6. Конституційні засади захисту права власності

Конституція України передбачає систему правових гарантій захисту права власності і майнових прав людини, громадянина України та українського народу. Уже в преамбулі сказано, що Верховна Рада від імені українського народу приймає цю Консти­туцію — Основний Закон, "дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя".

До захисту права власності мають відношення такі відправні конституційні вимоги:

Перша — "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (ст. З Конституції).

Друга — "Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом" (ст. 13).

Третя — "Право власності па землю гарантується" (ст. 14).

З цих конституційних вимог простежується правило, що право власності на майно і землю гарантується, що забезпечення цих прав покладається на державу та її органи та що "усім суб'єктам права власності забезпечуються рівні умови захисту права власності".

Безпосередньо захист права власності забезпечується статтею 41 Конституції, в якій записано, що "ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непо­рушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови поперед­нього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішен­ням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом".

Основні засади захисту права власності визначені у чинному Законі України "Про власність", Цивільному кодексі, в інших законодавчих актах і передбачаються в проекті нового Цивільного кодексу.

Чинним законодавством України передбачається право влас­ника вимагати усунення всяких порушень його права, а також вимагати усунення будь-яких перешкод або сумнівів з боку інших осіб у правомочності здійснення ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном. У разі заподіяння власни­кові збитків внаслідок порушення його прав власник має право вимагати повного їх відшкодування.

Законом України "Про власність" (ст. 50) передбачено право власника вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, цим же законом (ст. 51) забезпечується захист права власності громадян на землю, а також захист їх прав у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташовано належне йому майно.

Конституцією України і поточним законодавством визначено механізм захисту права власності. Так, відповідно до ст. 92 п. 7 Конституції "правовий режим власності" визначається виключно законами. Затвердження переліку об'єктів права державної влас­ності, що не підлягають приватизації, а також визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності віднесено до повноважень Верховної Ради (ст. 85 пункт 36 Конституції).

Гарантом прав і свобод людини і громадянина згідно із ст. 102 Конституції виступає Президент України.

Для здійснення гарантій він наділений повноваженнями при­значати за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра, припиняти його повноваження та приймати рішення про його відставку; при­значати за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні повнова­ження на цих постах; призначати за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільняти його з посади (ст. 106, пункти 9, 10, 11); утворювати, реорганізовувати та ліквідо­вувати за поданням Прем'єр-міністра, міністерства та інші цент­ральні органи виконавчої влади; утворювати суди у визначеному законом порядку; скасовувати акти Кабінету Міністрів та акти Ради

Міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 106, пункти 15, 23, 16 Конституції України).

Всі питання щодо гарантування прав і свобод людини і грома­дянина, в тому числі права власності, покладено Конституцією України на Кабінет Міністрів. Відповідно до ст. 116 пункту 5 Конституції він забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління суб'єктами державної власності відповідно до закону. Додержання прав і свобод громадян, а також законність і правопорядок на відповідній території забезпечують місцеві дер­жавні адміністрації (ст. 119, пункт 2 Конституції).

Захист інтересів громадян здійснюється територіальними гро­мадами як безпосередньо, так і через органи місцевого самовряду­вання: сільські, селишні, міські Ради та їх виконавчі органи.

Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст пред­ставляють районні та обласні Ради.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що належить до комунальної власності, затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контро­люють їх виконання (ст. 140, 143 Конституції).

Право власності, майнові права, як і інші права і свободи лю­дини і громадянина, у відповідності із ст. 55 Конституції захища­ються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб; кожен має право на відшко­дування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішен­нями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції).

Ст. 48 п. З Закону України "Про власність" також передбачає, що захист права власності здійснюється судом, арбітражним судом, третейським судом. Вирішення майнових спорів, в яких хоч би однією з сторін с громадянин, здійснюється загальними судами в порядку, передбаченому Цивільно-процесуальним кодексом та Цивільним кодексом України. Майнові спори між юридичними особами здійснюються арбітражними судами в порядку, передба­ченому Законом України "Про арбітражний суд" (1991 р.)²" та Арбітражно-процесуальним кодексом України (1991 р.)²¹.

Нині в Україні найвищим органом загальних судів є Верховний Суд України, а арбітражних судів — Вищий арбітражний суд України. Існує дві самостійні судові системи.

Відповідно до ст. 124, 125 Конституції судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції. Отже, система арбітражних судів тепер має ввійти в систему загальних судів на засадах спеціалізованих судів. Пунктом 12 Перехідних положень (розділ XV) Конституції передбачено, що Верховний Суд і Вищий арбітражний суд здійс­нюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до ст. 125 цієї Конституції, але не довше п'яти років.

Законодавство України не тільки передбачає систему державних органів, які покликані забезпечувати захист права власності і здійс­нювати заходи по боротьбі з правопорушеннями і вирішенню спорів у цій галузі, а й відповідні засоби юридичного впливу, застосування юридичної відповідальності за посягання на право власності І правопорушення у майнових відносинах. До системи таких засобів належать заходи цивільно-правової, кримінальної, адміністративної і матеріальної (за нормами трудового права) відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність, як правило, застосовується за порушення юридичними Іа фізичними особами зобов'язань, що виникають з цивільно-правових правочинів (угод), а також за запо­діяння шкоди фізичним або юридичним особам.

Адміністративна відповідальність застосовується до фізичних осіб за адміністративні протиправні проступки, винну (навмисна або необережна) дію чи бездіяльність, що посягає на власність, права і свободи Іромадян. Адміністративна відповідальність вста­новлена Кодексом України про адміністративні правопорушення²². До адміністративних проступків в сфері охорони власності відно­сяться, наприклад: дрібне розкрадання державного або Іромадського майна (ст. 51); порушення права державної власності на надра (ст. 47), на води (ст. 48), на ліси (ст. 49), на тваринний світ (ст. 59 КпАП України).

В окремих випадках, коли дія чи бездіяльність правопорушника набувають підвищеної суспільної небезпеки, що визнаються злочином, заходів адміністративного чи цивільно-правового впливу для охорони власності недостатньо. В такому разі Кримінальним кодексом встановлена кримінальна відповідальність. Так, Кримі­нальним кодексом передбачена відповідальність за розкрадання державного чи громадського майна (ст. 81—86), майна громадян (ст. 140—146); за навмисне або необережне знищення чи пошко­дження державного чи громадського майна (ст. 89—90), майна громадян (ст. 145) та інші.

Притягнення винної особи до адміністративної чи кримінальної відповідальності не звільняє її від обов'язку відшкодувати заподіяні майну юридичних осіб і громадян збитки. Питання про відшкоду­вання збитків вирішується судом при розгляді адміністративної чи кримінальної справи або ж окремо в порядку цивільного судо­чинства. Винна особа має право добровільно відшкодувати заподіяні збитки.

Якщо шкоду власності фізичних чи юридичних осіб заподіяно особами, що працюють на підприємствах, в установах, організаціях або ж у громадян за договором про працю, укладеним у відповідності з законодавством про працю, то в таких випадках застосовується матеріальна відповідальність працівників за нормами законодавства

про працю.

Подальше вдосконалення законодавства України про захист права власності, інших майнових прав фізичних і юридичних осіб здійснюється шляхом приведення цивільного, кримінального, трудового законодавства, а також законодавства про адміністративні правопорушення у відповідність з Конституцією.

На захист права власності і майнових прав громадян і юри­дичних осіб спрямовані також заходи щодо підвищення ефектив­ності діяльності органів законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування, реформування економіки, приватизації державного майна, реформування судової системи щодо зміцнення грома­дянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, реалізації Конституції України.