Запитання для самоконтролю

1.Розкрийте поняття державної влади.

2.В чому полягає механізм стримувань та противаг?

3.Охарактеризуйте систему органів державної влади в Україні.

4.Визначте склад Ради національної безпеки і оборони України.

5.Дайте характеристику функцій і повноважень Ради національної безпеки і оборони України.

Конституційні основи правового статусу людини і громадянина в Україні План

1.Поняття та принципи інституту правового статусу людини і громадянина.

2.Міжнародно-правові стандарти прав людини: поняття, види та призначення.

3.Поняття та види основних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

4.Особисті (громадянські) права та свободи людини і громадянина в Україні.

5.Політичні права та свободи людини і громадянина в Україні.

6.Соціальні, економічні та культурні права і свободи людини в Україні.

7.Характеристика конституційних обов’язків громадян України.

8.Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Всеобщая декларация прав человека // Юридический вестник. – 1998. - №4. – с. 5-16

6.Европейская Конвенция о защите прав и основных свобод // Юридический вестник. – 1998. - №4. – с. 17-18

7.Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації // Право України. – 2001. - №12. – с. 32-34

8.Буроменський М. Застосування міжнародно-правових норм про права людини у внутрішньому правопорядку України // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - №1. – с. 86

9.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 113-145

10.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 106-174

11.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 121-212

12.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 36-69

13.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

14.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.

1.В науці конституційного права виділяють правовий статус особи і правовий статус громадянина. Правовий статус особи охоплює всі категорії населення, що проживають на території України – громадян України, осіб без громадянства і іноземців. Правовий статус громадянина охоплює тільки громадян України. Отже, правовий статус особи за своїм обсягом значно ширше , ніж правовий статус громадянина.

Під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи й обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися свободою дій і поведінки в межах Конституції та інших законів.

Елементами правового статусу людини і громадянина є:

• суб’єктивні права і свободи;

• суб’єктивні обов’язки;

• гарантії реалізації прав і свобод;

• правосуб’єктність;

• деліктоздатність;

• принципи правового статусу;

• громадянство.

Суб’єктивне право – це передбачені і закріплені в юридичних нормах межі можливої поведінки особи щодо інших суб’єктів права. Це форма вираження встановлених законом можливостей вибору певного виду і міри своєї поведінки.

Свобода – це суб’єктивне право особи, що представляє собою передбачені і закріплені в правових нормах способи можливої поведінки. Це вихідне поняття проблеми прав людини. За відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. Свободу людини визначають її певні ознаки. Люди є вільними від народження, і ніхто не має права порушувати їх природні права. У демократичному суспільстві саме держава є гарантом свободи людини. Свобода також характеризується принципом рівних правових можливостей, принципом правового сприяння і правової охорони, закріпленими Конституцією України. Одночасно з цим свобода людини як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і переноситься в систему інших соціальних норм, які існують в демократичному суспільстві. Тобто тут діють не тільки норми права, але й норми моралі. Можна зробити висновок, що встановлені законом можливості в одних випадках називають правами, в інших – свободами. Це означає, що коли вибір пов’язаний з користуванням конкретними матеріальними благами – застосовують термін „право”, а коли вибір пов’язаний з більш високим ступенем свободи вибору поведінки - застосовується термін „свобода”. Буває так, що одну і ту ж можливість можна характеризувати як право, так і свободу (наприклад, право сповідувати релігію = свобода віросповідання, право обирати місце проживання = свобода пересування тощо).

Обов’язок – це регламентована державою і закріплена в Конституції необхідність, яка встановлює кожному громадянину певний вид і міру поведінки, а також відповідальність у випадку їх невиконання.

Між поняттями „права”, „свободи” і „обов’язки” існує певний зв’язок:

• основні права і свободи, а також обов’язки, є правами, свободами і обов’язками як людини, так і громадянина, і поширюються на всіх громадян України;

• вони мають особистий характер, їх не можна передавати іншим особам, заповідати чи успадковувати;

• вони виникають на основі загальних правовідносин;

• вони виражають стосунки громадян і держави;

• вони не припиняють своєї чинності і не виникають знову;

• вони невід’ємні;

• вони існують постійно, поки особа є громадянином України;

• їх реальність забезпечується державним та суспільним ладом.

Правосуб’єктність – одне з вихідних понять юридичної науки. Загальне поняття правосуб’єктність дається в теорії держави та права. Правосуб’єктність – це здатність громадян мати юридичні права і своїми діями набувати юридичних обов’язків. Вона включає правоздатність і дієздатність.

Правоздатність – це здатність громадянина мати юридичні права і володіти юридичними обов’язками. Вона настає з моменту народження і припиняється зі смертю громадянина, або з моменту реєстрації юридичної особи, а припиняється з моменту її ліквідації. Правоздатністю людина володіє незалежно від віку, соціального та майнового стану, національної приналежності або релігії. Правоздатність – це невід’ємна категорія.

Дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати юридичних прав і нести юридичні обов’язки. Дієздатність може бути обмежена судом, вона також може бути неповною.

Конституційне суб’єктивне право потребує для свого виникнення правосуб’єктності – тобто правоздатності і дієздатності. Коли її у людини немає, то немає і можливості володіти суб’єктивними конституційними правами. Наприклад, неповнолітні, які не мають виборчої правоздатності, не мають і суб’єктивного права обирати та бути обраними у представницькі органи держави.

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність за свої вчинки.

Факторами, які забезпечують реальне здійснення прав і свобод громадянина, є гарантії їх реалізації. Їх можна поділити на дві групи:

• загальні гарантії – вони стосуються всіх або більшості прав і свобод;

• спеціальні гарантії – вони стосуються окремих прав і свобод або їх груп.

Загальні гарантії поділяються на певні види: політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) гарантії. До спеціальних гарантій належать юридичні та організаційно-політичні гарантії. Перші чотири види реалізуються відповідними соціальними системами – політичною, економічною, соціальною, культурною системами. Так, політичними гарантіями може бути багатопартійна система, яка передбачає можливість для громадян приймати участь у діяльності різноманітних партій, громадських організацій, створювати їх самому, займатися профспілковою діяльністю тощо.

Юридичними гарантіями є правові норми, які закріплюють юридичні принципи, що складають цілісну систему в національному законодавстві, а саме:

• принцип вільності і рівності усіх громадян перед законом і судом;

• принцип рівності у своїй гідності і правах;

• принцип невідчужуваності і непорушності прав;

• принцип невичерпаності прав;

• принцип гарантованості прав і свобод;

• принцип права на громадянство;

• принцип національного режиму для іноземців;

• принцип права на оскарження в суді рішень і дій державних органів;

• принцип відшкодування моральної та матеріальної шкоди;

• принцип права на інформацію щодо своїх прав і свобод;

• принцип недопустимості зворотної дії закону;

• принцип права на правову допомогу;

• принцип презумпції невинності;

• принцип імунітету свідка;

• принцип недопустимості обмеження прав та свобод громадян.

Всі ці принципи закріплені в Конституції та законах України і мають величезне значення для реалізації громадянами своїх прав та свобод.

Організаційно-політичні гарантії представляють собою цілісну систему державних органів, діяльність яких направлена на захист і охорону основних прав і свобод громадян України, а саме:

• парламент України (стаття 92);

• Президент України (стаття 102);

• КМУ, міністерства (стаття 116);

• місцеві державні адміністрації (стаття 119);

• суди (стаття 55);

• Уповноважений Верховної Ради з прав людини (стаття 55);

• прокуратура (стаття 121);

• адвокатура (стаття 59);

• політичні партії і громадські організації (стаття 36);

• органи місцевого самоврядування (стаття 143);

• міжнародні судові установи (стаття 55);

• держава в цілому.

Одним із основних елементів правового статусу є громадянство – це правовий зв’язок між фізичною особою і державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні положення, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Це такі принципи:

• свободи людини (стаття 21);

• рівності людей у своїй гідності та правах (стаття 21);

• невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини (стаття 22);

• гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (стаття 22);

• невичерпаності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (стаття 22);

• рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом (стаття 24);

• єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством (стаття 23).

2.Кожна держава визначає характер взаємозв’язків суспільства й особи, держави та громадянина, тому, як офіційний представник суспільства, вона юридично закріплює права та обов’язки людини і громадянина. Відповідно основні права і свободи людини, закріплені, як правило, в Конституції держави, визначають спрямованість діяльності держави.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку всього людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Люди мають багато прав, щоб привести їх до певної системи, вони розподіляються за певними ознаками. За сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їхнім об’єктом, основні права людини поділяються на:

• фізичні (необхідні для фізичного існування, для задоволення біологічних, матеріальних потреб – право на життя, житло, безпечне природне середовище, належний рівень матеріального забезпечення);

• особисті (щодо збереження, розвитку та захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності – право на ім’я, честь, гідність, свободу віросповідання, переконань, сумління тощо);

• культурні (щодо збереження, розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їхнє засвоєння, використання та участь у подальшому розвитку – право на освіту, виховання, користування надбаннями культури та мистецтва, авторство, наукову, технічну та художню творчість);

• економічні (можливості реалізувати свої здібності й здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та духовних благ – право на здобуття професії, вибір та здійснення трудової діяльності, справедливу оплату праці, відпочинок і дозвілля тощо);

• політичні (що стосуються участі у державному та громадському житті, впливу на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування – право на громадянство, участь у державному управлінні суспільством, у формуванні представницьких органів державної влади тощо).

Існує також інша класифікація, зокрема:

• за характером, способом здійснення – активні та пасивні;

• за значенням для носія – основні й неосновні;

• за суб’єктами – індивідуальні, колективні.

Будь-яка держава регламентує та забезпечує права і свободи особистості за допомогою норм національного права, різноманітних внутрішніх механізмів і процедур. Проте силами однієї держави важко їх захистити, тому необхідні міжнародні гарантії.

Вже в 1919р. була заснована Ліга Націй, під егідою якої укладено ряд міжнародних договорів, що передбачали захист національних меншин в окремих країнах. У 1945р. зусиллями держав світу була створена Організація Об’єднаних Націй, яка в своєму статуті сформулювала принцип поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо. В ході своєї діяльності ООН прийняла і проголосила ряд міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема:

• Загальну декларацію прав людини (10 грудня 1948р.), що має основоположне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини. Це перший міжнародний документ, який найповніше виклав перелік прав людини на основі християнських заповідей;

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966р.);

• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (16 грудня 1966р.). Ці два Пакти та Декларація стали складовими частинами Хартії прав людини. На відміну від Декларації, кожен Пакт має обов’язкову силу для держав, які його підписали. За обсягом – Пакти не відрізняються від Декларації, а лише розширюють та конкретизують її положення;

• Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи у 1950р.);

• Європейську соціальну хартію (Турін, 1961р.);

• Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаний у Хельсінкі у 1975р.;

• Конвенцію про права дитини (1989р.) та ряд інших.

Міжнародні документи про права людини не є застиглими стандартами, вони виникають за конкретних умов і можуть уточнюватися, змінюватися, розвиватися.

3.Істотним складовим елементом конституційно-правового статусу особи є інститут прав і свобод людини і громадянина в Україні. Цей інститут слід розглядати в органічному зв’язку з інститутом громадянства, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають сутність і зміст правових зв’язків особи і держави.

Права і свободи людини і громадянина є найвищою соціальною цінністю, найважливішим об’єктом конституційно-правового регулювання. В основу перших загальновідомих конституційних актів були покладені саме національні декларації прав людини (американський Біль про права 1789р., французька Декларація прав і свобод людини і громадянина 1789р. та ін.), а Загальна декларація прав людини 1948р.визнана на сьогодні фактично всіма державами світу й окреслює необхідний гарантований мінімум основних прав і свобод людини, нехтування якими має негативні наслідки для держави, її міжнародного авторитету.

Перші конституційно закріплені права і свободи людини і громадянина, як правило, визначали громадянські, політичні та економічні права. Після Другої світової війни в конституціях стали закріплюватися соціальні та культурні права, а в новітніх конституціях, до яких відноситься й Конституція України 1996р., поряд із розширенням системи громадянських, політичних, економічних, культурних (духовних) прав і свобод, закріплюються нові види прав і свобод – інформаційні та екологічні.

Під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя.

За своїм змістом права і свободи людини – це право на володіння, користування і розпорядження політичними, економічними, соціальними та культурними (духовними) цінностями; за формою – є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб в суспільстві з метою задоволення своїх політичних, економічних, соціальних і культурних (духовних) потреб й інтересів.

Права і свободи людини є досить різноманітними і можуть бути класифікованими за багатьма критеріями. За предметом конституційні права і свободи людини і громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні; за суб’єктами – це індивідуальні та колективні права; права і свободи громадян України та права і свободи іноземців і осіб без громадянства; за походженням – природні та позитивні (похідні); за віковою приналежністю – права дитини, права молоді; права людей похилого віку; за статевою приналежністю – права жінки тощо. У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина, основними елементами якої традиційно вважаються громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.

4.Пріоритетним елементом системи основних прав і свобод людини і громадянина є громадянські права і свободи, які іноді називають особистими, в силу того, що вони є індивідуальними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства і не можуть бути ніким скасовані чи припинені.

Право на життя (стаття 27 ). Це первинне невід’ємне право людини, що виникає з моменту її народження. Право на життя не може бути скасовано чи обмежено будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася від смертної кари як вищої міри покарання. Кримінальний кодекс України 2001 р. скасував смертну кару.

Життя людини визнається найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов’язок захищати це право. Окрім того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я та життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Право кожного на повагу до його гідності ( стаття 28 ). Гідність людини є її невід’ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної особистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Конституція також гарантувала, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам. Участь у таких дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Право кожної людини на свободу та особисту недоторканість ( стаття 29 ). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого.

Утім, Конституція передбачає, що у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом сімдесяти двох годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання особи здійснюються в разі запобігання особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла ( стаття 30 ) є правом кожного на гарантовану державою охорону його житла від незаконного вторгнення, проникнення та інших посягань з боку будь-яких суб’єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, стаття 30 Конституції України захищає право власників, законних орендарів або наймачів житла чи іншого володіння від проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Зокрема, такий порядок установлюється ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992 р. та іншими законами України у сфері правоохоронної діяльності.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції ( стаття 31 ). Це право гарантується нормами адміністративного та кримінального права України, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише на підставі рішень суду, у порядку, встановленому законом, із метою запобігання злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Такі випадки регулюються положеннями ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність” та ЗУ „Про Службу безпеки України”.

Стаття 32 Основного Закону декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої конфіденційної інформації відноситься інформація про усиновлення, грошові вклади, заповіти, стан здоров’я, особисті стосунки людини тощо.

У разі поширення недостовірної інформації про особу та членів її сім’ї держава гарантує судовий захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширенням недостовірної інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій репутації людини та членів її сім’ї.

До того ж, Конституцією закріплюється право громадян на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною та іншою захищеною законом таємницею.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України ( стаття 33 ). Це право деякі вчені відносять до політичних прав, що не зовсім відповідає дійсності, оскільки останнє не відноситься до політичної сфери суспільних відносин і не впливає на їх стан і якість. Крім того, це право поширюється на всіх осіб, що законно перебувають на території України без огляду на їх громадянство чи вік.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України є новим для вітчизняної конституційної теорії та практики, оскільки за радянської доби воно не лише не закріплювалося, а й заборонялося. Одним із позитивних здобутків його закріплення в Конституції України 1996 р. стала ліквідація архаїчного інституту прописки.

Право на свободу думки і слова ( стаття 34 ) та право на свободу світогляду і віросповідання ( стаття 35 ). Хоча існує думка, що право на свободу думки і слова слід відносити до культурних прав людини і громадянина, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній ) сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, за винятком інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

Право на свободу думки і слова передбачає, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (бути атеїстом), безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

При цьому, необхідно враховувати, що Україна декларує себе світською державою, в якій церква відділена від держави, а школа – від церкви. Тож належність особи до певної релігійної організації не звільняє таку особу від виконання її конституційних обов’язків. Винятком є члени релігійних організацій, які в силу релігійних переконань (релігійна заборона брати в руки зброю), здійснюють свій військовий обов’язок шляхом проходження альтернативної військової служби.

5.Політичні права і свободи – це закріплені правом можливості людини брати участь в управлінні державними та суспільними справами. Особливість цієї групи прав полягає у тому, що переважна більшість політичних прав належить лише громадянам України, у той час як особи без громадянства та громадяни інших країн можуть користуватися лише деякими з них (право на звернення та право на участь у громадських організаціях).

Конституція України закріплює такі політичні права і свободи:

• право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (стаття 36 Конституції України) – порядок реалізації цього права детально регламентується ЗУ „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р. та ЗУ „Про об’єднання громадян” в редакції від 11 липня 2001 р. Згідно з цими законами об’єднаннями громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), визнаються політичні партії або громадські організації. Політична партія – це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів;

• право громадян на участь в управлінні державними справами (стаття 38 Конституції України) – це право мають лише громадяни України, які можуть реалізувати його у трьох основних формах: 1) право на участь у всеукраїнському та місцевому референдумах; 2) право обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування; 3) право на доступ до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування;

• право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (стаття 39 Конституції України) – для реалізації цього права громадяни України зобов’язані повідомити про свої наміри зібратися у певному місці та у певний час місцеві органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування не пізніше ніж за 10 днів до проведення відповідних заходів. Це надає можливість органам влади заборонити проведення масових зборів, які суперечать законодавству. Завчасне повідомлення також дозволяє органам влади попередити правоохоронні органи про масові заходи та дозволяє підготувати для цього відповідні приміщення, вулиці, майдани тощо;

• право на звернення до органів влади та органів місцевого самоврядування (стаття 40 Конституції України) – це право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Детальніше це право регламентується ЗУ „Про звернення громадян” в редакції від 13 травня 1999 р. Згідно з цим законом право на звернення мають як громадяни України, так і особи, що не мають громадянства України. Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

6.Значну питому вагу у системі основних конституційних прав і свобод людини і громадянина займають соціальні права і свободи, які дозволяють громадянам реалізовувати можливу поведінку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність пов’язана з можливістю людини працювати та відпочивати, захищати свої соціальні права, отримувати соціальний захист, мати право на достатній життєвий рівень, отримувати належну медичну допомогу та користуватися страховою медициною тощо. Реалізація соціальних прав і свобод сприяє формуванню соціальної держави, стабілізує суспільне життя. Водночас, соціальні права і свободи, на жаль, залишаються найменш гарантованою групою конституційних прав і свобод.

Отже, соціальні права та свободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров’я, це права на одержання певних позитивних послуг від держави, зокрема:

• право на працю, на належні безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (стаття 43);

• ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку (стаття 44);

• кожен, хто працює, має право на відпочинок (стаття 45);

• право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (стаття 46);

• право на житло, держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду (стаття 47);

• право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (стаття 48);

• право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 48).

Суттєве місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають і економічні права та свободи, які визначають можливість людини створювати матеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську діяльність. До основних економічних прав і свобод людини і громадянина відносять:

• право власності та право громадян України користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 41);

• право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42);

• похідним від права власності є й право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб (частина 3 статті 41) та власністю українського народу (стаття 13), але це право є лише різновидом права власності та потребує свого законодавчого закріплення і належного теоретичного обґрунтування.

Отже, економічні права та свободи людини і громадянина – нормативно визначена міра можливої поведінки або діяльності людини та громадянина в економічній сфері суспільних відносин, пов’язана з правовим режимом власності та господарської діяльності.

Важливе місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають культурні права і свободи, які ще іноді визначають як духовні або ідеологічні права і свободи. Така множинна назва цієї групи прав та свобод є виправданою з огляду на те, що реалізація культурних прав сприяє духовному розвитку особи та формуванню національної ідеології як суспільного феномену.

Прийнято вважати, що культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності особи щодо задоволення своїх законних потреб у сфері освіти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності. Серед цих прав:

• право на освіту (повна загальна середня освіта є обов’язковою), право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (стаття 53);

• гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (стаття 54);

• до культурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять право на інформацію (стаття 34), яке закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

7.Важливим складовим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, що закріплює основи взаємовідносин між особою і державою, є обов’язки людини і громадянина в Україні. Обов’язки людини і громадянина тісно пов’язані з її правами і свободами. У світовій конституційній теорії та практиці питання про співвідношення прав і обов’язків як міри можливої і належної поведінки і діяльності є найбільш дискусійними. Зокрема, радянська правова доктрина допускала, що порушення або невиконання обов’язків мало своїм наслідком повну або часткову втрату прав і свобод людини і громадянина.

Реалії сьогодення свідчать, що між правами й обов’язками є стійкі взаємні зв’язки, що водночас не мають прямо пропорційної залежності: порушення обов’язків не завжди має своїм наслідком обмеження основних, особливо громадянських, прав і свобод людини і громадянина. Навіть особа, яка внаслідок порушення конституційного обов’язку за рішенням суду перебуває у місцях позбавлення волі, має невід’ємне право на життя, повагу до своєї гідності тощо, хоча й обмежується у здійсненні права на свободу пересування, бути обраною, брати участь у створенні та діяльності політичної партії та ін.

Конституційні обов’язки людини та громадянина – це визначена нормами Конституції та законів України міра обов’язкової, належної поведінки та діяльності у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) сферах суспільного життя.

Обов’язки, як і права та свободи людини і громадянина, є досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов’язки; за суб’єктами – на обов’язки людини та обов’язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти права й обов’язки батьків, обов’язки дітей тощо.

Стрижневим для всієї системи конституційних обов’язків людини і громадянина є обов’язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (стаття 68 Конституції України), який поширюється на всіх громадян України, іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє відображення в інших обов’язках, що закріплені у Конституції України.

Додержання нормативних положень Основного Закону та інших законів України передбачає їх вивчення, оскільки незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Важливим і почесним конституційним обов’язком є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (стаття 65 Конституції України). Цей обов’язок поширюється на всіх громадян України.

Порядок реалізації військового обов’язку визначається ЗУ „Про оборону”, ЗУ „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, виконання якого покладається на громадян України, центральні органи державного управління, органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування та інших уповноважених суб’єктів.

Для громадян, які за своїми світоглядними і релігійними переконаннями не можуть нести строкову військову службу, в Україні передбачено альтернативну невійськову службу.

Шанування державних символів, якими, відповідно до статті 20 Конституції України, є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України, є обов’язком громадян України. Порушення цього обов’язку має своїм наслідком притягнення до кримінальної відповідальності (стаття 338 Кримінального кодексу України).

Наступним конституційним обов’язком є обов’язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (стаття 66). Цей обов’язок відноситься до екологічної та культурної сфери суспільного життя і передбачає бережне та раціональне відношення людей до природи та національної культурної спадщини.

У випадках порушення цього обов’язку особа несе адміністративну або кримінальну відповідальність з обов’язковим відшкодуванням завданих нею збитків.

Важливим обов’язком людини і громадянина в економічній сфері є обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (стаття 67). Зазначений обов’язок передбачає участь громадян у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Крім того, усі громадяни України ( на іноземців і осіб без громадянства цей обов’язок не поширюється) повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Податкові декларації подаються громадянами України до податкових інспекцій до 1 березня наступного року.

Ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів або їх несвоєчасна сплата чи неповна сплата, а також ухилення від подання декларації, приховування доходів, які підлягають оподаткуванню, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність.

Учені-конституціоналісти схильні виділяти й інші конституційні обов’язки людини і громадянина, які поширюються на окремі соціальні групи. Наприклад, обов’язок набуття повної загальної середньої освіти (стаття 53 Конституції України); обов’язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків (стаття 51 Конституції України) та ряд інших.

8.Права і свободи людини і громадянина є однією із найважливіших суспільних цінностей, головним об’єктом більшості конституційно-правових відносин. Ефективність їх виконання, використання та дотримання, врешті, їх реальність залежать від рівня їх захищеності, гарантованості.

Отже, важливим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина є гарантії цих прав і свобод. Під гарантіями конституційних прав і свобод людини і громадянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення належної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина.

Система гарантій конституційних прав і свобод представлена загальними і спеціальними (юридичними) гарантіями.

Загальні гарантії визначаються рівнем розвитку основних сфер суспільного і державного життя – політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) та інших:

• до політичних гарантій конституційних прав і свобод належать, насамперед, такі основні політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та інші;

• економічні гарантії конституційних прав і свобод представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності тощо;

• соціальні гарантії конституційних прав і свобод передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю тощо;

• культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей тощо.

Загальні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина мають значний, а іноді й визначальний вплив на реалізацію цих прав і свобод, оскільки вони визначають готовність суспільства і держави реалізувати вказані права і свободи. Будь-який, навіть найдосконаліший юридичний механізм реалізації конституційних прав і свобод є безсилим за умови низького рівня політичного та соціально-економічного розвитку суспільства і держави, відсутності традицій правової культури.

Спеціальні юридичні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні представлені нормативно-правовими та організаційно-правовими механізмами реалізації цих прав і свобод.

Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини і громадянина представлені системою норм конституційного права, що встановлюють і закріплюють основні права і свободи, визначають принципи та шляхи їх реалізації. Нормативні гарантії знаходять своє об’єктивне відображення в системі чинного законодавства України у сфері прав і свобод людини і громадянина, а саме – в Конституції, законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Наприклад, виборче право та принципи й механізми його реалізації закріплюються в статтях 38,69,70,71,79 Конституції України, ЗУ „Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004 р., ЗУ „Про вибори Президента України” від 05.03.1999 р., ЗУ „Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів” від 06.04.2004 р., ЗУ „Про ЦВК” від 17.12.1997 р., постановах Верховної Ради України, указах Президента України, рішеннях і висновках Конституційного Суду України, рішеннях і повідомленнях ЦВК та інших підзаконних актах у сфері виборчого права. Схожі нормативно-правові гарантії створюють умови для належної реалізації й інших конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Конституція України також встановлює загальні принципи нормативно-правових гарантій. Зокрема, стаття 57 Основного Закону стверджує, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права громадян , мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. В інакшому випадку такі нормативно-правові акти є не чинними.

При цьому, конституційні права і свободи людини і громадянина, згідно зі статтею 64 Основного Закону, не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Організаційно-правові гарантії представлені системою основних суб’єктів конституційного права, що включає народ України, територіальні громади, органи державної влади і органи місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, політичні партії, громадські організації тощо. Ці суб’єкти конституційного права уповноважені визначати основні права і свободи людини і громадянина, закріплювати механізми їх реалізації та здійснювати судовий і позасудовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Особлива увага в механізмі організаційно-правових гарантій приділяється судовому і позасудовому захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до статті 55 Конституції України судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюється системою судів загальної юрисдикції України. Держава гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, що порушують права і свободи людини і громадянина. У випадку використання всіх національних засобів судового захисту своїх прав і свобод особа може звернутися до міжнародних судових установ, наприклад, до Європейського суду з прав людини. На сьогодні Україна посідає третє місце за кількістю звернень громадян України до цієї поважної міжнародної судової установи.

Кожен має право звернутися за захистом своїх прав і свобод до позасудових суб’єктів, уповноважених захищати конституційні права і свободи людини і громадянина. В Україні для цього існує спеціально створений орган – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, порядок діяльності якого визначається ЗУ „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997 р.. У разі, коли національні позасудові засоби захисту прав людини вичерпано, особа має гарантоване Конституцією України право звернутися до міжнародних правозахисних організацій (стаття 55).

З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, поряд з національними нормативно- і організаційно-правовими гарантіями, слід виділяти міжнародні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Міжнародні спеціальні правові гарантії прав і свобод людини і громадянина прийнято розмежовувати на нормативні та інституційні.

Нормативні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних договорів, угод і рамкових конвенцій у сфері основних прав і свобод людини і громадянина. До основних міжнародних актів у цій сфері відносять Загальну декларацію прав людини 1948 р., Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенцію про охорону культурної і природної спадщини 1972 р. та ряд інших. Інституційні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних установ і організацій, уповноважених здійснювати судовий і позасудовий захист основних прав і свобод людини і громадянина.

Дайте визначення понять:

• природне право;

• позитивне право;

• суб’єктивне право;

• свобода;

• конституційний обов’язок;

• правовий статус;

• принципи правового статусу;

• конституційні права та свободи;

• правосуб’єктність;

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність;

• громадянські права;

• економічні права;

• соціальні права;

• екологічні права;

• культурні права;

• політичні права і свободи;

• механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина;

• система гарантій конституційних прав, свобод і обов’язків;

• організаційні гарантії;

• юридичні гарантії;

• механізм захисту прав і свобод людини і громадянина