4.2. Зміст і тлумачення договору

Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Угоди можуть бути односторонніми, дво- або багатосторонніми.

Таким чином, договір – це дво- або багатостороння угода, яка спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків.

Основними юридичними ознаками договору є:

• домовленість, тобто виявляється воля сторін і це волевиявлення учасників має бути взаємним (з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір);

• це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків);

• визначає конкретний зміст прав та обов’язків учасників договірного зобов’язання і виступає регулятором поведінки сторін у цивільних правовідносинах.

Договору властиві такі функції:

• ініціативна – полягає у тому, що як результат погодження волі сторін, договір є одночасно актом вияву ініціативи учасників договору;

• програмно-координаційна – полягає в тому, що з однієї сторони договір є програмним, а з іншої – засобом координації цієї поведінки;

• інформативна – полягає в тому, що договір містить певну інформацію про права та обов’язки сторін, яка в разі необхідності може бути врахована юрисдикційним органом для прийняття законного рішення;

• гарантійна – зводиться до залучення і стимулювання належного виконання зобов’язань системою забезпечувальних заходів (застава, завдаток, пеня, штраф, неустойка);

• захисна – полягає в тому, що завдяки договору в дію включається механізм захисту порушених прав, шляхом примусу до виконання обов’язку, відшкодування збитків.

Зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються у пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов’язання, то зміст цього зобов’язання розкривається через права та обов’язки його учасників, визначені умовами договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 628 ЦК, сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено у змішаному договорі або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов’язковим до виконання сторонами (ст. 629 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦУ, ч. 2 ст. 180 ГК договір вважається укладеним, якщо між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.

Істотні умовами договору – умови про предмет договору, умови, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Проаналізувавши норми ЦК і спеціальних нормативних актів, що регулюють відповідні види договорів, можна визначити наступні істотні умови, наприклад:

а) істотні умови договору оренди (Закон України «Про оренду державного і комунального майна): об’єкт оренди (склад і вартість майна), строк дії договору, орендна плата, порядок використання майна та умови його повернення, виконання зобов’язань, відповідальність сторін, страхування орендарем узятого ним в оренду майна;

б) в господарських договорах (ч. 3-7 ст. 180 ГК) обов’язково зазначається предмет, ціна та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги щодо їх якості відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, а в разі їх відсутності – в договірному порядку. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплату до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами у договорі ціни такою, що порушує вимоги акти монопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умов договору щодо ціни.

На відміну від господарського кодексу, в якому щодо ціни в господарському договорі акцент зміщено на директивне регулювання цін, у ст. 632 ЦК зазначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

В умовах ринкової економіки ціни на товари визначаються попитом і пропозицією на них, купівельною спроможністю споживачів, конкуренцією та іншими економічними чинниками.

У випадках, встановлених Законом України «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 р., в договірних відносинах застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими на те органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Ціни, які встановлюються відповідними органами, називаються «фіксованими», як правило, у твердій грошовій сумі. Регульовані ціни можуть визначатися або шляхом встановлення граничного рівня цін, або коефіцієнта до ціни, або рівня рентабельності тощо.

Залежно від ціни за одиницю товару та обсягу (кількості) товарів, робіт чи послуг, що мають бути передані або виконані за договором, визначається загальна сума договору.

Відповідно до ч. 2-4 ст. 632 ЦК, зміна ціни після укладання договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути встановлена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладання договору.

Строком договору є час його чинності (обов’язковості), протягом цього строку сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до умов договору (ч. 1 ст. 631 ЦК, ч. 7 ст. 180 ГК). Строк дії договору визначається на розсуд сторін, якщо тільки в законі чи акті державного органу, обов’язкового для сторін, не обмежується строк його чинності. Наприклад, строк договору, укладеного на основі державного замовлення на поставку продукції, обмежується строком чинності державного замовлення.

За загальним правилом, договір набуває чинності з моменту його укладення, проте сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються й до відносин між ними, які виникли до його укладення. Строк чинності договору обумовлює і строк чинності зобов’язання, що виникло з цього договору (ч. 7 ст. 180 ГК). Якщо зобов’язання сторонами виконано достроково, припиняється й дія самого договору. Але чинність договору не припиняється доти, поки зобов’язання не буде виконане сторонами або одна із сторін не відмовиться від договору в порядку, передбаченому для зміни чи розірвання договору (статті 651-654 ЦК).

За строком чинності договору пов’язане й питання про застосування санкцій, зокрема цивільної відповідальності, за правопорушення, яке мало місце під час дії цього договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення договору, вчинене під час дії цього договору. Проте слід пам’ятати про строк позовної давності, який встановлено для застосування тієї чи іншої міри відповідальності (для стягнення збитків – загальний строк позовної давності становить 3 роки (ст. 257 ЦК), для стягнення неустойки – 1 рік (пп. 1 п. 2 ст. 258 ЦК). При вчиненні правопорушень за межами строку чинності договору особи можуть притягатися до цивільної відповідальності за правилами, встановленими для зобов’язань із заподіянням шкоди чи інших позадоговірних зобов’язань.

Слід зауважити, що на відміну від ГК, в ЦК відсутня загальна вказівка на те, що строк є обов’язковою істотною умовою будь-якого договору, в тому числі й того, що застосовується у сфері господарювання. Відповідно до ст. 530 ЦК, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Але строк (термін) виконання боржником обов’язку може бути не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги кредиторам. У цьому разі кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Так, наприклад, якщо в договорі найму (крім договору оренди державного і комунального майна, в якому строк дії договору віднесено до числа істотних умов) строк найму не встановлений, то договір вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін такого договору може відмовитися від договору у будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а разі найму нерухомого майна – за три місяці. Відповідно до ч. 2 ст. 763 ЦК, договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Істотними є й ті умови, які прямо не названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-якого оплатного договору). У ч. 5 ст. 626 ЦК закріплено презумпцію, що договір вважається оплатним, якщо інше не випливає із законодавчих актів, угоди сторін або суті договору.

Серед договірних умов, крім істотних, розрізняють також звичайні та випадкові умови.

Звичайні умови договору – це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті й стають обов’язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору. Від істотних звичайні умови договору відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов’язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо у договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них – наймодавець чи наймач – проводитиме поточний ремонт зданого у найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене у ЦК, а саме: обов’язок проведення за свій рахунок поточного ремонту покладається на наймача.

Випадковими умовами договору прийнято вважати такі, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов’язок проводити поточний ремонт майна буде покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою.

Всі умови (істотні, звичайні та випадкові) після укладення договору стають однаково обов’язковими і сторони повинні дотримуватися їх.

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін.

Слід зауважити, що немає потреби дублювати при складанні договору положення, які є звичайними і передбачені у відповідних нормативних актах (наприклад, про відповідальність сторін за порушення умов договору), оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, чи включені вони у договорі чи ні.

У визначенні змісту підприємницьких договорів важлива роль належить типовим або зразковим договорам. При укладанні деяких видів договорів застосовуються стандартні або типізовані форми (наприклад, накладна при залізничному перевезенні вантажу, страхове свідоцтво або поліс при страхуванні тощо). У цьому разі документ, що виражає договір, складається за формою, встановленою стандартом, чинними правилами, типовим або взірцевим договором.

Типові або взірцеві договори є передусім уніфікованим засобом, що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин.

При укладенні договорів, а найчастіше при виконанні їх і вирішенні спорів, спричинених порушенням договірних зобов’язань, виникає потреба у з’ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору.

Відповідно до п. 3 ст. 213 ЦК, при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Як зазначено у ч. 1 ст. 673 ЦК, тлумачення договору здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК. Відповідно до зазначеної правової норми зміст договору може бути витлумачений сторонами самостійно, а на вимогу однієї або двох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту договору. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.