2.2. Умови дійсності правочинів. Недійсність правочинів

У відповідності до ст. 203 ЦК, правочин вважається дійсним за умови, що він відповідає загальним вимогам, додержання яких є умовою його чинності. До таких вимог належать:

• законність змісту правочину;

• здатність суб’єкта правочину на його вчинення;

• вільне волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі;

• відповідність форми вчинення правочину вимогам закону;

• спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

• правочин, що вчиняється батьками (усиновителями), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

1) Законність змісту правочину. Відповідно до законодавства правочин вважається чинним, якщо він не суперечить чинному ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства;

2) Здатність суб’єкта правочину на його вчинення. Для вчинення правочину особа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Правочини від імені малолітніх, тобто фізичних осіб, яким не виповнилось 14 років, можуть вчинятися лише їхніми законними представниками: батьками, усиновителями або опікунами, за винятком правочинів, передбачених законом.

Особа, яка обмежена у цивільній дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини від її імені здійснюються піклувальником або за його згодою (ст. 37 ЦК).

Юридичні особи приватного права в Україні мають не спеціальну, а загальну правоздатність (ст. 91 ЦК), тому можуть вчиняти будь-які правочини, за винятком тих, які за своєю природою можуть бути вчинені виключно фізичною особою (наприклад, заповіт, прийняття спадщини, відмова від спадщини), або тих, що потребують отримання спеціальної ліцензії або суперечать їх діяльності.

3) Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не лише воля, а й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення – це спосіб, яким внутрішня воля особи виражається зовні. Для чинності правочину волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення має бути вільним від чинників, що могли б викривати уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля) (ст. 237 ЦК). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. concluder – робити висновки). При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад, при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків.

4) Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. У відповідності до ст. 205 ЦК, правочин може вчинятися в усній або письмовій формі. Сторони мають право за власним бажанням обирати форму правочину, якщо інше не передбачено чинним законодавством. Правочин, для якого законодавством не передбачено обов’язковість письмової форми, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, передбачених договором або законом, воля сторін до вчинення правочину може виражатися мовчанням. Не можуть бути вчинені в усній формі правочини для яких передбачено обов’язковість нотаріального посвідчення або державна реєстрація.

5) Спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад, набуття права власності або права користування майном, виникнення повноважень представництва. Кожний правочин має правову ціль, яка не повинна суперечити чинному законодавству та бути досяжною.

Недійсний правочин – дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій положенням ЦК та чинного законодавства. Недійсних правочин не в змозі викликати правові наслідки, настання яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, настання яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад, виникнення обов’язку відшкодувати збитки, моральну шкоду). Правочин може бути визнано недійсним повністю або частково (в окремій частині), але недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання інші частини правочину недійсними і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).

Серед підстав визнання правочину недійсним можна визначити:

• дефекти суб’єктивного складу (відсутність у стороні дієздатності – у фізичних та правоздатності – у юридичних осіб);

• дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом);

• дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам законодавства, наприклад, фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок);

• дефекти волі (правочини, вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та угоди, в яких внутрішня воля сформульована невірно). Так, без внутрішньої волі вчиняються правочини особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій.

Залежно від характеру порушення закону при вчинені правочинів та правових наслідків вчинення таких правочинів, останні поділяються на нікчемні та заперечні.

Нікчемний правочин – правочин, недійсність якого прямо встановлена законом. У передбачених законодавством випадках, правочин вважається нікчемним, якщо недодержано письмову форму (наприклад, договір дарування майнового права) (ст. 719 ЦК).

Заперечний правочин – правочин, недійсність якого прямо не випливає із закону, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом.

Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього. Закон надає право особі, яка вчинила правочин, відмовитися від нього (ст. 214 ЦК). Тобто особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього на свій розсуд. Однак, якщо такою відмовою порушено права іншої особи, ці права підлягають судовому захисту. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.