Тема 15

ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

15.1. Зміст, види та завдання фіскальної політики.

152. Бюджетна система. Державний бюджет. Вплив засобів фіскальної політики на макроекономічну ситуацію.

Стан державного бюджету. Бюджетне обмеження. Концепції балансування державного бюджету.

Державний борг та його вплив на національну економіку.

155. Взаємозв’язок грошово-кредитних та фіскальних методів політики держави.

Навчальний тренінг.

ЗМІСТ, ВИДИ ТА ЗАВД АННЯ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

При вивченні моделей АБ—АБ, “кейнсіанського хре­ста”, ІБ—ЬМ ми вже згадували про фіскальну політику як фактор, що впливає на макроекономічну рівновагу. У цьо­му розділі об’єктом вивчення є власне фіскальна політи­ка, її зміст, функції, засоби впливу та наслідки щодо рівня інфляції, безробіття, обсягів національного виробництва та перспектив економічного зростання у довгостроковому пе­ріоді.

Фіскальна політика — це урядовий вплив на еко­номіку через оподаткування, формування обсягу і структури державних витрат з метою забезпечення належного рівня зайнятості, запобігання й обмежен­ня інфляції та згубного впливу циклічних коливань.

Вона є головною складовою фінансової політики та ду­же важливою ланкою економічної політики. Термін “фіс­кальна” походить від латинського //'всив, що в перекладі означає “державна казна”.

Фіскальну політику ще називають бюджетно-подат­ковою. Пояснюється така назва тим, що цей вид держав­ного впливу на економіку здійснюється шляхом формуван­ня доходів держбюджету та понесення витрат у вигляді державних закупівель, видатків у формі трансфертних та процентних виплат за борговими зобов’язаннями. Сказане потребує певного пояснення у зв’язку з тим, що у вітчизняній літературі терміни “витрати” і “видатки” або ототожнюються, або розмежовуються, але для державно­го бюджету використовують термін “видатки”, а для при­ватного сектору — “витрати”. І, зрештою, для мікроеконо- мічного рівня використовують поняття “витрати”, а для

макрорівня — “видатки”. Ми виходимо з того, що справді поняття “видатки” і “витрати” не тотожні. Поняття “витра­ти” ширше, воно включає і поняття “видатки”, тобто видат­ки є формою витрат. Витрати передбачають еквівалент­ність через операції купівлі-продажу. Видатки здійсню­ються на безеквівалентній та безповоротній основі. Тому, здійснюючи купівлю товарів і послуг, держава несе витрати, а виплачуючи трансферти — здійснює видатки, які водночас є і її витратами (але в особливий спосіб).

Таким чином, використання терміна “видатки” для фіс­кальної політики може вважатись прийнятним з огляду на те, що значна частка витрат державного бюджету набуває форми трансфертів (власне видатків), хоча, приміром, при­дбання для органів державного управління будівель, меб­лів, комп’ютерів, канцтоварів, оплата послуг зв’язку, охо­рони, освітлення, опалення тощо, — це витрати, а не ви­датки. Отже, податки, державні закупівлі та трансфер­ти є головними засобами впливу (інструментами) фіскальної політики.

У процесі вивчення теми ми маємо з’ясувати:

а) міру впливу держави в розвинених та інверсійних економічних системах, яка визначається часткою націо­нального доходу, що перерозподіляється через державний бюджет, ступінь централізації фінансових потоків, опти­мальне податкове навантаження на економічних суб’єктів;

б) механізм впливу зміни величини податків, держав­них закупівель і видатків (трансфертів) на кон’юнктурні коливання економіки;

в) концепції балансування бюджету, тобто усвідомлен­ня того, чи має бюджет бути завжди збалансованим, чи допускаються його дефіцит та надлишок. Чим визначається доцільність і величина (частка) бюджетного дефіциту та бюджетного надлишку?

Ступінь державного втручання в економіку визначаєть­ся функціями держави у реалізації цілей суспільного роз­витку. Найзагальнішим показником активності держави є частка національного доходу, що перерозподіляється че­рез державний бюджет. Наприклад, в умовах централізо­ваної планової економіки через держбюджет перерозподі­лялось до 75 % національного доходу, в сучасних розви­нених ринкових економіках ця частка становить ЗО—50 %. В Україні в другій половині 90-х рр. XX ст. цей показник наближався до 45 %, а зараз становить приблизно ЗО %. Для зіставлення зазначимо, що на початку XX ст. частка національного доходу, що перерозподілялася через держав­ний бюджет, не перевищувала 10 %. Збільшення участі держави в перерозподілі національного доходу виявляє, з одного боку, посилення соціальної спрямованості сучас­них економічних систем, а з іншого — зменшує інвести­ційний потенціал останніх у зв’язку з перерозподілом гро­шових засобів з приватного сектору в державний. Ступінь централізації фінансових потоків в Україні досить високий.

Податкове навантаження за галузевою структурою в Украї­ні розподіляється досить нерівномірно. Максимальний подат­ковий тягар несуть промисловість, транспорт та зв’язок.

Залежно від економічної кон’юнктури фіскальна полі­тика як складова стабілізаційної політики спрямовується на стимулювання сукупного попиту шляхом збільшення державних витрат на закупівлю товарів та послуг (Є) і/або зменшення податків (Т) в період кризи або обмежує сукуп­ний попит шляхом зменшення державних витрат та/або збільшення податків в умовах піднесення та зростання.

Види фіскальної політики

Залежно від фази ділового циклу, фіскальна політика ви­являється як стимулююча або обмежувальна.

Стимулюючу фіскальну політику називають фіскаль­ною експансією. У короткостроковому періоді вона спря­мовується на подолання кризи в економіці, а у довгостроко­вому політика послаблення податкового тиску може спричи­нити розширення пропозиції факторів виробництва і зростан­ня економічного потенціалу.

Обмежувальну (стримуючу) фіскальну політику на­зивають фіскальною рестрикцією. В короткостроковому періоді заходи стримуючої фіскальної політики дають змогу уповільнити темпи інфляції (р) ціною зростання рів­ня безробіття ([)) і скорочення обсягу виробництва ((?). В довгостроковому періоді збільшення податкового тиску може викликати стійке зниження сукупної пропозиції (Л&) й активізацію елементів механізму стагфляції, особливо за умов пропорційного зменшення державних витрат за всіма статтями бюджету, що призводить до значного скоро­чення державних інвестицій в інфраструктуру ринку праці.

Залежно від того, як (через свідомі дії уряду чи авто­матично) впливають бюджетно-податкові інструменти на стан макроекономіки, розрізняють ще дискреційну та недискреційну (автоматичну) фіскальну політику.

Недискреційна (автоматична) фіскальна політика базується на дії вмонтованих стабілізаторів, які забезпе­чують природне пристосування економіки до фаз ділової кон’юнктури.

Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори — це такі механізми в економіці, дія яких зменшує реакцію ВВП на зміни сукупного попиту.

До автоматичних (вмонтованих) стабілізаторів на­лежать:

а) автоматична зміна податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування:

система податків прогресивно залежить від особис­тих доходів та доходів підприємств. Якщо обсяг виробниц­тва зменшується, то автоматично зменшуються податкові ставки. Це приводить до того, що з менших доходів до­машні господарства і підприємницький сектор сплачують менші податки. Таким чином, темпи падіння сукупного попиту (АБ) нижчі за темпи падіння обсягу виробництва, що уповільнює його різке скорочення через скорочення сукупного попиту. У такому випадку випуск продукції змен­шується не так відчутно;

у період буму і відповідно в період інфляції збіль­шення ставок оподаткування за умов прогресивної систе­ми оподаткування через зростання доходів домашніх гос­подарств і підприємницького сектору зменшує особисті до­ходи, стримує споживчі витрати, скорочує сукупний попит і уповільнює зростання цін та заробітної плати (вплив на доходи підприємницького сектору і, відповідно, на інвес­тиційний попит аналогічний);

б) допомога па випадок безробіття, соціальна допомо­га та інші соціальні трансферти.

У разі надання допомоги на випадок безробіття кошти спрямовуються в економіку (в період кризи) або вилуча­ються з неї (в період буму) і, як результат, стабілізуються та згладжуються наслідки ділових циклів. Дія інших транс­фертів аналогічна.

При недискреційній фіскальній політиці бюджетний де­фіцит (або надлишок) утворюється в результаті дії автома­тичних стабілізаторів.

Дискреційна фіскальна політика — це політика, за якої уряд свідомо маніпулює податками та державни­ми витратами з метою зміни реального обсягу націо­нального виробництва та зайнятості, контролю за ін­фляцією та прискоренням економічного зростання.

Основні засоби (інструменти) дискреційної фіскаль­ної політики:

втілення програм громадських робіт та інших про­грам, пов’язаних з витратами держави;

здійснення перерозподільчих програм “трансфертного типу”;

циклічні зміни рівня податкових ставок.

Дискреційна фіскальна політика в часі пролонгована,

бо зміни структури державних витрат або ставок оподат­кування вимагають тривалих дебатів з цього приводу у ви­щому законодавчому органі.

Дискреційна політика з метою стимулювання сукупного попиту (А Б) в період кризи передбачає цілеспрямоване сві­доме зниження ставок оподаткування, збільшення держав­них витрат та зведення державного бюджету з дефіцитом.

Основні завдання фіскальної політики полягають у

перерозподілі національного доходу з метою:

впливу на стан господарської кон’юнктури;

нагромадження необхідних ресурсів для фінансуван­ня соціальних програм;

підтримки належного рівня зайнятості;

стимулювання економічного зростання.

БЮДЖЕТНА СИСТЕМА. ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ. ВПЛИВ ЗАСОБІВ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НА МАКРОЕКОНОМІЧНУ СИТУАЦІЮ

Бюджетна система — це сукупність бюджетів різних рівнів, врегульованих певними нормами, що формуються на єдиних принципах під впливом державного устрою та адмі­ністративно-територіального поділу країни.

Бюджетна система має дворівневу структуру для уні­тарних держав (вона включає державний та місцевий бюджети) та трирівневу для федеральних держав (вклю­чає ще й третю ланку — бюджети членів федерації).

Бюджетна система України складається:

з Державного бюджету України;

місцевих бюджетів (їх налічується 11 785).

Місцевими бюджетами визначаються бюджет АР Крим,

обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бю­джети місцевого самоврядування, до яких належать бюдже­ти територіальних громад, сіл, селищ, міст та їх об’єднань. Су­купність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи, становить зведений бюджет. Розгляне­мо детальніше зміст і структуру державного бюджету.

Державний бюджет як економічна категорія відобра­жає реальні економічні відносини між державою та інши­ми економічними суб’єктами з приводу акумуляції та ви­користання централізованого фонду грошових ресурсів країни, призначених для виконання функцій держави шля­хом розподілу та перерозподілу ВВП.

Державний бюджет як основний фінансовий план дер­жави — це грошовий вираз кошторису доходів та витрат держави за певний період часу (як правило за рік).

Розрізняють фактичний, структурний і циклічний бюджети.

Фактичний бюджет відображає надходження, витра­ти і дефіцити за певний період.

Структурний бюджет вказує, якими мають бути ви­трати, доходи і дефіцит, якщо економіка функціонує за по­тенційного обсягу виробництва (визначається дією дискре­ційних програм, запроваджених законодавчо).

Циклічний бюджет показує вплив ділового циклу на бюджет та визначає зміни доходів, витрат і дефіциту, які виникають через те, що економіка не працює за потенцій­ного обсягу виробництва.

Циклічний бюджет — різниця між фактичним і стру­ктурним бюджетами. Отже, будь-який бюджет має дві ос­новні складові: доходи і витрати. Розглянемо їх.

Доходи державного бюджету ще називають фіскальни­ми доходами. Поняття “фіскальні доходи” вживають у ши­рокому та вузькому значеннях. В широкому значенні фіскальні доходи — це доходи державної казни, держав­ного бюджету. У вузькому значенні фіскальні доходи — доходи від державних фіскальних монополій (таких як горілчана, винна, тютюнова тощо).

У цій темі ми будемо використовувати це поняття в ши­рокому розумінні.

Фіскальні доходи — це грошові відносини, які виника­ють між державою, юридичними і фізичними особами в процесі вилучення та акумуляції частини вартості ВВП у загальнодержавному фонді з метою їх подаль­шого використання для здійснення державою функцій.

До основних джерел фіскальних доходів належать:

податки;

доходи держави від власної виробничої та інших форм діяльності;

платежі за ресурси, які згідно з чинним законодав­ством належать державі;

соціальні та бізнесові трансферти тощо.

Основним джерелом доходів держави в цивілізовано­му суспільстві є податки.

Податки — це фінансові відносини між державою та платником податків з метою створення загальнодер­жавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій у по­рядку та на умовах, визначених законодавством.

Функції податків:

розподільча, тобто перерозподіл вартості створеного ВВП між державою і юридичними та фізичними особами;

фіскальна, зміст якої полягає у централізації час­тини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби;

регулююча, тобто вплив податків на різні сфери жит­тєдіяльності їхніх платників.

Основні принципи побудови оптимальної податкової системи:

загальність, тобто охоплення податками всіх еконо­мічних суб’єктів, які отримують доходи;

адміністративна простота та відносна дешевизна справляння податків;

відносна стабільність у коротко- і середньостро- ковому періодах та гнучкість у довгостроковому періоді;

оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості;

обов’язковість, тобто примусовість сплати податку, самостійність суб’єкта в його обчисленні та сплаті;

уникнення подвійного (багаторазового) оподатку­вання;

адекватність, тобто відповідність податкової систе­ми особливостям економічної та політичної організації, рівню податкової культури та правосвідомості громадян.

Необхідно розрізняти джерело й об’єкт оподаткування.

Джерелом оподаткування є дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню.

Об’єкт оподаткування — це кількісно визначений економічний феномен, який служить базою для нара­хування податків.

Іншими словами, об’єкт оподаткування — грошова сума, з якої вилучається податок.

Об’єктами оподаткування є:

дохід (підприємства або населення);

майно (нерухоме і рухоме).

Джерело оподаткування і об’єкт оподаткування взаємо­пов’язані, адже власне дохід є джерелом сплати податку. Якщо оподатковують власне дохід або майно, що забезпе­чує отримання доходу, джерело й об’єкт оподаткування взаємопов’язані. Якщо ж сплачується податок на майно чи землю, які перебувають в особистому користуванні й не при­носять доходу, то зазначений взаємозв’язок втрачається.

За формою вилучення податки поділяють на прямі та непрямі (опосередковані) (рис. 15.1).

Прямі податки вилучаються безпосередньо у власників майна, одержувачів доходів. Непрямі податки вилучають­ся у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача продукції. Прямі по­датки, які вилучаються шляхом зростання цін, теж можуть перекладатися на споживача. Чим більше розвинута краї­на, тим більша частка надходжень припадає на прямі по­датки. Чим бідніша країна, тим більше вона покладаєть­ся на непрямі податки, особливо на податки від зовнішньої торгівлі.

Податки

Рис. 15.1. Класифікація податків за формою вилучення

Методи оподаткування

Розрізняють методи пропорційного, прогресивного та регресивного оподаткування.

Прогресивне оподаткування означає, що середня став­ка податку підвищується зі зростанням доходу.

Регресивне оподаткування спостерігається, коли серед­ня ставка податку знижується в міру зростання доходу.

Пропорційне оподаткування означає, що середня став­ка податку залишається незмінною, незалежно від розмі­рів доходу.

Розглянемо вплив прямих та непрямих податків на мак- роекономічну ситуацію в процесі реалізації фіскальної полі­тики. Прямі податки впливають на пропозицію праці (Ь^я). Пояснюється це тим, що прямими податками оподаткову­ються факторні доходи. На використання домогосподар- ствам спрямовується дохід за вилученням податків (У<г). Якщо частка, що вилучається через пряме оподаткування, значна, втрачається інтерес економічного суб’єкта більше заробляти. Це спонукає його зменшувати пропозицію праці, особливо при прогресивній шкалі оподаткування. Напри­клад, якщо суб’єкт “А” має заробітну плату 1000 грн і під­падає під 40-процентну ставку оподаткування, то його дохід після оподаткування становитиме 600 грн, а якщо він буде пропонувати більше праці й заробить 1200 грн, то підпадає під 50-процентну ставку оподаткування і отримає ті ж самі 600 грн доходу після оподаткування. Будь-який раціонально діючий суб’єкт зменшить пропозицію праці, що виявиться у зменшенні обсягів виробництва.

Непрямі податки впливають на загальний обсяг вироб­ництва та рівень цін. Пояснюється це також поведінкою економічних суб’єктів. Введення непрямих податків підви­щує ціну товарів та послуг, на що споживачі відреагують зниженням попиту, а виробники мають відреагувати змен­шенням пропозиції товарів і послуг. Але якби від податків суспільство мало тільки втрати, воно б від них відмовилось.

Завдяки податкам, як ми уже знаємо, вирішується низка проблем, пов’язаних, як зазначалось у темі 13, з виробниц­твом суспільних благ. Розглянемо, як розподіляються ви­годи та втрати суспільства від запровадження податків (прямих та непрямих).

Вплив прямих податків на макроекономічиу ситуацію

Для прикладу розглянемо оподаткування пропорційним податком заробітної плати. Вибір пропорційного оподат­кування зумовлений єдиним мотивом — спрощенням мо­делі. Прогресивне оподаткування тільки посилить вплив, а механізм впливу залишиться тим самим.

Графічно модель впливу пропорційного прямого оподат­кування на стан рівноваги на ринку праці зображено на рис. 15.2.

На графіку зображено:

а) криву попиту на працю іР\

Рис. 15.2. Вплив податку на заробітну плату на обсяг виконання робіт в економіці

б) криву пропозиції праці (І,®) до оподаткування заро­бітної плати;

в) рівновагу на ринку праці до оподаткування заробіт­ної плати (£і), якій відповідає заробітна плата (ІУ*) та кількість зайнятих (Ьі);

г) криву пропозиції праці після запровадження оподат­кування заробітної плати (І-г), яка змістилась вгору;

д) рівновагу на ринку праці після впровадження оподат­кування, яка зміститься до точки Е₂, якій відповідає за­робітна плата (И^і) та кількість зайнятих (Ь₂);

е) відрізок Е₂А — величина податку на заробітну плату;

є) МУ і — заробітної плата до справляння податку (після

його запровадження);

ж) IV₂ — заробітна плата після сплати податку;

з) \¥* — заробітна плата до впровадження оподаткування;

и) площа чотирикутника \У₁Е₂А\¥₂ — величина подат­кових надходжень до бюджету за умови, що всі Ь₂ осіб сплачують по Е₂А одиниць податку на заробітну плату.

609

Величина податкових надходжень до бюджету утво­рює суспільні вигоди. Наведемо умовний цифровий при­клад. Нехай середня номінальна заробітна плата дорівню­вала 400 грн до запровадження оподаткування цього виду доходу. Якщо буде запроваджено оподаткування заробіт­ної плати, наприклад, в 20 %, то такий самий обсяг праці наймані працівники запропонують за умови, що їхня но­мінальна заробітна плата (И^*) зросте на 20 % і тоді реальна їхня заробітної плата залишиться незмінною. Отже, пропозиція праці залишиться незмінною за умо­ви, якщо номінальна заробітна плата зросте до 480 грн. Тоді, сплативши 80 грн податків (Т), дохід після оподат­кування залишиться на рівні 400 грн, тобто на тому са­мому рівні, який був до запровадження оподаткування. Але за умови виплати 480 грн середньої заробітної пла­ти підприємці відмовляться наймати стільки ж праців­ників, скільки було при номінальній заробітній платі (Ж*) 400 грн. Тому рівновага буде встановлена в точці Е₂, якій відповідає заробідна плата для підприємців та ^2 — для найманих працівників. Для підприємців У¥і > И^/Г*, а

20 Макроекономіка

для найманий працівників И'^г₂^< ^*- Це означає, що по­датковий тягар з оподаткування зарплати розподіляєть­ся між підприємцями і найманими працівниками.

На рис. 15.2 площа АЕ₂Е₁А — величина загальних втрат суспільства у зв’язку із впровадженням оподатку­вання заробітної плати. Зміст цих втрат полягає в тому, що підприємці сплачують у Фонд оплати праці більше, ніж наймані працівники з нього отримують. Це змушує остан­ніх зменшувати пропозицію праці та, як результат, змен­шується обсяг виробництва. Загальні втрати від впрова­дження оподаткування заробітної плати розподіляються між найманими працівниками (площа ДВЕ_гА) та підприєм­цями (площа АЕ₂Е₁В).

Наймані працівники несуть втрати, пов’язані з тим, що отримують дохід, нижчий від того, який би вони мали за умови відсутності оподаткування їхнього доходу. Робо­тодавці несуть втрати, пов’язані зі зростанням їх витрат,

і, як наслідок, зменшенням прибутків.

Вплив непрямих податків на макроекономічну ситуацію

Для виявлення впливу непрямих податків на зміну рів­новажного обсягу виробництва розглянемо графік моделі АО—АБ (рис. 15.3).

Пояснення до рис. 15.3:

а) на осі абсцис зображено обсяг випуску, а на осі ор­динат — рівень цін;

б) рівновага до введення ПДВ відповідає точці Еі, яка є точкою перетину кривих сукупного попиту (АБ) і сукуп­ної пропозиції (до введення ПДВ) (А^і);

в) точці Е\ відповідає рівноважне значення цін (Рі) та рівноважний обсяг виробництва (У і);

г) після впровадження ПДВ ціни зросли до рівня Рг у зв’язку зі зростанням сукупної пропозиції до АБ^ за не­змінного обсягу сукупного попиту АИ, а рівновага змісти­лася з точки Еі в точку Е₂. Цій точці рівноваги відповідає обсяг випуску Уг, який менший за Уі;

Рис. 15.3. Зміна обсягу випуску і доходу з причин запро­вадження непрямих податків

д) відрізок Е₂М — величина ПДВ;

е) Р* — рівень цін, який був би необхідний для того, щоб обсяг виробництва і продажу залишався на незмінному рівні (У_х) при запровадженні ПДВ;

є) — обсяг попиту за рівня цін Р*;

ж) Р* — рівень цін, за яким виробники реалізують свою продукцію після запровадження ПДВ;

з) площа чотирикутника Р₂Е₂ ІЇР* — надходження ПДВ до бюджету;

и) _к — загальні втрати від запровадження ПДВ;

і) — втрати від запровадження ПДВ, які несуть

покупці;

ї) — втрати від запровадження ПДВ, які несуть

продавці.

Розглянемо вплив запровадження ПДВ на поведінку по­купців і продавців на умовному прикладі. Нехай до введен­ня ПДВ ціна одиниці товару дорівнювала 10 грн. При ПДВ = = 20 % ціна на товар має зрости до 12 грн. Цій ситуації відповідає гіпотетична точка М, за якої обсяг продажу за-

лишився б на незмінному рівні (Уі). Але за умови зростання цін (Р* =12) споживачі обмеясили б попит, який би змен­шився до Y*.

Щоб уникнути такого стрімкого зменшення обсягів про­дажу, продавці та покупці мусять розділити між собою втрати, пов’язані із запровадженням ПДВ. 1 грн ПДВ ляже податковим тягарем на продавця, і 1 грн — на покупця. Тоді ціна на обраний нами для прикладу товар при запро­вадженні ПДВ в 20 % буде дорівнювати не 12 грн, all грн. Ціна вії грн вміщує в собі 2 грн ПДВ.

Втрата покупців від запровадження ПДВ становитиме 1 грн (11 - 10) і втрати продавців становитимуть теж 1 грн (10 - (11 - 2)), де (11 грн - 2 грн = 9 грн) — виручка про­давця від реалізації товару після впровадження ПДВ.

Важливими засобами фіскальної політики є податкові ставки і податкові пільги.

Податкова ставка — це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування.

Гранична податкова ставка — це відношення приро­сту виплачуваних податків до приросту доходу:

(1)

де Т_ТР(У) — гранична ставка оподаткування;

Д7¹ — приріст податкових надходжень; ду — приріст доходу.

Середня податкова ставка — це відношення обсягу по­датків до величини доходу, який оподатковується:

Т (У) = —

CCpV ' Y

де Т_сер(У) — середня ставка оподаткування; Т — величина податкових надходжень;

У — дохід.

Для стимулюючого впливу на економіку застосовують податкові пільги у формах нульової та пільгової ставок оподаткування.

Нульова ставка передбачає звільнення від оподаткуван­ня на певний період. Найчастіше нульова ставка застосо­вується для товарів, що експортуються. В окремих країнах вона застосовується і для товарів сільськогосподарського при­значення, сучасної техніки (Польща) для медикаментів та продуктів дієтичного харчування (Угорщина).

Пільгова ставка — зменшена ставка оподаткування для окремих суб’єктів господарювання з метою стабілізу­ючого впливу на економіку. Пільговою ставкою оподатку­вання в постсоціалістичних країнах обкладаються, як пра­вило, продовольчі товари, товари для дітей, медичне об­ладнання та обладнання для інвалідів тощо. Пільги, у зв’яз­ку з їхньою різноманітністю, здатні охоплювати значну кількість платників податків, що зумовлює досить відчут­не зниження реальної ставки оподаткування порівняно з номінальною. Слід зазначити, що можливості поповнення державної казни не безмежні.

Зв’язок між податковими ставками та обсягом по­даткових надходжень показує крива Лаффера, яка до того ж виявляє таку податкову ставку (від нульової до 100 %), за якої податкові надходження до бюджету досягають максимуму (рис. 15.4).

Т — податкові надходження;

Т(У) — податкова ставка;

Т_А(У) — податкова ставка, за якої податкові надхо­дження максимальні.

З графіка на рис. 15.4 видно, що починаючи з нульо­вої ставки податку, збільшення податкової ставки [Т(У)1 приводить до зростання податкових надходжень (Т). Але починаючи з точки А наступне збільшення податкової став­ки Т(У) скорочує податкові надходження (Т) шляхом змен­шення бази оподаткування.

Крива Лаффера дає відповідь на запитання, за якої став­ки податків Т(У) податкові надходження (Т) у бюджет до­сягнуть максимальної величини. При подальшому підви-

щенні податкової ставки мотивація підприємницької ді­яльності послаблюється, падають обсяги виробництва і зменшуються податкові відрахування до бюджету. Реаль­на ставка податків неоднакова для різних країн і далеко не завжди є оптимальною.

Ми розглянули ліву частину бюджету (надходження). Тепер нам слід розглянути праву його частину (витрати).

Державні витрати як економічна категорія — це гро­шові відносини щодо розподілу і використання цен­тралізованих та децентралізованих грошових фондів держави з метою фінансування загальнодержавних про­грам соціально-економічного розвитку.

Класифікація державних витрат здійснюється за таки­ми критеріями.

За терміном використання витрати поділяють на по­точні та капітальні.

Поточні витрати — це витрати бюджету на фінан­сування підприємств, установ, організацій, органів держав­ного управління, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення.

Вони включають:

витрати на купівлю товарів та послуг;

оплату праці працівникам бюджетних установ;

нарахування на заробітну плату;

витрати на відрядження;

оплату послуг для бюджетних установ;

трансфертні платежі органам державного управлін­ня тощо.

Капітальні витрати — це витрати бюджету на фінан­сування інвестиційної та інноваційної діяльності держави:

інвестицій виробничого і невиробничого призначення;

фінансування структурної перебудови економіки;

субвенції та інші витрати, пов’язані з розширеним відтворенням.

За напрямами використання державні витрати поді­ляють на чотири групи:

витрати на споживання в державному секторі (С°);

державні інвестиції (I^е);

трансферти приватному сектору (Ті*);

проценти за державними боргами (гП⁹).

Витрати на споживання в державному секторі та ви­трати на придбання інвестиційних товарів відносять до дер­жавних закупівель товарів та послуг (С_т.„) (рис 15.5).

Через маніпулювання державними витратами можна впливати:

на сукупний попит;

рівень цін;

рівень зайнятості;

обсяг національного виробництва і доходу.

Цей вплив уже розглядався при вивченні моделі “кейн- сіанський хрест”. Згадаємо його стосовно висвітлення про­блеми, що розглядається зараз (рис. 15.6).

Рис. 15.5. Структура державних витрат за напрямами ви­користання

На рис. 15.6 по осі абсцис відкладається обсяг виробництва і доходу, а по осі ординат — сукупні витрати (Е = С + І + С). Пояснення до рис. 15.6:

а) пряма У = Е — бісектриса координатного кута, кож­на точка якої віддображає рівність обсягу запланованих і фактичних витрат;

С?2 > ; С?2 — Сг^ + А С

Рис. 15.6. Вплив зміни обсягу державних закупівель на обсяг виробництва і доходу

б) пряма Еі — функція запланованих витрат, яка пе­ретинає бісектрису в точці Л^;

в) рівноважній точці N і відповідає обсяг витрат Е_х та обсяг доходу Уі, який є меншим за потенційний рівень;

г) з метою наближення рівноваги до потенційного об­сягу виробництва і доходу держава здійснює стимулюючу політику шляхом збільшення обсягу державних закупівель на величину АЄ> ЩО зміщує криву запланованих витрат з Еі = Сі + її + С| до Е2 — Сі + її + + Сг, де Сг ⁼ Сі + АС;

д) точка N2 — нова рівноважна точка, якій відповідає рівноважний обсяг витрат £₂ та рівноважний обсяг вироб­ництва і доходу Уг, який наблизився, але ще не досяг по­тенційного рівня (У*);

е) перевищення приросту доходу порівняно з приростом обсягу державних витрат пояснюється мультиплікатором державних витрат.

т^у

V */

обчислюєть-

т-ау

V ³⁰ /

Мультиплікатор державних витрат

Мультиплікатор державних витрат ся за формулою

(3)

ас

Д Є 1-е"

(4)

Якщо планові витрати враховуватимуть вплив прибут­кових податків (Т = Т(У) • У), то мультиплікатор держав­них витрат визначатиметься за такою формулою:

*»ЗУ =

а с

де £ — частка податків у сукупних доходах.

Мультиплікатор державних витрат показує, на скільки зміняться сукупні доходи (У) при зміні держав­них витрат (Є) на одиницю.

Загальний ефект від зміни витрат визначається за фор­мулою:

ДУ -т_дУ ДС, (5)

ас

де ду — зміна сукупних доходів;

ДС — зміна державних витрат;

т_дУ — мультиплікатор державних витрат, ас

Причина мультиплікативного впливу державних заку­півель на приріст доходу пояснюється тим, що на величи­ну ДС збільшується дохід тих економічних суб’єктів, у яких уряд закупив у певному обсязі товари та послуги.

Частину доходу, пропорційну граничній схильності до спо­живання, названі вище суб’єкти споживуть, тобто придба­ють для себе на цю суму нові товари і послуги, а частину — заощадять. Ті суб’єкти, у яких будуть куплені товари і послуги, отримають дохід, який теж розподілиться на спо­живання та заощадження і т. д. Це означає, що збільшен­ня державних закупівель збільшує обсяг споживання і доходу з мультиплікативним уповільнюючим ефектом, як і при мультиплікації інвестицій.

На стимулювання сукупного попиту (сукупних ви­трат) держава може впливати і шляхом зміни обсягу по­датків.

Вплив зміни податків на рівноважний обсяг виробництва і доходу розглянемо за допомогою графіка (рис. 15.7).

На рис. 15.7 зображено ситуацію, за якої крива сукуп­них витрат Е_Л відображає їх рівень до скорочення податків, а крива £2 — після скорочення податків. Як видно із гра­фіка, зменшення податків зміщує криву сукупних витрат

Рис. 15.7. Вплив зменшення податків на обсяг націо­нального виробництва і доходу

вгору, що веде до зростання обсягу виробництва і доходу з Уі до У₂.

Зіставляючи приріст доходу (ДУ) та зменшення подат­ків (-ДТ), не можна не помітити, що приріст доходу пе­ревищує зменшення податків, що також пояснюється муль- типлікативним впливом зміни величини податків на зміну обсягу доходу.

Згадаймо, що податковий мультиплікатор визначаєть-

/

ся за формулою ш_лу = - , , де знак “мінус” означає зво-

иг ¹~^с

ротну залежність зміни обсягу національного виробництва і доходу від розміру податків на дохід.

Крім розглянутих засобів впливу, держава може впли­вати на макроекономічну ситуацію, використовуючи ще один інструмент — трансферти, приватному сектору (соціальні трансферти).

Соціальні трансферти (Тг) теж спричинюють мульти- плікативний ефект, який діє так, як і податковий, і має та­кий самий спосіб визначення, але зі знаком “плюс”. У темі З ми зазначали, що податки — це трансферти, отримува­чем яких є держава, а платником — приватний сектор; платником бізнесових трансфертів є держава, а отримува­чем — підприємницький сектор; платником соціальних трансфертів є теж держава, а отримувачем — сектор до- могосподарств.

= ^А¥

дТг

Мультиплікатор соціальних трансфертів (Тг) визнача­ється за формулою:

_ и! _ С _/сч

*” ДТг ~ 1 -с' * ⁽⁶⁾

Щоб дослідити ефективність впливу різних інструмен­тів фіскальної політики на обсяг виробництва і доходу, скористаємось гіпотетичним прикладом.

Нехай потенційний обсяг ВВП в країні дорівнює 300 млрд грн. Фактичний обсяг ВВП = 250 млрд грн. Гра­нична схильність до споживання становить 0,75. Для того,

щоб наблизити економіку до потенційного обсягу виробниц­тва, уряд може використовувати, як ми уже знаємо, різні засоби. Розглянемо на прикладі, в яку суму обійдеться уряду реалізація поставленої мети, якщо для цього буде використовуватись тільки один із інструментів (почерго­во), за інших рівних умов.

Вплив державних закупівель на приріст виробниц­тва і доходу:

ДУ - 300 - 250 = 50 млрд гри;

^тоі ⁼ 1^7^=4:

ДС =-^- = — = 12,5 млрдгрн. т 4

Вплив зміни податків на приріст доходу:

ДУ = 50;

» - -с' - О»⁷⁵ - о.

1-0,75“

АТ=^- = Щ- = -16,6 млрдгрн. тп —З

Вплив зміни соціальних трансфертів на ДУ:

ДУ = 50;

ЙС

АТг = = 4? = +16,(6).

тп о

Як видно з наведеного прикладу, домогтися збільшення обсягу виробництва і доходу для держави дешевше шляхом збільшення державних закупівель (+12,5 млрд грн), ніж шляхом зменшення податків (-16,(6) млрд грн) або збіль­шення соціальних трансфертів (І 16,(6) млрд грн).

Ми розглянули вплив головних інструментів фіскальної політики на приріст обсягу виробництва. Як здійснюєть­ся вплив названих інструментів на рівень інфляції, роз­глянемо на рис. 15.8.

Пояснення до рис. 15.8:

а) бісектриса Za, яка відображає ситуацію, за якої су­купні витрати (Е) урівноважені з обсягом виробництва і доходу (У);

б) крива Еі відображає сукупні витрати приватного сек­тору (С + /);

в) витратам Е\ = С + І відповідає рівноважній обсяг ви­робництва (Уі), який є меншим за потенційний рівень (У*);

Рис. 15.8. Вплив зростання державних витрат на інфля­ційний розрив економіки

г) держава здійснює стимулюючу політику шляхом впли­ву на збільшення сукупних витрат на величину Є. Це змі­щує криву сукупних витрат вгору до Е₂ — С + І -1- С. Рівно­важний обсяг виробництва зміщується праворуч до точки У₂, якій відповідає обсяг виробництва, вищий від потенцій­ного рівня (У*) на величину (У₂ - У*);

д) збільшення державних витрат зумовили інфляційний розрив (відрізок ЛГЛО, подолати який можна за допомогою зменшення державних витрат на цю (МЛО величину.

Якщо продовжити наведений гіпотетичний приклад, де с = 0,75; У* = 300, Уі = 250 і припустити, що У₂ = = 320 млрд грн, то для подолання інфляційного розриву не­обхідно зменшити державні витрати на суму 5 млрд грн:

ДС=^ = -^{320 30}°.^-5 мпрдгрн. т 4 4

Якщо ж інфляційний розрив виник через надмірно лібе­ральне оподаткування, то податки потрібно збільшити на 6,(6) млрд грн:

АТ = = 6,6 млрд грн.

тп З

За умови виникнення інфляційного розриву з причини надмірної виплати соціальних трансфертів їх треба змен­шити на 6,(6) млрд грн:

АТг = ₌ ~^0 = — 6,6 млрд грн.

т З

Якщо державні витрати (С?) та автономні податкові від­рахування (Т) зростають на одну і ту саму величину (АЄ = = АТ), то і рівноважний обсяг виробництва зростає. У цьо­му випадку мова йде про мультиплікатор збалансовано­го бюджету, який завжди менший або дорівнює 1.

Мультиплікативний ефект від зниження податків слаб­ший, ніж від збільшення державних витрат, що є наслідком

більш сильного впливу державних витрат на величину су­купного доходу і споживання, порівняно зі зміною податків.

ЦІ відмінності визначають переваги у виборі інстру­ментів фіскальної політики з метою подолання циклічних криз.

Якщо фіскальна політика спрямована на розширення державного сектору, то:

під час економічної кризи збільшують державні витрати, що має сильний стимулюючий ефект;

під час буму для стримування інфляційного підне­сення збільшують податки, що є відносно м’яким обмежу­вальним заходом.

Якщо фіскальна політика має за мету скорочення дер­жавного сектору, то:

під час економічної кризи знижуються податки, що викликає незначний стимулюючий ефект;

під час буму зменшуються витрати, що швидко зни­жує рівень інфляції.

СТАН ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ.

БЮДЖЕТНЕ ОБМЕЖЕННЯ. КОНЦЕПЦІЇ БАЛАН­СУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

За станом державний бюджет буває:

збалансований (нормальний), коли надходження і витрати бюджету врівноважені;

дефіцитний, коли витрати перевищують доходи;

профіцитний, коли доходи перевищують витрати.

Бюджетний профіцит, як і бюджетний дефіцит, самі

собою ще не є свідченням того, що держава здійснює об­межувальну чи стимулюючу фіскальну політику. Напри­клад, у період падіння обсягу національного виробництва, яке супроводжується зменшенням податкових надходжень до бюджету та зростанням державних витрат, бюджет може автоматично наближатися до дефіциту. І навпаки, зростан­ня економічної активності зумовить наближення бюджет­ного дефіциту до профіциту. Для визначення міри актив­ності свідомого використання бюджетної політики необхід­но зіставити наявний профіцит з його величиною при по­тенційному обсязі національного виробництва і доходу.

Дефіцит бюджету є безпечним для економіки в цілому, якщо він становить 2—3 % ВВП. У протилежному разі він негативно впливає на функціонування грошової, кредитної систем і всієї економіки в цілому.

Причини дефіциту держбюджету:

падіння доходів в умовах кризового стану економіки;

зменшення приросту національного доходу;

збільшення бюджетних витрат;

непослідовна фінансово-економічна політика;

надмірна величина державного сектору;

зростання витрат у зв’язку з обслуговуванням внут­рішнього і зовнішнього державного боргу;

домінуюча політика державного патерналізму.

Заходи щодо обмеження бюджетного дефіциту:

перехід від фінансування до кредитування;

ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

скорочення витрат на управління державою;

реформування системи оподаткування;

збільшення ролі місцевих бюджетів;

конверсія.

Види бюджетного дефіциту

За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і прихований.

Відкритий бюджетний дефіцит — це офіційно ви­знаний дефіцит у законі про бюджет на відповідний рік.

Прихований бюджетний дефіцит виникає в результаті завищення обсягів планових доходів та включення до скла­ду доходів джерел покриття бюджетного дефіциту.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і навмисним.

Вимушений бюджетний дефіцит є наслідком скорочен­ня обсягів ВВП і, відповідно, обмеженості фінансових ре­сурсів країни. Прикладом вимушеного бюджетного дефіци­ту є циклічний бюджетний дефіцит.

Циклічний дефіцит бюджету є результатом циклічного зменшення національного доходу та обсягу виробництва вна­слідок кон’юнктурних коливань, що спонукає до дії автома­тичні фіскальні стабілізатори (скорочуються податкові над­ходження з причини обмеження бази оподаткування та збільшуються соціальні трансферти у зв’язку зі зниженням життєвого рівня населення).

Навмисний бюджетний дефіцит виникає внаслідок дискреційної фіскальної політики, яка передбачає ціле­спрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету.

Навмисний бюджетний дефіцит виникає за умов, коли для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано знижує ставки оподаткування і збільшує державні витрати. Відповідно, в період еконо­мічного піднесення цілеспрямовано створюється бюджет­ний надлишок.

За напрямом дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетні дефіцити.

Активний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на інвестування економіки, що сприяє зростанню ВВІІ.

Пасивний бюджетний дефіцит характеризується спря­муванням коштів на покриття поточних витрат (соціальні трансферти, виплата зарплати у бюджетній сфері, сплата процентів за боргом та ін.).

Джерелами фінансування дефіциту бюджету можуть виступати:

грошово-кредитна емісія (монетизація дефіциту) — власне інфляційний шлях покриття бюджетного дефіциту³⁰;

боргові зобов’язання (ЛІЗ) — менш інфляційний шлях покриття бюджетного дефіциту.

Державні позики використовуються за умов:

наявності тимчасово вільних коштів у кредиторів;

довіри кредиторів до держави;

заінтересованості кредиторів (за рахунок процентної політики і високих гарантій повернення боргу).

Таким чином, дефіцит державного бюджету дорівнює сумі додатково випущених в обіг грошей та сумі позик, тобто:

£>£Т-ЛМ + ЛВ, (7)

де БЕР — дефіцит державно бюджету;

АМ — додаткова емісія грошей;

АВ — сума приросту боргу.

Грошово-кредитна емісія (АМ) може застосовуватися лише за умови жорсткого контролю за використанням гро­шей. Вона виправдана у разі спрямування коштів у інве­стиції, що сприяє зростанню ВВП і спричиняє невисокі тем­пи інфляції. Використання емісійних коштів на поточні витрати (заробітна плата, соціальні трансферти та ін.) при­зводить до прискорення інфляції.

У ст. 15 Бюджетного кодексу України джерела фінан­сування дефіциту бюджету визначені так:

державні внутрішні та зовнішні запозичення (ст. 15-1);

запозичення не використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків, за винятком ви­падків, коли це необхідно для збереження загальної еко­номічної рівноваги (ст. 15-2).

Якщо для фінансування дефіциту державного бюджету застосовують монетизацію, яка призводить до перевищен­ня темпів приросту грошової маси над темпами приросту реального ВВП, то спостерігається зростання рівня цін. Внаслідок цього держава отримує своєрідний (інфляційний) податок, який сплачують всі економічні агенти. Цей пода­ток, зумовлений надмірною емісією грошей, називають сень­йораж.

Інфляційне покриття дефіциту державного бюджету породжує ефект Олівера — Танзі. Зміст цього ефекту полягає в тому, що в умовах інфляції платник податків свідомо відстрочує сплату податків, щоб з часом розра­хуватись із державою знеціненими грошима. Це порушує стабільність фінансової системи.

Монетизація дефіциту не обов’язково здійснюється шля­хом емісії готівки. Вона може здійснюватись за допомогою розширення кредитів, що надаються центральним банком уряду для підтримки останнім державних підприємств на пільгових умовах та шляхом відстрочення платежів уряду за своїми борговими зобов’язаннями. Прикладом остан­нього є несвоєчасна виплата працівникам бюджетного секто­ру заробітної плати, відстрочення платежів уряду за закуп­лені ним зернові тощо. Ці відстрочені платежі з часом на­громаджуються, збільшуючи загальний дефіцит бюджету, покривати який неінфляційним шляхом уряд уже не може. Тому, незважаючи на те, що офіційно прострочені платежі не відносять до інфляційних джерел фінансування дефіци­ту, вони все-таки містять у собі інфляційну компоненту.

Фінансування бюджетного дефіциту шляхом випуску дер­жавних позик може зумовити ефект витіснення.

Зміст цього ефекту полягає в тому, що здійснення дер­жавних запозичень шляхом випуску позикових цінних па­перів зменшує пропозицію грошей і, за інших однакових умов, збільшує ринкову процентну ставку, що знижує сти­мули приватного сектору до інвестування, а також скоро­чує чистий експорт та споживчі витрати домогосподарств, що послаблює і навіть може звести нанівець ефект фіскаль­ної політики.

Стосовно боргового фінансування бюджетного дефіци­ту слід зауважити, що воно не усуває загрози розгортан­ня інфляції, а відстрочує її.

Якщо, наприклад, облігації державної позики розподі­ляються серед комерційних банків та серед населення, це створює меншу загрозу інфляції, ніж безпосереднє їх роз­міщення у центральному банку. Коли центральний банк на вторинному ринку їх скупить, це знову ж таки розширить межі для зростання інфляції.

Якщо ж розміщення державної позики здійснюється у позабюджетний сектор примусово під знижені або навіть від’ємні реальні процентні ставки, то боргове фінансуван­ня бюджетного дефіциту по суті перетворюється в ме­ханізм додаткового оподаткування.

Із сказаного випливає, що, по-перше, абсолютно неін- фляційних джерел фінансування дефіциту державного бюджету немає; по-друге, жодне джерело фінансування бю­джетного дефіциту не можна розглядати як абсолютно безпечне й таке, що має переваги перед іншими; по-третє, є межа бюджетного дефіциту, за якою це явище із пози­тивного і безпечного може перетворитись на негативне та небезпечне.

Саме тому існує так зване бюджетне обмеження, зміст якого полягає в тому, що незважаючи на можливість дер­жави здійснювати випуск додаткових боргових зобов’язань та друкувати гроші, що розширює її можливості збільшу­вати витратну частину бюджету, ці засоби не є безмежни­ми. Кожна держава, як і кожна родина, має обмеження щодо використання бюджету.

Бюджетне обмеження — це обмеження витрат вели­чиною доходу.

Державне бюджетне обмеження за своїм змістом — це обмеження витрат держави, зумовлене наявними фінан­совими можливостями. І в цьому аспекті його можна ви­разити математично так:

ВІ = ви + гВІ ї + Т_п- Тг_п - (Сі + /£), (8)

Де В^н_п — чисті фінансові активи держави в п-иу році;

ВІ-1 — чисті фінансові активи в (п - 1)-му році;

г — проценти з чистих фінансових активів В£_пЛ попе­реднього року;

Т_п — податки в п.-му році;

Тг_п — трансферти в п.-му році;

державні споживчі витрати в п-му році;

Іп — державні інвестиційні витрати в л-му році.

Чисті фінансові активи дорівнюють різниці між валови­ми фінансовими активами і золотовалютними резервами.

Бюджетне обмеження можна записати й іншим спосо­бом, через чистий державний борг:

Л* = К _л + гБІ-і + СІ + Іі + Т_п, (9)

де — державний борг в п.-му році;

державний борг в (л-І)-му році;

г — проценти з боргу в (а-І)-му році.

Виникає проблема теоретичного осмислення необхідно­сті, концептуальних засад та механізмів балансування дер­жавного бюджету.

Американські підручники з макроекономіки описують закон Гремма — Радмена — Холлінга (ГРХ), який носить ім’я трьох авторів, які ініціювали його прийняття Конгре­сом США у другій половині 80-х рр. XX ст.

Зміст закону ГРХ полягає в потребі збалансованості державного бюджету та здійсненні надзвичайного контро­лю за його дефіцитом. Причиною прийняття цього закону було те, що президент США Р. Рейган з початку 80-х рр. проводив політику лібералізації оподаткування, зміст якої полягав у зменшенні ставок оподаткування. У 1985 р. він наполягав на подальшому зниженні цих ставок. Це, звісно, зменшувало податкові надходження до бюджету. Щоб зба­лансувати бюджет, необхідно було зменшувати витрати (за виключенням витрат на розвиток ВПК). Домогтися цього можна було тільки шляхом скорочення витрат на вирішен­ня соціальних проблем. Конгрес не погоджувався з такою політикою президента. Відмова від скорочення соціальних трансфертів призвела б до зростання бюджетного дефіци­ту та державного боргу.

Згідно з законом ГРХ бюджетний дефіцит мав з часом скорочуватись і зникнути до 1993 р. На кінець 1994 р. бю­джет мав стати збалансованим. Цей закон вимагав скоро­чення усіх видів витрат (за виключенням ситуації, коли економіка перебуває у фазі рецесії), якщо дефіцит виходи­тиме за межі визначених законом контрольних цифр. Як­що прогнози показують, що дефіцит бюджету буде переви­щувати запланований обсяг, то необхідно зменшувати ви­трати. Половина суми, на яку вони (витрати) мають ско­ротитися, забезпечується за рахунок витрат на оборону (за винятком ситуації, коли президент приймає рішення цих витрат не змінювати), а друга половина — за рахунок ско­рочення витрат за іншими статтями, окрім тих, що звіль­няються від скорочення (витрати на соцстрах, процентні платежі, деякі програми допомоги найбільш вразливим верствам населення).

Якщо обсяг бюджетного дефіциту настільки значний, що його покриття вимагає скорочення витрат для реалі­зації низки програм, то вірогідна політична криза. Щоб її уникнути, Конгрес і президент намагаються погодити бю­джет. У такому випадку вдаються до продажу активів, які стають важливою статтею поповнення бюджету.

В науковій економічній літературі відомі такі концепції балансування державного бюджету:

а) щорічного балансування;

б) циклічного балансування;

в) функціональних фінансів.

Концепція щорічного балансування бюджету ґрун­тується на таких засадах:

економічні суб’єкти діють завжди раціонально і адек­ватно оцінюють як поточні, так і майбутні події;

будь-які борги мають бути повернені;

приріст боргів держави у поточному періоді зумов­лює приріст податків у майбутньому, оскільки іншого (від­мінного від податків) доходу держава не має.

Цю концепцію називають рікардіанською. Вона була панівною аж до XX ст. Щорічне балансування бюджету було обов’язковим. І тільки війни, тривалий голод у зв’язку з неврожайними роками та руйнівні стихійні лиха змушу­вали уряди перевищувати витрати над доходами за раху­нок запозичень.

Бюджетне обмеження за цією концепцією має вигляд: ^то ^{= +с}* ^+Л:І+Т’

де Т₀ — поточні податкові надходження;

Т_г — майбутні податкові надходження;

Єо та Є* — поточні та майбутні витрати держави;

—— дисконтний коефіцієнт.

1 +1

Концепція щорічного балансування бюджету заперечує стабілізаційний вплив фіскальної політики на економіку. Згідно з цією концепцією зростання державних витрат не стимулює збільшення сукупного попиту через ефект витіс­нення, а зниження податків призводить не до підвищення споживчих витрат домогосподарств, а до зростання за­ощаджень у зв’язку з очікуванням збільшення податків у майбутньому.

Концепція циклічного балансування бюджету ґрун­тується на таких засадах: бюджет є важливим інструмен­том політики держави і тому дефіцити в періоди зменшення обсягів національного виробництва стимулюють сукуп­ний попит, а в період стрімкого збільшення виробництва (бюджетний надлишок (профіцит)) стримують зро­стання сукупного попиту, упереджаючи бум.

Ця концепція визнає необхідність балансування бю­джету в ході економічного циклу. Вважають, що така по­літика дає можливість згладити амплітуду циклічних ко­ливань на ЗО—35 %.

Концепція функціональних фінансів ґрунтується на таких засадах:

головним завданням держави є стабілізація економі­ки, а не збалансування бюджету;

державного боргу не слід остерігатися, якщо є дові­ра до держави та чітко працює фінансова система.

Пояснюється сказане тим, що:

державний борг не обов’язково повертати, оскільки обсяг цінних паперів держави зростає і їх купують прак­тично всі інвестори, тому його можна реінвестувати;

держава може збільшити грошову масу для зменшен­ня боргового тягара;

держава може підвищити податки для збільшення доходів бюджету.

Концепція функціональних фінансів сьогодні є теоре­тичною основою фіскальної політики багатьох країн світу. Але на розгляд виноситься те саме питання: якої межі мо­же сягнути бюджетний дефіцит і державний борг, не за­грожуючи економічній стабільності? Безумовним є факт, що державний борг є небезпечним для держави, якщо процентні виплати настільки значні, що спричиняють зро­стання бюджетного дефіциту.

У зв’язку зі сказаним виникає потреба розглянути про­блему державного боргу ретельніше.

ДЕРЖАВНИЙ БОРГ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА НАЦІОНАЛЬНУ ЕКОНОМШУ

Державний (урядовий) борг (Б⁹) — це нагромадже­на урядом сума запозичень для фінансування дефі­цитів державних бюджетів.

Із визначення випливає, що між бюджетним дефіцитом і державним боргом існує зв’язок, що має двобічну дію:

з одного боку, бюджетний дефіцит формує борг дер­жави;

з іншого обслуговування боргу вимагає додаткових витрат бюджету і часто зумовлює зростання бюджетного дефіциту.

Державний борг може набувати різних форм.

Залежно від суб'єктів кредитних відносин розріз­няють:

внутрішній борг перед юридичними і фізичними осо­бами власної країни;

зовнішній борг перед іноземними країнами в особі міжнародних фінансових організацій, урядів іноземних країн та іноземних приватних осіб і організацій.

Залежно від структури боргових зобов’язань виді­ляють:

монетизований борг, який складається з боргів, опо­середкованих кредитними стосунками держави з банками;

немонетизований, який включає:

заборгованість держави з державних замовлень та надання послуг державним установам;

заборгованість держави з виплат заробітної плати бю­джетному сектору економіки;

заборгованість з виплати соціальних трансфертів (пен­сій, стипендій, допомог тощо).

Вплив державного боргу на економіку може бути пози­тивним і негативним.

У фазі зменшення виробництва державні запозичення через подальші витрати з них стимулюють зростання су­купного попиту, збільшують рівень зайнятості та рівень до­ходів населення, стимулюють економічне зростання, отже, позитивно впливають на економіку.

Негативні наслідки державного боргу пов’язані з ви­тісненням приватного капіталу з інвестиційного процесу, що обмежує економічне зростання, спричиняє перерозподіл доходів на користь власників облігацій, зменшує обсяг спо­живчого попиту, збільшенням податків для обслуговуван­ня державного боргу, перекладанням відповідальності за погашення боргових зобов’язань держави на майбутні по­коління.

Управління державним боргом передбачає:

вивчення кон’юнктури на ринку позикового капіталу;

випуск та розміщення нових боргових зобов’язань;

погашення своїх боргових зобов’язань;

виплату позиковох процентів;

зміну позикових процентних ставок;

анулювання боргу (у випадку фінансової неспромож­ності держави).

Випуск та розміщення нових боргових зобов’язань для розрахунку за старі борги називають рефінансуванням боргу.

Для оцінки безпеки (чи небезпеки) подальшого зростан­ня державного боргу важливо знати:

а) на що спрямовуються запозичені кошти. Якщо вони використовуються на погашення боргів уряду, небезпека такого боргу значно вища, ніж за умови, що запозичення інвестуються в економічні проекти;

б) співвідношення реальної процентної ставки на обслу­говування боргу і приріст обсягу реального ВВП від цих запозичень.

Наприклад, якщо позика дорівнює 1000 млн грн, річна процентна ставка становить 8 %, а щорічний приріст ВВП від інвестицій запозиченого капіталу — 300 млн грн, то щорічні процентні виплати будуть дорівнювати 80 млн грн

ґ 1000 - 8% ^

—^00%— • Різниця між приростом ВВП і сплатою про­центів буде становити 220 млн грн (300 - 80). Це і буде ресурс для повернення боргу. Приблизно через 4,5 роки

'1000 220 борг окупиться.

Якщо ж процентні виплати за борговими зобов’язання­ми будуть перевищувати приріст ВВП від його використан­ня, спостерігатиметься посилення боргового тягаря. Якщо приріст ВВП дорівнюватиме сумі процентних платежів за борг, спостерігатиметься самовідтворення боргу (відсутність джерела погашення боргу). Зрозуміло, що перший випадок є безпечний, а два інших несуть у собі небезпеку.

На умови погашення державного боргу впливають такі чинники:

зміна курсу національної валюти до долара СІНА за зобов’язаннями зовнішнього боргу в доларовому еквіваленті.

Якщо, приміром, фактичний курс гривні до долара виявить­ся нижчим, ніж було враховано при затвердженні бюджету, спостерігатиметься економія коштів з обслуговування боргу;

зміна процентних ставок за користування іноземни­ми кредитами, якщо обслуговування кредиту здійснюється за плаваючою процентною ставкою;

частка суми заборгованості, яка сплачується за пла­ваючою процентною ставкою;

рівень процента за облігаціями внутрішньої держав­ної позики (ОВДП) та ін.

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ГРОШОВО-КРЕДИТНИХ ТА ФІСКАЛЬНИХ МЕТОДІВ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Для здійснення ефективної стабілізаційної політики дер­жави надзвичайно важливою є проблема узгодженості фіс­кальних та монетарних засобів і механізмів впливу на економіку.

Дієвість поєднання монетарних і фіскальних інструмен­тів ускладнюється тим, що, по-перше, вона залежить від загального стану національної економіки. Наприклад, класична стимулююча політика, зміст якої полягає у здій­сненні фіскальної та монетарної експансії, є ефективною для країн з розвиненою ринковою економікою. Для пост­радянських трансформаційних економік грошова експан­сія призводила до короткострокового незначного пожвав­лення виробництва, а потім — до інфляційних очікувань, зростання інфляції та падіння реальних обсягів виробниц­тва. Пояснюється така реакція пострадянських (зокрема, української) економік тим, що в них:

а) значна частка грошової маси перебуває за межами банківської системи;

б) досить малий грошовий мультиплікатор;

в) мізерна частка довгострокових депозитів, немає на­лагодженого передавального грошового механізму, ефек­тивна дія якого вимагає розвиненої стабільної банківської системи, розвиненого фондового ринку та ринку держав­них цінних паперів.

По-друге, вона (дієвість) вимагає узгодженого, одно- спрямованого використання фіскальних і монетарних ін­струментів. Наприклад, якщо метою економічної стабілі­заційної політики є контроль-приборкання інфляції, то слід застосовувати не тільки контроль за грошовою ма­сою і валютним курсом, а й діяти у напрямку мінімізації бюджетного дефіциту.

Якщо грошова політика буде стимулюючою, а фіскаль­на — обмежувальною (стримуючою), то можна не мати ніякого ефекту від здійснення такої політики з погляду її впливу на макроекономічну ситуацію, а можна мати негативний або досить слабкий позитивний ефект (че­рез взаємопогашення результатів дії фіскальної політики результатами монетарної і навпаки).

По-третє, вдале поєднання фіскальних і монетарних засобів впливу на економіку ускладнюється відкритістю економічних систем, що посилює вплив міжнародних збу­рень сукупного попиту, що, зрештою, може звести нанівець результати національної фіскальної і монетарної політи­ки. Докладніше ця проблема буде розглядатись у наступній темі. Зараз зосередимо увагу на впливі узгодженої (чи не- узгодженої) монетарної та фіскальної політики на еконо­міку без урахування впливу “іншого світу”.

Фіскальна політика за своїм функціональним призна­ченням повинна впливати на сукупний попит шляхом ви­лучення частини грошового потоку через оподаткування та його перерозподіл через бюджетну систему для досягнення загальнодержавних економічних цілей.

Монетарна політика покликана реалізовувати ті самі цілі, але іншими засобами: зміною кількості грошей в обі­гу та/або їх ціни.

Зобразимо схематично взаємозв’язок фіскальних і мо­нетарних важелів у механізмі реалізації економічної полі­тики (рис. 15.9).

Маніпулювання податками, їх видами, кількістю, по­датковими ставками, способами справляння податків тощо впливають на умови функціонування підприємницького се-

Рис. 15.9. Взаємозв’язок фіскальних і монетарних засобів впливу на економіку

ктору, його інвестиційну активність, а також на рівень доходів домогосподарств та розподіл доходу після оподат­кування (Кй) на споживання (С) і заощадження (£).

Маніпулювання бюджетом, його величиною, принципа­ми формування і т. ін. формує систему державних пріори­тетів, а також характер економічного середовища (дефіцит- но-інфляційного чи профіцитно-дефляційного), що безпо­середньо впливає на поведінку всіх економічних суб’єктів.

Монетарна політика тісно пов’язана з фіскальною не тільки через вплив па одній й ті самі цілі. Значною мірою монетарна політика впливає на ступінь наповнення бюджету грошовими засобами. Водночас податково-бю­джетна сфера впливає на грошово-кредитну.

Впливаючи на грошову масу та процентну ставку, держава впливає на загальний обсяг виробництва (за кейн- сіанською концепцією) та на рівень цін (за неокласичною і кейнсіанською концепціями). Ціна грошей (процент за кредитами) впливає на інвестиційну активність приватно­го (підприємницького) сектору, на обсяги національного виробництва, а отже, і на величину доходів та величину податкових надходжень і розмір бюджету.

Отже, ми розглянули вилив монетарної політики на бюджетно-податкову. Тепер з’ясуємо, як бюджетно-подат­кова політика впливає на монетарну.

Зміна податкового навантаження на економічних су­б’єктів призводить до зміни обсягу національного вироб­ництва і доходу, впливає на рівень податкових надходжень до бюджету та на величину бюджету, що, в свою чергу, впливає на величину сукупного попиту, кількість грошей в обігу та, відповідно, ціну самих грошей. Формуючи дефі­цитний чи профіцитний бюджет, держава впливає на обсяг сукупного попиту, і розвиток економіки здійснюєть­ся за запланованим сценарієм.

Наприкінці 70-х рр. представники теорії “економіки пропозиції” заявили про те, що фіскальна та монетар­на політика повинні спрямовуватись на стимулювання обсягу потенційного виробництва, що виявляється у зміщенні кривої довгострокової сукупної пропозиції пра­воруч (рис. 15.10).

Рис. 15.10. Графічна модель “економіки пропозиції”

Нехай економіка розміщена в точці £'_ь якій відповідає обсяг виробництва фі, та рівень цін Р\. Зростання ділової активності зміщує криву сукупного попиту від АІ)! до АІ>2, а нова рівновага встановлюється в точці Е\. їй відповідає такий самий обсяг виробництва <?і, але за вищого рівня цін Рг- За цих умов уряд може використати важелі фіскальної та монетарної політики для стимулювання зростання потен­ційного обсягу виробництва для того, щоб рівновага була встановлена в точці Е₂, якій відповідає більший потенцій­ний обсяг національного виробництва фг за незмінного рівня цін Рі

Для такого зміщення кривої сукупної пропозиції від Аві до АБг необхідні певні дії уряду:

зниження податків на бізнес та індивідуальні дохо­ди домогосподарств, що пожвавить ділову активність;

здійснення грошової емісії в межах очікуваного рівня потенційного обсягу національного виробництва.

Аргументують свою позицію прихильники цієї теорії так. Зниження індивідуальних прямих податків на доходи домогосподарств, як ми вже згадували, вплине на збільшен­ня пропозиції праці. Це приведе до підвищення доходів, а тому і до збільшення заощаджень та інвестицій, що вияви­ться у зростанні виробничих потужностей та обсягів націо­нального виробництва.

Зниження ставок з оподаткування підприємницького сектору теж позитивно вплине на ділову активність. Усе це зумовить зміщення кривої Ай праворуч. Така політи­ка є бажаною, оскільки вона приводить водночас і до зро­стання обсягів виробництва, і до зменшення інфляції.

641

Ця теоретична концепція була застосована в США в 80-ті рр. XX ст. Наслідком її виявилось одночасне пожвав­лення економіки, зростання зайнятості та зниження ін­фляції, хоча слід зазначити, що темпи приросту природ­ного обсягу виробництва у 80-ті рр. були нижчими, ніж у 60—70-ті рр. Крім того, зменшення податків не тільки не привело до зростання заощаджень, а навпаки, їх частка зменшилась. Сказане дає підстави стверджувати, що про­гнозувати поведінку економічних суб’єктів з високою віро­гідністю досить складно.

Макроекомоміка

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Основні ПОНЯТТЯ

Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори. Бюджетна система: дво- і трирівнева. Види бюджетного дефіциту: відкритий і прихо­ваний, вимушений і свідомий, активний і пасивний. Види фіскаль­ної політики. Витрати на споживання в державному секторі. Дер­жавне бюджетне обмеження. Державний борг: внутрішній і зов­нішній, монетизований і немонєтизований. Державний бюджет: фактичний, структурний, циклічний. Державні витрати: поточні

і капітальні. Державні закупівлі товарів та послуг. Державні інве­стиції. Державні позики. Джерела фінансування бюджетного де­фіциту. Джерела фіскальних доходів. Джерело оподаткування. Дис­креційна фіскальна політика. Ефект витіснення. Закон Грємма — Радмена — Холлінга (ГРХ). Концепції балансування державного бюджету: щорічного, циклічного, функціональних фінансів. Кри­ва Лаффера. Маніпулювання бюджетом. Маніпулювання податка­ми. Методи оподаткування: прогресивне, пропорційне, регресивне. Мультиплікатор державних витрат. Мультиплікатор податків. Мультиплікатор соціальних трансфертів. Недискриційна (автома­тична) фіскальна політика. Непрямі податки. Об’єкт оподаткуван­ня. Обмежувальна (стримуюча) фіскальна політика (фіскальна ре­стрикція). Податки. Податкова ставка: середня, гранична, нульо­ва, пільгова. Принципи побудови оптимальної податкової систе­ми. Проценти за державними боргами. Прямі податки. Рефінан­сування боргу. Стан державного бюджету: збалансований, дефіцит­ний, профіцитний. Стимулююча фіскальна політика (фіскальна експансія). Теорія “економіки пропозиції”. Трансферти приватно­му сектору. Управління державним боргом. Фіскальна політика. Фіскальні доходи. Функції податків.

Контрольні запитання і завдання

Назвіть найзагальніші показники активності держави та розкрийте їх зміст.

Дайте визначення фіскальної політики та назвіть її види за різними критеріями класифікації.

З. Розкрийте зміст і структуру автоматичних стабілізаторів фіскальної політики.

А. Дайте визначення бюджетної системи та розкрийтеїі особ­ливості для унітарних і федеральних держав.

У чому полягає зміст і структура бюджетної системи України?

Розкрийте зміст і структуру дискреційних стабілізаторів. Який із дискреційних стабілізаторів використовують для бороть­би зі спадом виробництва?

Розкрийте зміст та взаємозв’язок між фактичним, струк­турним і циклічним бюджетним дефіцитами.

Дайте визначення поняття “фіскальні доходи держави".

На яких засадах ґрунтується оптимальна податкова система?

Назвіть використовувані фіскальною політикою методи опо­даткування та розкрийтеїх зміст.

На які макроекономічні явища впливає держава в процесі реа­лізації фіскальної політики через прямі податки і на які — через непрямі?

Побудуйте графік та поясніть механізм впливу прямих по­датків на обсяг виробництва і доходу в економіці.

Побудуйте графік та поясніть механізм впливу непрямих податків на обсяг виробництва і доходу.

Побудуйте криву Лаффера. Які закономірності в економіці вона відображає? Поясніть їх причину і механізм.

Дайте визначення категорії “державні витрати”, розкрий­те структуру та економічний зміст державних витрат.

Побудуйте графік і поясніть механізм впливу державних закупок на обсяг виробництва і доходу.

Розкрийте зміст мультиплікаторів фіскальної політики (державних закупок, податків та соціальних трансфертів) на об­сяг виробництва і доходу.

Який із фіскальних мультиплікаторів справляє найсильні- ший вплив на економіку? Доведіть це математи чно.

Які концепції балансування державного бюджету ви знає­те? Розкрийте їх зміст. Яка концепція є панівною в сучасних умо­вах? Чому?

Назвіть причини дефіциту державного бюджету. Які захо ди може запровадити уряд для зниження бюджетного дефіциту?

Які види бюджетного дефіциту ви знаєте?

2. Дайте визна чення державного бюджетного обмеження. Який математичний та економічний зміст бюджетного обмеження?

Розкрийте зміст закону Гремма — Радмена — Холлінга(ГРХ).

Дайте визначення державного боргу. Розкрийте його причи­ни, зміст, структуру та наслідки дляекопоміки.

Як можна оцінити, чи безпечним ( небезпечним ) є подальше зростання державного боргу?

Поясніть, чому уряд повинен розробляти економічну по­літику з урахуванням взаємозв’язку грошово-кредитних і фіскаль­них методів?

Розкрийте зміст і механізм взаємодії фіскальних і монетар­них засобів впливу на економіку.

Розкрийте зміст теорії “економіки пропозиції’. Побудуй­те графік та розкрийте механізм впливу уряду на економіку шля­хом стимулювання зростання потенційного обсягу виробництва. Які переваги і недоліки властиві цій моделі?

Рекомендована література

Агапова Т.А., Серегина С.Ф. Макроэкономика: Учебник. — М.: МГУ: Дело и Сервис, 2000. — С. 110—123.

Базилевич БД., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Навч. иосіб.

K.: Атіка, 2002. — C. 170—196.

Економічна теорія. Макро- і мікроекономіка / За ред. 3. Вата- манюкаіС. Панчишина. — K.: Альтернативи, 2001. —С. 327—343.

Ивашковский С.Н. Макроэкономика: Учебник. — М.: Дело, 2000. — C. 188—203.

Макконнелл К.Р.,Брю СЛ. Макроекономіка. — JI.: Просвіта,

— C. 290—312; 451—468.

Макроэкономика: Учебник / Общ. ред. Л.С. Тарасевича. — СПб.: Экон. шк., 1994. — С. 250—259.

Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник / Зазаг. ред. С. Будаговської. — K.: Основи, 1998. — С. 305—320.

ПанчишинС.Макроекономіка. —K.: Либідь, 2001. — С. 402— 434.

Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г. Панчен­ко, Е.М. Лібановата ін.; За ред. В.М. Гейця. — K.: Вищашк., 2003.

Р. 21, 23.

Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика. — K.: Таксон, 2004. — С. 164—205.

Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. — K.: КНЕУ, 2005. — С. 291—320.

Сакс ДжД., Ларреп Ф.Б. Макроэкономика. Глобальный под­ход: Пер. с англ. — М.: Дело, 1996. — С. 254—325; 364—383; 405— 412.

Самюелсон П.Л., Нордгауз В.Д. Макроекономіка: Пер. з англ.

К.: Основи, 1995. — С. 213—231; 387—412.