоб­ного особистого господарства.

Первинні доходи сектору загальнодержавного управ­ління набувають форм:

• чистого податку на виробництво та імпорт;

• прибутку та прирівнених до нього доходів від власне державних та корпоративних з участю держави підпри­ємств.

Первинний дохід некомерційних організацій, що обслу­говують сектор домогосподарюючих суб’єктів, вира­жається у формі валового прибутку.

ВВП =

Заробітна

плата

з соціальними відрахуваннями робо тодавців

г Чисті непрямі податки на ви­робництво, ім­порт та про­дукти

^Ґ Валовий А прибуток корпорацій та валовий змішаний дохід

'Непрямі ^

чисті податки на вироб­ництво, імпорт та продукти

+ (Амортизація) +

'Факторні доходи (заробітна плата з соціальними відрахуваннями роботодавців +

+ рента + відсоток +

+ прибуток + ін. доходи від власності

З мішаний дохід (ЗД) — дохід некорпоративних під­приємств, що належить членам сектору домогосподарств, який (ЗД) вміщує елементи винагороди за працю та при­бутки від виробництва, котрі важко розмежувати.

У спрощеному вигляді за розподільчим методом фор­мула, за допомогою якої обчислюють ВВП, має вигляд:

ВВП = }У + Р + І_Ч + Я + Т_ИЧ + А, (5)

де \У — заробітна плата;

р — прибуток підприємств і корпорацій;

і_ч — чистий процент;

І2 — рента;

Т_нч — непрямий чистий податок на бізнес;

А — амортизація основного капіталу.

У деяких підручниках зазначено, що непрямі чисті по­датки на бізнес і амортизація не є за змістом факторними доходами, але входять у структуру ВВП за розподільчим методом. Це зауваження слід розглянути детальніше.

Згадаймо, що концептуальною основною СНР є теорія первинних, а не факторних доходів. Тому включення до­ходів органів загальнодержавного управління у формі по­датків не суперечить цій концепції, а відповідає їй.

Стосовно амортизації (згідно з тією самою концепцією первинних доходів) вона теж є первинною формою вало­вого доходу.

3. Метод визначення ВВП за потоком витрат (ме­тод кінцевого використання) ґрунтується на передумові, що вартість виробленого суспільного продукту дорівнює вартості реалізованого продукту. І те, що для одних еко­номічних суб’єктів є витратою, для інших — доходом. На­приклад, для фінансового сектору як кредитора позичко­вий процент — дохід, а для позичальника — витрата. Для підприємницького сектору заробітна плата — витрата, а для домогосподарств — форма доходу і т. ін. СНР-93 виходить із того, що весь кінцевий річний продукт купується домо- господарствами, підприємницьким сектором, державою та закордонними споживачами. Тому

ВВП = С + /„ + Є + NE, (6)

де С — споживчі витрати домогосподарств;

/„ — валові приватні інвестиційні витрати;

Є — витрати держави у формі закупівель продуктів і послуг;

NE — сальдо торговельного балансу (чистий експорт).

Похідними від ВВП є такі важливі показники як вало­вий національний дохід (ВНД,або GNI) та наявний або ва­ловий національний дохід у розпорядженні (GNDI).

GNI — gross national іпсот = С + І + G + NE + NFI, або

ВНД = ВВП + NFT, (7)

де NFI — чисті факторні доходи, які визначаються як різниця між факторними доходами, отриманими від інших країн за використання ними національних ресурсів краї­ни “X”, та факторними доходами, одержаними іноземця­ми за використання країною “X” іноземних ресурсів. Цей показник може бути як додатною, так і від’ємною величи­ною.

Наявний або валовий національний дохід у розпоря­дженні (ВНДР або GNDI — gross national disposable іпсот) визначається за формулою:

ВНДР = GNDI = ВВП + NFI + NTR + NT, (8)

де NTR — чисті трансферти від інших країн, які обчислю­ються як різниця між трансфертними виплатами країною “X” іншим країнам та отриманими цією країною трансфер­тами від інших країн;

NT — чисті податки, що визначаються як різниця між податками, отриманими з-за кордону, та податками, спла­ченими за кордон.

Похідними показниками від ВНД та ВВП є показники, обчислені не на валовій, а на чистій (за вилученням амор­тизації) основі.

Це насамперед ЧНД (чистий національний дохід) та ЧВП (чистий внутрішній продукт). Найчастіше в стати­стиці та макроекономічних дослідженнях використовують показник ЧНД (NNI — net national іпсот), який визна-

82

чається шляхом віднімання від вартісної оцінки ВНД вар­тості зношеного капіталу (амортизації). Таким чином

ЧНД = ВНД - А,

або

NN1 = GNI -А, (9)

або

NN1 = NDP + NFI

чи

ЧНД = ЧВП + ЧФД,

де ЧВП — чистий внутрішній продукт, а ЧФД — чисті факторні доходи.

Рахунок “Вторинного розподілу і перерозподілу до­ходів” відображає процес перерозподілу доходів між сек­торами економіки за допомогою перерозподільчих пла­тежів, які в СНР називають трансфертами.

Трансферти — це економічні операції, через які одні інституційні одиниці безоплатно і безповоротно пере­дають іншим товари, послуги, активи або права влас­ності.

Трансферти можуть набувати натуральної та грошо­вої форм. Прикладом натуральної форми трансфертних виплат є продовольчі талони, безоплатний громадський транспорт, безоплатна медична допомога тощо. Прикладом грошової форми трансфертів є виплати пенсій, стипендій, надання субсидій тощо.

Окрім того, трансферти поділяють на поточні та капі­тальні.

Поточні трансферти включають:

• поточні податки на доходи та власність;

• відрахування на соціальне страхування;

• соціальні виплати;

• страхове відшкодування;

• інші платежі (штрафи, пені тощо).

Капітальні трансферти є витратами на безоплатній

та безповоротній основі:

• на капітальні вкладення та капітальний ремонт;

• запобігання надзвичайним ситуаціям та ліквідації їх наслідків;

• геологорозвідувальні роботи;

• інші безповоротні одноразові витрати.

Кожний сектор внутрішньої економіки є платником і отримувачем трансфертів. Розглянемо в найзагальнішо- му вигляді структуру трансфертів окремих секторів еко­номіки.

Сектор суб’єктів домогосподарювання сплачує:

• державі: податки з особистого доходу, що підлягає оподаткуванню, та податки на майно, що переходить при спадщині та даруванні від одних фізичних осіб до інших;

• “закордону”: вартість майна фізичних осіб, що виїж­джають за кордон на постійне проживання (виплачені трансферти мігрантів).

Цей самий сектор отримує:

• від держави: пенсії, стипендії, різні види виплат та допомоги;

• від закордону: вартість майна фізичних осіб, що в’їжджають у країну на постійне проживання з інших країн.

Сектор нефінансових установ як платник трансфертів надає сектору домогосподарюючих суб’єктів допомогу на житлове будівництво та інші потреби; є платником податків до державного бюджету і водночас отримує трансферти в формі інвестиційних субсидій від сектору державних установ.

Сектор державних установ є отримувачем трансфер­тів від усіх секторів внутрішньої економіки у вигляді по­датків та від сектору “закордон” у формі відшкодування вартості об’єктів, побудованих за кордоном. Водночас цей сектор є платником трансфертів у вигляді:

• бюджетних витрат на виплату пенсій, стипендій і т. ін.;

• бюджетних витрат нефінансовому сектору економіки на капітальні вкладення та капітальний ремонт, запобіган­ня надзвичайним ситуаціям та ліквідацію їх наслідків, ін­ших капітальних витрат на безповоротній основі;

• витрат на оплату процентів з обслуговування держав­ного боргу тощо.

Ми розглянули далеко не всі потокові величини макро- економіки. Деякі із них ми вивчатимемо в наступних те­мах. Це, зокрема, споживання, заощадження, інвестиції, державні витрати, експорт, імпорт тощо.

До другої групи макроекономічних показників нале­жать показники запасів.

Найважливішими показниками запасів є:

• майно (активи);

• майнові права.

Майнові права — це придбані економічними суб’єктами права користування:

• землею, водою, корисними копалинами та іншими природними ресурсами;

• будівлями, спорудами, обладнанням тощо;

• товарними знаками, товарними марками тощо;

• авторськими правами і т. ін.

Активи в СНР поділяють на фінансові та нефінансові.

Фінансові активи відображаються у фінансовому ра­хунку СНР і включають:

• грошові засоби;

• фінансові вимоги;

• дебіторські зобов’язання у різних формах.

До нефінансових активів відносять:

• виробничі активи, які виникають у процесі вироб­ництва і складаються:

• з основного капіталу;

• запасів матеріальних оборотних засобів;

• цінностей;

• невиробничі активи, що є умовами для виробниц­тва, включають:

• землю;

• надра;

• водні ресурси;

• біологічні ресурси тощо.

Нагадаємо, що основний капітал — це частина вироб­ничих активів, яка багаторазово бере участь у виробни­чому процесі, частинами переносить свою вартість на но- востворений продукт, не втрачаючи при цьому натураль­но-речової форми. Це, насамперед, машини, устаткування, обладнання тощо.

Запаси основного капіталу утворюються:

• в результаті циклічних коливань економіки, коли утворюються надлишкові виробничі потужності в період депресивного стану економіки;

• як наслідок сезонного характеру виробництва, спожи­вання або транспортування (річковий транспорт);

• в результаті розриву в часі між доставкою основного капіталу та його встановленням, запуском у виробничий процес та виходом на проектну потужність тощо.

Запаси матеріальних оборотних засобів мають склад­ну структуру. Згадаймо, що оборотні матеріальні засоби включають:

а) оборотний капітал;

б) готову продукцію, що знаходиться на складі, чи ту, що не оплачена покупцем.

Оборотний капітал — капітал, який повністю спожи­вається в кожному виробничому циклі, втрачаючи при цьому свою натурально-речову форму та втілюючи свою вартість у заново створеному продукті. Структура оборот­ного капіталу може бути представлена двома блоками:

• предмети праці до початку процесу виробництва (си­ровина і матеріали, паливо, енергія, запасні частини для ремонту, тара, малоцінні та швидкозношувані інструменти);

• предмети праці у виробництві (незавершене виробни­цтво та напівфабрикати власного виробництва).

Причини змін обсягу запасів матеріальних оборот­них засобів теж можуть бути різними (технологічні, се­зонні, ті, що зумовлені забезпеченням безперервності виробничого процесу тощо). Але у найзагальнішому ви­гляді для макрорівня зміна обсягу запасів пояснюється їх роллю буфера між обсягом випуску і невизначеним об­сягом продажу. Якщо обсяг виробництва перевищує фак­тичний обсяг продажу, то відбувається збільшення за­пасів. Якщо обсяг виробництва нижчий за обсяг прода­жу, то запаси зменшуються.

Зміна запасів матеріальних оборотних засобів визна­чається як різниця між надходженнями та вибуттям про­дукції в запаси за галузями економіки. Грошове оцінювання їх здійснюється у ринкових цінах на момент надходжен­ня та вибуття.

В умовах інфляції відбувається інфляційне подорожчан­ня запасів матеріальних оборотних засобів. З метою очи­щення реальних показників від інфляційного впливу, СНР вимагає очищення цього показника від так званого “хол­дингового прибутку”.

“Холдинговий прибуток” в СНР — це прибуток (зби­ток), який отримує власник активів унаслідок інфляційної зміни цін на ці активи за період володіння ними без будь- якої зміни самого активу.

Розглянемо ще один елемент виробничих активів — цінності.

В СНР є окрема стаття “чисте придбання цінностей”.

Цінності — це предмети, здатні зберігати вартість впро­довж відносно тривалого періоду. До них відносять:

• ювелірні вироби;

• витвори мистецтва;

• антикваріат;

• золото в злитках.

Цінності купуються інвесторами для збереження вар­тості від інфляції.

Чисте придбання цінностей визначається як різниця між вартістю їх придбання і вартістю їх вибуття.

Схема рахунка “операції з капіталом” представлена на рис. 3.2.

Рахунок “Операції з капіталом”
Використання	Ресурси
Валове нагромадження основ­ного капіталу. Приріст матеріальних обо ротних засобів. Чисте придбання цінностей. Купівля землі та інших не­виробничих активів. Чисте кредитування (+), чи­сте запозичення (-)	Валове національне на­громадження. Капітальні трансферти, отримані від інших секторів та іншого світу. Капітальні трансферти, передані іншим секторам та іншому світові

Рис. 3.2. Характеристика рахунка “Операції з капіталом”

Ліворуч у рахунку відображено вартість нефінансових активів, яка може змінюватись внаслідок придбання нових активів і зменшуватись внаслідок їх вибуття. Праворуч по­казані джерела фінансування цих операцій.

Балансуючою статтею цього рахунка є чисте кредитуван­ня (+) або чисте запозичення (-). Якщо, приміром, джере­ла фінансування перевищують витрати на чисте придбан­ня нефінансових активів, то спостерігається чисте креди­тування. І, навпаки, якщо витрати на чисте придбання нефінансових активів перевищують можливі джерела фінан­сування, спостерігатимуться чисті запозичення.

Розглянуті вище макроекономічні показники запасів, як правило, визначаються за порівняно короткі часові ін­тервали (квартал, півріччя, рік).

Узагальнюючим показником засобів багаторічної діяль­ності країни є показник національного багатства.

Національне багатство — це сума активів, які є влас­ністю домогосподарств, фірм і держави, нагромаджених суспільством (національною державою) за всю історію його існування. Вартісна оцінка національного багатства ви­значається, як правило, на початок і кінець року. Вартіс­не вимірювання цього показника ускладнюється неможли­вістю оцінити у грошовій формі деякі його складові.

Національне багатство включає:

• розвідані та нерозвідані природні ресурси країни (покла­ди корисних копалин, водні, земельні, лісові ресурси тощо);

• нагромаджені продукти минулої праці (споруди, бу­дівлі, машини, устаткування, сировина, матеріали, пали­во, предмети довгострокового споживання (меблі, холо­дильники, інша техніка)), середньострокового споживання (одяг, взуття і т. ін.) та поточного споживання (їжа, пред­мети гігієни і т. ін.);

• фінансові активи (готівка, інвестиції, банківські вкла­ди, дебіторська заборгованість, цінні папери тощо);

• нематеріальні активи (авторські права, ноу-хау, па­тенти, ліцензії, торгові марки, інтелектуальний продукт);

• нематеріальне багатство, пов’язане з людськими ре­сурсами (їх науково-технічний, освітній, культурний рі­вень, а також рівень здоров’я нації, рівень індивідуальної та економічної безпеки тощо).

Як видно із структури національного багатства, не ма­ють вартісного визначення нерозвідані природні ресур­си країни та людський ресурс. Вони не знаходять у СНР вартісної оцінки.

І накінець, розглянемо показник реальних запасів пла­тіжних засобів.

Реальні грошові (касові) залишки — пе запас платіж­них засобів, утворених у зв’язку з відстрочкою або змен­шенням витрат, достроковим або збільшеним надходжен­ням доходів, акумуляцією реальних резервів, який еко­номічні суб’єкти бажають утримувати у формі готівки.

До третьої групи макроекономічних показників, що відображає стан економічної кон’юнктури, належать:

• процентна ставка щодо позик (і);

• норма дохідності капітальних активів (г);

• рівень цін (Р);

А

• рівень інфляції (Р );

• рівень безробіття (17) та ін.

Ця група показників детально буде розглянута у наступ­них темах.

6. НОМІНАЛЬНІ ТА РЕАЛЬНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ

Переважна більшість макроекономічних параметрів, по­в’язаних з вартісним вираженням, мають номінальне і реаль­не значення. Зв’язок між номінальними та реальними вели­чинами здійснюється за допомогою індексів цін.

Номінальні показники визначають у поточних цінах, а реальні — у зіставних (базових).

Для того, щоб порівняти, приміром, обсяги внутріш­нього виробництва, необхідно врахувати зміну рівня цін в економіці. Найчастіше вживають такі агреговані індекси: індекс споживчих цін (ІСЦ), індекс цін виробника (ІЦВ) та дефлятор ВВП і його компонентів.

Індекс споживчих цін (ІСЦ) відображає зміни цін ре­презентативного споживчого кошика, який становить набір товарів та послуг, що характеризують типовий рівень і структуру річного (місячного) споживання домогоспо- дарств, і використовуються для розрахунку прожитково­го мінімуму. Склад споживчого кошика фіксується на рівні базового року.

Л

І=1

ІСЦ розраховується за базовою вагою. В макроеко- номічній літературі його називають індексом Ласпейреса (Ьавреугев) і визначають за формулою

(10)

де Р® і Р,¹ — рівень цін і-го блага відповідно у базовому (0) та поточному (1) роках;

<2і° — кількість і-го блага відповідно у базовому періоді.

Обмеженість цього індекса полягає у тому, що вико­ристовуючи споживчий кошик базового року поза

увагою залишаються зміни, які відбулися у структурі спо­живання в поточному році.

Індекс цін виробника (ІЦВ) — індекс промислового виробника — відображає зміну цін, що їх встановлюють виробники для продажу товарів на внутрішньому та зовніш­ньому ринках. Ціни виробників не враховують податку на додану вартість та акцизних зборів.

Для спостереження за цінами виробників здійснюють вибірку з понад двох тисяч підприємств, яка охоплює близько 6 тис. видів продукції всіх галузей промисловості. Під час дослідження реєструють ціни, що фактично скла­лися на 20 число поточного місяця.

На першому етапі обробки даних обчислюють індивіду­альні індекси кожного виду промислової продукції. Потім їх агрегують в індекси товарних груп, індекси підгалузей

і галузей промисловості. Щоб агрегувати індекси, ціни зважують відповідно до структури виробництва промисло­вої продукції в попередньому місяці.

У цілому за рік цей індекс визначають як відношення поточного обсягу виробництва в грошовій формі до обсягу виробництва в попередньому чи іншому базовому році.

П

9

І=1

Дефлятор ВВП, або індекс Пааше, відображає зміну цін на всі товари та послуги, вироблені в економіці. Індекс Пааше (Ір) визначається за формулою

(П)

Де Фі¹ — кількість і-го блага, спожитого в поточному пе­ріоді. Якщо замість і-го блага підставити весь набір благ, що вміщує в собі ВВП, то матимемо індекс — дефлятор

(12)

де Спвп — дефлятор ВВП;

ВВП_И — номінальний ВВП;

ВВПр — реальний ВВП.

Цей індекс теж має похибки. Він, як видно із форму­ли, фіксує обсяг набору благ, створених у суспільстві у поточному періоді, і не відображає тих змін, які відбули­ся у їх структурі стосовно базового року.

Частково недоліки індексів Ласпейреса та Пааше усу­ває індекс Фішера, який визначається за формулою

(13)

де І_г — індекс Фішера;

/і. — індекс Ласпейреса;

ір — індекс Пааше.

Відношення величини поточного економічного показни­ка до його значення в попередньому періоді, взятому за базу підрахунку, називають темпом зростання.

Відношення приросту величини економічного показни­ка за певний проміжок часу до його попереднього рівня, що приймається за базу відрахунку, називають темпом приросту.

Для показників динаміки економічної кон’юнктури ча­сто використовують саме темпи приросту. Так, наприклад, рівень інфляції (Р) визначається як темп приросту цін,

тобто

де Рі — середній рівень цін поточного року; Ро — середній рівень цін базового року.

7. СУСПІЛЬНИЙ ДОБРОБУТ ТА ПРОБЛЕМИ ЙОГО КІЛЬКІСНОГО ВИЗНАЧЕННЯ

Суспільний добробут — повнота забезпеченості країни життєво необхідними засобами: матеріальними, соціальни­ми, культурними, духовними та екологічними благами. З огляду на таке визначення суспільний добробут, звісно, ви­значається обсягом виробленого ВВП, але не в цілому, а на душу населення. Це узагальнюючий показник рівня добро­буту країни. Але як ринковий показник він залишає поза увагою багато інших дуже важливих аспектів добробуту, спотворюючи його реальний стан. Розглянемо їх детальніше.

По-перше, показник ВВП, а тому і всі похідні від ньо­го показники, не враховують стан природного довкілля. Ця проблема дуже багатогранна. З одного боку, система показ­ників економічного розвитку враховує позитивний резуль­тат — виробництво благ, але не враховує збитки, завдані супутнім виробництвом антиблаг. Адже відомо, що су­спільство в цілому за рік добуває 25—ЗО тонн корисних ко­палин на одного жителя. Але технологічні можливості на­лежної переробки їх дуже обмежені. Тільки 5—7 % підня­тих з надр копалин використовуються як сировина. Все інше забруднює атмосферу, йде у відвали, терикони, стічні води, завдаючи шкоди довкіллю. Катастрофічно зменшу­ється площа лісів, кількість прісної води, вимирають біо­логічні види, забруднюються води океану, виснажуються ґрунти, порушується озоновий шар, погіршується стан здо­ров’я людей. Ці негативні зовнішні ефекти мають бути ви­лучені із показника добробуту ВВП на душу населення.

По-друге, показник ВВП ігнорує такий важливий ком­понент добробуту, як вільний час. Адже люди можуть мати досить високі доходи, але їм ніколи їх витрачати. Вони живуть, щоб заробляти. їм не вистачає часу на спілкування з природою, дітьми, ніколи зважено осмислити сенс свого буття і виважено оцінити свої дії та їх наслідки. Про здо­

ров’я вони згадують тоді, коли вже не можна запобігти захворюванню і т. ін.

Згадаймо, для чого людство вигадало знаряддя вироб­ництва? Так, щоб повніше і швидше задовольняти потре­би, щоб вивільнити себе на триваліший час із безпосеред­нього процесу виробництва і збільшити вільний час, який, власне, і є мірилом суспільного багатства. Тому безумов­ною складовою суспільного добробуту є вільний час та розмаїття способів його використання.

Як ми вже зазначали у першому параграфі теми, СНР враховує опосередковані результати тільки дозволеної (не- забороненої законом) тіньової економіки, а забороненої (наркобізнес, послуги найманих убивць, нелегальна торгів­ля зброєю, зокрема фінансування міжнародного терориз­му тощо) не враховує. Насправді цей сектор створює чис­те антиблаго і тому має бути вилученим із добробуту.

Дозволена діяльність у тіньовому секторі економіки, як стверджують спеціалісти, зростає. До тіньової економіки, в широкому розумінні цього слова, може бути включена діяльність сектору домогосподарств, яка за своїм змістом є позаринковою діяльністю, оскільки, по-перше, домогос- подарства обслуговують самі себе (готують їжу, купують продукти, доглядають і виховують своїх дітей, доглядають хворих членів сімей, надають безоплатні освітні послуги своїм дітям, вирощують для себе овочі та фрукти, догля­дають за подвір’ям, самі себе обслуговують транспортом тощо). По-друге, одне домогосподарство може на умовах бартеру обмінюватись діяльністю та продуктами діяльності з іншим (батько однієї родини надає послуги репетиторства з математики дитині із сусідньої родини, а мати з сусідньої сім’ї, в свою чергу, надає послугу з репетиторства з інозем­ної мови дітям батька-математика і т. п.).

По-третє, це послуги сектору домогосподарств, які надаються на платних умовах іншим домогосподарствам, діяльність яких не зареєстрована (послуги будівельників з будівництва гаражів, дач, ремонту квартир, послуги з пошиття одягу, репетиторства, надання медичної допомо­ги тощо).

Дрібне виробництво, послуги і торгівля можуть бути пред­ставлені і власне підприємницьким сектором економіки.

Законспірований сектор легальних видів діяльності, на відміну від сектору домогосподарств, пов’язаний з придбан­ням ресурсів і продажем товарів і послуг, а тому обов’яз­ково має бути врахований у вартісній оцінці ВВП.

Практика зумовила появу методів опосередкованого ви­значення та обліку цього сектору. Наприклад, досвідно установлено, що сприятливими галузями для тіньового сектору є будівництво, виробництво горілчаних виробів, торгівля тощо. Опосередкованим проявом тіньової еконо­міки є відмінності у середньорічних заявлених доходах та середньорічному рівні споживання у регіонах.

Вказує на “тінь” і значна частка готівкового обороту в загальній масі економічних операцій.

Є ще один дуже важливий показник, який суттєво впли­ває на рівень добробуту, але не знаходить відображення у вартісній оцінці ВВП. Це показник якості товарів та послуг. Як свідчить статистика, більше ЗО % продуктів харчуван­ня, які вживають жителі пострадянського простору, отруєні нітратами, фосфатами, пестицидами, радіоактивними речо­винами, що згубно впливає на здоров’я. Урбанізація та сва­вілля монополій посилює згубний вплив економічної діяль­ності на довкілля та здоров’я населення. Важливим показ­ником добробуту є ступінь економічної свободи та задово­леність своєю діяльністю. “Втеча інтелекту” за кордон — свідчення низького рівня цього показника.

З метою здійснення точнішого виміру рівня добробуту американські вчені Вільям Нордхауз і Джеймс Тобін за­пропонували показник чистого економічного добробуту (ЧЕД), або англійською абревіатурою NEW.

ЧЕД = ВВП-

^ҐНегативні еко-^Л логічні ефекти у грошовому

вираженні

^г Позаринкова^N діяльність + підприємств + у грошовому вираженні

' Результати		Результати >
тіньової діяльності		тіньової економіки
підприємств,		підприємств,
що виробляють	-	що виробляють
блага		антиблага
(у грошовому		(у грошовому
вираженні)		вираженні)

+

Грошове вираження збільшення вільного часу та якості відпочинку

(15)

+

'Негативні наслід-^л ки свавілля моно­полій та урбані­зації

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що країни з однаковим рівнем ВВП на душу населення можуть мати різний рівень суспільного добробуту, оскільки він харак­теризується, окрім названого вище показника, ще багать­ма не менш важливими: тривалість життя, рівень освіти, рівень законослухняності, збалансованість харчування тощо. Ці показники значною мірою залежать не тільки від обсягу ВВП, а і від ступеня диференціації доходів у суспіль­стві, соціальної політики держав і т. ін.

У зв’язку з цим з’являються нові макроекономінні показники, призначені для відображення нових ціннісних характеристик економічного буття.

8. НОВІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ:

ІНДЕКС ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ (ІЛР), ІНДЕКС ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ (ІЕС) ТА РІВЕНЬ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ (РГ)

Із нових макроекономічних показників розглянемо ін­декс людського розвитку (ІЛР), індекс економічної сво­боди (ІЕС) та рівень глобалізації (РГ).

1. Індекс людського розвитку (ІЛР) — інтегральний показник, який акумулює в собі такі показники'.

1. тривалість життя;

2. грамотність та охоплення навчанням;

3. ВВП на одну особу за паритетами валют, співвідно­шенням цін на “споживчий кошик”, що складається з декіль­кох сотень товарів та послуг.

ІЛР вимріюється у відносних величинах:

0</ЛР<1. (16)

Місце країни в загальносвітовому рейтингу визначаєть­ся в порядку зменшення названих вище зведених показ­ників. Для України цей індекс почали визначати з 1993 р. В 1993 та 1994 рр. Україна за цим показником займала 45-те місце, в 1995 р. — 54-те, 1996 р. — 80-те, 1998 р. — 102-ге, 1999 р. — 91-ше, 2000 р. — 78-ме місце.

Розглянемо детальніше складові ІЛР:

1. 97

   тривалість життя. Цей показник визначається як очікуваний при народженні. Він вимірюється кількістю років, які може прожити новонароджений, якщо впродовж його життя рівень смертності залишатиметься таким самим, яким він був при народженні. В Україні цей показник на кінець 90-х рр. дорівнював 68,1 року. Найвищі показники тривалості життя в Україні були в 1969—70 рр. — 70,8 та

в 1989—90 рр. — 70,7 років. Найнижчі — в 1995—96 рр. — 66,9 року.

Найвищий показник тривалості життя серед 162 країн світу у Японії — 80,8 року. Найнижчий у Сьєрра-Леоне — 38,3 року. Середньосвітовий показник тривалості життя на кінець XX ст. — 66,7 року. Але в країнах, що займають 1— 26 місця за рейтингом ІЛР, цей показник перевищує 75 років;

2. грамотність та охоплення навчанням.

Грамотність — показник, що застосовується до насе­лення віком від 15 років і старше і передбачає уміння чи­тати й писати нескладні тексти. На початку XXI ст. цей показник в Україні дорівнював 99,6 %.

Цей показник вельми важливий для країн, що розви­ваються, де в середньому більше 27 % населення старше

15. років безграмотне.

В середньому в світі неграмотних 20,8 %.

Охоплення навчанням — показник, який характеризує відношення кількості тих, хто навчається (незалежно від віку) в навчальних закладах І—III рівнів освіти (початко­вої, середньої та вищої) до чисельності тих вікових груп, які мали бути охоплені цією освітою.

У країнах Заходу (країни — члени ОЕСР) у кінці XX ст. цей показник дорівнював 94 %, в Україні — 76—78 %;

3. ВВП на одну особу — найслабша ланка в структурі ІЛР для України. За цим показником наша країна займає 96 місце серед 162 країн світу. Цей показник становить менше половини світового рівня (49,5%) і в грошовому доларовому вираженні за паритетом купівельної спромож­ності в кінці XX ст. дорівнював 3458 дол. СІЛА.

Найвищий показник мала держава Люксембург (42 769 дол.), на другому місці СІНА — 31 872 дол., на третьому Норвегія — 28 433 дол.

Причина такого вразливого для України становища по­лягає насамперед у двократному зниженні ВВП з 1990 до 1999 рр. Пожвавлення економіки нашої країни, яке роз­почалось у 2000 р., сприяє позитивним зрушенням у ІЛР України.

2. Індекс економічної свободи (ІЕС) — агрегований по­казник, що включає десять факторів, які, в свою чергу, мають складну структуру і засвідчують рівень втручан­ня уряду в економіку. Чим сильніший урядовий вплив на економіку, тим менший рівень економічної свободи, отже, чим вищий показник з будь-якого фактора, тим нижчий рівень свободи, і навпаки.

Фактори, що визначають ІЕС:

1. торговельна політика, про ступінь свободи якої за­свідчують такі показники:

• середній рівень тарифів;

• наявність нетарифних бар’єрів;

• корупція митних служб;

2. політика оподаткування, яка характеризується:

• величиною податкової ставки на найвищі доходи;

• величиною податкової ставки на середні доходи;

• максимальною податковою ставкою на доходи корпо­рацій;

• іншими податками;

3. втручання уряду в економіку, про ступінь якого свідчать показники:

• процент відрахувань від ВВП на утримання уряду;

• частка власності уряду в бізнесі та індустрії;

• економічний результат діяльності уряду;

4. грошова політика, де втручання уряду проявляєть­ся насамперед у середньому рівні інфляції за визначений період;

5. потоки капіталів та іноземних інвестицій. Цей

фактор охоплює інформацію:

• про закон про іноземні інвестиції;

• наявність бар’єрів для іноземної власності в бізнесі;

• наявність бар’єрів для промислових компаній, відкри­тих для іноземних інвесторів;

• наявність перешкод (бар’єрів) для іноземних ком­паній;

• наявність чи відсутність дозволу на земельну влас­ність для іноземців;

• рівність в обслуговуванні у межах закону для інозем­них та місцевих компаній;

• наявність бар’єрів для повернення інвестицій інозем­цями;

• прийнятність місцевого фінансування для іноземних компаній;

6. банківська справа. Про рівень урядового впливу у цій сфері свідчать показники:

• наявності державної власності на банки та її частки;

• наявності бар’єрів для відкриття іноземними банка­ми філіалів та дочірніх фірм;

• впливу уряду на розміщення кредитів;

• урядового регулювання у вигляді страхування депо­зитів;

• свободи у наданні всіх видів фінансових послуг (купів­ля і продаж нерухомості, безпеки, страхового захисту тощо);

7. контроль за цінами та рівнем заробітної плати як фактор урядового впливу включає:

• закон про мінімальну заробітну плату;

• вільне ціноутворення у приватному порядку незалеж­но від впливу уряду;

• урядовий контроль цін та його межі;

• державні субсидії бізнесу, які впливають на ціни;

8. права власності визначають рівень економічної сво­боди за допомогою таких показників:

• комерційних законів, що визначають контракти;

• санкціонування іноземного арбітражу у спірних пи­таннях контрактів;

• експропріації приватної власності;

• корупції судової влади;

• зволікання у судових рішеннях;

• гарантованої та захищеної законом приватної власності;

9. державне регулювання економіки передбачає:

• ліцензування необхідності управляти бізнесом;

• полегшення процедури отримання ліцензій для бізнесу;

• корупцію бюрократії;

• регулювання праці (встановлення тривалості робочо­го тижня, оплачувана відпустка, відпустка у зв’язку з до­глядом за дитиною та ін.);

• захист довкілля;

• захист споживача;

• регулювання стану здоров’я працівників;

• регулювання оподаткування у бізнесі;

10. чорний ринок — фактор, який є свідченням непомір­ного впливу уряду на економіку, вміщує такі показники:

• контрабанда;

• крадіжка інтелектуальної власності;

• поставка сільськогосподарських продуктів;

• поставка промислових виробів;

• надання послуг;

• забезпечення транспортних перевезень;

• поставка робочої сили.

Кожний із 10 економічних факторів, які включають близько 50 змінних, оцінюється в балах від 1 до 5. Потім визначається середньозважена оцінка в балах за десятьма факторами. Цей коефіцієнт і є кількісним показником рівня економічної свободи, яка, як і кожний із факторів, коливається в межах від 1 до 5 балів.

Оцінка “1” — показник найбільшої свободи в економіці. Оцінка “5” — сильний урядовий вплив і низький рівень економічної свободи.

За рівнем економічної свободи всі країни поділяють на чотири групи:

• вільні: 1,99 і нижче;

• в основному вільні: 2,00—2,99;

• в основному невільні: 3,00—3,99;

• репресивні: 4,00 і вище.

За даними “Heritage Foundation” та “Wall Street Journal”, найвищий рівень економічної свободи у 1998 р. спостерігався у Гонконзі — 1,25; Сінгапурі — 1,3 та Бах­рейні — 1,7. Найменший — у Корейській Демократичній Республіці та на Кубі — 5.

ІЕС для України становив 3,80; для Росії — 3,45; для Білорусії — 4,04³.

Країни з вищим рівнем економічної свободи мають вищі доходи на душу населення (в середньому 26,1 тис. дол. СІЛА на жителя для країн, що входять у першу п’ятірку, і 2,8 тис. дол. США на жителя для країн з останньої п’ятір­ки). Середня тривалість життя у державах із максималь­ною економічною свободою перевищує більше ніж на 20 ро­ків аналогічний показник країн із мінімальним рівнем еко­номічної свободи.

Економічно незалежні країни в 2004 р. залучили 11 тис. дол. інвестицій на одного працюючого, а економічно за­лежні держави — 847 дол. США. Пояснюється така дифе­ренціація тим, що продуктивність інвестицій у незалежних країнах у 70 разів вища, ніж у залежних.

З .Рівень глобалізації — агрегований показник, який включає чотири параметри:

1. рівень економічної інтеграції, який визначається обсягом зовнішньої торгівлі, іноземних інвестицій та “за­кордонних виплат”, включаючи і заробітну плату;

2. персональні контакти:

• кількість міжнародних поїздок;

• кількість туристичних поїздок;

• кількість користувачів міжнародною поштою та ін­тенсивність обміну інформацією цим способом;

• міжнародні телефонні зв’язки (кількість користувачів та частота і тривалість контактів);

3. технологія:

• загальна кількість Інтернет-серверів;

• кількість користувачів Інтернетом;

4. ступінь участі країни у міжнародних зв’язках та діяльність міжнародних організацій.

Чим більші зазначені показники, тим вищий рівень гло­балізації.

На основі вивчення 65 розвинених країн світу автори дослідження “Ворлд Валюес Сурвей” дійшли висновку, що рівень життя та залучення до світової інфраструктури — явища взаємопов’язані.

У країнах з вищим рівнем глобалізації вищий рівень доходів на одну особу.

Найбільш глобалізованими виявились Ірландія, Швей­царія та Сінгапур.

СІЛА займають 12-ту позицію в рейтингу, а Франція — 13-ту. Але, як стверджують автори, рівень глобалізації не слід ототожнювати з рівнем задоволення життям. Людсь­ке щастя — феномен суб’єктивний. Він не може бути ви­значений тільки рівнем життя та комс]юрту.

Ми розглянули систему макроекономічних показників, які будуть використовуватись для макроекономічного ана­лізу в усіх наступних темах.

Важливим новим макроекономічним показником є рі­вень тінізації економіки. Цей показник визначається за формулою:

ввп_тс

РТ = — 100%, П7Ї

в/ш_иф ^(А°

де РТ — рівень тінізації економіки;

ВВП_Т' _с. — обсяг ВВП, створений у тіньовому секторі;

ВВП₀ф. — офіційний обсяг ВВП країн.

Хоча наведена формула вважається інтеграційною, точ­ніше відображає цей показник формула (18):

внд_{г е}

РТ = —100%, (18)

внд_оф

де ВНД_Т. _с. — валовий національний дохід “сірого” тіньо­вого сектору;

ВНДоф. — офіційний валовий національний дохід країн.

Визначений таким чином рівень тінізації точніший, оскільки відображає рівень тінізації використання націо­нальних ресурсів не тільки всередині національної еконо­міки, а й за кордоном.

Австрійський економіст Ф. Шнайдер дослідив цей по­казник стосовно “сірої” сфери в 110 країнах світу. “Сіра” сфера охоплює неоподатковані доходи, отримані при ви­робництві легальних продуктів у формах речових і неречо- вих (послуг). Її слід відрізняти від нелегальної діяльності (торгівлі наркотиками, краденими товарами і т. ін.).

За оцінками Ф. ПІнайдера, за період 1990—2000 рр. най­вищий рівень тінізації в сфері “сірої” економіки мали афри­канські країни, де середній рівень становив 42 % ВНД, у краї­нах Південної Америки — у середньому 41 ВНД, в Азії — 26, у країнах колишнього СРСР — 38 %.

У країнах Західної Європи цей показник сягав 18 %,

із них в Греції — 29, в Італії — 27, а в Швеції та Австрії — відповідно 9 і 10 %. До країн із низькою часткою “сірої” економіки належать також СІЛА, Велика Британія, Нова Зеландія.

Головною причиною високого рівня тінізації економі­ки є непомірний тиск урядових структур на підприємниць­кий сектор.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕІПНГ Основні поняття

Амортизація. Валовий випуск. Валовий внутрішній продукт. Валовий національний дохід. Валові приватні інвестиції. Державні закупівлі товарів та послуг. Дефлятор. Додана вартість. Дохід кін­цевого використання. Загальний рівень цін. Зайнятість. Запаси. Заробітна плата. Індекс економічної свободи (ІЕС). Індекс Ласпей- реса. Індекс людського розвитку (ІЛР). Індекс Пааше. Індекс Фіше- ра. Індекс цін. Інституціональні одиниці. Капітальні витрати. Ка­пітальні доходи. Кінцевий продукт. Класифікація видів економіч­ної діяльності. Концепція первинних доходів. Концепція розши­реного трактування виробництва. Майно. Міжгалузевий баланс народного господарства. Національне багатство. Національний до­хід. Непрямі податки. Номінальний ВВП. Норма безробіття. По­датки на виробництво. Податки на продукти. Подвійний рахунок. Потоки. Поточні витрати. Поточні доходи. Прибуток. Проміжний продукт. Процент. Реальний ВВП. Реальні касові залишки. Рези­денти. Рента. Рівень глобалізації (РГ). Сектори економіки. Систе­ма національних рахунків. Споживчі витрати на товари та послу­га. Суб’єкти — отримувачі первинних доходів. Субсидії на вироб­ництво. Субсидії на продукти. Трансфертні платежі: поточні та ка­пітальні. Форми первинних доходів. Холдинговий прибуток (зби­ток). Ціни виробника. Ціни кінцевого покупця. Ціни основні. Цінності. Чистий економічний добробут (ЧЕД). Чистий експорт. Чистий національний дохід. Чисті факторні доходи.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення системи національних рахунків (СНР) та розкрийте причини, що зумовили необхідність її виникнення.

2. Хто є користувачами інформації, що вміщується в СНР?

3. На яких концепціях ґрунтується СІІР-93? Розкрийте їх зміст.

4. Назвіть принципи побудови СНР-93 і розкрийте їх зміст.

5. Які сектори економіки виділяє СНР?

6. Які ціни використовує СНР для оцінки економічних опе­рацій? Розкрийте зміст економічних операцій.

7. Зробіть порівняльний аналіз балансів народного господар ства (БІіГ) та системи національних рахунків (СИР).

8. Дайте характеристику етапів розвитку СНР. З якими су спільними подіями вони пов’язані? Поясніть цей зв’язок.

9. Що в Україні уже зроблено для запровадження СНР і які найважливіші завдання ще належить вирішити? У чому склад­ність запровадження СНР 93 у повному обсязі?

10. У чому полягає відмінність між загальним класифікатором галузей народного господарства (ЗКГНГ) та класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД)? Що ускладнює перехід на КВЕД в Україні?

11. Дайте зіставну характеристику показників “валовий випуск”, “валовий національний дохід”, “валовий внутрішній продукт”.

12. Розкрийте структуру первинних доходів за секторами еко­номіки.

13. Розкрийте структуру трансфертних платежів за секто­рами економіки, де останні виступають і платниками, і отри­мувачами трансфертів.

14. Дайте характеристику показників запасів: активів (май­на ) та майнових прав.

15. Що означає стаття СНР “чисте придбання цінностей”?

15. .Дайте визначення категорії “національне багатствоРоз

крийте структуру національного багатства. У чому полягає складність вартісного вимірювання цього показника?

17. У чому полягає відмінність між номінальними і реальними показниками? Зробіть зіставну характеристику індекса спожив­чих цін (ІСЦ ), індекса Ласпейреса, дефлятора (або індекса Пааше ) та індекса Фіиіера.

18. Дайте якісну та кількісну визначеність показника “чистий економічний добробут” (ЧЕД). У чому полягає складність його кількісного вимірювання?

19. Розкрийте зміст показників “індекс людського розвитку” (ІЛР), “індекс економічної свободи” (ІЕС), “рівень глобалізації” (РГ) та покажіть їх значення для макроекономічного аналізу.

Рекомендована література

1 .Артемова Л., Назарова А. Анализ учета капитала в системе национальных счетов // Экономист. — 1999. — № 2. — С. 82—94.

2. Базилевич БД. Макроекономіка: Навч. посіб. — К.: КДТЕУ, 1995. — Р. 1.

3. Базилевич В Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2002. — С. 25—38.

4. Головко ВА. Система національних рахунків України: сучас­ний стан та напрями удосконалення // Статистика України. Що­річний науково-інформаційний журнал. — 2001. — № 1 (12). — С. 4—10.

5. Европейская система интегрироваїшьіх экономических сче­тов: Пер. с англ. — М.: Економика, 1992.

6. Моторин Р.М. Міжнародна статистика. — К.: Вища шк., 1993. — С. 126—132.

7. Моторин P.M., Моторина Т.М. Система національних ра­хунків: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2001.

8. Новиков М.М. Введение в систему национальных счетов: Учеб. пособие. — Мн.: Высш. шк., 1995.

9. Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г. Панчен­ко, Е.М. Лібанова та ін.; За ред. В.М. Гейця. — К.: Вища шк., 2003. — Р. 19.

10. Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика: Підруч­ник. — К.: Таксон, 2004. — С. 60—88.

11. Рябуи/кин Б.Т., Хоменко ТА. Система национальных счетов.

• М.: Финансы и статистика, 1993.

2. Савченко АТ. Макроекономіка: Підручник. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 33—63.

3. Система национальных счетов 1993. — Брюссель / Люксембург; Вашингтон; Нью-Йорк; Париж: Евростат, МВФ, ОЭСР, ООН, Все­мирный банк, 1998.

4. Система национальных счетов — инструмент макроэконо­мического анализа: Учеб. пособие / Ю.Н. Иванов, Л.А. Карасева, С.Е. Казаринова и др; Под ред. Ю.Н. Иванова. — М.: “Финста- тинформ”, 1996. — 285 с.

Тема 4

СУКУПНИЙ ПОПИТ ТА СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ

1. Сукупний попит: зміст, структура, фактори,що на нього впливають. Крива АО.

2. Сукупна пропозиція: зміст, фактори, що її визначають. Короткострокова та довгострокова криві сукупної пропозиції (Ав ).

3. Рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції. Модель АБ ~А8. Ефект храповика.

Навчальний тренінг.

1. СУКУПНИЙ ПОПИТ: ЗМІСТ, СТРУКТУРА, ФАКТОРИ, ЩО ІІА НЬОГО ВПЛИВАЮТЬ.

КРИВА АБ

Сутність сукупного попиту та сукупної пропозиції та їх відмінність від однотоварних попиту та пропозиції

При розгляді попиту і пропозиції як мікроекономічиих явищ передбачалось, що на ринку конкретного товару (по­слуги) зустрічаються два контрагенти — покупець і прода­вець. Між ними зав’язувались товарні відносини, які про­являлись у формуванні індивідуального попиту на окремий товар. Сукупність індивідуальних попитів на певний товар утворювала ринковий попит на нього.

Обсяги пропозиції та попиту на товарних ринках зале­жать від ціни, а ціна, в свою чергу, залежить від обсягів попиту та пропозиції.

На відміну від мікроекономічного рівня, макрорівень передбачає розгляд попиту та пропозиції як агрегованих показників в межах національного ринку. За цих умов обсяг товарів, що пропонуються, — сукупна пропозиція — набуває форми річного ВВП (річного обсягу національно­го виробництва), який може визначатись поточними або зіставними цінами.

Попит на макрорівні набуває форм сукупного плато­спроможного попиту домогосподарств, підприємств, дер­жави та закордону на запропонований річний вироблений національний продукт.

Залежність між сукупним попитом і рівнем цін оберне­на, а між сукупною пропозицією і рівнем цін — пряма, як і в залежностях попиту і ціни та пропозиції і ціни на ок­ремий товар.

Сукупний попит і його структура

Покупцями на ринку благ виступають всі чотири суб’єк­ти макроекономіки: домогосподарства, фірми, держава, за­кордон.

У закритій економіці сукупний попит визначається як загальна кількість товарів та послуг, на які виявляють по­пит вітчизняні резиденти за певного рівня цін. Цей показ­ник дорівнює сумі споживчого попиту домогосподарств (С), інвестиційного попиту підприємницького сектору (/) та попиту держави (в). Взаємозв’язок складових сукупного попиту описується тотожністю:

АО = С + І + С. (1)

У відкритій економіці сукупний попит визначається як загальний обсяг вітчизняних товарів, попит на які за пев­ного рівня цін виявляють як вітчизняні, так і закордонні покупці. Структура сукупного попиту у відкритій економіці відображається тотожністю:

Л£> = С+/ + С + Лґ£, (2)

де NE — чистий експорт, який визначається як різниця між експортом та імпортом, тобто:

МЕ = Е-г, (3)

де £ — експорт,

Z — імпорт.

Складність визначення сукупного попиту у відкритій економіці полягає в тому, що на цей показник впливає ряд чинників:

• система обмінних курсів (плаваючі чи фіксовані);

• ступінь взаємозамінності у споживанні вітчизняних та зарубіжних товарів;

110

• ступінь відкритості економіки міжнародному руху капіталу тощо.

Детальний аналіз сукупного попиту для відкритої еко­номіки розглядатиметься далі. А зараз ретельніше розгля­немо складові сукупного попиту.

Споживчий попит домогосподарств є платоспроможним попитом домогосподарств на товари споживчого призна­чення. Залежність споживчого попиту (С) від рівня цін (Р) обернена. Це означає, що зі зростанням рівня цін (за інших однакових умов) споживчий попит зменшиться, і навпаки.

Графічно ця залежність зображена на рис 4.1. На осі абсцис відкладається значення реального обсягу споживан­ня. На осі ординат — рівень цін (дефлятор, індекс цін). Будь-яка точка кривої споживчого попиту вказує на зна­чення номінального обсягу споживчого попиту.

Рис. 4.1. Залежність споживчого попиту домогосподарств від рівня цін

Рух по кривій від точки М до точки N означає збіль­шення споживчого попиту на величину Д Qc ( А Qc ⁼ Qcjv ~ ~ Qcm), зумовлену зменшенням рівня цін від Рм до Рк.

Якщо ж ціни зростатимуть від точки N до точки М, то СПОЖИВЧИЙ ПОПИТ ЗМІСТИТЬСЯ ліворуч (від ТОЧКИ Qcn до точ­ки Qcm) і означатиме зменшення його на величину AQc- Наслідком зменшення споживчого попиту буде скорочен­ня реальної грошової маси на руках у домогосподарств (реальних грошових залишків). Це означає, що вони змо­жуть при вищому рівні цін придбати менше товарів спо­живчого призначення. Зниження рівня купівельної спро­можності населення внаслідок зменшення реальних грошо­вих залишків називається ефектом реальних залишків, або ефектом багатства. Цей ефект пояснює від’ємний на­хил кривої споживчого попиту.

Споживчий попит відчуває на собі вплив таких неціно- вих чинників: чисельності населення; рівня факторних до­ходів; рівня податків та трансфертних платежів; рівня доб­робуту, який визначається наявністю фінансових активів (акцій, облігацій та інших цінних паперів) і нерухомості (землі, будівель тощо) та доходами від них; наявності або відсутності заборгованості у споживачів; оптимістичних та песимістичних очікувань.

Графічно зміна споживчого попиту, зумовлена неціно- вими детермінантами, зображена на рис. 4.2.

Зміщення кривої споживчого попиту завжди зумовлене неціновими чинниками. Як видно з рис. 4.2, точки Рдг₂, Pf,' та P_Nt відображають однаковий рівень цін, але різний споживчий попит (відповідно точки Qc₂; Q^ і Q^).

Зміщення кривої споживчого попиту вгору праворуч означає зростання його, а ліворуч вниз — зменшення су­купного попиту.

Розглянемо детальніше вплив кожного із нецінових факторів на споживчий попит домогосподарств. Чисель­ність населення, рівень факторних доходів та рівень соці­альних трансфертів прямо пропорційно впливають на спо-

Рис. 4.2. Зміна споживчого попиту домогосподарств, зумовлена неціновими чинниками

живчий попит. Збільшення цих показників зміщує криву споживчого попиту праворуч, і навпаки.

Чим більші податки, тим менша купівельна спромож­ність домогосподарств, і навпаки, чим менші податки, тим більший споживчий попит. Отже, зменшення цього показ­ника зміщує криву споживчого попиту праворуч, а зро­стання — ліворуч.

Розглядаючи вплив добробуту на споживчий попит, слід вказати на його відмінність від впливу багатства та матеріальних цінностей як цінового чинника, який змінює обсяг попиту рухом по кривій. На відміну від останнього, вплив добробуту на споживчий попит проявляється через різку зміну цін на фінансові активи та нерухомість. Різке зростання цін на нерухомість та цінні папери підвищує попит на них, що зумовлює зменшення попиту на споживчі товари та послуги (крива зміститься ліворуч), і навпаки.

Глибока диференціація доходів у суспільстві зменшує обсяг споживчих витрат і зміщує криву споживчого попиту

ліворуч. Це пояснюється тим, що, по-перше, глибока ди­ференціація доходів означає, що частка осіб із досить ви­сокими доходами незначна, а частка з низькими дохода­ми — велика. ІІо-друге, у міру стрімкого зростання доходів схильність до споживання зменшується (це стосується най- багатших), а можливості бідних розширювати споживан­ня обмежені їхніми низькими доходами.

Наявність заборгованості та її обсяг щодо старих зобо­в’язань зменшує поточний споживчий попит, зміщує кри­ву ліворуч. Зменшення боргу або його відсутність зміщує її праворуч.

І, накінець, очікування споживача впливають на його поведінку, залежно від того, які вони: оптимістичні чи песимістичні. Так, якщо споживачі очікують падіння рівня реальних доходів, то їх попит буде зменшуватись, і навпа­ки. Таким чином, оптимістичні очікування зміщують кри­ву споживчого попиту праворуч, а песимістичні — ліворуч.

Розглянемо другий структурний елемент сукупного по­питу — інвестиційний попит. Інвестиційні витрати пов’я­зані зі збільшенням реального капіталу (засобів виробни­цтва). Отже, інвестиційний попит залежить від рівня цін на засоби виробництва. Крім того, на нього впливають і не- цінові чинники: обсяг виробництва, величина процентної ставки, величина податкової ставки, технологічні зміни, наявність надлишкових потужностей, коливання ділової активності, очікування.

Інвестиційний попит перебуває в прямій залежності від обсягу виробництва, оскільки нарощування обсягів як споживчих, так і інвестиційних товарів вимагає збільшення закупівель засобів виробництва як для першого, так і для другого підрозділів суспільного виробництва. Цей чинник зміщує криву інвестиційного попиту праворуч при зрос­танні обсягів виробництва, і навпаки.

Процентна ставка (і) може виступати і як ціновий фактор (за умови незмінної пропозиції грошей), і як неціно- вий при зміні пропозиції грошей.

Зміна величини процентної ставки в другому випадку пов’язана не зі зміною рівня цін, а зі зміною пропозиції грошей. Зростання позичкової ставки означає подорож­чання грошей, а як наслідок — обмеження кредиту, що зменшує інвестиційний попит і зміщує криву ліворуч, зменшення процентної ставки — праворуч.

Аналогічно на інвестиційний попит впливають подат­ки. Зростання податків зменшує інвестиційний попит і зміщує криву ліворуч, та навпаки.

Технологічні зміни впливають, як правило, на інвести­ційний попит у бік його зростання (зміщення кривої пра­воруч).

Наявність надлишкових потужностей стримує фірми від здійснення інвестицій. Зменшення або відсутність їх збільшує інвестиційний попит.

На інвестиційний попит впливає ступінь ділової актив­ності. Пожвавлення активності господарських суб’єктів стимулює і збільшує інвестиційний попит, зміщуючи кри­ву праворуч, і навпаки.

Очікування підприємців стосовно економічної кон’юн­ктури впливають у бік зростання (зміщення праворуч) ін­вестиційного попиту, якщо вони оптимістичні, і ведуть до зниження (зміщення ліворуч), якщо вони песимістичні (рис. 4.3).

Попит держави. Урядові витрати (С) виступають як екзогенна, наперед задана величина, визначена державним бюджетом. У найбільш загальному вигляді попит держа­ви може мати такі складові:

• витрати держави на закупівлю товарів та послуг, по­в’язаних зі створенням суспільних благ (національна без­пека, транспорт, зв’язок, судочинство, охорона здоров’я, освіта, житлове будівництво тощо);

• інвестиційні витрати держави;

• витрати держави, пов’язані з формуванням держав­них резервів;

Рис. 4.3. Зміщення кривої інвестиційного попиту підпри­ємницького сектору під впливом нецінових факторів

• витрати, пов’язані з виплатами соціальних транс­фертів (пенсії, стипендії, субсидії, виплати у зв’язку з без­робіттям тощо);

• витрати на оплату процентних платежів, пов’язаних із обслуговуванням державного боргу.

Величина сукупного попиту перебуває у прямо про­порційній залежності від перших чотирьох елементів та у зворотній залежності від процентних платежів, пов’язаних з обслуговуванням зовнішнього боргу.

Попит закордону виявляється як попит на чистий експорт, за умови, що попит на імпорт входить у попередні компоненти сукупного попиту: споживчий, інвестиційний та попит держави.

Попит закордону на благо певної країни залежить від реальних умов обміну (0), тобто від співвідношення цін на вітчизняні та закордонні товари та обмінного курсу націо­нальної валюти. Цей зв’язок виражається формулою:

де 0 — реальні умови обміну;

Р — рівень цін на національному ринку;

Р_г — рівень цін за кордоном;

q — обмінний курс вітчизняної валюти.

Чим більший цей показник, тим сприятливіші умови обміну для певної країни, оскільки за одиницю вітчизня­них благ стає можливим отримання більшої кількості ім­портних благ. Але для країн-імпортеріЕ це означає від­носне подорожчання товарів, що зумовлює зменшення експорту.

Крива сукупного попиту. Ми розглянули структурні елементи сукупного попиту та їх складові. Одні із них відносно стабільні (споживчі витрати), інші — динамічніші (інвестиційні витрати).

Крива сукупного попиту (AD) (від англ. aggregate demand) показує, яку кількість товарів та послуг спожи­вачі готові купити за певного рівня цін. Вона становить геометричне місце точок, коли кожна точка, що знаходить­ся на кривій, показує різну комбінацію обсягу випуску та величину попиту за даного загального рівня цін (рис. 4.4).

На осі абсцис відкладають значення реального обсягу виробництва (ВВПр), яке на графіку позначено символом Q. На осі ординат — рівень ціп (дефлятор, індекс цін). Будь- яка точка кривої AD відображає значення номінального ВВП.

Рис. 4.4. Крива сукупного попиту АИ

Qл Ям Я

Рух по кривій AD відображає зміни обсягу сукупного попиту залежно від зміни загального рівня цін. Як видно

із графіка (рис. 4.4), ця залежність зворотна. Математич­но її можна довести, виходячи із рівняння кількісної теорії грошей:

МУ=РЯ, (5)

де М — кількість грошей в обігу (пропозиція грошей);

V — швидкість обороту грошей;

Р — рівень цін в економіці (індекс цін);

Я — реальний обсяг виробництва, на який виникає попит.

З наведеної формули

(6)

Р =

МУ

Я

МУ

(7)

я=

Крива АО будується на основі припущення, що пропо­зиція грошей (М) та швидкість їх обороту (У) залишають­ся незмінними.

Зворотна залежність АЮ від Р випливає із рівняння (6).

Від’ємний нахил кривої АБ математично пояснюється рівнянням (7), з якого випливає, що чим вищий рівень цін

(Р), тим менші реальні залишки грошових засобів Це

означає, що населення зможе виявити менший попит на товари та послуги «?)•

Окрім вищеназваного, до цінових чинників, що вплива­ють на сукупний попит (АЮ), відносять зміну процентної ставки, (зворотний зв’язок) та зміну обсягу і структури імпорту. Наприклад, ефект процентної ставки прояв­ляється так. Якщо рівень цін зростає, то при незмінній пропозиції грошей відбувається зростання ставки процен­та, яке впливає не тільки на інвестиційний, а й на спожив­чий попит, оскільки товари споживчого призначення дов­гострокового користування часто купують в кредит. Подо­рожчання кредиту зумовлює зменшення сукупного попиту.

Ефект імпортних закупівель проявляється в тому, що, приміром, зростання цін на товари національного виробництва за незмінних цін на імпортні товари зменшує попит на вітчизняні товари з боку як резидентів, так і нерезидентів, скорочує експорт і збільшує попит на імпорт, що призводить до зменшення чистого експорту (ЛГЕ) і до зменшення в цілому сукупного попиту в економіці.

Рівняння кількісної теорії грошей вміщує в собі два нецінових чинники, що впливають на обсяг сукупного по­питу: пропозицію грошей (М) та швидкість їх обороту (У).

Вплив цінових та нецінових чинників на сукупний по­пит (АЮ) графічно зображено на рис. 4.5. Як і при роз­гляді окремих складових сукупного попиту, зміна цінових чинників відображається рухом по кривій сукупного попи­ту (від точки А до точки В). А зміна нецінових чинників — зміщенням кривої АЮ ліворуч, якщо сукупний попит змен­шується, та праворуч, якщо АВ зростає.

Рис. 4.5. Вплив цінових та нецінових чинників на су­купний попит

Найчастіше на сукупний попит впливає не якийсь один чинник, а відразу багато; діють вони інколи в різних на­прямках і тому оцінити інтегральний їх вплив нелегко. Так, приміром, зростання державних витрат (Є) в цілому діє на користь зростання сукупного попиту. Але залежно від того, за рахунок чого здійснюється бюджетне фінансу­вання, можуть бути виявлені чинники, що діють у зворот­ному напрямку на сукупний попит. Наприклад, фінансу­ючи державні витрати з метою стимулювання економіки шляхом продажу облігацій державної позики, держава ви­лучає частину грошей із грошового ринку, роблячи їх до­рожчими (процентна ставка зростає), що зменшує обсяг споживчого та інвестиційного попиту, які є складовими су­купного попиту.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що:

а) сукупний попит — явище складне. В найзагальнішо- му вигляді він визначається формулою

AD = C + I + G + NE; (8)

б) кожний елемент AD відчуває на собі вплив як цінових, так і нецінових чинників, які можуть впливати на сукупний попит як у бік його зростання, так і у бік зменшення. Цей вплив може бути як прямим, так і опосередкованим;

в) зміни в сукупному попиті, спричинені ціновими фак­торами (ефект багатства, процентної ставки та імпортних закупівель), відображаються рухом точки по кривій AD;

г) зміни в сукупному попиті, спричинені неціновими факторами, зміщують криву AD праворуч, якщо сукупний попит зростає, і ліворуч — у разі його зменшення.

2. СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ: ЗМІСТ, ФАКТОРИ, ЩО її ВИЗНАЧАЮТЬ. КОРОТКОСТРОКОВА ТА ДОВГО­СТРОКОВА КРИВІ СУКУПНОЇ ПРОПОЗИЦІЇ (AS)

Сукупна пропозиція (AS) (від англ. aggregate sup­ply ) — це обсяг товарів та послуг, які фірми готові ви­робляти і пропонувати на ринку за певного рівня цін (за інших однакових умов).

Підвищення рівня цін стимулює підприємства виробля­ти і пропонувати більший обсяг товарів та послуг. Знижен­ня рівня цін зумовлює зменшення обсягів виробництва. Це означає, що між обсягом національного виробництва, який набув форми сукупної пропозиції, та рівнем цін існує пряма залежність, а крива сукупної пропозиції має додатний нахил.

Слід звернути увагу на те, що як в теорії, так і на прак­тиці дослідження явища сукупної пропозиції — справа до­сить складна. Як свідчить економіка України, зростання рівня цін впродовж 90-х pp. XX ст. не привело до відчут­ного зростання виробництва. Чому? Відповісти на запитан­ня певною мірою допоможе матеріал цього параграфа.

Варто зазначити, що і в теоретичному осмисленні еко­номічної природи сукупної пропозиції та конфігурації кри­вої АЯ різними школами є відмінності. Окрім того, спо­стерігається суттєва відмінність між сукупною пропози­цією в короткостроковому та довгостроковому періодах.

Короткостроковим періодом макроекономічна теорія вважає такий період, впродовж якого ціни на фактори виробництва (і насамперед номінальна заробітна плата) за­лишаються незмінними навіть за умови зміни загального рівня цін.

Така ситуація в економіці пояснюється двома головни­ми чинниками:

а) наймані працівники не можуть відразу усвідомити зро­стання рівня цін, а тому і зміни їх реальної заробітної пла­ти. Це усвідомлення відбувається тільки згодом;

б) значна частка найманих працівників на умовах кон­тракту отримують фіксовану заробітну плату.

Тому зміна рівня цін не веде автоматично до зміни но­мінальної заробітної плати.

Довгостроковий період — це такий період, коли ціни на фактори виробництва (в тому числі і номінальна заро­бітна плата) реагують досить відчутно на зміни рівня цін. Пояснюється це тим, що, по-перше, з часом наймані пра­цівники отримують повну інформацію стосовно зміни рівня цін і усвідомлюють зміну рівня своєї реальної заробітної плати. По-друге, короткострокові трудові контракти закін­чуються, а нові укладаються на нових умовах, які відоб­ражаються в змінах рівня номінальної заробітної плати, посадових окладів тощо.

Короткострокова крива сукупної пропозиції (Л£)

Побудова цієї кривої (рис. 4.6) ґрунтується на таких засадах:

1. початковий рівень цін знаходиться на рівні Р₀;

2. номінальна заробітна плата встановлюється на основі очікування незмінного рівня цін (Р())•

Рис. 4.6. Короткострокова крива AS за незмінного рівня цін

Розглянемо спочатку таку ситуацію в економіці, коли вона перебуває у короткостроковому періоді й загальний рівень цін залишається незмінним. Тоді короткострокова крива сукупної пропозиції горизонтальна і позначається SRAS (від англ. short run aggregate supply curve).

Це означає, що за цінами, що відповідають Р₀, фірми готові запропонувати стільки товарів та послуг, скільки споживачі готові купити за даного рівня цін.

Інша ситуація, властива короткостроковому періоду економіки, полягає в тому, що, як вже зазначалося, рівень цін змінюється, а ціни на ресурси (в тому числі номіналь­на заробітна плата) залишаються незмінними (рис. 4.7).

Нехай початковий для відрахунку рівень цін відповідає точці Pq. В точці Ео економіка функціонує при потенцій­ному обсягу виробництва (Qq) ^та рівні цін Pq, який забез­печує повне і ефективне використання усіх видів ресурсів. Цій ситуації відповідає природний рівень безробіття.

Припустимо, що в силу непередбачених обставин рівень цін змінився. Розглянемо, яким чином зміни рівня цін вплинуть на обсяг національного виробництва. Нехай рі­вень цін зріс з Р о до Рі. Якщо ціни на ресурси залишили-

Рис. 4.7. Короткострокова крива за умови зміни загального рівня цін, але незмінності цін на ресурси

ся незмінними, то вищі ціни забезпечать підприємцям більші прибутки, що вплине на поведінку підприємців, стимулюючи їх збільшувати обсяги виробнитва, які зро­стуть З ТОЧКИ <2* ДО ТОЧКИ Фі. Відповідно сукупна пропо­зиція зросте з точки Ео до точки Е\. Слід зазначити, що в точці (економіка буде знаходитись в умовах, коли рівень безробіття буде нижчим за природний, а обсяг виробни­цтва вищим за потенційний. Пояснюється це тим, що до­могтися такого зростання стає можливим завдяки понад­урочній зайнятості, залученню до складу робочої сили дітей, пенсіонерів, структурно безробітних тощо.

Якщо ж рівень цін в економіці буде зменшуватись від ТОЧКИ Р*₀ ДО ТОЧКИ Р2, за інших незмінних умов прибутки підприємців зменшаться або навіть зникнуть. Тому вироб­ники зменшать виробництво і зайнятість. Сукупна пропо­зиція переміститься із точки Ео в точку Е2, а реальний обсяг виробництва скоротиться з Q% до Q₂- Це зменшення обсягу виробництва буде супроводжуватись зростанням рівня безробіття. Таким чином, зі сказаного вище можна зробити висновок, що крива сукупної пропозиції в коротко­строковому періоді є горизонтальною або має висхідний нахил.

Довгострокова крива сукупної пропозиції

У довгостроковому інтервалі обсяг випуску визначаєть­ся не рівнем цін, а обсягом капіталу, праці та наявними технологіями. Крива довгострокової сукупної пропозиції LRAS (від англ. long run aggregate supply curve) вертикаль­на. Вона фіксована на рівні потенційного обсягу випуску при повній зайнятості (природному рівні безробіття) (рис. 4.8)

Як зазначалось вище, у довгостроковому періоді ціни, зокрема номінальна заробітна плата, повністю чутливі до

змін рівня цін. Нехай економіка перебуває в точці Ео при рівні цін Р₀ та потенційному обсязі національного вироб­ництва (і*. Збільшення рівня цін від Ро до Рі у коротко­строковому періоді призведе до переміщення пропозиції від точки Ео до точки Еі по кривій Ав (Ро)- Але в коротко­строковому періоді зміна рівня цін стане відчутною не зра­зу, її усвідомлять з часом. І тоді у довгостроковому пе­ріоді наймані працівники будуть вимагати підвищення но­мінальної заробітної плати, щоб зберегти попередній рівень реальної заробітної плати. Тоді крива короткострокової су­купної пропозиції зміститься ліворуч до АБ (Рі). Ця кри­ва відображає більш високий рівень цін та очікувань зни­ження його (рівня цін) у майбутньому. За цих умов про­позиція зміститься з точки Еі в точку І). Реальне (а не но­мінальне) виробництво знизиться до свого потенційного рівня, а рівень безробіття — до природного рівня.

І навпаки, якщо рівень ціни зменшиться від Ро до Рг (див. криву (Р₀)), то рівновага спочатку переміститься з точки Е₀ в точку Е'2, де спостерігається скорочення (або відсутність) прибутку, оскільки ціни знизились, а заробі­тна плата залишилась на тому самому рівні у короткостро­ковому періоді. У довгостроковому періоді низький рівень цін виявиться у збільшенні реальної заробітної плати і зростанні безробіття, спричиненого зменшенням обсягу на­ціонального виробництва, що призведе до зменшення номі­нальної заробітної плати, яке змістить короткострокову криву сукупної пропозиції Ав (Ро) праворуч до АЯ (Рг). Реальний обсяг виробництва повернеться до потенційного ((?*), а пропозиція переміститься в точку С. З’єднавши точки довгострокової рівноваги С, Е₀ та £>, отримаємо криву дов­гострокової сукупної пропозиції ЬНАЯ.

Отже, довгострокова крива сукупної пропозиції (А5) буде вертикальною (рис. 4.9).

Як видно із рис. 4.9, сукупна пропозиція у довго­строковому періоді не залежить від рівня цін.

На сукупну пропозицію у довгостроковому періоді впливає величина процентної ставки. Зростання її обумов-

Рис. 4.9. Крива А Б у довгостроковому періоді

лює подорожчання і тому обмеження кредитних ресурсів, зменшуючи можливості розвитку виробництва і, відповід­но, сукупну пропозицію.

На сукупну пропозицію впливають і нецінові фактори:

• зміна цін на ресурси;

• зміна продуктивності праці;

• зміна правових норм.

Розглянемо коротко кожний із них. Для дослідження впливу зміни цін на ресурси на сукупну пропозицію та положення кривої АБ слід звернути увагу на такі обста­вини:

а) наявність (відсутність) та достатність (недостатність) власних ресурсів для національної економіки;

б) співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів;

в) ціни на імпортні ресурси.

Для внутрішніх (власних) ресурсів зв’язок між рівнем цін на них і обсягом сукупної пропозиції зворотний, тобто зростання цін на ресурси зменшує обсяг сукупної пропо­зиції, і навпаки.

Співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів важливе для визначення впливу світового ринку (цін, процентної ставки, курсу валют) на стан національ­ного ринку. Наприклад, панівне становище країн ОПЕК на ринку нафти суттєво впливає на рівень світових цін. Для країн, що істотно залежать від імпорту нафти, коливання світових цін досить відчутно впливають на стан національ­ної економіки.

Зростання цін на імпортні ресурси призводить до зростан­ня витрат і, як наслідок, до зменшення сукупної пропозиції (крива АБ зміщується вліво), і навпаки.

Навіть при незмінному рівні світових цін на ринку ре­сурсів зміна курсу національної валюти впливає на ціни на імпорт. Так, падіння курсу гривні фактично означає, що імпорт став дорожчим, і навпаки.

Зміни у рівні продуктивності є по суті зміною спів­відношення між реальним обсягом виробництва і затрата­ми. Зростання продуктивності праці (за незмінного рівня цін) означає збільшення обсягів національного виробниц­тва. Оскільки зростання продуктивності забезпечується науково-технічним прогресом (НТП), то це означає змен­шення капітало-, матеріало- та енергомісткості виробленої продукції, а тому — здешевлення її, що зміщує криву АБ праворуч вниз.

Зміни в правових нормах стосуються насамперед зміни характеру державного регулювання та змін у податковій політиці та політиці видатків, зокрема субсидій бізнесу. Так, зростання непрямих податків (ПДВ, акциз, нарахування на соціальне страхування тощо) зумовлює зростання витрат підприємців на одиницю продукції і спричиняє скорочення сукупної пропозиції. Крива АЯ зміститься ліворуч. Збільшен­ня державних субсидій бізнесу та зменшення податкового тиску зумовлює зменшення витрат виробництва фірмами, що спричиняє зростання сукупного попиту. Крива АЯ зміщуєть­ся праворуч.

Вплив характеру державного регулювання на сукупний попит передбачає необхідність зіставлення затрат на регу­лювання та ефекту від державного втручання. Якщо за­трати держави, зумовлені її втручанням в економіку, пе­ревищують ефект від цього втручання, крива сукупної про­

позиції зміщується ліворуч і означає зменшення пропо­зиції, та навпаки (рис. 4.10).

Як вже зазначалось, різні школи по-різному підходять до визначення економічної природи сукупної пропозиції та форми кривої АБ. Розглянемо два підходи до цієї пробле­ми: кейнсіанський та класичний.

Рис. 4.10. Зміщення кривої АБ, зумовлене неціновими чинниками впливу на сукупну пропозицію

Кейнсіанська крива АЯ

Кейнсіанська модель сукупної пропозиції розглядає функціонування економіки в порівняно коротких часових межах. Аналіз сукупної пропозиції базується у цій моделі на таких засадах:

• економіка функціонує в умовах неповної зайнятості та наявності значного обсягу невикористовуваних вироб­ничих потужностей;

• 129

  ціни, процент, заробітна плата та інші номінальні величини відносно жорсткі і досить слабко реагують на ринкові коливання;

б Макроекономіка

• реальні величини (обсяг випуску, зайнятість, заробітна плата, процент тощо) значно швидше реагують на кон’юн­ктурні коливання економіки.

У зв’язку з зазначеними передумовами, крива сукупної пропозиції (-45) або горизонтальна (за жорстких цін та за­робітної плати) (див. рис. 4.6), або висхідна з додатним на­хилом (за незмінних цін на ресурси та незмінної заробітної плати, але змінного рівня цін) (див. рис. 4.7).

Зобразимо обидві ситуації на одному графіку (рис. 4.11). В кейнсіанській моделі крива сукупної пропозиції (Л<5) обмежена праворуч обсягом потенційного випуску (<?*), після чого вона набуває форми вертикальної прямої, тоб­то фактично збігається з довгостроковою кривою АЯ.

Рис. 4.11. Кейнсіанська крива АБ

Класична крива АБ

Класична модель сукупної пропозиції розглядає еконо­міку в довгостроковому періоді. Ця модель ґрунтується на таких передумовах:

• економіка працює на повну потужність при повній зайнятості ресурсів;

• обсяг фактичного виробництва дорівнює потенцій­ному ((?*);

• ціни та номінальна заробітна плата гнучкі, їх зміна підтримує ринкову рівновагу;

• обсяг випуску залежить тільки від обсягів праці, ка­піталу та технології і не залежить від рівня цін;

• зміни у факторах виробництва і технологіях відбува­ються повільно.

За цих умов крива сукупної пропозиції (-45) вертикаль­на і відповідає потенційному рівню виробництва, якому властива ситуація повної зайнятості. Побудова цієї кривої описана при обґрунтуванні (див. рис. 4.8).

Сучасна економічна теорія сукупної пропозиції об’єднує всі ці три відрізки в одній кривій Ав (рис. 4.12).

Рис. 4.12. Крива сукупної пропозиції складної конфігу­рації

Такий підхід до дослідження кривої сукупної пропозиції пояснюється тим, що кожному із відрізків відповідає ре­альна ситуація в економіці.

Горизонтальний кейнсіанський відрізок відображає ситуацію депресії в економічній системі (неповна зайня­тість та незмінні ціни).

Проміжному відрізку відповідає ситуація, що набли­жається до умов повної зайнятості, коли зростання реаль­ного обсягу національного виробництва супроводжується зростанням рівня цін, що пояснюється нерівномірним роз­витком окремих галузей економіки.

Вертикальний (класичний) відрізок вказує на ситуацію в економіці, коли наявна повна зайнятість і повне та раціо­нальне використання усіх видів ресурсів. За цих умов окремі фірми можуть розширити своє виробництво, пропонуючи вищі ціни за ресурси, але тим самим вони обмежують мож­ливості збільшувати обсяги виробництва іншими фірмами. Зростання конкуренції на ринках ресурсів зумовлює інфля­ційне зростання цін, оскільки в короткостроковому періоді неможливо домогтися зростання обсягу випуску.

2. РІВНОВАГА СУКУПНОГО ПОПИТУ

ТА СУКУПНОЇ ПРОПОЗИЦІЇ. МОДЕЛЬ АП - АБ. ЕФЕКТ ХРАПОВИКА

Рівновага економічної системи передбачає урівноважен­ня сукупного попиту та сукупної пропозиції. Така ситуа­ція властива точці перетину кривих сукупного попиту (АО) та сукупної пропозиції (Л5). їй відповідає рівноважний рівень цін (Р₀) та рівноважний рівень національного вироб­ництва (<?о). Оскільки крива сукупної пропозиції має склад­ну конфігурацію, то виникає потреба розглянути різні ва­ріанти перетину кривою сукупного попиту (АО) різних відрізків кривої сукупної пропозиції (Ав).

Приклад 1. Нехай крива АО перетинає криву АБ на горизонтальному відрізку (рис. 4.13).

Нагадаємо, що таке положення Ав властиве депре­сивному стану економіки. Як видно із графіка, у цій ситуа-

Рис. 4.13. Рівновага А І) і на горизонтальному відрізку кривої А в

ції рівновага не залежить від рівня цін. Якби обсяг вироб­ництва зріс до то спостерігалося б перевиробництво товарів та послуг, обсяг запасів зріс би і система змушена була б повернутись у точку (?о- Якби обсяг виробництва відповідав точці (?ь це означало б, що затоварювання по­чало зменшуватись і система прямувала знову ж таки до точки С)о. Отже, рівноважний обсяг виробництва завжди виявляється через перетин кривих АЮ і Ав.

Тепер розглянемо, як зміщення кривої сукупного попи­ту впливає на стан макроекономічної рівноваги (рис. 4.14).

Фактори, що зумовлюють зміщення кривої АБ, описані в першому параграфі теми. Припустимо, що крива АБ₀ зміститься ліворуч. Рівновага переміщується із точки £о в точку Ех- Рівень цін залишається незмінним, а обсяг виробництва зменшується до (}і, а рівень безробіття зро­стає. І навпаки, зміщення кривої АБ₀ праворуч до АЮ2 озна-

Рис. 4.14. Вплив зміщення кривої АО по горизонтально­му відрізку кривої АБ на макроеісономічну ситуацію

чає зростання сукупного попиту і призводить до зростан­ня обсягу виробництва від @₀ до фг при незмінному рівні цін та зростання рівня занятості. Це свідчить про те, що в умовах депресії (горизонтальний відрізок) будь-яке сти­мулювання сукупного попиту є бажаним, оскільки воно веде до збільшення обсягу виробництва за незмінного рівня цін, що проявляється також у зменшенні товарних запасів та зростанні рівня зайнятості.

Приклад 2. Крива сукупного попиту (АБ) перетинає криву сукупної пропозиції (Л5) на висхідному відрізку (рис. 4.15).

За такої ситуації рівноважний рівень цін відповідає точці Р₀, а рівноважний обсяг виробництва — точці (?₀. Щоб зрозуміти, чому саме в точці Е формується макроеко- номічна рівновага, припустимо, що рівень цін визначається величиною Рі. Крива сукупної пропозиції Ай показує, що за рівня цін Рі підприємства не перевищать обсяг вироб-

Рис. 4.15. Рівновага сукупного попиту і сукупної пропо­зиції на висхідному відрізку -А 5

ництва <?_х. Суб’єкти макроекономіки готові за рівня цін Рі виявити сукупний попит в обсязі фг- Але оскільки за такої ситуації пропозиція буде менша за попит, конкуренція се­ред покупців підвищить рівень цін до Р₀. Це змусить ви­робників збільшити обсяг виробництва з фі до фо» ^а спо­живачів зменшити обсяги закупівель 3 <?2 ДО Зо- Обсяг

випуску і закупівель урівноважиться в точці Е. Це озна­чає, що на проміжному відрізку зміна рівня цін виключає перевиробництво або недовиробництво товарів.

Вплив зміщення кривої сукупного попиту (А Б) на стан макроекономічної рівноваги на висхідному (проміжному) відрізку кривої А5 зображено на рис. 4.16.

Як видно із графіка, збурення сукупного попиту, проілю­строване зміщенням кривої АБ праворуч до АБі, зміщує точку рівноваги з Ео до Еі. Новій точці рівноваги відпові­дає більш високий рівень цін Рі та більший обсяг виробни-

Рис. 4.16. Вплив збурення попиту на висхідному відрізку кривої на макроеісономічну ситуацію

цтва <?і. Це означає, що зростання сукупного попиту на про­міжному відрізку зумовлює зростання реальних обсягів на­ціонального виробництва, яке супроводжується зростанням рівня цін. При цьому слід підкреслити, що зростання сукуп­ного попиту є свідченням інфляції попиту.

Приклад 3. Крива сукупного попиту (АИ) перетинає криву сукупної пропозиції на класичному відрізку (рис. 4.17).

На класичному (вертикальному) відрізку збурення су­купного попиту зумовлює інфляційне зростання цін (інфля­ція попиту), але економіка не може вийти за межі потен­ційного обсягу національного виробництва, якому власти­вий природний рівень безробіття та повне і раціональне використання усіх видів ресурсів. Тому будь-яке зростан­ня сукупного попиту в такій ситуації є вразливим для еко­номіки, оскільки спричиняє інфляцію.

Рис. 4.17. Вплив збурення сукупного попиту на верти­кальній кривій на макроекономічну ситуацію

Розглядаючи кейнсіанський (горизонтальний) відрізок, ми аналізували вплив зміщення кривої А Б праворуч (в бік зростання) та ліворуч (в бік скорочення) на рівновагу. Враховуючи, що таке зміщення А Б ліворуч не впливає на рівень цін, але зменшує обсяг національного виробництва, слід розглянути вплив зменшення виробництва (зміщення ліворуч кривої сукупного попиту (АБ) на проміжному та класичному відрізках). На перший погляд ніякої пробле­ми для розуміння впливу зміщення кривої АБ на макро- рівновагу не має. На класичному відрізку ціни зменшать­ся, а обсяг виробництва залишиться незмінним. А на про­міжному відрізку відбудеться зменшення і реального ви­робництва, і рівня цін. Насправді зміщення кривої АЮ ліво­руч на класичному та висхідному відрізах по-особливому впливає на макроекономічну рівновагу. Ця особливість пояснюється тим, що ціни раз піднявшись, не можуть просто знизитись, оскільки продавцеві непросто відмови­тись від більшого доходу (рис. 4.18).

Це означає, що при зміщенні кривої сукупного попи­ту праворуч від АБ до Ай_1г рівновага зміститься з точ­ки £ і встановиться в точці Е\. Обсяг випуску зросте від <3 ДО (?* (потенційного обсягу виробництва), а ціни зро­стуть з Рі до Р₂.

При зміщенні кривої сукупного попиту АБі ліворуч до АИ ціни знижуватись не будуть. Тому рівновага встано­виться не в точці Е, а в точці Е2 при обсязі виробництва ф₂- Це явище отримало назву “ефекта храповика”. Термін “храповик” запозичений із механіки. Він означає наявність такого механізму, який дає змогу рухатись колесу за стріл­кою годинника, але не дає йому можливості крутитися у зворотному напрямку.

Ми розглянули вплив зміщення кривої сукупного по­питу на макроекономічну рівновагу. Розглянемо, як змі­щення кривої сукупної пропозиції впливає на рівновагу (рис. 4.19).

Рис. 4.19. Вплив зміщення кривої А5 на макроекономіч- ну рівновагу

Ситуація 1

Нехай первинно сукупний попит зображено кривою АО, а сукупна пропозиція — кривою Рівновага економіч­

ної системи встановлена в точці Еі, якій відповідає обсяг виробництва та рівень цін Р\.

Припустимо, що ціни на енергоносії зросли, що зумо­вило зростання рівня цін в цілому. Крива сукупної пропо­зиції зміститься ліворуч. Точка рівноваги перемістилась з точки Ех в точку Е₂. Рівень цін зріс з Р\ до Р₂, а обсяг виробництва зменшився з до Ці зміни зумовлені інфляцією витрат. Вразливість такої ситуації для еконо­міки полягає в тому, що зростання цін супроводжується зростанням рівня безробіття, тобто має місце стагфляція.

Ситуація 2

Нехай внаслідок технологічних змін відбулося зростан­ня продуктивності суспільної праці, що зменшило затра­ти на виробництво і змістило криву сукупної пропозиції праворуч у бік зростання з положення до АБ₃. Рівно­вага перемістилась з точки Е\ в точку Е₃. Рівень цін змен­шився з Рі до Р₃ при нееластичності цін і зарплати, а об­сяг виробництва зріс з до (із.

Із сказаного вище випливають такі висновки:

1. рівноважне співвідношення сукупного попиту (А Л) і сукупної пропозиції (Л5) дає точка їх перетину;

2. залежно від того, на якому відрізку криву сукупної пропозиції перетинає крива сукупного попиту, будемо мати різні результати (ефекти);

3. за незмінної сукупної пропозиції зміщення праворуч кривої сукупного попиту: на кейнсіанському відрізку зумов­лює зростання обсягу виробництва і зайнятості, не зачіпа­ючи рівня цін; на проміжному — зумовлює зростання об­сягів виробництва при зростанні рівня цін; на класично­му — збільшує рівень цін за незмінного обсягу національ­ного виробництва;

4. за незмінної сукупної пропозиції зміщення кривої сукупного попиту ліворуч зумовлює зростання рівня цін і зменшення обсягів виробництва, що пояснюється ефектом храповика;

5. за незмінного сукупного попиту зміщення кривої сукупної пропозиції праворуч приводить до зниження рівня цін та збільшення обсягів національного виробництва, і навпаки, зміщення ліворуч — до стагфляції, тобто зменшення обсягів виробництва, зростання рівня цін та рівня безробіття;

6. описана модель А Б — АБ є основою для більш де­тального і ретельного аналізу цілої низки макроекономіч- них проблем.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні поняття

Ефект храповика. Крива сукупного попиту. Крива сукупної пропозиції складної конфігурації: горизонтальний, висхідний та вертикальний відрізки. Основні елементи сукупного попиту: С, І, Є, NE. Рівновага сукупного попиту і сукупної пропозиції. Рівно­важний обсяг виробництва і доходу. Рівноважний рівень цін. Сукупна пропозиція (АЙ). Сукупний попит (АО). Цінові та не- цінові фактори, що впливають на сукупний попит і сукупну пропо­зицію.

Контрольні запитання і завдання

1 .Дайте визначення сукупного попиту та вкажіть на його відмінності з однотоварним попитом.

2. Розкрийте структуру сукупного попиту за суб’єктами та вплив на кожну зі складових сукупного попиту цінових та неціно- вих чинників.

3. Дайте характеристику кривої сукупного попиту (АО) та розкрийте вплив на сукупний попит цінових і нецінових чинників.

4. Дайте визначення сукупної пропозиції (А£). Яким чином пе­ріод розвитку економіки (коротко- чи довгостроковий) впливає на криву сукупної пропозиції?

5. Дайте характеристику короткострокової та довгостроко­вої кривої Ав.

6. У чому полягає відмінність між короткостроковою кривою сукупної пропозиції за незмінного рівня цін та за умови зміни за­гального рівня цін, але незмінності цін на ресурси? Якій ситуації в економіці відповідає горизонтальна крива сукупної пропозиції, а якій — висхідна?

1. .Які чинники ( цінові та нецінові) впливають на криву сукуп­ної пропозиції у довгостроковому періоді?

8. Зобразіть графічно і дайте економічну інтерпретацію кривої сукупної пропозиції складної конфігурації.

9. Дайте графічну та математичну інтерпретацію рівноваги в моделі AD — AS.

10. Поясніть доцільність ( чи недоцільність) стимулювання су­купного попиту залежно від того, на якому відрізку крива AD пере­тинає криву AS.

11. .Дайте визначення і поясніть механізм дії ефекту храповика. 12. Розкрийте зміст та механізм впливу збурень сукупної пропо­зиції на макроекономічну рівновагу.

Рекомендована література

1. Базилевич ВД. Макроекономіка: Навч. посіб. — К.: КДТЕУ, 1995. — С. 22—28.

2. БазилевичВД.,БаластрикЛ.О.Макроекопоміка: Навч. посіб.

• К.: Атіка, 2002. — С. 54—75.

3. Економічна теорія. Макро- і мікроекономіка / За ред. 3. Ватама- нюка і С. Панчишина. — К.: Альтернативи, 2001. — С. 238—258.

4. МакконнеллК.Р.,БрюС.Л. Макроекономіка. — JI.: Просвіта, 1997. — С. 264—289.

5. ПанчииіинС.Макроекономіка. — К.: Либідь, 2001. — С. 253— 279.

6. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. — К.: КІІЕУ, 2005. — С. 87—108.

7. СаксДж.Д.,Ларрен Ф.Б. Макроэкономика: Глобальный под­ход: Пер. с англ. — М.: Дело, 1996. — С. 67—95.

8. Самюелсон П.Л., Нордгауз В.Д. Макроекономіка: Пер. з англ.

• К.: Основи, 1995. — С. 181—198.

Тема 5

СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ

5.1. Загальна характеристика споживання і заощадження. 52. Теорії споживання.

3. Інвестиції та заощадження.

4. Споживання, заощадження, інвестиції та умови рівно­важного обсягу виробництва.

Навчальний тренінг.

Подальший аналіз макроекономічної рівноваги по­требує конкретизації деяких категорій. У цій темі ретельніше розглянемо перші дві складові сукупного по­питу — споживчий попит домогосподарств (С) та інвес­тиційний попит підприємницького сектору (І). Крім того, в аналіз на цьому рівні його конкретизації слід вве­сти категорію заощадження (5). Ці категорії важливі для розуміння факторів збільшення обсягу національного виробництва.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПОЖИВАННЯ І ЗАОЩАДЖЕННЯ

Споживчий попит домогосподарств (С) — це плато­спроможний попит домогосподарств на товари довго­строкового використання (холодильники, відео-, ра­діотехніку, пральні машини, меблі тощо); товари по­всякденного вжитку (харчування, одяг, засоби гігієни тощо); послуги (охорони здоров’я, освіти, комунальні, страхові і т. ін.).

Іншими словами, споживання — це повний обсяг товарів та послуг, куплених і спожитих домогосподарствами впро­довж певного періоду.

Вплив об’єктивних чинників на споживчий попит ми розглядали в попередній темі. Але, безумовно, в цьому аспекті дослідження цієї проблеми найважливішим чин­ником, що зумовлює рівень споживання, є рівень доходу після сплати податків. Це означає, що із зростанням до­ходу зростає споживання, і навпаки. Тому узагальнено функція споживання буде мати такий вигляд:

C_t=C(Y-T) = C(Y_d). (1)

Але окрім об’єктивних, на споживчий попит впливає ще й суб’єктивний чинник, який на попередньому рівні аналі­зу споживчого попиту залишався поза нашою увагою. Це психологічна схильність до споживання.

Розрізняють середню та граничну схильність до спожи­вання. Середня схильність до споживання позначається АРС, або с, і означає психологічну схильність людей ку­пувати споживчі товари.

(2)

АРС=с=

Споживання _ С Дохід Y_d

Іншими словами, середня схильність до споживання ви­значається часткою споживання в доході після оподатку­вання.

Гранична схильність до споживання позначається MPC, або с', і визначається як відношення зміни у спожи­ванні до тієї зміни доходу після оподаткування, яка спри­чинила зміни в обсязі споживання.

Зміна в споживанні АС

(3)

MPC=с -

Зміна в доході AY_d

Незважаючи на те, що із зростанням доходу буде зро­стати споживання, не весь приріст доходу буде спожива­тись. Як правило, ДС < AY. Отже, гранична схильність до споживання буде меншою за одиницю (MPC < 1, або с'<1 ).

Це означає, що частину приросту доходу суб’єкти еко­номіки споживають, а частину — заощаджують.

Схильність до заощаджень теж розрізняють середню і граничну.

Заощадження — це та частина доходу, яка в поточному періоді не споживається. Позначаються заощадження буквою S.

Схильність до заощаджень — психологічний чинник, який свідчить про прагнення людини заощаджувати.

Середня схильність до заощаджень позначається APS або s і визначається як відношення обсягу заощаджень до обсягу доходу, тобто

APS = s =

(4)

Заощадження _ S

Дохід Y_d

Гранична схильність до заощаджень — це відношення зміни обсягу заощаджень до зміни обсягу доходу, тобто

(5)

_Л/Гпс, / Зміна обсягу заощаджень _ Д5

іУлл О—в — — •

Зміна обсягу доходу ДУ_гі

Легко помітити, що якщо

=С + Б, то ДС + Д5 = ДУ_Й. (6)

Тоді

МРС + МРБ = с+8 =-££-+=-^АС_аХ/^ = ~г = і-

АУ_Й АУ_Й ДУ_Й Д У_гі

Отже,

с' + я' = 1, (7)

звідки

с -1-«', а б' = 1—с'. (8)

Із зазначеного випливає:

1. якщо с - 0, то весь приріст доходу (АУ) буде заоща­джуватись і не буде споживатись;

2. ЯКЩО с' = і, то приріст доходу порівну розподілить-

и

ся на ДС і Д5>;

3. якщо с' = 1, то весь приріст доходу буде спожито, а приросту заощаджень не буде.

Вплив схильності до споживання на обсяг споживання модифікує первинно визначену функцію споживання. З урахуванням цього психологічного чинника вона набуває вигляду:

С = С₀ +с'-У₍,; 0 <с'< 1, (9)

де Со — автономне споживання, або базовий мінімальний рівень споживання;

с' — гранична схильність до споживання;

• обсяг доходу після сплати податків (У - Т), або дохід, призначений для кінцевого використання.

При низькому рівні доходів споживання може переви­щувати їх, і навпаки (рис. 5.1).

На графіку бісектриса прямого кута означає, що весь дохід споживається і зовсім не заощаджується, тобто с -1.

Крива, що відображає функцію споживання (С — Со + + с'- У(і ), перетинає бісектрису координатного кута в точці N.

Нахил функції споживання визначається граничною схильністю до споживання, яка спричиняє зміни у спожи­ванні, відмінні від змін обсягу доходу. Вона має висхідний нахил праворуч.

Точка /V, що утворюється при перетині функції спожи­вання бісектрисою кординатного кута, фіксує той розмір ви­користовуваного доходу, за якого домогосподарства покри-

Рис. 5.1. Графічне зображення функції споживання та функції доходу

вають свої витрати за рахунок свого доходу, не позичаючи і не використовуючи своїх попередніх заощаджень. Точку N називають точкою нульових заощаджень.

Праворуч від точки N зображена ситуація, за якої дохід перевищує споживання. Це означає, що частина доходу заощаджується, утворюючи чисті додатні заощадження.

Отже, ми бачимо, що доходи або витрачаються (спо­живаються), або заощаджуються. Тому функція спожи­вання передбачає функцію заощаджень. Остання в най­простішому вигляді може бути представлена формулою:

5=-С₀+(1-с^,)У_<І. (Ю)

Виводиться вона із тотожності

У_й=С + 5. (11)

Замість С підставляємо значення функції споживання, виведене раніше (9). Отримаємо:

У„=С₀ + с' У*+ 5.

Звідси:

8 = У_л-С₀-с'¥_л;

5 = -С₀+(1-с')У_гі, (12)

або

5 = -С₀+8^,У_й, (13)

оскільки

1/ /

-с =в .

Графічно функціональну залежність обсягу заощаджень від обсягу доходу зображено на рис. 5.2. Для цього по осі абсцис відкладено використовуваний дохід, а по осі орди­нат — заощадження й споживання.

Для побудови функції заощаджень необхідно спочатку побудувати бісектрису координатного кута, яка відображає рівність У_а та С і функцію споживання. Від точки 0 від­класти вниз по осі ординат відрізок, рівний С₀, який мати­ме від’ємний знак, оскільки він нижче нуля. Із точки N. яка є точкою нульового заощадження, опустити перпендикуляр на вісь абсцис і точку їх перетину N і з’єднати з точкою С о- Як видно із графіка, від’ємні заощадження лежать ліворуч від точки N1, а додатні — праворуч від точки N.

Оскільки і споживання, і заощадження мають одне дже­рело — дохід за вилученням податків (У<г), то розподіл цього доходу — процес суперечливий: зростання споживання в поточному періоді автоматично зменшує заощадження, і навпаки. Але з часом цей зв’язок зазнає певних змін, мо­дифікується.

2. ТЕОРІЇ СПОЖИВАННЯ

Емпіричні дані свідчать про те, що найважливішим чин­ником у визначенні обсягу споживання є використовува­ний дохід. Хоча питання стосовно того, яку частку доходу домогосподарства вирішать витратити в поточному періо­ді, а яку — відкласти на майбутнє, стосується мікроеко- номіки, воно досить важливе для розуміння тих проблем, які ми досліджуємо у цьому розділі. У зв’язку з цим розгля­немо різні моделі поведінки домогосподарств стосовно прий­няття рішення щодо пропорції розподілу доходу кінцево­го використання на споживання та заощадження: Джона Мейнарда Кейнса, Саймона Кузнеця, Ірвінга Фішера, Фран­ко Модильяні та Мілтона Фрідмена.

Теорія споживання Дж.М. Кейнса

Дж.М. Кейнс, по-перше, відкрив і сформулював основ­ний психологічний закон, зміст якого полягає в тому, що люди, як правило, схильні збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, але не тією самою мірою, якою зростає дохід; припустив, що гранична схильність до споживання знаходиться між нулем та одиницею, тобто 0 < с'< 1.

По-друге, він довів, що середня схильність до спожи­вання (с, або АРС) зменшується в міру зростання дохо­ду. Тому багаті сім’ї заощаджують більшу частку свого доходу, ніж бідні.

По-третє, Дж.М. Кейнс довів, що значний вплив на спо­живання має рівень доходу, а процентна ставка не має сут­тєвого впливу на нього в короткостроковому періоді.

Згідно з цими трьома постулатами кейнсіанської теорії модель споживання має вигляд (14):

(14)

C = C₀+c'Y_d, С₀> 0, 0 сс'сі.

Побудовані нами функції, як бачимо, відповідають кейн- сіанській моделі.

Модель споживання Кейнса мала великий успіх. Але ос­кільки вона ґрунтувалась на вивченні емпіричних поточних даних домогосподарств, її висновки мали науковий характер, але тільки для короткострокового періоду.

Саймон Кузнець, досліджуючи проблеми споживання та заощадження в довгостроковому періоді, дійшов виснов­ку, що кейнсіанський висновок стосовно того, що середня схильність до споживання буде скорочуватися в міру зро­стання доходу, не підтверджується емпіричними даними. Більше того, він довів, що відношення споживання до до­ходу продовжувало залишатися стабільним упродовж де­сятиліть, незважаючи на значне зростання доходів у цей період.

Суперечність між теоретичними висновками щодо про­блеми споживання двох видатних вчених Дж.М. Кейнса та С. Кузнеця вирішилась тим, що, як виявилось, існують різні функції споживання: кейнсіанська, яка безумовно спрацьовувала у короткостроковому періоді, та довгостро­кова, яка ґрунтується на незмінній середній схильності до споживання. їх графічно зображено на рис. 5.3.

Отже, короткострокова функція споживання має спадну схильність до споживання, а довгострокова — по­стійну.

Оскільки в економіці спостерігається постійно діюча су­перечність між поточними та довгостроковими цілями, важливо зрозуміти, чим керуються в своїй поведінці люди, вирішуючи, яку частку доходу використати в поточному періоді і яку — заощадити на майбутнє. Адже чим більше доходу буде спожито сьогодні, тим менше його залишить­ся на завтра.

Здійснюючи вибір між сьогоденням і майбутнім, домо- господарства мусять визначити, якою мірою та частка доходу, яка не буде спожита в поточному періоді, вплине не рівень їхнього доходу у майбутньому, а останній — на рівень їх добробуту.

С

/ APC = const

Довгострокова функція s'

Короткострокова функція споживання (АРС зменшується в міру зростання доходу)

споживання yS С — С₀ + c'-Y_d

Рис. 5.3. Довгострокова та короткострокова функції спо­живання

Модель Ірвінга Фішера

Ця модель пов’язана з виявленням правил поведінки домогосподарств як суб’єктів економіки з приводу прийнят­тя рішень стосовно поточного та майбутнього споживан­ня. Як ми вже зазначали, головним обмежувачем спожи­вання є рівень доходу. Його називають бюджетним обме­женням. Приймаючи рішення стосовно того, від якої час­тки споживання у поточному доході слід відмовитись сьо­годні, щоб максимізувати споживання у майбутньому, слід розглянути міжчасове бюджетне обмеження.

Припустимо, що споживач, який здійснює міжчасовий вибір, живе в двох часових періодах: молодість та ста­рість. Нехай в першому періоді споживач має дохід Y_dl, а обсяг споживання — Сі. У другому часовому періоді — відповідно Y_d^ та С₂. При цьому зазначимо, що всі змінні вимірюються реальними величинами, тобто скореговані на рівень інфляції.

Згадаймо, що споживач може брати в борг, а тому його поточне споживання може перевищувати поточний рівень

доходу. І він може заощаджувати. Тоді його поточне спо­живання буде менше за поточний дохід.

Розглянемо насамперед вплив доходу в кожному із пе­ріодів на обмеження споживання.

(15)

У першому періоді заощадження перевищують доходи над споживанням, тобто

8=¥_Лі-С₁.

Частина неспожитого доходу поточного періоду (за­ощадження) приносить власнику додатковий дохід у ви­гляді процента (і), якщо він зберігається на рахунку в бан­ку. Тому в другому періоді споживання (С₂) буде визна­чатись обсягом доходу другого періоду (У_Л2) плюс заоща­дження першого періоду (5) та плюс процент на ці заоща­дження (5 • і), тобто

(16)

де і — реальна процентна ставка.

Ми розглянули ситуацію, коли споживач у першому періоді частину свого доходу нагромаджує, а у другому весь свій дохід споживає, оскільки третього періоду немає.

Але у першому періоді можна не тільки нагромаджу­вати, а і жити в борг, тобто позичати. За цих умов рівняння (15) і (16) мають однаковий вигляд, але 5 (заощадження) будуть мати від’ємне значення, тобто будуть меншими за нуль, оскільки позичка означає від’ємні заощадження. Для спрощення припустимо, що процентна ставка з позик та процентна ставка з заощаджень однакові.

Для виведення бюджетного обмеження споживача об’єд­наємо рівняння (15) та (16), замінивши у рівнянні (16) 5 значенням із рівняння (15). Тоді матимемо:

(17)

С₂ =У^ +5(1 + і)=У_Й2 +(¥_аі -С^І+і).

Здійснимо певні перетворення:

а) розкриємо у рівнянні справа дужки:

С₂ = ^+ П,(1 + 0-^(1 + і);

б) перенесемо вираз | — Сі (X + 01 ліворуч:

С₂ + С₁(1 + і) = Уа₂ + ^, (1 + 0;

в) розділимо обидві частини рівняння на (1 + і):

^⁺с&Г^у*⁺(Г?о- ⁽¹⁸⁾

Останнє рівняння — вираження міжчасового бюджет­ного обмеження споживача.

Зміст його полягає в тому, що споживання за два часо­вих періоди (молодість та старість) дорівнює сумарному доходу за ці періоди. Якщо процентна ставка більша за нуль (і > 0), то майбутні споживання і дохід дисконтують­ся на (1 + і). Множник —і— — це ціна споживання дру-

(1 + 0

гого періоду, виражена в одиницях першого періоду. Інши­ми словами, —і це обсяг споживання першого пері-

(1 + 0

оду, від якого споживач мусить відмовитись, заради збіль­шення одиниці споживання в другому періоді. Графічно бюджетне обмеження зображено на рис. 5.4.

На рис. 5.4 у точці А споживання першого періоду до­рівнює У_гі[, а другого — У^. Це означає, що в цій точці весь дохід споживається, а споживач не заощаджує і не запози­чує. В точці В споживач в перший період нічого не спожи­ває і весь свій дохід переводить у заощадження. Тому спо­живання у другому періоді дорівнюватиме (1 154

Рис. 5.4. Графічне зображення міжчасового бюджетного обмеження

У точці О споживач планує нічого не споживати в другому періоді і запозичує максимум засобів під дохід другого пе­ріоду. Тому споживання першого періоду дорівнює

⁺(1 + і)^ш

Ми описали три крайні ситуації в споживчому виборі домогосподарства. Насправді їх значно більше, споживач може обирати будь-яку точку на відрізку ВБ. Якщо спо­живач обирає точки на відрізку АВ, то в перший період він споживає менше, ніж отримує доходу, а залишок відкла­дається на другий період (заощаджується). Якщо вибір здійснюється на відрізку А Б, то це означає, що в перший період споживається більше, ніж це дозволяє дохід, залу­чаються запозичені засоби для покриття різниці.

Бюджетне обмеження споживчого вибору означає, що за межами бюджетної лінії (вище неї) жодні варіанти не­можливі. Нижче лінії ВО споживчий вибір можливий, оскільки він означає, що споживач використовує тільки ча­стину свого доходу. Але максимізація споживання як мета споживчого вибору зумовлює пошук комбінації у спожи­ванні в різних часових періодах саме на лінії АО.

Переваги споживача стосовно вибору, в якому періоді слід більше споживати, зображують за допомогою карти кривих байдужості. Нагадаємо, що кожна точка кривої байдужості показує різні варіанти споживання в період молодості та період старості, які мають для споживача однакову корисність і забезпечують йому однаковий рівень добробуту (рис. 5.5).

Графік показує, що:

а) для споживача байдуже, яку комбінацію споживан­ня у першому та другому періодах обрати, адже кожна точка на кривій 1і означає максимізацію корисності в пер­шому та другому періодах разом;

Рис. 5.5. Карта кривих байдужості та лінія бюджетного обмеження

б) нахил будь-якої точки кривої байдужості показує, на яку величину має зрости споживання у другому періоді (Сг) для компенсації зменшення на одну одиницю споживання у першому періоді. Цей нахил називають граничною нор­мою заміщення (MRS) споживання у першому періоді (Сі) на споживання у другому періоді (Сг);

в) більш віддалені від початку координат криві байду­жості прийнятніші для споживача, оскільки означають зростання корисності.

Отже, будь-якій точці на кривій /₂ буде надана перева­га порівняно з будь-якою іншою точкою на кривій її. Крива I_s привабливіша для вибору споживача, ніж /₂, а крива /4 привабливіша порівняно з усіма попередніми.

Для того, щоб споживач зробив оптимальний вибір, слід на один графік перенести криві байдужості та лінію бюджетного обмеження (рис. 5.5).

Згадаймо, що бюджетне обмеження вимагає пошуку оптимізацїї споживання першого та другого періодів саме на прямій BD. З рис. 5.5 видно, що бюджетна лінія пере­тинає всього дві кривих байдужості. Оскільки бажанішою є вища (зміщена праворуч) крива байдужості, то точка, в якій бюджетна лінія дотикається до вищої кривої байду­жості /2, тобто точка М є найкращою комбінацією обсягів споживання у першому та другому періодах, тобто вона є оптимальною. У цій точці нахил кривої байдужості дорів­нює нахилу лінії бюджетного обмеження.

Нахил кривої байдужості, як ми вже зазначали, вира­жає граничну норму заміщення (MRS). Нахил же лінїі бюджетного обмеження дорівнює одиниці плюс значення реальної процентної ставки (1 + і).

Отже, в точці оптимуму (точка М) MRS = 1 + і. Це означає, що споживач розподіляє споживання між періо­дом молодості та старості так, щоб MRS = 1 4-і.

Ми розглянули логіку прийняття рішень споживачами стосовно розподілу фіксованого доходу на споживання та заощадження. Які корективи в поведінку споживача вно­сять зміни обсягу доходу, розглянемо зараз. Зростання до­

ходу У_й або зміщують бюджетну лінію праворуч, даю­чи змогу досягти розташованої вище кривої байдужості. (При цьому передбачається, що споживаються нормальні блага, тобто такі, попит на які зростає в міру зростання доходу) (рис. 5.6).

Рис. 5.6. Вплив зміщення бюджетної лінії на поведінку споживача

Як видно із графіка, зростання рівня доходу (незалеж­но від періоду) зміщує бюджетну лінію АБ до Аі^і (пра­воруч), що свідчить про зростання споживання в обох пе­ріодах. Оскільки споживач може надавати позику і сам позичати (жити в борг) впродовж обох періодів, то немає значення, скільки споживається в кожний проміжок часу. Важливо тільки те, що майбутній дохід дисконтується за реальною процентною ставкою. Це означає, що споживан­ня залежить від поточної вартості доходу в певному періоді та дисконтованої вартості майбутнього доходу. Це означає, що поточна вартість доходу дорівнює

у

'■ (1 +і>'

На відміну від моделі Кейнса, модель Фішера ґрун­тується на тому, що споживання залежить не тільки від поточного доходу, а і від очікуваного доходу впро­довж всього свого життя. Але для тих, хто хотів би, але не може отримати позики, обсяг споживання залежить від обсягу поточного доходу.

Модель Франко Модильяні

Ф. Модильяні використав модель поведінки І. Фішера для вивчення функції споживання. Як ми щойно зазначили, за моделлю Фішера, споживання залежить від доходу впродовж всього життя людини. Модильяні ж дослідив, яким чином коливання рівня доходу протягом життя змушують людей перерозподіляти дохід із сприятливих на несприятливі пе­ріоди. Його модель отримала назву моделі життєвого циклу.

Чи не найпоширенішим фактором, що впливає на зміну обсягу доходу людини, є вихід на пенсію. Ця подія зумов­лює зменшення доходу; до неї хочуть підготуватися, праг­нучи здійснити певні заощадження, щоб не допустити від­чутного зменшення обсягу споживання.

Нехай споживач очікує, що він проживе ще ґ років, а пропрацює до пенсійного віку п років. Його річний дохід дорівнює У, а багатство оцінюється в IV. Через п років він очікує отримати дохід у розмірі У • ге.

Якщо споживач протягом усього життя хоче залиши­ти рівень споживання стабільним, то який рівень спожи­вання він має обрати?

Ресурси, якими споживач розпоряджається протягом життя, складаються із наявного багатства IV та доходу за

роки, впродовж яких він планує працювати, тобто У • п (для спрощення припустимо, що процентна ставка і = 0). Тоб­то його ресурси дорівнюють УУ + У • п. Щоб споживання було стабільним, треба його рівномірно розподілити за роками життя, тобто поділити на і. Тоді

_с= W + Y п ₌ 1_W + — Y. (19)

t t t

Це означає, що якщо, приміром, споживач планує про­жити 25 років, а пропрацювати 10 років, то функція спо­живання матиме вигляд:

^С=4^И'⁺І^У'

або

С = 0,04ЇУ + 0,4У.

Ця функція означає, що споживання залежить як від первинного розміру багатства, так і від рівня доходу.

Якщо кожний суб’єкт економічних відносин буде буду­вати свою поведінку на таких самих засадах, то сукупна функція споживання може мати такий вигляд:

С = аІУ + с'-У, (20)

де а — гранична схильність до споживання за нагрома­дженим багатством;

На основі цієї функції Ф. Модильяні усуває суперечність між теоріями споживання Кейнса і Фішера. Оскільки об­сяг багатства окремої людини не змінюється строго иро-

с — гранична схильність до споживання за доходом. За цією моделлю середня схильність до споживання

порційно річному доходу, то ця обставина пояснює низь­ку (спадну) середню схильність до споживання при дослі­дженні окремих домогосподарств у короткостроковому пе­ріоді. В довгостроковому ж періоді існує постійна пропор-

отже,

ція між обсягом багатства і обсягом доходу

постійна середня схильність до споживання. Досліджую­чи коливання обсягів споживання та заощаджень, Ф. Мо- дильяні дійшов висновку про те, що при зростанні доходів заощадження зростають швидше, ніж споживання, а при зменшенні рівня доходів заощадження зменшуються ще швидше, оскільки людям важко відмовитись від уже звич­ного для них рівня споживання.

Модель життєвого циклу застосовувалась для дослі­дження поведінки людей похилого віку, які значною мірою мають жити за рахунок зроблених заощаджень. Вияви­лось, що поведінка людей похилого віку суперечить по­ведінці, висвітленій у цій моделі. Вони не витрачають своє нагромаджене багатство так швидко, як того вимагає мо­дель життєвого циклу, яка ґрунтується-на тому, що люди прагнуть до стабільного споживання впродовж всього свого життя. Очевидно, існують і інші фактори впливу на пове­дінку споживачів. Це, очевидно, і мотив перестороги, і прагнення залишати спадщину тощо.

Теорія поведінки споживача Мілтона Фрідмена

Теорія споживання М. Фрідмена, як і теорія життєво­го циклу, ґрунтується на концепції поведіпки споживача Ірвінга Фішера. Всі ці теорії виходять із того, що спожи­вання залежить не тільки від поточного доходу. Концепція Ф. Модильяні ґрунтується на припущенні, що динаміку доходу можна передбачити протягом усього життя люди­ни. Мілтон Фрідмен для пояснення поведінки споживача запропонував гіпотезу постійного доходу.

Зміст цієї гіпотези полягає в тому, що рівень доходів суб’єктів господарювання підлягає коливанням у резуль-

6 Макроекономіка 161

таті впливу на них як постійних (довгострокових), так і ви­падкових (одноразових або тимчасових) чинників. Напри­клад, працівники сільського господарства, що займаються вирощуванням овочів, отримали в поточному році значно менший від середнього рівня дохід. Причиною цього ста­ли непередбачувані заморозки. Це зменшення доходу є яви­щем тимчасовим.

Приміром, здобуття вищої освіти, високої кваліфіка­ції — постійний (довгостроковий) чинник, що впливає на рівень доходу.

Мілтон Фрідмен розглядає дві складові поточного дохо­ду (У): постійний дохід (У^р) та тимчасовий (У^к), тобто

У = У^р+У^у. (22)

Постійний дохід (У^р) у цій моделі — це середній дохід, а тимчасовий — випадкове відхилення доходу від його середнього рівня.

Автор цієї теорії вважає, що споживання залежить на­самперед від постійного доходу, оскільки позики та заоща­дження споживачі використовують для того, щоб нівелю­вати коливання тимчасового доходу. Це означає, що зро­стання реальної заробітної плати вдвічі зумовлює зростан­ня споживання впродовж усього періоду дії цього чинни­ка теж вдвічі. А, приміром, отримання спадщини формує іншу поведінку, оскільки така форма доходу є одноразо­вою, має випадковий характер і потребує розподілу його на все життя. Сказане вище означає, що споживачі свій постійний дохід витрачають, а більшу частку тимчасового доходу — заощаджують. У зв’язку з цим функція спожи­вання у моделі М. Фрідмена модифікується, набуваючи такого вигляду:

С = ссУ^р, (23)

де а — константа.

Із рівняння випливає, що споживання прямо пропор­ційне постійному доходу.

Щоб зіставити цю модель з моделлю Кейнса, треба ви­значити у моделі Фрідмена середню схильність до споживан­ня. Для цього розділимо обидві частини функції споживання на У. Отримаємо:

або

АРС = с = о^г. (24)

Згідно з теорією постійного доходу, як видно із форму­ли (24), середня схильність до споживання залежить від відношення постійного доходу (У^р) до поточного доходу (У). Якщо поточний дохід тимчасово зростає, то АРС тимча­сово зменшується, і навпаки.

У своїй роботі М. Фрідмен прагне з позиції своєї теорії зрозуміти, чому статистичний аналіз сімейних бюджетів, зроблений Дж. Кейнсом, свідчить про зменшення АРС у міру зростання доходів домогосподарств. Він приходить до висновку, що на коливання середньої схильності до спожи­вання впливають зміни як постійного (У^р), так і тимчасо­вого (Y^v) доходів. І якби всі коливання поточного доходу були спричинені змінами постійного доходу, то в різних сім’ях АРС була б однакова. Але оскільки коливання до­ходу відчувають на собі вплив і тимчасових змін, то сім’ї з вищим тимчасовим доходом далеко не завжди досягають пропорційного зростанню Y^v вищого рівня споживання. Остання обставина створює хибне уявлення про те, що сім’ї з високим доходом, як правило, мають нижчу серед­ню схильність до споживання.

Розглядаючи динаміку доходів у довгостроковому пе­ріоді, М. Фрідмен зробив висновок, що коливання доходів з року в рік відбувається внаслідок коливань тимчасового доходу. І тому роки високого рівня тимчасового доходу характеризуються низькою середньою схильністю до спо­живання.

Тобто коливання середньої схильності до споживання властиві короткостроковому періоду і є наслідком коливань тимчасового доходу.

У довгостроковому періоді коливання середньої схиль­ності до споживання є наслідком змін постійного доходу, і тому для тривалого проміжку часу (10 років і більше) середня схильність до споживання є сталою.

Підбиваючи підсумок аналізу різних теорій споживан­ня, слід зазначити, що:

а) проблема споживання — складна, суперечлива і по- різному себе проявляє у коротко- та довгостроковому пе­ріодах;

б) у короткостроковому періоді поточний дохід висту­пає головним чинником, що визначає обсяг споживання; середня схильність до споживання зменшується в міру зростання доходу, і навпаки (Дж.М. Кейнс);

в) у довгостроковому періоді не тільки поточний дохід, а й нагромаджене багатство, очікуваний дохід в майбутньо­му і т. ін. визначають рівень споживання (І. Фішер, Ф. Мо- дильяні);

г) коливання доходу можуть бути зумовлені як постій­ними, так і тимчасовими змінами. На обсяг споживання у довгостроковому періоді впливають зміни постійного дохо­ду (М. Фрідмен).

3. ІНВЕСТИЦІЇ ТА ЗАОЩАДЖЕННЯ

Інвестиції дуже важливі для розвитку економіки. їх рівень значною мірою визначає обсяг національного дохо­ду. Будівництво нових підприємств, споруд, житлового фонду, доріг має своїм джерелом інвестиції. Чисті інвес­тиції створюють додаткові робочі місця, зумовлюють зро­стання доходів та суспільного добробуту. Отже, значення інвестування як економічного процесу важко переоцінити.

Із попереднього параграфа ми знаємо, що дохід (за ви­лученням податків) використовується на споживання, а неспожита частина доходу заощаджується. Незалежно від того, хто заощаджує (найманий працівник чи підприємець), економічна теорія розглядає заощадження (5) як основу інвестицій (/). У цьому параграфі розглянемо проблеми, пов’язані з виявленням суті та структури інвестицій, інве­стиційну функцію, інвестиційний попит та чинники, що на нього впливають, та пояснимо графік інвестиційної функції.

Якщо дохід, призначенний для використання, розгляда­ти не у грошовій, а в натурально-речовій формі, то його мож­на поділити на споживчі та капітальні товари.

Загальний обсяг капітальних товарів називають інве­стиціями або інвестиційним попитом.

У системі національних рахунків (СНР) виокремлюють три різновиди інвестицій:

1. інвестиції фірм в основний капітал;

2. інвестиції у створення запасів;

3. інвестиції в житловий фонд.

До першого розділу відносять інвестиції в машини, уста­ткування, верстати, транспортні засоби тощо.

До другого різновиду — інвестиції у створення певних резервів сировини, палива, напівфабрикатів чи готової про­дукції фірм. Зростання запасів означає, що інвестиції в за­паси додатні, а зменшення запасів — від’ємність інвестицій.

Третій різновид інвестицій становлять витрати на під­тримку житлового фонду та будівництво нового житла. Нага­даємо, що купівля-продаж будинку, в якому уже прожива­ли, не є інвестиційним процесом, оскільки у цьому випадку спостерігається зміна власника створених раніше об’єктів.

Кожен із перерахованих вище різновидів інвестицій з часом зношується. Це явище називають амортизацією. Отже, для того щоб забезпечити безперебійний розвиток виробництва, з часом капітал треба оновлювати, а для зро­стання виробництва потрібні додаткові затрати капіталу (інвестицій). Загальний обсяг інвестицій, спрямований як на заміну зношеного капіталу, так і на зростання капіта­лу, утворює валові інвестиції (/_в).

Інвестиції, що забезпечують зростання капіталу, утво­рюють чисті інвестиції (/ч)-

Якщо норму амортизації основного капіталу позначи­мо о, то обсяг валових інвестицій (/в) можна визначити як суму чистих інвестицій (/_ч) та амортизацію (оК), тобто

І_в = І_ч+оК₍, (25)

де аК — величина амортизації (зносу) основного капіталу, яка визначається як добуток норми (коефіцієнта) аморти­зації на обсяг капіталу, що використовувався в періоді £.

Зміна наявного капіталу дорівнює величині чистих інве­стицій, тобто:

К₁₊₁-К_{=І_Ч, (26)

де К_і — обсяг капіталу в періоді

К₍₊₁ — обсяг капіталу в періоді £ + 1.

Підставивши значення /_ч з формули (26) в рівняння (25), отримаємо:

/_п = К(₊і ~ + оК_{.

Звідси:

я_{+1=/_в + к,-сгя₄=/_в + я:,( 1-е). (27)

Це рівняння є базовим для визначення рівня нагрома­дження капіталу.

Чисті інвестиції (І_ч) теж поділяють на інвестиції в основ­ний капітал, запаси та житлове будівництво за СНР.

Джерелом інвестицій є заощадження. Як ми уже за­значали, заощадження (8) — це частина доходу після спла­ти податків за вилученням витрат на споживання, тобто

Проблема перетворення заощаджень (5) на інвестиції (/) пов’язана з тим, що заощаджувачі та інвестори виявляють­ся різними суб’єктами. Наприклад, найманий працівник (лікар, учитель, токар, слюсар та ін.) заощаджує, але не інвестує. А, приміром, підприємства є водночас і заоща- джувачами, і інвесторами. Тому і процес заощадження (на­громадження) може не збігатися з процесом інвестування, отже, обсяг заощаджень може відхилятися від обсягу інве­стицій. Остання обставина порушує рівновагу в економіці. Тому для суспільства завжди важливим є розуміння умов, за яких заощадження і підприємств, і домогосподарств перетворювались би в інвестиції. У зв’язку з цим нас не може не цікавити питання стосовно того, які чинники визначають схильність до інвестування та рівень інвестицій.

Потенційний інвестор керується у своїй поведінці сто­совно того, буде він здійснювати інвестування чи ні, насам­перед, очікуваним рівнем прибутку. Якщо очікується низь­ка норма прибутку, то інвестиції зменшуються, і навпаки, висока очікувана прибутковість капіталу стимулює інвес­тиційний процес. Але для того щоб заощадження не пере­стали бути капіталом, їм слід знайти альтернативне засто­сування, яке б забезпечило їх самозростання. Таким аль­тернативним розміщенням заощаджень є зберігання їх на рахунках у банках. У цьому випадку вибір альтернатив­ного використання заощаджень визначається зіставленням рівня очікуваного прибутку (р-) та норми реальної про­центної ставки (г). Якщо остання буде перевищувати пер­шу, то реальні інвестиції не будуть здійснюватись. Якщо ж г <Р', то підприємці будуть здійснювати інвестиції. Важ­ливо зазначити, що мова йде насамперед про реальну, а не но­мінальну процентну ставку. Остання скоригована на рівень інфляції. Наприклад, інвестор планує реалізувати інвести­ційний проект вартістю 10 мли грн, який повинен йому за­безпечити реальну норму прибутку в 10 %, тобто 1 млн грн за рік. Нехай номінальна ставка процента і„_ом = 12 %, а рівень інфляції (Р) — 8 % на рік. Якщо порівняти очіку- вашій рівень реальної прибутковості інвестицій (10 %) з номінальною процентною ставкою (12 %), то можна зроби­ти висновок про нераціональність здійснення інвестицій. Насправді, щоб прийняти правильне інвестиційне рішен­ня, треба скорегувати номінальну відсоткову ставку на рівень інфляції: г = і_ном - Р, (12 % - 8 % = 4 %), тобто ре­альна норма процентної ставки з урахуванням інфляції ста­новитиме 4 %, а норма прибутковості — 10 %. Отже, інве­стувати вигідніше, ніж зберігати заощадження на ра­хунках у банку.

Графічно взаємозв’язок між реальною нормою процен­та, заощадженнями та інвестиціями зображено на рис. 5.7.

Із графіка видно, що:

а) і заощадження (5), і інвестиції (/) залежать від вели­чини процентної ставки. Але залежність від рівня процент­ної ставки для заощаджень — пряма, а для інвестицій — обернена. Це означає, що функція заощаджень 5 = 5 (г) — ви­східна, а функція інвестицій І = / (г) — спадна;

Рис. 5.7. Взаємозв’язок реальної норми процента, заоща­джень та інвестицій за класичною концепцією

б) за процентної ставки г₀ спостерігається рівновага об­сягу заощаджень та інвестицій;

в) перевищення рівноважної реальної процентної став­ки (г₂) та відхилення в бік зниження (гі) означають пору­шення рівноваги 5 та І.

Такі залежності між заощадженнями, інвестиціями та величиною процентної ставки досліджують і описують пред­ставники класичного та неокласичного напрямків. Вивча­ючи кейнсіанську концепцію, ми будемо виходити з того, що заощадження є функцією доходу 5 = 5 (Уа), а інвестиції

• функцією від процентної ставки І = І(г).

Якщо зайняти позицію класичної (неокласичної) школи, то обсяг інвестицій не є функцією від доходу, а залежить від процентної ставки. Тому графічне зображення незалежності обсягу інвестицій від реального обсягу національного вироб­ництва матиме вигляд горизонтальної інвестиційної прямої (рис. 5.8). Це означає автономність інвестицій.

Таке припущення про незалежність інвестицій від до­ходу не має безумовного значення. Це, по-перше, пояс­нюється тим, що інвестиції здійснюються із прибутків ІІІД-

Рис. 5.8. Інвестиційна функція (/,), залежна від рівня доходу, та функція автономних інвестицій (/₀)

приємців. А величина прибутку залежить від ЧВП та рівня доходу після сплати податків. Отже, зростання ЧВП зу­мовлює зростання інвестицій.

По-друге, за низького обсягу національного виробницт­ва і доходу в економіці збільшується обсяг невикористову- ваних потужностей, що гальмує інвестиційну схильність підприємців. Але зростання рівня доходу та виробництва означає зменшення цього надлишку виробничих потужно­стей і появу стимулів до інвестування. Оскільки коливан­ня ділової активності насамперед впливають на інвестицій­ний попит (і тільки згодом на споживчий) і на обсяг інве­стицій суттєво може впливати держава, він є найдинамічні- шим елементом сукупного попиту (загальних витрат) і тому крива інвестицій набуде нового вигляду (/і) (див. рис. 5.8).

Разом з тим, слід зазначити, що і незалежність інвес­тицій від доходу має реальне місце в економіці. Пояснюєть­ся ця незалежність інвестицій від ЧВП такими фактора­ми. По-периіе, інвестиційні товари мають досить невизна- чений строк використання. Так, верстат може служити і 10, і 15 років, а амортизаційною політикою строк служби може бути встановлений 6—8 років. Залежно від того, оптимістично чи песимістично будуть налаштовані під­приємці, інвестиції зростатимуть стрімко або повільно.

По-друге, ми уже знаємо, що обсяг інвестицій залежить від очікуваного рівня прибутковості. Сам же поточний при­буток не є сталим, він підлягає коливанням, які зумовлю­ють коливання інвестиційної активності.

По-третє, технічний прогрес, який значною мірою стимулює інвестиційний процес, не є безперервним, що теж зумовлює коливання інвестиційного попиту.

І, на кінець, зміни в очікуваннях, які відбуваються зі зміною податкової, антимонопольної, грошово-кредитної, амортизаційної чи зовнішньоекономічної політики тощо, суттєво впливають на обсяг інвестицій. Окрім того, фон­дові біржі, які є чи не найважливішими індикаторами для песимістичних чи оптимістичних очікувань інвесторів, са­мі подекуди (через спекулятивні операції) зумовлюють значні коливання рівня інвестицій. На рис. 5.8 показано за допомогою перетину інвестиційних функцій І о та 11 відхилення кривої Інвестицій І\ вгору і вниз від кривої /₀. Виходячи із сказаного, можна зробити висновок: коливан­ня обсягів виробництва значною мірою залежать від обсягу інвестицій.

Для того щоб зіставити інвестиційні рішення підприємців з планами споживання домогосподарств, потрібно виявити залежність обсягу інвестицій, який всі підприємства плану­ють інвестувати, від обсягу потенційного доходу після спла­ти податків, або потенційного обсягу виробництва в формі ЧВП. Цій проблемі присвячено наступний параграф.

4. СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ, ІНВЕСТИЦІЇ ТА УМОВИ РІВНОВАЖНОГО ОБСЯГУ ВИРОБНИЦТВА

Для визначення рівноважного обсягу виробництва ви­користовують два пов’язаних між собою методи:

1. метод зіставлення сукупних витрат, які для закритої економіки можуть бути представлені як (С + /о) та обсягу виробництва (ЧВП);

2. метод “вилучень та ін’єкції”, тобто 5 = І₀, де І о — заплановані витрати на чисті інвестиції.

Ці методи досить ретельно описані в підручнику Кемпбел- ла Р. Макконнелла та Стенлі Л. Брю “Економікс” (т. 1, гл. 13). Розглянемо й ми ці методи на гіпотетичному прикладі.

Перший метод “витрати — обсяг виробництва”.

Підкреслимо, що у закритій приватній економіці су­купні витрати визначаються величиною споживчих та за­планованих витрат на чисті інвестиції, оскільки застосо­вуємо показник обсягу виробництва ЧВП, а не ВВП. Якби використовували ВВП, необхідно було б врахувати валові інвестиції. Наведемо таблицю з умовними даними.

За цим методом рівновага в економіці встановлюється тоді, коли обсяг сукупних витрат дорівнює обсягу націо­нального виробництва. Це означає, що обсяг випущених

товарів (ЧВП) дорівнює обсягу закуплених товарів (С + /₀). Із табл. 5.1 видно, що рівноважний ЧВП дорівнює 200 млрд грн. За такого обсягу ЧВП в економіці не буде ні надви­робництва з відповідним нагромадженням товарних запасів і відповідним зниженням темпів зростання, ні надлишку витрат, які зумовлюють зменшення запасів та підвищен­ня темпів економічного зростання.

Таблиця 5.1. Визначення рівноважного обсягу виробни­цтва та доходу в закритій приватній економіці

С \ со %	Фактичний обсяг виробництва(доходу) ЧВП = УЛ, млрд грн	Споживання (С), млрд грн	Заощадження (в), млрд грн	Заплановані інвестиції (70), млрд грн	Сукупні витрати С + /0, млрд грн	Непередбачені інвестиції в запаси (+), або вилучення із запасів (-)	Наслідки відхилення ЧВП від С +10
і	100	105	-5	20	125	-25	Зро­ стання
2	120	120	0	20	140	-20	Зро­ стання
3	140	135	5	20	155	-15	Зро­ стання
4	160	150	10	20	170	-10	Зро­ стання
5	180	165	15	20	185	-5	Зро­ стання
6	200	180	20	20	200	0	Рівно­ вага
7	220	195	25	20	215	+5	Падіння
8	240	210	30	20	230	+10	Падіння
9	260	225	35	20	245	+15	Падіння
10	280	240	40	20	260	+20	Падіння

Будь-яке перевищення сукупних витрат (С + /о) загально­го рівня виробництва зумовлює зростання останнього. Пояс­нюється це тим, що, приміром, (див. ряд. 2, табл. 5.1) вироб­ництво ЧВП на рівні 120 млрд грн і при загальних витратах 140 млрд грн означає, що в економіці формується вищий рівень витрат, ніж того вимагає закупівля 120 млрд грн ЧВП. Це означає, що виробішцтво здійснюється меншими темпами, ніж закупівля товарів. Наслідком такої ситуації є зменшення обсягу товарних запасів на 20 млрд грн, якщо ситуація не зміниться. Але підприємці прагнутимуть відреагувати на цю ситуацію зростанням виробництва. Якщо ЧВП буде переви­щувати рівноважний обсяг, то це означає, що сукупні витра­ти будуть недостатні (менші) для закупівлі виробленого про­дукту. Наслідком цього стане зростання товарних запасів, на яке підприємці відреагують зменшенням обсягів виробни­цтва. Графічний аналіз механізму встановлення та порушен­ня рівноваги С + /о і ЧВП зроблено за допомогою рис. 5.9.

Рис. 5.9. Механізм встановлення та порушення рівнова­ги між сукуішими витратами (С + /₀) та обсягом ЧВП

На графіку бісектриса /.а показує, що кожна точка на ній відповідає рівновазі між обсягом ЧВП та сукупними витратами (С + /о). Для визначення рівноважного обсягу ЧВП нам необхідно цей графік доповнити графіком сукуп­них витрат. Але для його побудови треба насамперед побу­дувати графік функції споживання (С) і додати до нього по вертикалі величину запланованих інвестицій (20 млрд грн).

Рівноважний обсяг ЧВП встановлюється в точці пере­тину кривої сукупних витрат з бісектрисою /.а. Цій точці, як і в таблиці, відповідає обсяг ЧВП в 200 млрд грн. Якщо С + Іо < ЧВП (крива С + Іо розташована нижче бісектри­си, тобто праворуч від точки N), відбувається зростання то­варних запасів і підприємці зменшать обсяг ЧВП. І навпа­ки, якщо С +/о> ЧВП (крива С + /₀ розташована вище бісектриси, тобто ліворуч від рівноважної точки N), буде спостерігатись зменшення товарних запасів і з’явиться сти­мул для збільшення обсягу виробництва. У першому випад­ку крива економіки буде рухатись ліворуч до точки рівно­ваги ЛГ, а в другому — праворуч до тієї самої точки.

Розглянемо другий метод — метод “вилучень та ін’єк­цій”. Він ґрунтується на таких засадах:

1. заощадження (Я) — це вилучення потенційних ви­трат із потоку “витрати-доходи”;

2. зростання заощаджень зменшує споживання, робля­чи його нижчим за обсяг виробництва, що зумовлює змен­шення обсягів ЧВП;

3. ЧВП набуває форми не тільки споживчих, а й інве­стиційних товарів. Останні реалізуються всередині підпри­ємницького сектору. Тому інвестиції за змістом є ін’єкція­ми витрат у потік “доходи-витрати”. Це означає, що інве­стиції компенсують вилучення із споживання засобів за­ощадження.

Якщо вилучення перевищують ін’єкції, то сукупні ви­трати С + І₀ будуть меншими за ЧВП, а ЧВП буде більшим за рівноважний. І навпаки, якщо ін’єкції перевищують вилучення, тобто І₀ > 5, то сукупні витрати С + І₀ переви­щуватимуть обсяг ЧВП.

У першому випадку система буде прагнути до зменшен­ня обсягу ЧВП, а в другому — до збільшення. Рівновага буде встановлена у точці, де /о = S, тобто там, де урівнова­жуються вилучення у вигляді заощаджень з ін’єкціями у вигляді інвестицій.

З табл. 5.1 видно, що:

1. будь-яке відхилення рівня заощаджень від величини запланованих інвестицій зумовлює відхилення ЧВП від рівноважного обсягу;

2. якщо ЧВП менший за рівноважний обсяг, то наявні надлишкові сукупні витрати, підприємці планують інвесту­вати більше, ніж прагнуть заощаджувати домогосподарства;

3. незначні вилучення та заощадження компенсуються відносно великими інвестиційними ін’єкціями, що зумовлює перевищення сукупних витрат над обсягом виробництва і, відповідно, зростання останнього (ЧВП);

4. якщо ЧВП перевищує рівноважний обсяг, то сукупні витрати відставатимуть від рівня виробництва, домогосно- дарства будуть більше заощаджувати, ніж планують інве­стувати підприємці;

5. перевищення заощаджень над запланованими витра­тами (S > /о) зумовлює зменшення сукупних витрат (С + + JT₀) порівняно з обсягом ЧВП, що зумовить зменшення останнього;

6. рівновага сукупних витрат і обсягу національного виробництва буде стійкою тільки за умови, що підприємці планують інвестувати стільки ж, скільки готові заощади­ти домогосподарства, тобто ЧВП = С + /о, якщо S = /о.

Проілюструємо описане вище графічно (рис. 5.10).

На графіку зображена крива запланованих інвестицій, якій відповідає обсяг в 20 млрд грн (див. табл. 5.1). Тому вона зображена горизонтально лінією /о.

Крива заощаджень проходить через точку, якій відпо­відає 120 млрд грн ЧВП і нульовий рівень заощаджень (оскільки (див. ряд. 2, табл. 5.1) за цієї умови весь ЧВП споживається і зовсім не заощаджується), та точку N пря­мої запланованих інвестицій, якій відповідає рівноважний

О 100 120 140 160 180 200 220 240 260 280 ЧВП

Рис. 5.10. Рівновага запланованих витрат (/₀) та заоща­джень (5)

обсяг ЧВП (200 млрд грн). Точка N — точка рівноваги (С + + /о) та ЧВП. Вона відображає ту ситуацію в економіці, коли обсяг заощаджень, що вилучається із споживання домогосподарствами, збігається з бажаннями інвесторів інвестувати саме такий обсяг.

Ми виходили з того, що оскільки заощаджувачі та інве­стори — різні суб’єкти, то обсяг інвестицій і заощаджень може не збігатися. Це пояснюється різними мотивами, спо­нуками, які визначають поведінку цих різних суб’єктів. Так, фірми заощаджують для інвестування, а домогосподарства

• для забезпечення старості; для нагромадження грошових засобів з метою придбання в майбутньому товарів довго­строкового користування; для того, щоб мати на “чорний день” і для передачі у спадщину тощо. Нерівність 5 та /о зумовлює відхилення обсягу національного виробництва від рівноважного стану. Однак, і класичні, і неокласичні, і кейн- сіанські теорії макроекономічної рівноваги випливають із рівності заощаджень та інвестицій. Для того, щоб виріши­ти цю суперечність, слід розмежувати заплановані інве­стиції та фактичні. Фактичні інвестиції включають в себе як заплановані, так і незаплановані інвестиції. Останні ви­ступають своєрідним вирівнювачем, який приводить у рівно­важний стан фактичні заощадження й інвестиції.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні поняття

Амортизація. Гіпотеза життєвого циклу. Гранична норма замі­щення. Заощадження. Інвестиції в житловий фонд. Інвестиції в основний капітал. Інвестиції у створення запасів. Інвестиційний попит. Карта кривих байдужості. Міжчасове бюджетне обмеження. Норма прибутковості капіталу. Норма процентної ставки: номінальна

і реальна. Обсяг доходу після оподаткування. Постійний дохід. Споживчий вибір домогосподарств. Споживчий попит домогоспо- дарств. Сукупні витрати у закритій приватній економіці. Схильність до заощадження: середня і гранична. Схильність до інвестування. Схильність до споживання: середня і гранична. Точка нульового за­ощадження.-Функції заощадження. Функції інвестицій: кейнсіансь- ка і неокласична. Функція споживання: коротко-та довгострокова.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення споживчого попиту суб'єктів домогоспо дарювання, інвестиційного попиту підприємницького сектору та попиту держави, розкрийте їх структуру.

2. Дайте визначення схильності до споживання. Запишіть фун­кцію споживання у кейнсіанському варіанті.

3. Визначте середню та граничну схильність до споживання. Розкрийте економічний зміст цих явищ.

4. Дайте визначення заощаджень. Запишіть функцію заоща джень, якщо функція споживання має вигляд: С = С₀ + с' • У_а.

5. Визначте середню та граничну схильність до заощаджень. Розкрийте економічний зміст цих явищ.

6. Побудуйте функцію заощаджень, якщо функція споживання має вигляд: С = -20 + 0,85 У_Л.

7. Що означає точка нульового заощадження?

8. Розкрийте зміст теорії споживання Дж.М. Кейнса.

9. Чим відрізняється теорія споживання С. Кузнеця від теорії споживання Дж.М. Кейнса?

10. Розкрийте зміст теорії споживання Ірвіпга Фішера.

11. Розкрийте зміст теорії споживання Ф. Модільяні.

12. Розкрийте зміст теорії споживання М. Фрідмена.

13. Зробіть порівняльний аналіз теорій споживання І. Фішера, Ф. Модільяні таМ. Фрідмена.

14. Назвіть структурні елементи інвестицій за СНР і дайтеїх визначення.

15. Розкрийте взаємозв’язок заощаджень і інвестицій. За яких умов вони урівноважуються і за яких — їхпярівновага порушуєть­ся. Які наслідки для економіки спричиняє ситуація, за якої Б > І та ситуація, за якої І > Б?

16. Побудуйте графічно неокласичну та кейнсіанську моделі вза­ємодії заощаджень і інвестицій.

17. Поясніть визначення рівноважного обсягу виробництва ме­тодом зіставлення сукупних витрат і рівня виробництва та ме­тодом “вилучень та ін’єкцій”.

Рекомендована література

1. Базилевич В Д.,БаластрикЛ.О. Макроекономіка: Навч. посіб.

• К.: Атіка, 2002. — С. 55—60.

2. Економічна теорія. Макро- і мікроекономіка / За ред. 3. Ватама- нюка і С. Панчишина. — К.: Альтернативи, 2001. — С. 164—176.

3. Панчишин С. Макроекономіка. — К.: Либідь, 2001. — С. 98— 117.

4. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 77—84.

5. СаксДж.Д., Ларрен Ф.Б. Макроэкономика: Глобальный под­ход: Пер. с англ. — М.: Дело, 1996. — С. 67—95; 106—210.

6. Самюелсон П. Л., Нордгауз В. Д. Макроекономіка: Пер. з англ.

• К.: Основи, 1995. — С. 156—177.

Тема 6

МОДЕЛЬ МУЛЬТИПЛІКАТОРА- АКСЕЛЕРАТОРА

1. Автономні інвестиції. Кейнсіанська та неокласична функції автономних інвестицій.

2. Мультиплікатор інвестицій.

3. Індуційовані інвестиції. Модель акселератора. Навчальний тренінг.

1. АВТОНОМНІ ІНВЕСТИЦІЇ. КЕЙНСІАНСЬКА ТА НЕОКЛАСИЧНА ФУНКЦІЇ АВТОНОМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

У попередніх розділах зазначалось, що інвестиції — це найбільш мінливий елемент сукупного попиту (сукупних витрат). Залежно від того, які чинники визначають обсяг попиту на інвестиції, останні набувають форми автоном­них або індуційованих.

Інвестиції, здійснення яких не зумовлене зростанням національного доходу, називають автономними, тоб­то незалежними від обсягу національного доходу.

Прикладом автономних інвестицій можуть слугувати ін­вестиції в нову техніку та поліпшення якості товарів і послуг. Такі інвестиції часто самі зумовлюють зростання національного доходу.

Чинники, що зумовлюють зміну обсягу автономних ін­вестицій, кейнсіанська та неокласична теорії визначають по-різному, що і вимагає окремого розгляду їх.

Кейнсіанська концепція автономних інвестицій

Кейнсіанська теорія для визначення чинників впли­ву на автономні інвестиції вводить поняття гранична ефек­тивність капіталовкладень, або внутрішня ставка до­ходу.

Інвестиції, на відміну від поточних затрат на виробниц­тво, дають віддачу не в тому самому періоді, а тільки зго­дом, причому впродовж декількох років, залежно від того, в якій конкретній формі вони були здійснені. Тому по­рівняння інвестиційних затрат із результатами від них ви­

магає зіставлення різночасових показників. Ця проблема вирішується шляхом дисконтування. Операція дисконту­вання обернена обчисленню складних процентів, а її форму­ла для будь-якої суми має вигляд:

1

1 + Я’

де К — норма дискоіїту.

Дисконтування — метод, який широко застосовувався для оцінки і вибору інвестиційних проектів, у випадках, коли затрати і доходи розподілені на багато років. Його ви­користовують для визначення нинішнього еквівалента вар­тості сум, які будуть використані або отримані в майбут­ньому. Наприклад, якщо суб’єкт отримує дохід в 100 тис. грн щорічно, то ті 100 тис. грн, які він отримає через рік, будуть коштувати йому менше, ніж 100 тис. грн в поточ­ному періоді. Пояснюється це тим, що, по-перше, суб’єкт волів би мати цей дохід сьогодні, а не пізніше.

По-друге, сьогоднішні 100 тис. грн він міг би інвесту­вати за ставкою процента К, тоді через рік вони б перетво­рилися на 100 + 100 К, або 100 • (1 + К) тис. грн. Таким чи­ном, для суб’єкта 100 тис. грн сьогодні еквівалентні 110 тис. грн через рік, якщо й = 10 %.

Ця формула означає, що для того, щоб визначити, чого варта сьогодні можливість отримати певну грошову суму через £ років (за умови відсутності інфляції), треба цю суму розділити на (1 + К)‘.

Якщо якийсь інвестиційний проект потребує затрат капіталу в поточному періоді в обсязі /о і має дати в на­ступних п’яти періодах чистий дохід в обсягах Р_ь Р₂, Рз, Р4, Р5, то доцільність для інвестора цього проекту буде визначатись нерівністю

Те значення К, за якого зазначена нерівність перетво­риться в рівність, називають граничною ефективністю капіталу і позначають МЕК, або К*.

Із наведеної нерівності випливає, що для інвестора най- привабливішою є ситуація, за якої К* (МЕК) є найбільшою.

Таким чином, функція інвестицій може бути зобра­жена як І = І (МЕК) або / = /(К*)- Це означає, що за на­явності багатьох варіантів інвестування, котрі характе­ризуються різною граничною ефективністю, інвестицій­ні засоби розподіляються на основі ранжування їх за граничною ефективністю капіталу (МЕК).

Окрім цього, поведінка інвестора визначається і рівнем ризику кожного із варіантів інвестування. Найнадійнішим з погляду ризиковості варіантом розміщення капіталу є придбання державних облігацій. Пояснюється це тим, що держава завжди в строк і в установленому розмірі здатна виплачувати проценти за своїми борговими зобов’язання­ми, оскільки навіть у разі наявності грошових засобів для цієї мети вона може здійснити рефінансування (погашен­ня старої заборгованості шляхом випуску нової позики). Саме тому процент за державними облігаціями розгляда­ють як нижню межу Я* для вкладень у реальний капітал.

Зобразимо графічно вірогідні варіанти інвестування ка­піталу (рис. 6.1).

На графіку (рис. 6.1) по осі абсцис відкладається обсяг інвестицій за п’ятьма інвестиційними проектами.

По осі ординат відкладається гранична ефективність ка­піталу (К*).

Як видно з графіка, за рівня поточної ставки процента

іі можлива реалізація перших чотирьох проектів, а за рівня ставки і₂ — тільки одного. Це означає, що доціль­ність здійснювати .інвестиції в реальний капітал визнача­ється умовою:

Я* > і. (2)

Рис. 6.1. Варіанти інвестування капіталу за рівнем до­хідності

Це означає, що чим менша величина і, тим більше інве­стується капіталу в економіку. Тому кейнсіапську фун­кцію автономних інвестицій можна подати так:

I^а = MPI\R * -і) = MPI(R - і), (3)

де MPI — гранична схильність до інвестування;

R* — дисконтна ставка, якій відповідає гранична ефек­тивність капіталу;

і — величина поточної процентної ставки.

Неокласична теорія автономних інвестицій

Неокласична теорія автономних інвестицій ґрунтуєть­ся на передумові, що підприємці здійснюють інвестиції для того, щоб довести обсяг свого капіталу до оптимального розміру. Залежність обсягу інвестицій від розміру функціо­нуючого капіталу відображає функція автономних інве­стицій, яка має вигляд:

(4)

ґ=ик*-к₍у,

0. < А. < 1,

де — обсяг автономних інвестицій в періоді £;

К* — оптимальний обсяг капіталу;

К₍ ■— обсяг капіталу на початку періоду £;

А. — коефіцієнт, що характеризує ступінь наближення фактичного обсягу капіталу до оптимального.

(5)

Оптимальним для підприємця є такий обсяг капіталу, який за певного рівня технологій забезпечує максимізацію прибутку. Як відомо з курсу “Мікроекономіка”, максимі- зація прибутку досягається за умови, що гранична продук­тивність капіталу (МРК) дорівнює граничним витратам капіталу (МСК). Останні (граничні витрати капіталу) ви­значаються нормою амортизації капіталу (о) і ставкою про­цента за фінансовими активами (і). Тобто, якщо МРК = = о + і, то прибуток досягає максимальної величини. Якщо МРК позначити через г, то матимемо:

г = о + і.

Нехай технологія характеризується виробничою фун­кцією Кобба — Дугласа

(6)

тоді

г-К^а і}~^а =а~.

(7)

К

Умова максимізації прибутку

(8)

Отже,

(9)

К* = и-^-

а + і

Графічно процес визначення оптимального обсягу капі­талу (ЯГ*) зображено на рис. 6.2. По осі абсцис відкладається оптимальний обсяг капіталу (К*), а по осі ординат — гра­нична продуктивність капіталу (г). Із графіка видно:

а) за незмінної ставки процента та заданої норми амор­тизації (іо + су) спостерігається зростання оптимального об-

Рис. 6.2. Визначення оптимального обсягу капіталу

сягу капіталу від Кд до К* внаслідок зростання граничної продуктивності капіталу або технічного прогресу (крива зміщується праворуч вгору);

б) при зменшенні процентної ставки від іо До іі відбу­вається збільшення оптимального обсягу капіталу від

до К* (рух по кривій г₀(К));

в) оптимальний обсяг капіталу перебуває в прямій залеж­ності від граничної продуктивності капіталу та в зворотній залежності від процентної ставки, тобто К* = К*(г, і) за зада­ної норми амортизації (о). Тому і функція автономних інве­стицій може бути представлена як

/?=/?(г₊,і-). (10)

Зовні кейнсіанська та неокласична функції автономних інвестицій досить схожі. Відмінність між ними полягає в різниці між К* (граничною ефективністю капіталу) та г (граничною продуктивністю капіталу).

Перша (й*) — категорія суб’єктивна, оскільки вона визначається величинами Р_ь Р₂, Р_п, обсяг яких зале­жить від очікувань інвестора (суб’єктивного чинника), тоді як гранична продуктивність капіталу (г) — об’єктивна ве­личина, яка визначається існуючою технологією. Тобто визначальним фактором у кейнсіанських моделях є спо­дівання підприємців, тоді як у неокласичних — процент­на ставка.

2. МУЛЬТИПЛІКАТОР ІНВЕСТИЦІЙ

Із попередньої теми ми знаємо, що збільшення інвес­тицій зумовлює зростання обсягу виробництва і зайнятості. У цьому параграфі нам треба дослідити, якою мірою зміни в автономних інвестиціях впливають на обсяг національ­ного виробництва. На перший погляд, може скластися вра­ження, що, приміром, зростання обсягу автономних інве­стицій на 1 млн грн зумовить приріст ВВП у такому само­му обсязі. Насправді справа є дещо складнішою. Кейнсіансь- ка модель мультиплікатора показує, що зазначений вище приріст автономних інвестицій (Д/°) забезпечить приріст виробництва (ДВВІІ) в обсязі більшому, ніж 1 млн грн в ті разів. Це явище в економічній теорії отримало назву муль- типлікативного ефекту.

Мультиплікатор у перекладі з англійської мови означає “множник”. Стосовно інвестицій мультиплікатор матема­тично можна виразити так:

• А Т^а 01^а

де ш — мультиплікатор інвестицій,

ДУ — приріст доходу, зумовлений приростом автоном­них інвестицій на величину ДI^а.

Для розуміння механізму мультиплікації наведемо умов­ний приклад. Нехай у хімічну промисловість, що вироб­ляє засоби захисту рослин, додатково здійснюються інвес­тиції в обсязі 1 млн грн на виплату заробітної плати пра­цівникам, тобто на стимулювання автономного попиту. Припустимо, що гранична схильність до споживання стано­вить 0,7, тобто с'= 0,7. Це означає, що 70 % від 1 млн грн працівники хімічної галузі витратять на придбання пред­метів споживання, а ЗО % заощадять. Купуючи, приміром, харчі та одяг, працівники цієї галузі простимулюють зро­стання доходів працівників харчової, легкої промисловості та сільського господарства, котрі теж використають на спо­живання тільки 70 % доходу, а решту — заощадять і т. д. Наведений приклад свідчить про те, що первинні автономні інвестиції породжують вторинні, третинні, тобто похідні споживчі витрати. Здається, цей процес нескінченний, але він має тенденцію до затухання.

Подамо модель мультиплікації автономних інвестицій у формалізованому вигляді (табл. 6.1).

Сумарний приріст доходу

а *

о к о ~ь тН

< ч> + + | гН [

в <

в < -4« /'""Ч + со ч> + см /-*ч Ч> + + > гН ^

Тепер підставимо в формули числові значення

о о о о о о т-Н

о о о о о Ь- т-Н

2 190 000

2 533 000

2 773 100

со со со со со со со

ео V—/ + (М + + гЧ і і

Приріст випуску в одному циклі

та ■з

а Ч)

а <1 м ч>

а со Чі

в Ч>

1 000 000

о о о о о £-

490 000

343 000

240 100

•

Приріст попиту в одному циклі

о *

а Ч;

а СІ ъ >—'

о со ч>

о ч? ч О

о о о о о о т-Н

О о о о о о

о о о о 05

о о о со со

240100

>»

«

к £Г

т-Н

СЧ]

со

ю

гН

см

со

п<

ю

и

Таблиця 6.1. Таблична модель мультиплікатора інвестицій

Якщо послідовно математично зобразити всі наступні сходинки процесу мультиплікації витрат від зростання ав­тономного споживчого попиту, то матимемо:

ДЛ = АІ^а + с'АІ^а + (с')² ДI^а +...

...+(с')^пД/ = [і + с'+(с')² ...+(сТ]ДГ. (12)

За умови, що с'< 1, кожний наступний член менший за попередній, тобто перед нами сума спадної геометричної прогресії. У формалізованому вигляді її можна подати так:

= Д/“=ДУ. (13)

1-е

Формула мультиплікатора виражена через граничну схильність до споживання і виводиться із рівняння (11):

™ -^{А¥ т}^~ ДГ 01^а

Приріст доходу (ЛУ) також розпадається на приріст споживання (АС) та приріст інвестицій (Д/). Тобто

ДУ = ДС + Д/.

Звідси

Д/ = ДУ-ДС.

Підставимо це значення АІ у формулу (11). Отримаємо:

_ _ ду ^"ду-дс- дІ^а

Розділимо чисельник і знаменник дробу на ДУ.

ДУ

ДУ _ 1

(14)

ГГ А ^ ~ -л / •

ЛУ-ЛС 1-е' ДУ

Оскільки 1 - с' = в', то мультиплікатор можна вирази­ти й іншою формулою:

1

/ •

8

(15)

Із формули (14) випливає, що мультиплікатор інвес­тицій перебуває у прямій залежності від граничної схиль­ності до споживання (с ) та у зворотній залежності від гра­ничної схильності до заощаджень (з').

У нашому прикладі мультиплікатор інвестицій до­рівнює:

Це означає, що первинний приріст автономних інвести­цій на 1 млн грн забезпечить 3 333 333 грн приросту до­ходу. Як ми бачили із таблиці, приріст доходу має тенден­цію до затухання. Припинення процесу мультиплікації відбувається за умови, що Д5 = ДУ. Тоді в' = 1 і т = 1.

Отже, гранична схильність до заощаджень (в') — чин­ник, який кладе кінець процесу розгортання мультипліка­тора.

ДУ і

Мультиплікатор, зображений як , або як ¹ , або

^ АІ 1-е

—, називають простим мультиплікатором. Пояснюється

така назва тим, що він ґрунтується на вкрай спрощеній мо­делі, згідно з якою із потоків “доходи-витрати” вилучають­ся тільки заощадження. Насправді затухання може бути спричиненим і вилученнями у вигляді податків (Т) та ім­

порту (2). Це означає, що в кожному циклі вилучається частка доходу на заощадження, частка — на додаткові податки і частка — на закупівлю додаткових товарів за кордоном. Тоді мультиплікатор можна зобразити так:

(16)

1

Частка змін у доході, що не витрачається на виробництво товарів і послуг усередині країни

або

(17)

1

Частка змін у доході, котра вилучається із потоку “ доходи-витрати”

Такий мультиплікатор називають складним.

K.P. Макконнелл та C.JI. Брю в підручнику “Економікс” виділяють супермультиплікатор (т. 1, с. 230).

У цьому випадку величина мультиплікатора буде біль­шою, ніж у простому мультиплікаторі, оскільки з кожним наступним циклом зміни доходу виникає не тільки додат­кове споживання (як це спостерігається у простому муль­типлікаторі), а й додаткове інвестування. Процес мульти­плікації за цих умов визначається не тільки граничною схильністю до споживання, а й граничною схильністю до інвестування (МРІ).

(18)

MPI =

Зміни в інвестиціях _ д/ З міни у ЧВП Д У ’

Тоді до знаменника простого мультиплікатора потрібно додати MPI. Отриманий мультиплікатор називають “супер- мультиплікатором”. Він виражається формулою:

^mJ^ 1 - (MPC + MPI) 1 -(с' + і'У (19)

де MPC — гранична схильність до споживання;

MPI — гранична схильність до інвестування.

Графічний аналіз мультиплікатора

У попередньому розділі ми зазначали, що заощадження є основою інвестицій. А економіка знаходиться у стані рівноваги за умови рівності заощаджень та інвестицій, тобто S = І. Зобразимо цю ситуацію на графіку (рис. 6.3).

На графіку зображений взаємозв’язок між доходом (У), заощадженнями (S) та інвестиціями (I^а). Функція інвестицій зображена горизонтальною прямою. Це означає, що неза-

Рис. 6.3. Взаємозв’язок між доходом, заощаджеппями та інвестиціями

лежно від обсягу доходу (У) можливості інвестування зали­шаються незмінними, бо нахил кривої заощадження (як ми уже знаємо) визначається граничною схильністю до заоща­джень. У точці перетину кривих Я та I^а система перебуває у стані стійкої рівноваги. їй відповідає точка Е. А точці У* відповідає обсяг національного доходу в умовах повної зай­нятості.

Якщо система буде зміщуватись праворуч від точки Е в бік зростання обсягу національного виробництва, то кри­ва заощаджень (5) підніметься вище кривої інвестицій (I^а). Збільшення заощаджень (5) зменшить обсяг споживання (С). Реалізація товаріи тя послуг уповільниться, зростуть товарні запаси, зменшиться обсяг виробництва. Система знову зміститься до точки Е (стійкої рівноваги).

Рис. 6.4. Вплив обсягу автономних інвестицій па зміну обсягу доходу

7 Мякроекономіка 193

Тепер графічно зобразимо вплив зміни обсягу інвестицій на обсяг національного доходу (рис. 6.4).

На графіку зображено мультиплікативний ефект додат­кових інвестицій. Припустимо, що обсяг інвестицій зро­стає. Тоді пряма /о зміститься вгору і займе положення пря­мої За цієї умови точка рівноваги зміститься з точки Е до точки Е_г. А національний дохід зросте а У_£ до У^. Як видно із графіка, ДУ > ДКоефіцієнт, що вказує на пере­вищення приросту доходу ( Д У) над приростом інвестицій (АI^а), і є мультиплікатором.

Різниця між ДУ і АҐ, тобто (ДУ - АІ^а), дорівнює вели­чині вторинних виробничих споживчих витрат, зумов­лених первинними інвестиціями.

Мультиплікативний ефект може бути спричинений не лише зміною обсягу інвестицій, а і зміною обсягу заоща­джень (Д5). Нехай обсяг інвестицій залишиться незмінним. Зростання обсягу заощаджень змістить криву Я вгору. Зо­бразимо це переміщення графічно (рис. 6.5).

Рис. 6.5. Вплив зміни обсягу заощаджень па обсяг доходу

Як показано на графіку, зростання обсягу заощаджень на Д£ зумовило зміщення рівноваги з точки Е в точку Е_и тобто ліворуч, у бік зменшення обсягу національного дохо­ду. Це означає, що якщо заплановані інвестиції не зростуть, то будь-які спроби домогосподарств збільшити обсяги за­ощаджень виявляться марними з причини зменшення обся­гу національного виробництва. В економічній науці це яви­ще отримало назву парадокса ощадливості. Справді, па­радоксальність ефекту ощадливості полягає в тому, що, зда­валося б, зростання заощаджень завжди мало би забезпе­чувати зростання обсягів національного виробництва, адже заощадження — основа інвестицій. Із рис. 6.5 видно:

1. і при обсязі національного виробництва ¥_Е, і при обсязі У_Аі домогосподарства заощаджують однакову суму, але заощадження їх знецінюються, оскільки зростання схиль­ності до заощаджень зумовлює зменшення схильності до споживання. Остання обставина робить невигідним для підприємців подальше інвестування. Зменшується обсяг продажу, зростають запаси, зменшується обсяг національ­ного виробництва;

2. цей парадокс пояснюється суперечливістю інтересів індивіда і суспільства. З погляду інтересів індивіда неспо- жита (заощаджена) частка заробленого ним доходу оці­нюється ним як благо, яке забезпечить йому в майбутньо­му певний приріст доходу або дасть змогу в перспективі придбати у власність якісь дорогі об’єкти, або забезпечить старість і т. ін. Але кожна гривня неспожитого доходу одних суб’єктів становить недоотримані доходи інших суб’єктів. Ця ситуація порушує баланс у суспільстві між доходами й витратами і може мати для економічної сис­теми негативний наслідок;

3. парадоксальність ощадливості виявляється ще і в тому, що зростання схильності до заощаджень проявля­ється у найнесприятливіший період економічної кон’юн­ктури. Так, якщо економіка перебуває у фазі падіння, за­гроза безробіття зростає; економічні суб’єкти під страхом втратити роботу починають зменшувати споживання і більше заощаджувати, зменшуючи обсяг сукупного попиту і прискорюючи поглиблення падіння виробництва та зне­цінення заощаджених ними засобів.

Чи не означають перераховані вище аргументи, що ощадливість — явище небажане для суспільства? Звичай­но, ні! Згадаймо криву виробничих можливостей та її змі­щення праворуч, яке означає економічне зростання, що забезпечується завдяки зростанню заощаджень та перетво­ренню їх в інвестиції. Або пригадаймо графік макроеко- номічної рівноваги (модель АВ — ЛЯ), на якому крива сукупної пропозиції (ЛЯ) перетинається з кривою сукупного попиту (АИ) па класичному відрізку і точка їх перетину знаходиться вище точки неінфляційного рівня цін, тобто спостерігається інфляційний попит (рис. 6.6).

За цих умов зростання обсягу заощаджень призведе до зменшення обсягу сукупного попиту (зміщення кривої від АБі до АБя), що зумовить зменшення рівня цін та рівня

Рис. 6.6. Вплив зростання заощаджень на рівень іпфляції 196

інфляції. Отже, у цьому випадку зростання ощадливості є бажаним для суспільства.

Сказане вище стосовно змін обсягу заощаджень свідчить про те, що зростання заощаджень є благом для суспільства за умови:

а) якщо швидке зростання економіки є бажаним для су­спільства і приріст заощаджень супроводжується приро­стом інвестицій;

б) повної зайнятості та інфляційного зростання цін, коли зростання заощаджень зменшує сукупний попит, який за своїм змістом є інфляційним, і, відповідно, зменшує рівень інфляції;

в) примітивного ведення господарства, коли зростання заощаджень збільшує обсяг інвестицій;

г) ведення воєнних дій, оскільки дає можливість розви­вати оборонні галузі тощо.

Небажаним (антиблагом) для суспільства зростання за­ощаджень є в умовах неповної зайнятості та недостатньо­го попиту, оскільки зумовлюють зменшення обсягів інве­стицій та національного виробництва.

На основі табличного та графічного аналізу мульти­плікатора ми бачимо, що мультиплікатор має двобічну дію. З одного боку, приріст інвестицій спричиняє зростання доходу в п разів більше, ніж сам приріст інвестицій. З іншо­го — навіть незначне скорочення інвестицій зумовлює знач­но більше скорочення обсягу національного виробництва і доходу. Це означає, що не всякій рівновазі відповідає оп­тимальна ситуація в економіці. Якщо інвестиції незначні за своїм обсягом, то рівновага передбачає перевищення фактичного рівня безробіття над природним. Якщо інве­стиції перевищують заощадження, то спостерігається ін­фляційне зростання цін.

Бажаним для суспільства є такий обсяг національного виробництва, який можна отримати в умовах, близьких до повної зайнятості. Для побудови графіка, що ілюструє відхилення економіки від цієї бажаної ситуації, скористає­мося даними табл. 5.1.

Для цьоі’о по осі абсцис відкладемо обсяг ЧВП, а по осі ординат — сукупні витрати (Е), які для закритої приват­ної економіки дорівнюють сумі споживчих витрат домого- сподарств (С) та інвестиційних витрат підприємницького сектору (/) (рис. 6.7).

і С + І			ЧВП = С + І„
280	-		(С + /о)2
260 240	_Інфляційний
220	розрив		^ (С +
200
180	—
160		1	Рецесійний
140		•^"1 1 1	розрив
120		1 1 1 ж\ щ 1	Повна зайнятість
100	Л І ! 1 1		1_Х_І ►

100 140 180 220 260 ЧВП

Рис. 6.7. Інфляційний та рецесійний розриви

Нехай безінфляційний рівень виробництва в умовах повної зайнятості дорівнює 200 млрд грн. Графік сукуп­них витрат (С + /₀)і перетинає бісектрису кута в точці N і, яка знаходиться ліворуч від обсягу виробництва в умовах повної зайнятості (ІУ).

Величина, на яку сукупні витрати менші від того рів­ня, що забезпечує рівень ЧВП за повної зайнятості, на­зивають рецесійним розривом.

Пояснюється така назва тим, що нестача витрат впли­ває депресивно на економіку, зміщуючи точку рівноваги ліворуч, що означає зменшення обсягу національного ви- 198

робництва. Іншими словами, рецесійний розрив — це та величина, на яку потрібно змістити криву сукупних ви­трат вгору, для того щоб досягти неінфляційного обсягу ЧВП в умовах повної зайнятості. Графічно реценсійному розриву відповідає відстань по вертикалі між (С + І о) о ^та (С + /₀)і.

Зміщення кривої сукупних витрат (С + Іо)о вгору від того обсягу сукупних витрат, який забезпечує повну зай­нятість, тобто до (С + /0)2» відображає інфляційний розрив попиту.

Інфляційний розрив — величина, на яку сукупні ви­трати (С + /0)2 перевищують рівень витрат, що забез­печують неінфляційний потенційний обсяг ЧВП.

Інакше кажучи, інфляційний розрив — це відстань, на яку крива сукупних витрат (С + /0)2 має зміститись дони­зу, щоб забезпечити безінфляційний ЧВП при повній зай­нятості.

Інфляційний розрив свідчить про те, що в суспільстві наявний надлишковий інфляційний попит, який не може бути задоволений шляхом зростання реального обсягу на­ціонального виробництва.

При рецесійному та інфляційному розривах держава прагне впливати на величину сукупного попиту через вели­чину сукупних витрат, зміщуючи точку рівноваги у бажа­ному для суспільстві напрямку. З урахуванням участі дер­жави сукупні витрати набувають вигляду: С + / + С. Зоб­разимо графічно вплив державних витрат на переміщення точки рівноваги (рис. 6.8).

Як показує графік, кожна наступна ланка у формуванні сукупних витрат зміщує точку рівноваги (остання встанов­люється перетином складових сукупного попиту: спожи­вання, інвестицій та державних витрат з бісектрисою) пра­воруч від точки £і до точки Ег, потім до точки £3, набли­жаючи рівновагу до умов повної зайнятості, тобто до точ­ки Ер.

У₁ У₂ у_з у* ЧВП

Рис. 6.8. Вплив державних закупівель на подолання де- фляційного розриву

Мультиплікатор в моделі АБ — Ав

Зв’язок між мультиплікатором та моделлю АВ — АБ зображено на рис. 6.9.

Верхня частина зображує графічно модель мультипліка­тора, показуючи, як зростання сукупних витрат стимулює обсяг виробництва, якщо економіка перебуває в умовах недовикористання усіх видів ресурсів, тобто в умовах, коли обсяг національноі’о виробництва менший за потенційний.

Нижня частина зображує короткострокову криву сукуп­ної пропозиції, яка характеризується стрімкою крутизною там, де обсяг виробництва виходить за межі потенційного.

В моделі АБ — точці рівноваги Е (рис. 6.9, а) відпо­відає такий самий обсяг рівноважноі’о виробництва, як і в моделі мультиплікатора точки Е (рис. 6.9, б).

Обмежена можливість використання моделі мульти­плікатора пояснюється тим, що вона прийнятна тільки для умов депресії або рецесії і не підходить для умов повної

Рис. 6.9. Зв’язок мультиплікатора з моделлю АБ — АБ:

а — модель мультиплікатора; б — модель АБ —

зайнятості та для умов, коли реальний обсяг національного виробництва перевищує потенційний його рівень.

Модель А Б — А Б дає змогу дослідити, яким чином інфляція вшіиває на величину мультиплікатора (рис. 6.10).

Із графіка видно, що зміщення кривої сукупного попи­ту від АБо до АБі рівновелике зміщенню від АБі до АБ₂, але приріст обсягу ЧВП внаслідок зміщення кривої сукуп­ного попиту по горизонтальному відрізку зумовило більший

реальний

Рис. 6.10. Вплив інфляції на величину мультиплікатора

обсяг приросту ЧВП, який вимірюється відрізком ніж зміщення кривої сукупного попиту від АОі до ЛІ>2 на висхідному відрізку, яке зумовило зростання ЧВП на відрізок фіфг. який менший за (?оРі- Пояснюється це змен­шенням приросту обсягу національного виробництва інфля­ційним зростанням цін від Р₀ до Р\. Ця причина зумовлює подекуди зведення нанівець стимулюючого впливу зростан­ня сукупного попиту на висхідному відрізку.

Отже, із аналізу впливу інфляції на дію мультипліка­тора випливають висновки:

а) інфляційне зростання цін послаблює дію мульти­плікатора;

б) модель мультиплікатора не може пояснити ситуацію, коли зміна сукупного попиту (сукупних витрат) зумовлює зміну рівня цін.

Величина мультиплікатора дуже важлива для вироб­лення державної макроекономічної політики. Оскільки мультиплікативний ефект перебуває у прямій залежності від граничної схильності до споживання, то, приміром, зростання с з 0,7 до 0,8 зумовлює зростання мультипліка­тора з 3,3 до 5, і навпаки, скорочення с' з 0,8 до 0,7 змен­шить мультиплікативний ефект з 5 до 3,3.

У розділі “Фіскальна політика держави” ми переконає­мося у тому, що держава через систему податків і трансферт­них платежів впливає на зменшення граничної схильності до споживання і величини мультиплікатора з метою змен­шення дестабілізуючого впливу змін у сукупних витратах.

3. ІНДУЦІЙОВАНІ ІНВЕСТИЦІЇ.

МОДЕЛЬ АКСЕЛЕРАТОРА

Досліджуючи мультиплікативний ефект, ми виходили із наявності тільки тих інвестицій, що не залежать від об­сягу доходу, тобто автономних, які зображалися на графі­ках горизонтальними прямими. Але, як зазначалось на початку розділу, існують інвестиції похідні від автономних

• індуційовані — ті, що залежать від обсягу національ­ного доходу і є функцією від його приросту:

/,^інд = /₍^івд (ДУ) = ^іид (У₁- У_і_₁). (20)

Це означає, що за умови незмінного обсягу національ­ного доходу та сукупного попиту індуційовані інвестиції відсутні. Виникають вони тільки зі зміною обсягу націо­нального доходу для задоволення розширеного внаслідок зростання останнього обсягу попиту. Пояснюється така ситуація тим, що тимчасове зростання сукупного попиту не може бути підставою і спонукою для розширення вироб­ництва підприємцями завдяки здійсненню додаткових інве­стицій, оскільки при зміні сукупного попиту в бік знижен­ня додатково інвестований капітал буде збитковим. Задо­волення тимчасово збільшеного попиту відбувається за

рахунок збільшення коефіцієнта завантаження устаткуван­ня. Задоволення збільшеного попиту, зумовленого зміною обсягу національного доходу, вимагає від підприємців роз­ширення наявних виробничих потужностей, що потребує не тільки додаткового капіталу, а й тривалого періоду для розробки технічної документації, закупівлі устаткування, його монтажу, виведення на проектні потужності тощо. Саме тому індуційоване інвестування здійснюється тільки тоді, коли для задоволення більшого обсягу попиту, що має сталий характер, вичерпані наявні технічні та технологічні можливості.

З індуційованими інвестиціями пов’язаний принцип ак­селерації, зміст якого полягає в тому, що будь-яке очіку­ване зростання національного доходу передбачає відповід­не зростання основноі’о капіталу. Це означає, що норма інвестування прямо пропорційна зміні обсягу випуску.

Отже, в умовах економічного зростання індуційовані інвестиції додатні, а в умовах зменшення обсягів виробниц­тва — від’ємні.

Для розуміння принципу акселерації (прискорювача) на­ведемо гіпотетичний приклад. Нехай попит на взуття на національному ринку країни задовольняє одна взуттєва фабрика. Вартість устаткування взуттєвої фабрики в 10 ра­зів перевищує вартість взуття, яке ця фабрика за рік ви­робляє та реалізує. Припустимо, що річний обсяг виробни­цтва та реалізації взуття фабрикою становить 500 тис. грн. Тоді вартість устаткування фабрики становитиме (500 тис. грн х хІО) = 5 млн грн.

Нехай фабрика має 10 машинних ліній і щороку зно­шується та підлягає відновленню одна лінія, вартість якої

500 тис. грн

' 5 млн грн 10 маш.

500 тис. грп ■ 150 %⁴ 100%

(

на 250 тис. грн, то для задоволення

Якщо, приміром, у поточному році попит на взуття збільшився на 50 %, тобто з 500 тис. грн до 750 тис. грн

його кількість машинних ліній має зрости з 10 до 15, а фабрика в наступному році має иридбати на 1 машину більше у зв’язку зі зношенням 1 лінії, тобто 6 (5 + 1) машин­них ліній. Отже, обсяг продажу взуття зросте на 50 %, а обсяг виробленого і реалізованого устаткування на 2500 тис. грн.

Цей приклад показує акселеративний (прискорений) вплив змін у споживчому попиті на рівень інвестиційного попиту.

Коефіцієнт, що показує, у скільки разів зростуть нові інвестиції у відповідь на зміни в обсягах виробництва, називають коефіцієнтом акселерації.

Передбачається, що нові інвестиції зростатимуть швид­ше, ніж обсяг виробництва, оскільки вартість машин, як правило, значно перевищує вартість річної продукції, ви­робленої з їх допомогою.

(21)

У найпростішому вигляді принцип акселерації можна подати формулою

/_<=Ь(Г₁-У,_₁) + Р,

де Ге — зростання нових інвестицій;

Ь — коефіцієнт акселерації;

Уі - У{-і — ириріст доходу в періоді £ порівняно з попе­реднім періодом;

(З — інвестиції, використані для заміни зношеного ос­новного капіталу.

(22)

Якщо цю модель спростити, припустивши, що немає зношення капіталу, тобто о (норма амортизації) дорівнює нулю (о = 0), то формула матиме вигляд:

-її⁼ь(У_г - у_(-1).

Звідси

^b=Y~Y~* (23)

^rt '11

Представимо умовні дані із наведеного нами прикладу: 2500 тис.грн .

окп

250 тис. 2рн

Це означає, що зростання іюііиту на споживчі товари зумовлює десятикратне (у нашому прикладі) зростання попиту на інвестиційні товари.

Розробкою теорії акселератора займались П. Самуель- сон, Дж. Хікс, Е. Хансен та інші економісти. Так, Е. Хан- сен, вивчаючи дію принципу акселерації, зазначив, що попит на чистий приріст основного капіталу залежить не від рівня попиту на сиоживчі товари, а від темпів зрос­тання цього попиту. Якщо темпи зростання СПОЖИВЧОІЧ) іюииту зменшуються, хоча сам споживчий попит ще зро­стає, то попит на основний капітал абсолютно зменшуєть­ся. Якщо ж попит на споживчі товари залишається не­змінним (перестає зростати), то потреба в додатковому ос­новному капіталі відпадає. Залишається потреба тільки у підтриманні існуючого рівня основного капіталу з ура­хуванням зносу.

Проілюструємо наведене вище прикладом, оформленим в табл. 6.2.

Із сказаного випливає, що, ио-перше, акселеративний вплив зростання попиту на сиоживчі товари спостерігаєть­ся тільки тоді, коли змінюються темпи зростання спожив­чого попиту, а не його обсягу.

IIo-друге, зміна обсягу попиту на інвестиційні (капі­тальні) товари перебуває у функціональній залежності від темпів зростання попиту на сиоживчі товари.

Таблиця 6.2. Двобічна дія акселератора

Роки	Річний обсяг виробництва і продажу взуття (тис. гри)	Вартість основного капіталу (тис. гри)	Чисті інве­стиції (тис. грн)	Балові інвестиції (тис. грн)
Незмінний обсяг ви­робництва і продажу
1-й рік	500	5 000	0	1 малі. X х 500 тис. грн = = 500 тис. грн
2-й рік	500	5 000	0	1 маш. х х 500 тис. грн = = 500 тис. грн
Зростання обсягу ви­робництва і продажу
3-й рік	750	7 500	2 500	(1+5) маш. х х 500 тис. грн = = 3000 тис. грн
4-й рік	1 000	10 000	2 500	(1+5) маш. х х 500 тис. грн = = 3000 тис. грн
Припинен­ня зрос­тання об­сягу вироб­ництва і продажу

Закінчення табл. 6.2

Роки	Річний обсяг виробництва і продажу взуття (тис. грн)	Вартість основного капіталу (тис. грн)	Чисті інвестиції (тис. грн)	Валові інвестиції (тис. грн)
5-й рік	1 000	10 000	0	1 маш. х х 500 тис. грн = = 500 тис. грн
Падіння обсягу ви­робництва і продажу
6-й рік	750	7 500	-2 500	-2500 тис. грн + 1 маш. х х 500 тис. гри = = -2000 тис. грн

По-третє, принции акселерації діє двояко: зростання споживчого попиту на 250 тис. грн зумовило приріст інве­стиційного попиту на 2,5 млн грн, з іншого боку, зменшен­ня споживчого попиту зумовлює ще швидше зменшення інвестиційного попиту.

Таким чином, принцип акселерації розкриває взаємо­зв’язок між змінами, що відбуваються у виробництві спо­живчих та капітальних благ, тобто між першим та друї'им підрозділами виробництва.

Ми розглянули найпростішу модель акселератора. Вона не враховує ролі ставки позичкового процента, що відпо­відає кейнсіанським поглядам стосовно чинників, що впли­вають на інвестиційний попит. У і’нучкіших (складніших) моделях акселератора враховується вплив вартості при­дбання та використання капіталу та будівельний лаг, вла­стивий деяким інвестиційним проектам.

Ефект мультиплікатора взаємодіє з ефектом акселера­тора. Механізм їх взаємозв’язку та взаємодії важливий для розуміння економічних циклів та моделей економічного зростання.

Згідно з теорією мультиплікатора, зростання інвестицій зумовлює приріст рівня доходу пропорційно мультиплі­катору. Зростання доходу зумовлює прискорення темпів зростання попиту на споживчі блага та зростання обсягів їх виробництва. Це вимагає будівництва нових підприємств

з виробництва споживчих товарів, поиит на які зріс. Ос­таннє спричиняє зростання виробництва засобів виробни­цтва для створення предметів споживання та засобів вироб­ництва, що вироблятимуть засоби виробництва для другого підрозділу і т. ін. Приріст інвестицій, пов’язаних з виробни­цтвом засобів виробництва, перебуває в акселеративній за­лежності від зростання доходів.

Оскільки на зростання інвестицій, як і на зростання споживчого попиту, має вилив держава, то прихильники теорії мультиплікатора-акселератора вважають, що держа­ва може і повинна обмежувати коливання економічної ко­н’юнктури. Вміло поєднуючи взаємодію коефіцієнтів муль­типлікації та акселерації, вважають автори теорії мульти- илікатора-акселератора, держава може забезпечити безпе­рервне зростання економіки.

Отже, зміни в обсягах національного виробництва за­лежать як від автономних інвестицій, що спричиняють ефект мультиплікації, так і від індуційованих (стимульо­ваних) інвестицій, які зумовлюють ефект акселерації.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні поняття

Автономне споживання. Автономні інвестиції. Акселератор. Альтернативна вартість інвестицій. Гранична ефективність капі­талу. Гранична продуктивність капіталу. Індуційовані інвестиції. Інфляційний розрив. Мультиплікатор автономних інвестицій. Парадокс ощадливості. Рецесійний розрив.

Контрольні запитання і завдання

1 .Дайте визначення та наведіть приклад автономних інве­стицій.

2. Зробіть порівняльний аналіз кейнсіанської та неокласичної функцій автономних інвестицій.

3. Дайте визначення мультиплікатора інвестицій та розкрий­те його економічний механізм.

4. Дайте характеристику табличної, математичної та гра­фічної моделей мультиплікатора інвестицій.

5. Розкрийте механізм впливу зміни обсягу автономних інве­стицій па зміну обсягу виробництва і доходу.

6. Розкрийте і покажіть графічна механізм впливу зміни обся­гу заощаджень па обсяг виробництва і доходу.

7. Розкрийте зміст парадокса ощадливості.

8. За яких умов зростання заощаджень є благом для суспільства

і за яких — антиблагом?

2. Що означає наявність інфляційного розриву в економіці? Як його можна подолати?

3. Охарактеризуйте взаємозв’язок мул ьтиплікатора з модел­лю А£> —А5.

4. Розкрийте зміст та механізм двобічної дії акселератора.

12. Розкрийте механізм поєднання дії ефектів мультиплікато­ра та акселератора. Я ке значення має теорія мультиплікатора — акселератора для економіки?

Рекомендована література

1. Базилевич В Д., БаластрикЛ.О. Макроекономіка: Навч. посіб.

• К.: Атіка, 2002. — С. 55—60.

2. Базилевич ВД. Макроекономіка: Навч. посіб. — К.: КДТЕУ, 1995. — С. 64—65.

3. Ивашковский И. Макроэкономика: Учебник. — 2-е изд., испр. и дораб. — М.: Дело, 2002. — С. 70—77.

4. СамуэльсонП. Экономика: В 2 т. — М.: НПО “Алгон” ВНИИСИ, 1992. — Т. 1. — С. 223—236; 246—248.

5. Самюелсон П. Л., Нордгауз В. Д. Макроекономіка: Пер. з англ.

• К.: Основи, 1995. — С. 156—177.