5. Форми власності

У конституціях колишнього СРСР, союзних республік, в тому числі УРСР, питання економічної системи, форм власності на майно і природні ресурси посідали одне з основних місць, вірніше друге після політичної системи. Багато уваги формам власності приді­лялось в основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, в цивільних кодексах союзних республік.

Відносини власності, які впроваджувались КПРС і радянською державою, були сформульовані в ст. 10 Конституції СРСР (1977 р.), яка визначала, що основу економічної системи СРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва в формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності, що соціа­лістичною власністю с також майно профспілкових та інших гро­мадських організацій, яке необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Основу особистої власності громадян СРСР становили їх трудові доходи. У власності громадян могли бути предмети вжитку, особи­стого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження (ст. 13 Конституції СРСР). Такі ж форми власності визнавались і Конституцією УРСР (ст. 10, 13). В ідеології КПРС панувала думка про злиття колгоспно-коопе­ративної та інших форм соціалістичної власності з державною і перетворення їх в єдину загальнонародну власність. І хоч колгоспно-кооперативна власність ніколи не була державною власністю, окремі економісти і навіть юристи всупереч тодішньої Конституції кол­госпне і кооперативне майно відносили до загальнонародної влас­ності, ототожнювали з державним. Ця тенденція триває й нині. Уже після проголошення незалежності України неодноразово пору­шувалось питання про приватизацію майна організацій споживчої кооперації, як таке, що відносилось до соціалістичної, усуспільненої, а отже, державної власності.

Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів пропозиції про приватизацію кооперативної власності відхиляли, але ініціатори цієї акції продовжують наполягати на їх реалізації.

В кінці 80-х років представниками концепції єдиної соціаліс­тичної власності всерйоз обґрунтовувалась позиція, що особиста власність громадян також відноситься до соціалістичної, оскільки її придбання пов'язане з результатами використання соціалістичної власності. Так, проф. В. Н. Черповець писав, що "особиста власність при соціалізмі, не будучи суспільною власністю (і навіть часом вступаючи з нею в неантагоністичні протиріччя), виступає як форма соціалістичної класності "^|3.

Після проголошення незалежної України законодавство про власність змінювалась. Прийнятим Законом "Про економічну само­стійність Української РСР" від 3 серпня 1990 р. одним з основних принципів економічної самостійності України визнавались різно­манітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист¹⁴. Цим Законом визнавались державна, колективна та індиві­дуальна (особиста і приватна трудова) форми власності. 7 лютого 1991 р. був прийнятий Закон УРСР "Про власність", який під­твердив індивідуальну (особисту і приватну трудову) колективну і державну форму власності¹⁵.

7 липня 1992 р. до Закону були внесені поправки, за якими слова "індивідуальна власність" були замінені словами "приватна власність". Законом України від 14 жовтня 1992 р. в тексті Закону слова "Українська РСР" було замінено словом "Україна"¹⁶.

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були встановлені Законом України "Про форми власності на землю" від ЗО січня 1992 р.¹⁷ і Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р.^|8 Інститут права довічно успадковуваного земле­володіння, запроваджений ЗК УРСР в редакції від 18 грудня 1990 р., із кодексу було вилучено.

Законодавче впровадження приватної і колективної форм влас­ності створило більш сприятливі умови для реформування еконо­міки і проведення приватизації державного майна. З цією метою були прийняті закони України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 4 березня 1992 р. та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 6 березня 1992 р.¹⁹ До приватної форми власності відноситься майно, яке належить фізичним особам, тобто громадянам, іноземцям та особам без громадянства. Майно може перебувати у власності однієї людини, а може бути у їх спільній сумісній чи спільній частковій власності. З правовими принципами, встановленими більшістю країн світу, до приватної власності відноситься і майно, яке належить недержавним юридичним особам, створеним за рахунок майна фізичних осіб.

Законодавством колишнього СРСР і союзних республік майно недержавних юридичних осіб належало їм на правах колгоспно-кооперативної власності або ж власності профспілкових та інших громадських організацій. За чинним законодавством, прийнятим після проголошення незалежності України, всі види власності недержавних юридичних осіб були віднесені до колективної форми власності. Закон України "Про власність" відносить до об'єктів права колективної власності майно колективу орендарів, крім того майна, що взято в оренду (ст. 22); колективного підприємства (ст. 23); кооперативу (колгоспу) — ст. 24; акціонерного товариства (ст. 25); господарського товариства (ст. 26); господарського об'єд­нання (ст. 27); професійних спілок; політичних партій та інших громадських організацій (ст. 28); релігійної організації.

Отже, до колективної власності за законодавством України відноситься майно недержавних юридичних осіб, створених групою (колективом) людей, тобто фізичними особами. До колективної форми власності не відноситься спільне сумісне чи спільне частково майно, утворене двома або більшою кількістю фізичних осіб, що не зареєстровані юридичними особами. Окремі економісти і право­знавці геть відкидають концепцію колективної форми власності як такої, що посягає на основні засади приватної власності. Окремі з них визнають "кооперативну", "довірчу" (трастову) власність, але не сприймають колективної власності. Не сприймається вона і розробниками проекту нового Цивільного кодексу України. В пояснювальній записці до проекту його розробники відмовились від поняття "право колективної власності", вважаючи, що колектив становить сукупність осіб, між якими можуть виникнути відносини спільної часткової або спільної сумісної власності, але аж ніяк не єдину цілісність, яка може виразити себе як суб'єкт права власності. Вони стверджують, що всі "господарські товариства, кооперативи, різноманітні об'єднання —- то юридичні особи. Саме як юридичні особи вони можуть бути суб'єктами права власності". Все це пра­вильно і заперечень не викликає. Але ж всі перераховані суб'єкти спільної діяльності складаються з групи людей, колективу заснов­ників, учасників, що утворили підприємство, організацію, яка реєструється як юридична особа. Термін "право колективної влас­ності" саме і визнає право юридичної особи, заснованої, створеної групою, колективом фізичних осіб. Колективний суб'єкт аж ніяк не зазіхає на основні засади права приватної власності. Виступаючи різновидністю права приватної власності, право колективної влас­ності підкреслює особливості створення спільного (колективного) майна юридичної особи (колективу засновників, учасників), а також те, що ці особливості насамперед відрізняють колективну власність юридичної особи від спільної власності групи фізичних осіб, які не утворили юридичної особи.

Буде чи не буде встановлено Цивільним кодексом України право колективної власності, в повсякденному житті воно буде існувати і в побуті цей термін вживатиметься поряд з поняттями "корпоративна", "кооперативна", "трастова" (довірча) власність. Він зручний для вживання, зрозумілий для засновників чи учасників колективної організації — юридичної особи і підпорядкований основним принципам права приватної власності.

Право державної власності за чинним законодавством поділя­ється на право загальнодержавної (республіканської) і право кому­нальної власності. Розмежування цих двох видів державної власності здійснюється за адміністративно-територіальними і суб'єктними засадами.

Загальнодержавна власність — це майно, що є на території всієї України. Суб'єктом цього права є держава в особі Верховної Ради та органів державної виконавчої влади. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих Рад. Вище зазначалося, що майно, яке є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передба­чених законодавством України, а майно, що закріплене за держав­ною установою (організацією), яка перебуває на державному бюдже­ті, належить їй на правах оперативного управління.

У ст. 41 Конституції записано, що "громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності".

У цьому конституційному положенні право "державної" і "ко­мунальної" власності розміщені поряд як однопорядкові терміни. Поняття право "загальнодержавної" власності не вживається. З цього логічно випливає, що "право комунальної власності" не входить до складу державної власності. Оскільки право комунальної власності здійснюється органами місцевого самоврядування, то очевидно, що це особлива форма власності, яка визнається поряд і нарівні з правом приватної і правом державної власності.

У проекті Цивільного кодексу майно, речі як об'єкти цивільних прав за формами власності не поділяються. За ознаками правового режиму вони поділяються на нерухомі та рухомі речі. До нерухомих речей належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане. Крім цього, речі можуть бути подільними і неподільними, а також індивідуально визначеними і тими, що визначаються родовими ознаками, споживчими та неспоживчими. Основним об'єктом цивільних прав, в тому числі і права власності,

є підприємство, яким визнається єдиний майновий комплекс, що використовується для виробничої діяльності.

Всі об'єкти цивільних прав, в тому числі майно, речі, гроші, валютні цінності і цінні папери, можуть належати суб'єктам будь-якої форми власності: приватної, державної, комунальної.