6.1. Загальні засади забезпечення виконання договірних зобов’язань

Зобов’язання є правовідносинами, тому вони охороняються засобами примусового характеру. Зазначені засоби можна поділити на дві групи:

1) До першої групи належать так звані загальні міри (спонукання до виконання зобов’язання, покладення обов’язку відшкодувати заподіяні його порушенням збитки тощо), що застосовуються у всіх випадках, за винятком тих, що виключені законом, договором або характером встановлених відносин.

2) До другої групи належать так звані спеціальні забезпечувальні міри, що застосовуються лише для забезпечення тих зобов’язань, для яких вони безпосередньо встановлені законом або договором. Останні у цивілістиці називаються способами забезпечення виконання зобов’язань¹.

Виконання кожного зобов’язання значною мірою залежить від волі боржника щодо вчинення певних дій, які становлять предмет виконання зобов’язання, або утримання від таких дій. Отже кредитор у зобов’язанні зацікавлений у певних правових механізмах, основною функцією яких була б максимальна гарантованість виконання такого зобов’язання з боку боржника.

Відповідно до ст. 546 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Зазначений перелік способів забезпечення виконання зобов’язань не є вичерпним. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання, наприклад, правочини, вчинені під відкладальною умовою тощо.

Як зазначено в ч. 1 ст. 6 ЦК, сторони мають право укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але який відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Закон або договір, які встановлюють той чи інший спосіб забезпечення виконання договірних зобов’язань, є нормативною (або формальною) підставою виникнення додаткового правовідношення між кредитором і боржником щодо такого забезпечення.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі (ст. 207 ЦК) навіть у тих випадках, коли правочин, з якого виникає основне зобов’язання, вчиняється в усній формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (ч. 2 ст. 547 ЦК). Простої письмової форми для правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язання достатньо й тоді, коли правочин, з якого виникає основне зобов’язання, підлягає нотаріальному посвідченню, якщо інше не передбачено законом.

Разом з тим, законом можуть бути встановлені вимоги щодо обов’язкового нотаріального посвідчення окремих видів договорів про забезпечення виконання зобов’язання. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 577 ЦК якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Правочин може бути також нотаріально посвідчений на вимогу будь-якої із сторін. Правові наслідки недотримання нотаріальної форми правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання є загальними (статті 219-220 ЦК).

Законодавство передбачає реєстрацію певних правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язань. Це, як правило, стосується правочинів про встановлення тих способів забезпечення виконання зобов’язань, які накладають обтяження на майно боржника або третіх осіб (так звані забезпечувальні обтяження). Юридичне значення такої реєстрації може виявлятися в двох аспектах. По-перше, якщо законом передбачена обов’язкова реєстрація правочину (договір застави нерухомого майна, іпотеки), то він є вчиненим саме з моменту її здійснення (ч. 1 ст. 210 ЦК), тобто, реєстрацією правочину обумовлюється його чинність. По-друге, навіть якщо реєстрація правочину щодо забезпечувального обтяження не є обов’язковою, на підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, і задоволення прав чи вимог декількох обтяжувачів, на користь яких встановлено обтяження одного й того самого майна, здійснюється згідно з пріоритетом. За загальним правилом, зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями.

Забезпечення виконання зобов’язання в договірних відносинах виконує стимулюючу та гарантуючу функції. Наскільки повно реалізуються зазначені функції забезпечення виконання зобов’язань залежить від того, наскільки грамотно були вибрані конкретні способи забезпечення. Так, для забезпечення виконання зобов’язань з виконання робіт або надання послуг підходящим способом буде неустойка (пеня або штраф). Тоді як виконання боржником зобов’язань з передачі майна або грошей оптимально для кредитора забезпечать такі способи, як, наприклад, гарантія, порука, застава.

Виконання зобов’язання може бути забезпечене кількома способами одночасно, а може і не забезпечуватися взагалі. Застосування забезпечення виконання зобов’язання, за загальним правилом, не є обов’язковим. Виконання основного зобов’язання забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Як правило, забезпечення встановлюється за домовленістю сторін, а в окремих випадках – за домовленістю сторін чи однієї з них з третіми особами (порука, гарантія, майнове поручительство). Забезпечення виконання зобов’язання боржником може бути встановлене за ініціативою кредитора в односторонньому порядку на підставі закону (наприклад, притримання).

Законом може бути також передбачено автоматичне виникнення забезпечувального правовідношення навіть без спеціального на те волевиявлення будь-якої із сторін – в таких випадках презюмується, що сторони, вступивши в основне зобов’язання, приймають всі встановлені законодавством умови його регулювання, в тому числі щодо забезпечення виконання зобов’язання. Наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 694 ЦК, з моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар.

Правовідносинам щодо забезпечення виконання зобов’язань притаманна певна акцесорність (додатковість) щодо основного зобов’язання, виконання якого забезпечується. Акцесорність в даному випадку полягає в тому, що таке зобов’язання існує оскільки і стільки, скільки існує основне зобов’язання. Акцесорний характер способів забезпечення виконання зобов’язань полягає також і в тому, що недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє і недійсність правочину щодо його забезпечення. Проте недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання (частини 2, 3 ст. 548 ЦК).

Забезпечувальне зобов’язання невіддільно слідує юридичній долі основного зобов’язання. Так, у разі переходу прав кредитора в основному зобов’язанні до іншої особи (наприклад, на підставі відступлення права вимоги, правонаступництва чи з інших передбачених законом підстав), до набувача таких прав кредитора переходять також права у зобов’язанні, яке забезпечує виконання боржником основного зобов’язання. Як встановлено у ст. 514 ЦК, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з тим, вищенаведені загальні властивості акцесорних зобов’язань в окремих способах забезпечення виконання зобов’язань мають свої особливості або навіть відсутні. Так, гарантія не припиняється з припиненням основного зобов’язання і недійсність останнього не тягне за собою недійсність гарантії. Відповідно до ст. 562 ЦК зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання. Якщо гарант, який дізнався про недійсність або припинення основного зобов’язання і повідомив про це кредитора і боржника, все-таки отримує повторну вимогу кредитора, він зобов’язаний її задовольнити, незважаючи на таку недійсність або припинення основного зобов’язання (ч. 3 ст. 565 ЦК).

Існують особливості в наслідуванні юридичної долі одного зобов’язання іншим у сфері іпотечних відносин. Так, згідно зі ст. 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що водночас здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов’язанням. Якщо не буде встановлено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов’язанням.