I. Межа між свободою слова та законами моралі

Свобода слова повністю залежить від свободи в широкому розумінні. А остання в свою чергу передбачає не лише вільні дії та погляди, а й цілковиту відповідальністьза скоєне, написане, або сказане.

Відповідно до Цивільного Кодексу України, кожен, про кого поширено недостовірну інформацію, може захистити свої права в суді. Проте, найбільше, чого можна досягти шляхом зіпсованих нервів та втраченого часу – це публічне вибачення обвинувачуваного. Тож чи варто?

Протягом декількох століть найбільшим „ворогом” ЗМІ залишалася цензура.

С вобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак, на мою думку, кожна свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на свавілля.

Яскравим прикладом цього є нещодавні події – публікації в європейських та українській газеті „Сегодня” карикатур на пророка Мухаммада (аж ніяк не Магомета). Ці карикатури порушили міжконфесійну та міжнаціональну злагоду, принизили почуття мусульман.

Вирок – вибачення керівництва видання перед представниками 16 мусульманських організацій України.

Карикатури на пророка Мухаммада – чергова ланка в протистоянні двох цивілізацій: Європейської та Близько Східної. Конфлікт між ними насправді існує. Європейська, демократична цивілізація, досягла небачених висот, і, вважаючи себе самодостатньою, намагається спокусити цивілізації з іншим менталітетом за допомогою своїх свобод та можливостей. В свою чергу, Близько Східна цивілізація не визнає свою поразку (оскільки колись була могутнішою), і не може відмовитися від традицій, якими раніше пишалася, щоб перейняти європейські.

На Близькому Сході панує ісламістська (анти-західна) ідеологія, виникнення якої спричинене падінням анти-західної ідеології СРСР, на який в свій час орієнтувався Близький Схід.

Мусульмани, спираючись на глибоке віросповідання, вважають Європу профанною, атеїстичною (на початку ХХ ст. тримали курс на зближення з нею, до переорієнтації на СРСР). Беручи до уваги різницю в менталітеті двох унікальних цивілізацій, можна зробити висновок, що їх споріднення неможливе. Залишається єдиний крок – боротьба, якщо не на військовому, то на інформаційному рівні точно.

(Це був лише один приклад з багатьох, використаний мною через його актуальність).

Свобода слова не має дозволяти вільнодумство та можливість публічних утисків будь-якого прояву суспільного життя держави. Мають існувати межі допустимого з точки зору виключно етики, оскільки надіятися на свідомість всіх громадян – безглуздо.

 

II. Свавілля Всесвітньої мережі Інтернет

Як відомо, найбільшим джерелом поширення недостовірної інформації є Інтернет. Причиною цього є те, що Цивільний кодекс та закони „Про друковані засоби масової інформації в Україні”, „Про телебачення і радіомовлення” не визнають Інтернет-ресурси як ЗМІ. Тому журналісти не є зобов’язаними перевіряти інформацію, яку розміщують на сайтах.

З кожним роком впливовість Всесвітньої мережі збільшується, і ця тенденція загальна, притаманна не лише Україні. В українському сегменті понад 30 тисяч серверів, а це в 10 разів менше, ніж в Росії, і в 100 разів – ніж в США. Регламентувати це Інтернет- середовище намагалися вже кілька разів, та все безуспішно: Міністерство транспорту та зв’язку хотіло створити Національний реєстр інформаційних ресурсів (наказ №153), проте опір з боку останніх був надто потужним. Міністр був вимушений оголосити про призупинення дії наказу (хоча в Мін’юсті він досі значиться як діючий).

Найбільший опір, звичайно ж, чинили прихильники „темників” (сайтів, які „поливають брудом” одну політичну силу на замовлення іншої), та порно-сайтів. Щоправда, „темники” зараз не настільки популярні та поширені, як декілька років тому, під час передвиборчої кампанії. Однак, без регламентування ця „культура” може відродитися і ще більше впливати на свідомість громадян.

Для відомих інформаційних сайтів (аудиторія яких є більшою, ніж у деяких друкованих видань) створення реєстрів тільки на користь. Дбаючи про авторитет і статус, дотримуючись правових норм, вони бажають стати повноцінними ЗМІ.

Гостро стоїть і питання дерусифікації Інтернету. На мою думку, кожен сайт, або газета, які поважають свою державу, повинні мати не тільки російську, а й українську версію обов’язково.

Свобода слова на даний час існує. Наступний крок – визначити та усвідомити що є цією свободою, а що – ні.