Модуль 2 загальні положення про договір (контракт)

Лекція 4. ДИНАМІКА (СТАДІЇ) ДОГОВОРУ

План:

4.1. Договір як універсальний засіб саморегуляції суспільних відносин

4.2. Зміст і тлумачення договору

4.3. Порядок і способи укладення договору

4.4. Структура, форма договору та правові наслідки порушення порядку його укладення

4.1. Договір як універсальний засіб саморегуляції суспільних відносин

Договірне (контрактне) право є одним із найбільш розгалужених інститутів зобов’язального права. Договірне право – сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні відносини шляхом досягнення відповідних домовленостей (компромісів) між юридично рівними особами.

Традиційно місце та роль договору в правовій регламентації суспільних відносин, його суттєві ознаки та соціально-регулятивний потенціал досліджуються на галузевому рівні.

Конструкція договору як засобу саморегуляції різноманітних суспільних відносин застосовується різними галузями права (міжнародним, конституційним, господарським, цивільним, трудовим, земельним, екологічним правом тощо). Відповідно до сфери застосування договір набуває специфічних рис, які мають юридично закріплюватися у галузевих правових нормах, що відображають відповідні компоненти договору.

Договір, як і будь-яке інше правове явище, має соціальну основу, під якою, за визначенням П. М. Рабіновича, слід розуміти здатність правового явища слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів¹.

Походження договору, як зазначив М. Оріу, не можна відшукувати ані в римському, ані в грецькому праві. Договір відомий ще египетсько-халдейській традиції, запозиченій пізніше грецьким правом, причому договори, аналогічні римським договором bona fides, передували формальним або абстрактним договорам (таким, як stipulation). В цій традиції договір зводився значною мірою до слова, яке давалося і сприймалося по відношенню до певного предмета та певної послуги. Спочатку договір застосовувався стосовно об’єктів, які безпосередньо не стосувалися торгового обміну (зокрема, з метою припинення міжусобних війн). У цілому первісна форма, в якій відбувався обмін (міна або торгівля без слів), передбачала укладення будь-якого перемир’я в тому чи іншому вигляді¹.

Аналогічної думки дотримується видатний український правознавець в галузі міжнародного права В. Е. Грабар, який зазначив, що перші відомі правові формули – оголошення війни та договір – належать саме до міжнародних відносин. В.Е. Грабар довів, що jus gentium пов’язане із міжнародним правом первісного суспільства. Відносини між родами були засновані на договорі (foedus), який створював можливість мирних стосунків між ними. У міжнародному договорі містилися норми взаємної поведінки родів, в ньому надавалася взаємна гостинність (hospitium), право зносин та торгівлі (commercium), а за більш тісних взаємин – і право шлюбних зв’язків (conubium). У пізніший час Рим не укладав такі договори; міжнародні зв’язки, які посилювалися, зробили це зайвим, і назва jus gentium за традицією була застосована до норм, більш вільних у порівнянні з нормами jus civile. Такі норми напрацьовувалися у судовій практиці претором для іноземців, який запозичував їх з правових систем інших народів².

Відома також практика передачі в рамках договору виконання певних публічних функцій приватними особами, в давній Іудеї збирачі податків співпрацювали з римською владою на «підприємницьких» засадах. Населення районів, які були передані їм в оренду, податки сплачувало збирачам, а вони, в свою чергу, віддавали окупантам значну їх частину (данину). Якщо траплялося зібрати значні суму податків – збирачі отримували значні доходи, у протилежному випадку збирачі ризикували стати банкрутами³.

Т. Моммзен вказує на договірні засади участі громадян у суспільному управлінні справами в царський період Риму. Подібно до того, як правові відносини між правителем та підлеглими відображалися у формі договорів за допомогою запитань та відповідей, так і будь-який верховний акт громади здійснювався шляхом запиту (rogatio), з яким цар звертався до громадян і який приймався більшістю курій; в цьому випадку курії могли відмовити у своєму схваленні. Тому у римлян закон мав інше, ніж у нашому розумінні, значення – це був не припис, даний монархом членам громади, а договір, укладений між керівними органами влади шляхом відповіді, поданої на запитання (умови такого договору встановлюються однією стороною, а іншою стороною або просто приймаються, або відхиляються. Пропонуюча сторона – цар, сторона, що приймає – народ)¹.