2. Співвідношення норм міжнародного і національного права

Держави виступають у нормотворчих процесах як створювачі одночасно внутрішньодержавних (національних) і міжнародно-правових норм, що втілюють у першому випадку їх власні, а в другому — взаємоузгоджені інтереси. Відповідно народжуються нові державні закони (та інші нормативні акти) і міжнародні договори (інші джерела міжнародного права). Термінологічним вираженням участі держав у створенні різних за належністю до певної правової системи актів є їх офіційне визначення: стосовно нашої держави — закони України і міжнародні договори України.

Співвідношення міжнародного і внутрішнього права держави має ряд аспектів: по-перше, вплив, який внутрішні норми (націо­нальне законодавство) можуть здійснювати у процесі створення міжнародно-правових норм, на їх зміст; по-друге, вплив міжнарод­но-правових норм на норми внутрішнього державного права, на їх створення, зміну, застосування; по-третє, питання про безпосе­редню дію міжнародно-правових норм у сфері внутрішньодержавних відносин; по-четверте, проблема застосування правових норм у випадках розбіжностей між внутрішньодержавними і міжнародними нормами, що стосуються одного і того ж предмету регулювання.

Закони внутрішнього права держави та інші нормативні акти не є джерелами міжнародного права. Дія внутрішньодержавних норм обмежена юрисдикцією відповідної держави і не може без­посередньо поширюватися на міжнародні відносини (зрозуміло, що всі інші держави мають поважати національне законодавство). Проте та обставина, що міжнародно-правові норми створюються за згодою держав, визначає можливість впливу внутрішньодер­жавних норм на процес міжнародної правотворчості. В цій взаємодії правових систем усі держави юридичне рівнозначні, рівноправні, що випливає із принципу юридичної рівності держав. Характер реального (дійсного) впливу залежить від того, наскільки внут­рішньодержавні норми відображають об'єктивні умови, потреби, тенденції міжнародних відносин.

Внутрішньодержавні норми можуть або сприяти узгодженості між державами таких міжнародно-правових норм, які сприймають основні ідеї та цілі, закладені у внутрішньодержавних нормах, або служити своєрідним юридичним еталоном під час міжнародної регламентації якого-небудь питання і втілюватися тією чи іншою мірою у відповідних міжнародне-правових нормах. Але як в пер­шому, так і в другому випадках необхідним елементом викори­стання внутрішньодержавних норм є погодження між державами, висловлене у будь-якій формі (найчастіше у договірній), і лише така угода може породити міжнародно-правові норми. (Наприклад, великий вплив на розвиток міжнародного права, на розробку його нині діючих принципів і норм мали демократичні конституції XVIII ст. США і Франції).

Одним із прикладів впливу внутрішнього державного права на міжнародне право може служити вирішення проблеми відповідаль­ності військових злочинців. 4 березня 1965 р. президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру та людства і військових злочинах, незалежно від часу скоєння злочинів". 26 листопада 1968 р. Генеральна Асамблея ООН на 23 сесії прийняла Конвенцію про незастосування строку давності щодо військових злочинців і злочинів проти миру та людства, яка згодом була відкрита для підписання усіма державами. Вона набрала чинності 11 листопада 1970 р. і стала одним із джерел міжнародного права. В даному випадку норми радянського права стали основою прийняття відповідних міжнародно-правових норм.

Держави можуть забезпечувати необхідну відповідність між своїми внутрішніми правовими нормами і нормами тих міжнарод­них угод, учасниками яких вони є (аналогічно вирішуються питанім і щодо інших джерел міжнародного права).

За приниципом добросовісного виконання міжнародних зобо­в'язань (традиційне правило "Расїа кипі зегуапйа" — "Договори мають дотримуватися") кожна держава погоджує свої юридичні норми зі своїми міжнародними зобов'язаннями.

У законодавстві нашої держави утвердилося правило приведен­ня нацональних норм у відповідність з міжнародними договорами. Можна виділити, з одного боку, норми, за яких прийняття законів зумовлено думкою компетентних державних органів (норми, що управомочують), а з іншого — норми, що приписують, якими на державу покладаються певним чином сформульовані обов'язки. До першого варіанту належить, наприклад, п. 1 ст. 21 Конвенції ООН з морського права: "Прибережна держава може приймати у відповід-носі і з положеннями даної Конвенції та іншими нормами між­народного права закони та правила, які відносяться до мирного проходу через територіальне море". До другого варіанту — п. 2 ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: "Всякий виступ на користь національної, расової, релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насиль­ства, має бути заборонений законом".

Норми міжнародного права справляють вплив на норми на­ціонального права, їх зміст і застосування. Ступінь такого впливу різна.

В одних випадках узгоджені державами міжнародно-правові норми можуть включати зобов'язання розробки і видання певних (що відповідають міжнародній угоді) внутрішніх правових актів, не вирішуючи наперед питання про їх конкретні формулювання і встановлюючи лише загальні напрямки державної регламентації. Характерними в цьому плані є окремі норми дипломатичного і консульського права, а також ряд постанов міжнародних пактів про права людини, угод та конвенцій з територіальних питань, торгово-економічних угод і т. д. Міжнародні угоди можуть передбачати зобов'язання держав щодо скасування тих внутрішньодержавних правових актів (норм), які суперечать прийнятим ними міжнародно-правовим нормам. Наприклад, згідно з ст, 2 Міжнародної Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, кожна держава-учасник має вжити ефективних заходів "для виправлення, скасу­вання чи анулювання любих законів і постанов, які ведуть до виникнення чи увіковічення расової дискримінації усюди, де вона існує".

Інколи міжнародно-правові норми визначають наперед кон­кретний зміст (навіть визначення) внутрішньодержавних правових актів.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні, культурні права визначення зобов'язання держав, які беруть в ньому участь, визнавати і забезпечувати право на працю, включаючи положення, за яким "жінкам мають гарантуватися права не гірші тих, якими користуються чоловіки, із рівною винагородою за рівну працю" (ст. 7). Підписуючи цей пакт, держави зобов'язуються привести своє законодавство у відповідність з міжнародно-правовою нормою.

На практиці використовують такі форми приведення законо­давства у відповідність із міжнародними договорами:

1) розробка і прийняття принципово нових законодавчих актів, раніше невідомих правовій системі держави (наприклад, Закон України "Про біженців");

2) прийняття законів, що замінюють ті, які раніше діяли і які істотно змінюють нормативний зміст (Закон України "Про держав­ний кордон України, який замінив Закон СРСР "Про державний кордон СРСР");

3) прийняття актів, які вносять часткові зміни і доповнення у чинне законодавство (приєднання колишнього СРСР в 1973 р. до Всесвітньої (Женевської) Конвенції про авторське право 1952 р., зумовило потребу в приведенні ряду норм цивільного законодавства у відповідність з положеннями цієї Конвенції).

Окрім того, називають такі способи приведення в дію у сфері внутрішньодержавних правовідносин норм міжнародного права: відсилка, тобто згадування у внутрішньодержавному акті якоїсь міжнародне-правової норми як правила, яке враховується при встановленні змісту внутришньої норми; рецепція, тобто безпо­середнє сприймання внутрішньодержавним актом міжнародно-правової норми без зміни тексту; трансформація, тобто перевтілення міжнародно-правової норми у норму внутрішньодержавного права шляхом видання спеціального державного нормативного акту, що може бути пов'язано з конкретизацією і частковими корективами відповідних нормативних положень. Можливе використання в одному внутрішньодержавному акті усіх трьох вказаних способів, або двох із них.

Визначають також форми безпосереднього застосування норм міжнародного права у внутрішньому праві:

1) самостійне застосування норм міжнародних договорів та інших джерел — без прямої участі норм національного законо­давства, але не поза сферою їх впливу;

2) спільне застосування норм міжнародних договорів і "спорід­нених" норм національного законодавства, що пов'язано з функціо­нуванням вказаних вище правозастосовних комплексів;

3) пріоритетне застосування норм міжнародного права замість норм національного законодавства при їх взаємній невідповідності, тобто у колізійних ситуаціях.