2. Суб'єкти права власності

Згідно з Конституцією (ст. 13) суб'єктом права власності визна­ється український народ. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Основним Законом визначено, що Верховна Рада є органом законодавчої влади (ст. 75), Президент є главою держави і виступає від її імені (ст. 102), Кабінет Міністрів є вищим органом у системі виконавчої влади (ст. 113). Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ст. 118). Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Респуб­ліки Крим. В межах своїх повноважень вона приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Респуб­ліці Крим. Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 136).

Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143).

Органами місцевого самоврядування, які виступають суб'єктами права власності на території села, селища, міста від імені терито­ріальної громади є сільські, селищні, міські ради. Спільні інтереси громад сіл, селищ та міст представляють районні та обласні ради (ст. 140).

Вище згадувалось про те, що до фізичної особи як суб'єкту права власності відноситься людина, тобто громадянин України, іноземець та особа без громадянства (надалі громадянин).

Термін "фізична особа" вживається в цивільному та іншому загальному законодавстві. В Конституції вживаються такі терміни: "Людина", "кожен", "кожна людина", "громадянин", "громадянин України", "іноземець", "особа без громадянства". Термін "фізична особа" ототожнюється з терміном "Людина". Зрозумілими є і терміни "кожна людина" і "кожен", які рівнозначні терміну "кожна людина". Терміном "громадянин України" визначається особа, яка має громадянство України. Під громадянством розуміється правовий зв'язок між індивідом і державою, що виражається в існуванні їхніх взаємних прав та обов'язків. Кожна держава своїм законодавством визначає, хто є її громадянином. Таке законодавство, однак, має визнаватися іншими державами, якщо воно сумісне з міжнародними конвенціями, міжнародними звичаями і принципами права щодо громадянства, які здобули загальне визнання.

Відповідно до ст. 4 Конституції в Україні існує єдине грома­дянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом "Про громадянство України"⁴. Громадянство України означає юридичну належність особи до держави України. Подвійне громадянство допускається лише на підставі двосторонніх міжнародних договорів.

Термін "громадянин" вживається в Конституції як громадянин України (ст. 36, 38, 39) і як громадянин України та інших держав (ст. 22, 24). Термін "іноземець" означає наявність у людини громадянства іншої держави. Правовий статус іноземців визнача­ється Конституцією і Законом України "Про правовий статус

іноземців" (1994)⁵. Особи без громадянства за своїм статусом прирів­нюються до іноземців.

Здійснювати правомочності суб'єкту права власності громадя­нин може при наявності у нього цивільної правоздатності і дієздат­ності. Під цивільною правоздатністю розуміється здатність грома­дянина мати цивільні права і нести обов'язки. Дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Правоздатність в Україні визнається однаковою мірою за всіма громадянами України. Вона виникає з дня народження громадянина і триває до кінця його життя.

Правоздатність громадян означає, що вони відповідно до за­конодавства України можуть мати майно на правах власності; успадковувати і заповідати; займатися підприємницькою і будь-якою, не забороненою законом, діяльністю; створювати юридичні особи самостійно чи спільно з іншими громадянами і юридичними особами; здійснювати будь-які не заборонені законом угоди і брати участь в зобов'язаннях; мати права авторів творів науки, літератури і мистецтва, винаходів та інших охоронюваних законом результатів інтелектуальної діяльності; мати інші майнові та особисті немайнові права.

Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку. У випадках, коли громадянин одружується до досягнення вісімнад-цятирчного віку, він набуває повної дієздатності з часу одруження. Так, у відповідності із ст. 16 Кодексу про шлюб і сім'ю України шлюбний вік встановлюється для чоловіків у 18 років і для жінок — 17 років.

Правоздатність і дієздатність громадян охороняються законом.

У ст. 21 Конституції України закріплено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невід-чужуваними та непорушними". Конституційні права і свободи гарантуються і у відповідності зі ст. 22 Конституції і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. При цьому права людини не безмежні. Але певні обмеження зводяться до того, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не пору­шуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23).

У ст. 24 Конституції закріплено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Забезпечується рівність прав жінки і чоловіка.

Важливе значення має ст. 26 Конституції, за якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними догово­рами.

Перерахованим конституційним нормам відповідає норма ци­вільного права, що ніхто не може бути обмежений у правоздатності або дієздатності інакше, як у випадку і в порядку, передбачених законом. Угоди, спрямовані на обмеження правоздатності або діє­здатності, недійсні (ст. 12 ЦК України).

Наведемо деякі обмеження цивільної дієздатності громадян.

Неповнолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років вправі укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклу­вальників. Проте вони вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди. Вони також вправі самостійно розпоряджатися своєю за­робітною платою або стипендією, здійснювати авторські або ви­нахідницькі права на свої твори і винаходи та інші (ст. 13 ЦК України).

За неповнолітніх, які не досягай п'ятнадцяти років, угоди укла­дають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун, вони особисто вправі учиняти лише дрібні побутові угоди (ст. 14 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає можливість обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Статтею 15 ЦК України встановлено, що громадянин, який внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами ставить себе і свою сім'ю в тяжке матері­альне становище, може бути обмежений судом у дієздатності і над ним встановлюється піклування. Він може укладати угоди по розпо­рядженню майном, а також отримувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатись ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. В разі припи­нення громадянином зловживання спиртними напоями або нарко­тичними засобами суд скасовує обмеження його дієздатності.

Закон визначає порядок здійснення права власності та інших майнових прав осіб, які хворіють душевною хворобою. Згідно із ст. 16 ЦК України громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним і над ним встанов­люється опіка. Від імені особи, визнаної недієздатною, угоди укладає його опікун. В разі одужання суд поновлює недієздатну особу в дієздатності.

Законодавством розв'язані питання захисту майна, що належить відсутній за місцем проживання особі. Така особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці їі постійного проживання нема відомостей про місце її перебування (ст. 18 ЦК України). Над майном громадянина, визнаного безвісно відсутнім, на підставі рішення суду встановлюється опіка.

Громадянин на підставі ст. 21 ЦК України може бути в судовому порядку оголошений померлим, якщо в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку,— протягом шести місяців. Військовослужбо­вець або інший громадянин, який пропав без вісті у зв'язку з воєн­ними діями, може бути в судовому порядку оголошений померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій. У разі з'явлення або виявлення місцеперебування громадянина, оголошеного померлим, відповідне рішення скасовується судом. Питання про майно особи, оголошеної померлою, вирішується у відповідності з законодавством про спадщину.

Поняття юридичної особи як суб'єкту права власності або ж права повного господарського відання чи оперативного управління сформульовані в попередньому параграфі.

У цьому параграфі викладається більш повна її правова характе­ристика відповідно до законодавства України. Виходячи із законів України "Про підприємства в Україні", "Про споживчу коопера­цію", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогос­подарське підприємство" та інших, будь-яка організація, незалежно від тою, ким вона створена (громадянами, державними органами чи органами місцевого самоврядування), набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації.

У зв'язку з тим, що в формуванні майна юридичної особи беруть участь її засновники (учасники), вони мають зобов'язальні права щодо майна цієї юридичної особи.

До юридичних осіб, відносно яких їх учасники мають зобов'я­зальні права, відносяться господарські товариства, виробничі й споживчі кооперативи та інші господарюючі суб'єкти.

Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні зобов'язання через свої органи, які діють у відповідності із законом, іншими правовими актами та установчими документами. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається законом і установчими документами. В передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

У порядку, визначеному законодавством, юридична особа може створювати представництва і філії. Представництвом є відокрем­лений підрозділ юридичної особи, що розташований за межами місця його перебування. Основне завдання представництва пред­ставляти інтереси юридичної особи і здійснювати її захист. Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований за межами місця його перебування і здійснює всі його функції чи їх частину, в тому числі функції представництва. Найбільш поши­рена діяльність філій в системі комерційних банків. Представництва і філії не мають статусу юридичної особи. Юридична особа, яка створила філію чи представництво, наділяє їх майном, потрібним для здійснення покладених на них функцій. Вони діють на підставі положень, затверджених для них юридичними особами. Керівники представництв і філій призначаються юридичною особою і діють на підставі довіреності. Представництва і філії мають бути зазначені в статутних документах юридичної особи, яка їх створила.

Юридичні особи, крім тих, що фінансуються власником уста­нов, відповідають за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями засновника (учасника), за винятками, передбаче­ними законодавством чи установчими документами юридичної особи.

Юридична особа втрачає свою правоздатність в разі її ліквідації чи реорганізації. Реорганізація юридичної особи (злиття, приєднан­ня, поділ, перетворення) може бути здійснена за рішенням її зас­новників (учасників) чи органу юридичної особи, уповноваженої на це установчими документами. Юридична особа може бути лікві­дована за рішенням її засновників (учасників) чи органа юридичної особи, уповноваженого на те установчими документами, а також за рішенням суду.

У зв'язку з ліквідацією юридична особа припиняє своє існуван­ня без переходу прав і обов'язків в порядку правонаступництва до інших осіб.