28 Психологічні механізми саморегуляції як феномену самосвідомості.

Саморегуляція – визначається як один з універсальних принципів існування організму , що здійснюється на різних рівнях його функціонування .Суть психічної саморегуляції – здатність керування власними діями та станами, яка теж виявляється на різних рівнях. Існує думка, що мозок функціонує як динамічна система комбінованого типу , в якій процеси регулювання поєднуються з процесами управління. При цьому регуляція більш повязана з І про внутр стан організму й визначає процеси у відносно закритій частині системи. У саморегуляції функціональних систем яскраво виявляється єдність психічних процесів і станів. У здійсненні саморегуляції сприймання, памяті , мислення, уяви великого значення набувають стан мозку «до початку діяння (фоновий рівень) та вихідний рівень при входженні у роботу. Отже, зовнішній контур значною мірою залежить від внутрішнього контуру а разом вони складають основу доцільної поведінки людини» Конопкін .

Згідно з системним підходом саморегуляція – багаторівневе, полі функціональне явище;вона включає і психомоторну і когнітивну і комунікативну сфери людини , виражається в перебігу цілісної поведінки , діяльності , а також у взаєминах людей.Процес само регул зумовлю як природними особливостями, зокрема емоційністю, так і особистісними властивостями (характер , спрямованість, ідеали).

Саморегуляція тісно пов'язана з таким емоційним компонентом самосвідомості, як відношення до себе, самоповага і самооцінка. Самооцінка - результат інтеграційної роботи у сфері самопізнання з одного боку, і у сфері емоційно-ціннісних самовідносин, з іншою. Самооцінка - непостійний конструкт, вона постійно видозмінюється, удосконалюючись. Самооцінка обумовлена поєднанням знання про себе і світогляду, норм і цінностей, властивих людині. Саме самооцінка виконує функцію регуляції поведінки і діяльності, оскільки вона може співвідносити потрібності і домагання людини і його можливості. самооцінка = домагання / можливості. Самооцінка є "стрижнем" саморегуляції на всіх етапах її здійснення, включається в структуру мотивації, визначає спрямованість саморегулювання, вибирання засобів і впливає на інтерпретацію досягнутого ефекту поведінки. Достатньо високий рівень розвитку саморегулювання поведінки, який об'єктивно виражається в тонкості, диференційованої і адекватності всіх усвідомлених поведінкових реакцій, вчинків, вербальних проявів, відповідає зрілому стану розвитку самосвідомості в цілому: адекватній самооцінці, а також орієнтації на самооцінку, а не на оцінку іншими. Самооцінка - на початкових етапах результат інтеріорізації оцінки себе іншими - згодом емансипується від оцінок тих, що оточують і все більш набуває значення внутрішнього регулятора поведінки. Можна виділити 2 рівні саморегулювання: 1. Тактичний - саморегулювання, що має чіткі часові межі, здійснюється в процесі конкретного поведінкового акту; 2. Стратегічний - цей рівень скоріше можна назвати самоорганізацією - процес, розтягнутий в часі, забезпечує координацію всієї особи в цілому, пов'язаний з плануванням особових змін, з самовихованням особи. Цей процес також забезпечує супідрядність мотивів впродовж всього життя, побудова ієрархії мотивів і рішення конфліктів між індивідними і соціальними мотивами і мотивами духовними, індивідуальними на користь останніх.

29 Аналіз основних феноменів самосвідомості. Развитие самосознания человека неразрывно связано с процессом самопознания как процесса наполнения самосознания содержанием, связывающим человека с другими людьми, с культурой и обществом в целом, процесс, происходящий внутри реального общения и благодаря ему, в рамках жизнедеятельности субъекта и его специфических деятельностей. Феномены самопознания касаются вопроса о том, как происходит самопознание, в том числе и того, что уже усвоено или присвоено, превращено в “Я” субъекта и в его личность, и какие формы приобретают результаты этого процесса в самосознании. Р.Бернс, один из ведущих английских ученых в области психологии, серьезно занимавшийся вопросами самосознания , так определяет это понятие: “ Я-концепция - это совокупность всех представлений человека о самом себе, сопряженная с их оценкой. Описательную составляющую Я-концепции часто называют образом Я или картиной Я. Составляющую, связанную с отношением к себе или к отдельным своим качествам, называют самооценкой или принятием себя. Я-концепция, в сущности, определяет не просто то, что собой представляет индивид, но и то, что он о себе думает, как смотрит на свое деятельное начало и возможности развития в будущем”. Как мы видим из определения Р.Бернса, в Я-концепции выделяются описательная и оценочная составляющие, что позволяет рассматривать Я-концепцию как совокупность установок, направленных на себя. В большинстве определений установки подчеркиваются три главных элемента: 1. Убеждение, которое может быть как обоснованным, так и необоснованным (когнитивная составляющая установки). 2. Эмоциональное отношение к этому убеждению (эмоционально-оценочная составляющая). Соответствующая реакция, которая, в частности, может выражаться в поведении (поведенческая составляющая).Применительно к Я-концепции эти три элемента установки конкретизируются следующим образом : 1. Образ Я - представления индивида о самом себе. 2. Самооценка - аффективная оценка этого представления, которая может обладать различной интенсивностью, поскольку конкретные черты образа Я могут вызывать более или менее сильные эмоции, связанные с их принятием или осуждением. 3. Потенциальная поведенческая реакция , то есть те конкретные действия, которые могут быть вызваны образом Я и самооценкой.