1. Комунікаційна приватність

Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), чіткий строк, протягом якого здійснюється зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність.[2]

Публічні особи неодноразово протягом 2007 року заявляли, що їх прослуховують, наприклад, Луценко[3], члени ЦВК від коаліції[4] тощо.

5 лютого 2007 року заступником Генерального прокурора України В. Пшонкою було порушено кримінальну справу за фактом порушення таємниці телефонної розмови Голови Верховної Ради України О. Мороза з Послом Великобританії, розшифровка якої публікувалася в січні 2007 року в мережі Інтернет. Проведення досудового слідства в цій кримінальній справі доручено прокуратурі м. Києва.[5] У цих діях було звинувачено СБУ, яка такі обвинувачення категорично спростувала.[6]

23 лютого 2007 року тодішній Міністр внутрішніх справ В. Цушко повідомив, що під час перевірки наявності спеціальних комплексів для прослуховування ліній зв’язку, мобільних телефонів і комплексів для встановлення місцезнаходження власників мобільних телефонів у будь-який проміжок часу, з`ясувалося, що МВС купило за рахунок державних коштів лише 9 таких комплексів, а в СБУ передано 17. «Це, – за словами В.Цушка, – свідчить про можливе використання для закупівлі спецтехніки з якихось інших джерел фінансування, крім коштів Державного бюджету. А звідси також можливість несанкціонованої закупівлі і використання таких комплексів у тому числі в інтересах окремих політичних сил або комерційних структур. З цих питань ми проводимо внутрішнє розслідування»[7].

Згодом, за словами заступника міністра МВС, начальника кримінальної міліції Микола Куп’янського, під час проведення інвентаризації в одному з оперативних підрозділів МВС була виявлена ще одна незареєстрована система для перехоплення сигналу мобільного зв’язку, хоча такі системи прослуховування, згідно з указом Президента, мали бути передані в СБУ.[8]

Згодом, у вересні 2007 року В. Наливайченко стверджував про 3 випадки викриття незаконних структур, які використовували обладнання, що можна купити за кордоном, і займалися прослуховуванням. В одному з випадків ішлося про 60 тисяч розмов. Серед учасників записів: керівники облдержадміністрацій, керівники обласних управлінь міліції, ті, хто має відношення до вирішення земельних питань. Він також зауважив, що в регіонах України працює ще три-чотири спеціальні комплекси для такого прослуховування, і кілька у Києві. [9]

17 вересня 2007 року Чернігівський жіночий правозахисний центр направив на адресу Генеральної прокуратури України звернення про те, що в Державному департаменті України з питань виконання покарань (ДДУПВП) діє низка наказів, положення яких порушують права і законні інтереси засуджених, у тому числі право на приватність.[10]

Зверталась увага на те, що Правилами внутрішнього розпорядку[11] передбачається вилучення листів, виконаних тайнописом, шифром або із застосуванням інших умовностей, а також тих, що містять відомості, які не підлягають розголошенню, і що вони адресату не надсилалися, засудженому не вручалися, а вилучалися і знищувалися. Таким чином, на думку Валентини Бадири, представниці Чернігівського жіночого правозахисного центру, це обмежує право засудженого на листування, оскільки раніше засуджений хоча б повідомлявся про вилучення, а тепер є багато можливостей для зловживань, які неможливо оскаржити..

Також в зверненні жіночого правозахисного центру зверталася увага на невідповідність законодавству нового порядку[12] перегляду кореспонденції, що порушує норми, котрими забороняється переглядати листи, спрямовані до омбудсмена, Європейського суду з прав людини чи інших міжнародних організацій, учасницею яких є Україна, а також прокурорам [13].

Згодом це звернення було спрямовано прокуратурою до ДДУПВП, з якого надійшла відповідь про те, що згадані положення не суперечать чинному законодавству та Конвенції про захист прав людини.

У грудні 2007 року Чернігівський жіночий правозахисний центр звернувся також до Мін’юсту України з проханням розглянути відповідність вищезгаданих нормативно-правових актів ДДУПВП національному законодавству та міжнародним стандартам. У січні 2008 року з Міністерства юстиції надійшла відповідь, в якій повідомлялося про те, що завершується робота щодо внесення змін до Наказів №275 та №13.[14]

У грудні 2007 року Прокуратура Чернігівської області порушила кримінальну справу проти депутата місцевої ради, який підозрювався в організації прослуховування телефонних розмов. Згідно з повідомленням прокурора області Анатолія Василевського, у ході розслідування порушеної в серпні 2007 року кримінальної справи за фактами незаконного використання спеціальних технічних засобів для негласного отримання інформації та порушення таємниці телефонних розмов 11 грудня порушено кримінальну справу стосовно особи, причетної до організації вчинення цих злочинів.[15]

26 вересня 2007 року Кабінет міністрів ухвалив постанову №1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації».[16]

У цьому Порядку визначається процедура отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, зокрема, на негласне проникнення до житла чи іншого володіння особи, застосування технічних засобів добування інформації, зняття її з каналів зв'язку, установлення контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією особи, а також використання інформації, добутої під час здійснення заходів.

Однак, ані постанова Кабінету Міністрів №1169, ані Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» не містять переліку таких заходів, які тимчасово обмежують права людини.

Прийняття такої постанови фактично легалізує слабко контрольоване таємне спостереження, надаючи правоохоронним органам необмежений доступ до особистої інформації.

За європейськими стандартами подання на доступ до приватної інформації повинно бути достатньо обґрунтованим. У ньому вказуються обставини справи та пояснюється чому лише таким способом можна отримати потрібні відомості. У той же час, після закриття кримінальної справи або передачі її до суду, людину повідомляють про те, що за нею велося спостереження. Це дозволяє оскаржувати дії правоохоронних органів у суді. Крім того, повинен існувати незалежний контроль за цією діяльністю (зазвичай, з боку омбудсмена). Проте нічого з переліченого в Україні немає.

Слід зазначити, що обмеження прав можливе лише на основі закону. Однак, власне, саме підзаконним актом фактично розширюються можливості для правоохоронних органів обмежувати права людини.

Так, подання за підписом керівника оперативного підрозділу або його заступника вноситься на розгляд голови апеляційного суду області, м. Києва та м. Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим або уповноваженого ним заступника за місцем провадження справи. Відповідно, про видачу дозволу чи відмову в його видачі керівник підрозділу або його заступник повідомляє протягом доби прокуророві, який здійснює нагляд за дотриманням закону органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність.

Таким чином, Порядок, затверджений Урядом, не узгоджується із статтею 97 КПК («проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно-розшукових заходів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника»), і дозволяє отримати постанову суду, без попереднього погодження з прокурором, який здійснює нагляд за дотриманням законодавства відповідним оперативним підрозділом.

У цій ситуації деякі адвокати рекомендують дотримуватися «презумпції незаконності» дій працівників оперативних підрозділів та негайно спрямовувати скарги на їх дії до органів прокуратури, яка здійснює прокурорський нагляд за цими підрозділами.[17]

У жовтні 2007 року Інтернет Асоціація України заявила про вимогу до Президента призупинити дію постанови Кабінету Міністрів від 26 вересня «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання інформації» і направила відповідні листи про незаконність та необхідність негайного скасування даної постанови КМУ до Міністерства юстиції, Державного комітету України з питань підприємництва, Генеральної прокуратури, Верховного Суду, Кабінету Міністрів, Уповноваженого з прав людини, а також відкритого листа до Президента.

Згодом, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова спрямувала подання Прем'єр-міністру України Вікторові Януковичу з вимогою скасувати згадану постанову КМУ № 1169 від 26 вересня 2007 року. На її думку, постанова суперечить як національному законодавству, так і статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини. Вона вважає, що якщо у вищенаведених законодавчих актах уряд вбачає певні прогалини з питань, про які йдеться у зазначеному Порядку, то ці недоліки можна усунути лише шляхом внесення до Верховної Ради України відповідних законодавчих пропозицій.[18]

Натомість, Міністерство юстиції відкинуло ці заперечення, надавши розгорнутий коментар щодо застережень до цієї постанови. Більше того, Мін’юст стверджував, що КМУ «не лише уніфікував порядок отримання дозволів оперативними підрозділами різних органів виконавчої влади, а, знявши гриф обмеження доступу з вказаних відомчих актів, зробив значний крок у напрямку покращення відкритості та прозорості діяльності правоохоронних органів, надавши можливість суспільству здійснювати більш ефективний демократичний контроль за діяльністю оперативних підрозділів, що, в свою чергу, сприятиме їхній ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій».[19] На початок 2008 року ця постанова все ще залишалася чинною.

Точні дані про обсяги прослуховування телефонних розмов в Україні невідомі, тому що офіційна статистика державними органами не надається, оскільки з 2005 року ця інформація в узагальненій формі внесена за ініціативи СБУ до реєстру інформації, що становить державну таємницю (узагальнені дані щодо оперативно-розшукової діяльності).

Раніше стало відомо, що в 2002 році судами було надано понад 40 000 санкцій. Офіційно підтверджено, що у 2003 році Апеляційний Суд найменшої в Україні Чернівецької області надав 823 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.[20] За інформацією Генерального Прокурора, кількість таких дозволів у 2005 році перевищила 11 тисяч ще в вересні, а результати прослуховування були використані лише у 40 випадках.[21].

У вересні 2007 року голова СБУ В. Наливайченко повідомив, що на тиждень суди давали [очевидно для СБУ – примітка автора] три-чотири дозволи на прослуховування, зокрема, щодо причетності до терористичної діяльності, незаконної торгівлі зброєю, наркотиків.[22] Таким чином, їхня загальна кількість протягом року становить близько 200 дозволів.

У процесі подання інформаційних запитів в рамках проекту «Моніторинг дотримання статті 8 Європейської конвенції з прав людини в Україні», що реалізується ГМ «ОПОРА» за підтримки МФ «Відродження» стало відомо, наприклад, що протягом 3 кварталів 2007 року Апеляційним судом Закарпатської області, що є однією з найменш населених у країні, було видано 323 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.

Кількість подань про дозвіл на зняття інформації з каналів зв’язку, поданих органами внутрішніх справ у АР Крим за 2007 рік становило 200 подань, а за 3 квартали 2007 року у Харківській області – 344 подання. Проте крім МВС ці дозволи також отримують СБУ, податкова міліції та інші правоохоронні органи. Також очевидно, що кількість подань говорить лише приблизно про кількість наданих дозволів.

Таким чином, якщо перерахувати дані по одній області в масштаб цілої країни, можна обґрунтовано припустити, що орієнтовна кількість дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку становить десь приблизно 12 тисяч дозволів на рік. Слід зазначити про можливість похибки такої оцінки, оскільки відсутні точні дані по всіх регіонах. Проте цифра видається правдоподібною, оскільки ці дані можна порівняти з даними Генерального прокурора за 2005 рік.

Тобто, можна припустити, що, з 2002 року кількість санкцій скоротилася більше ніж у три рази, проте останні три роки їхня кількість є стабільною – приблизно 12 тисяч на рік. Ця цифра є значно більшою, ніж у країнах Західної та Центральної Європи.

Не викликає сумніву, що дані щодо знеособленої кількості санкцій у межах всієї країни на зняття інформації з каналів зв’язку, так само як щодо кількості перехоплення кореспонденції та кількості обшуків мають бути доступними громадянам, тоді як органи державної влади іноді незаконно (оскільки інформація, що стосується дотримання прав людини має бути відкритою) розглядають їх як конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, має гриф «Для службового користування», а тому не може бути надана громадянам для ознайомлення.

У 2006-2007 рр. були вилучені три комплекси моніторингу мереж стільникового зв’язку, приблизно 50 пристроїв для прослуховування в приміщеннях, зокрема, в офісах політичних партій, службових кабінетах керівників місцевої влади, на об’єктах інформаційної діяльності. Більш як 40 чоловік були притягнуті до адміністративної відповідальності. За незаконне використання такої апаратури було порушено вісім кримінальних справ у регіонах.[23]

СБУ з метою протидії так званому «комп’ютерному тероризму», здійснює заходи з контролю за користувачами мережі Інтернет, регулювання українського сегменту мережі. Незважаючи на відсутність правового визначення законом повноважень СБУ в цій сфері, вона й надалі впроваджує технічні можливості для контролю за користувачами мережі Інтернет.

Відповідно до Наказу №122 Державного комітету зв’язку від 17 червня 2002 року, надавати послуги з доступу до глобальних мереж передачі даних установам та організаціям, що одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, яка є об’єктом державної власності, можуть лише Інтернет-провайдери, які встановили державну систему моніторингу (аналог російського СОРМ) і отримали відповідний сертифікат СБУ. Міністерство юстиції України у відповідь на звернення Інтернет Асоціації України з приводу законності видання Держкомзв’язку Наказу № 122 визнало його законність, а пізніше, 23 листопада 2005 року, у відповідь на звернення УГСПЛ з того самого приводу, визнало його незаконним:

Незважаючи на це, вся діяльність, що здійснювалася на його підставі, здійснюється й надалі. Жодне обладнання не демонтовано й перелік провайдерів наказу №122фактично й надалі функціонує.

УГСПЛ звернулася до Служби безпеки України з вимогою роз’яснити, на якій підставі здійснюється подальший моніторинг Інтернету, коли Наказ № 122 втратив свою чинність. У відповіді СБУ було зазначено, що ця діяльність здійснюється на підставі закону про оперативно-розшукову діяльність. Проте з огляду на функціонування системи моніторингу, виникають значні сумніви, що постійний моніторинг здійснюється виключно в межах заведених оперативно-розшукових справ. Справа в тому, що специфіка моніторингу вимагає постійного стеження за трафіком, а не вибіркового, й переважно щодо конкретної особи.