18. Європейська конвенція з прав людини (1950).

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод прийнята з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини.

Конвенція була учинена в Римі 4 листопада 1950 року та вступила в силу в 1953. Після її ухвалення було створено два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59). Конвенція забороняє: Катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження; Рабство і примусову працю; Дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції; Покарання без закону. Ратифікація Конвенції Україною. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Європейську Конвенцію. Вступила в дію конвенція лише в січні 2001 року (оприлюднена).

Стаття 1- зобов’язання поважати права людини; 2 – право на життя; 3 – заборона катування; 4 – заборона рабства і примусової праці; 5 – право на свободу та особисту недоторканість; 6 – право на справедливий суд; 7 – ніякого покарання без закону; 8 – право на повагу до приватного і сімейного життя; 9 – свобода думки, совісті і релігії; 10 – свобода вираження поглядів; 11 – свобода зібрань і обєднань; 12 – право на шлюб; 13 – право на ефективний засіб юридичного захисту; 14 – заборона дискримінації; 15 – відступ від зобовязень під час надзвичайних ситуацій; 16 – обмеження політичної діяльності іноземців; 17 – заборона зловживаня правилами; 18 – межі застосування обмежень прав.

19. Європейська конвенція з прав людини в контексті журналістсько діяльності.

Найважливішою є 10 стаття Європейської конвенції(свобода вираження поглядів). З положень статті 10 Конвенції можна зробити кілька важливих висновків. Передусім слід зазначити, що свобода масової інфо виступає тут у формі свободи вираження думок, і ця свобода в загальному плані є правилом, а втручання держави в її реалізацію – винятком. Причому можливість стручання не означає необхідність стручання. Якщо демократичне суспільство не відчуває потреби в обмеженні тих або інших форм свободи вираження думок, то держава не зобов’язана що-небудь здійснювати в цьому напрямку. Для правомірного стручання держави у сферу свободи вираження думок, по-перше, повинна бути законодавча база. По-друге, основою для втручання можуть бути лише ті підстави, які переліченя в пункті 2 статті 10. Зокрема, йдеться про обмеження свободи вираження думок, що може бути предметом таких формальностей, умов, обмеженнь або санкцій, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. По-третє, - і це найголовніше – втручання повинне бути відповідним до потреб саме демократичного, а не авторитарного чи тоталітарного суспільства.