1.Періодизація світового розвитку з 1914 по 1939рр.1914-1918 рр. Перша світова війна. Поряд з усіма державами Європи у війну були втягнуті США, Японія та інші країни світу. Грандіозна за своїми масштабами війна принесла в Європу економічний розлад та величезні мате­ріальні та людські втрати. Загинуло близько 9 млн військових і 10 млн мир­них жителів. Матеріальні втрати становили 180,5 млрд, доларів.

1919-1923 рр. характеризують як період повоєнної нестабільності. Наслідком Першої світової війни став новий переділ світу між країнами-переможницями, закріплений юридично на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях.

1924-1928 рр. — період економічної стабілізації в Європі. Настало пожвавлення економічного життя, тимчасове припинення інфляції, стабілізувалася валюта і ціни, зменшилось безробіття.

Між європейськими країнами, а також між Європою й Америкою відно­вилися фінансові, торгівельні й економічні стосунки, що були розірвані в роки війни. Лише в Італії соціальне протистояння продовжувало розбурхува­ти громадськість, чим відкривало дорогу до влади фашистській партії. Вод­ночас зазнали поразки спроби ВКП(б) і Комінтерну дестабілізувати ситуацію у світі шляхом експорту революції.

Значною мірою пожвавленню економіки й зменшенню безробіття спри­яв експорт американського капіталу у цілу низку європейський країн, зокре­ма, за планом Дауеса до Німеччини. Характерною рисою повоєнної стабілі­зації була подальша концентрація, монополізація капіталу і виробництва, відмова від вироблених у передвоєнні роки засобів регулювання економіки й соціальних стосунків до «вільних» ринкових відносин.

1929-1933 рр. Світова економічна криза, що вразила майже всі індустрі­ально розвинені країни. Особливістю цієї кризи було те, що глибина падіння економіки була набагато більша, ніж у попередні та наступні кризи. Промисло­ве виробництво не просто скоротилось, а впало до рівня початку сторіччя.

Епіцентром кризи були США, а пізніше вона охопила і країни Європи, тобто стала глобальною. Третьою особливістю кризи була її тривалість: 1929-1933 роки.

1933-1939 рр. Утворення держав тоталітарного типу і назрівання Другої світової війни.Характерною рисою цього періоду став процес форму­вання фашистських, тоталітарних тенденцій у політичному житті ряду країн, а також утворення двох блоків держав: країн, що були не задоволені післявер-сальським устроєм (Німеччина, Італія, Японія) і прагнули до його зміни і краї­ни, що хотіли утримати існуючий європейський баланс сил, який був на їх користь (Велика Британія, Франція, США). Існувала також група країн, яким у процесі формування двох антагоністичних угруповань потрібно було визначи­тись, на боці якого блоку вони будуть виступати у війні, що насувалась. У першу чергу це стосувалося СРСР та країн Центрально-Східної Європи.

2.Перша світова війна. Дата: 1 серпня 1914 року — 11 листопада 1918 року

Місце: Європа, Африка і Близький Схід(недовго в Китаї та на тихоокеанських островах)

Привід: Убивство 28 червня в Сараєві австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, яке спричинило оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії (28 липня) і російська мобілізація проти Австро-Угорщини (29 липня). Також націоналізм, мілітаризм та імперіалізм

Результат: Перемога країн Антанти. Розпад Німецької, Російської, Османської та Австро-Угорської імперій. Постання нових незалежних держав у Східній та Центральній Європі

Пе́рша світова́ війна́, також відома як Велика війна (англ. The Great War, фр. La Grande guerre) і «Війна, щоб завершити всі війни» була світовою війною, глобальним воєнним конфліктом, який відбувався перш за все в Європі між 1914 і 1918 роками. Під час неї загинуло понад дев'ять мільйонів солдат і цивільних жителів. Конфлікт мав вирішальний вплив на історію 20-го століття.

Сили Антанти на чолі з Францією, Росією, Великобританією і з 1917 року Сполученими Штатами перемогли держави Четверного Союзу (також відомі як Центральні Держави) на чолі з Австро-Угорщиною, Німеччиною й Османською Імперією. Італія приєдналася до Антанти у 1915 році.

Війна спричинила розпад чотирьох імперій: австро-угорської, німецької, османської і російської. Німеччина втратила свої колоніальні території, а такі країни як Чехословаччина, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Польща та Югославія отримали незалежність. Ціна ведення війни також сформувала ґрунт для розпаду Британської Імперії.

Перша світова війна визначила кінець старого світового порядку, котрий склався після Наполеонівських війн. Результат конфлікту був важливим чинником для виникнення Другої світової війни.

Діаграма, що дає уявлення про міжнародні відносини країн Європи перед Першою світовою війною.

28 червня 1914 року, сербський студент Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, в Сараєві. Студент був членом організації «Млада Босна», метою якої було об'єднання усіх південних слов'ян та їхня незалежність від Австро-Угорщини. Вбивство в Сараєві привело в рух ряд стрімких подій, які переросли в повномасштабну війну. Австро-Угорщина висунула вимоги до Сербії, щоб та покарала причетних до скоєного, і коли Австро-Угорщина отримала відмову, то оголосила війну Сербії. Головні європейські країни були в стані війни протягом декількох тижнів через схему договорів колективної оборони і складного характеру міжнародних союзів. Хоча вбивство і було подією, котра спричинила початок війни, воно було останнім в довгій послідовності причин і подій, які налаштовували нації Європи на війну між собою.

Перегони озброєнь

Воєнно-морські перегони між Великобританією і Німеччиною були посилені в 1906 році запуском в стрій британського лінкора HMS Dreadnought; його конструкція була революційною, тож робила всі попередні лінійні кораблі застарілими. Великобританія також підтримувала велике воєнно-морське лідерство в інших областях, особливо над Німеччиною та Італією. Пол Кеннеді вказує, що обидві нації вірили у тезу Альфреда Тейєра Махана «Стратегія повеління морем» як життєво важливу для великого статусу нації; досвід, отриманий від морського рейдерства, показав хибність цієї тези.

Девід Стівінсон описав перегони озброєнь, як «цикл укріплення підвищеної воєнної готовності». Девід Херрманн вбачав конкуренцію у суднобудівництві як частину загального руху в напрямку війни. Ніл Фергюсон, все ж таки, стверджував, що змога британців підтримувати повне лідерство показує, що це не було основним фактором у конфлікті, що наближався.

Також слід відзначити, що вартість перегонів озброєнь однаково відчували і в Великобританії, і в Німеччині. Загальні витрати на озброєння шістьма Великими державами (Великобританія, Німеччина, Франція, Росія, Австро-Угорщина та Італія) збільшились на 50 % між 1908 і 1913 роками.

[ред.]Плани, недовіра і мобілізація

Досить поширеною є теза, прийнята багатьма політичними вченими, що плани мобілізації Німеччини, Франції і Росії автоматично загостряли конфлікт. Фріц Фішер підкреслив невід'ємно агресивну природу Плану Шліффена, який передбачав стратегію ведення війни на два фронти. Боротьба на двох фронтах означала, що Німеччина повинна була би швидко розбити одного з супротивників перед тим, як братися за іншого. Він закликав до сильної правофлангової атаки, щоб захопити Бельгію і нанести шкоду французькій армії за рахунок обмеження її можливостей до мобілізації.

Після цієї атаки німецька армія негайно би відправилась залізницею на схід і швидко розгромила російські сили, які б повільно мобілізувалися.

Французький План XVII передбачав нанесення швидкого удару в індустріальний центр Німеччини — Рурську Долину. Це завдало б великого удару по подальшій можливості Німеччини продовжувати війну.

Російський План XIX передбачав мобілізацію її армій і проти Австро-Угорщини (План «А»), і проти Німеччини.

Всі три проекти створювали атмосферу, де швидкість була визначним фактором для перемоги. Ретельно продумані розклади вже були готові, і як тільки б мобілізація почалася, залишалося небагато можливостей для повернення назад. Дипломатичні затримки і погані комунікації поглиблювали ці проблеми.

В доповнення до цього, плани Франції, Німеччини і Росії були всі націлені на наступ, звичайно ж в реальному конфлікті вони б були покращенні додаванням захисної вогневої сили і створенням укріплень.

Мілітаризм та автократії

Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон та інші відповідальність за війну покладали на мілітаризм. Прихильники цього погляду стверджують, що аристократія й військова еліта мали занадто велику владу у Німеччині, Росії та Австро-Угорщині, а війна була наслідком їхнього бажання військової влади і зневаги до демократії. Ця тема дуже часто популяризувалася в антинімецькій пропаганді. Відповідно, прихильники цієї теорії закликали до складення повноважень таких правителів як Кайзер Вільгем II, пропагували кінець аристократії і мілітаризму. Це використовувалось для того, щоб виправдати вхід американців у війну, коли Царська Росія здалася в 1917 році. Однією з формальних причин вступу США у цю війну була Телеграма Циммермана — таємна телеграма міністра іноземних справ Німеччини Артура Циммермана до посла Німеччини у США від 19 січня 1917 р. з пропозицією утворити військовий союз з Мексикою проти США.

Вілсон сподівався, що Ліга Націй і роззброєння забезпечать довготривалий мир. Він також визнав, що певні різновиди мілітаризму, на його думку, існували в межах Британської і Французької Імперій.

Була деяка необґрунтованість цієї думки, оскільки Антанта складалася з Великобританії і Франції, обидві демократичні держави, які боролися проти Четверного союзу, до якого входили автократичні режими Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Росія, один з учасників Антанти, була імперією до 1917 року, але це протиставлялося підкоренню слов'янських народів Австро-Угорщиною. Таким чином, представлення війни як боротьби демократії проти диктатури мало певну обґрунтованість, але із затягуванням конфлікту воно дедалі більше втрачало значення.

Баланс сил

Однією з цілей зовнішньої політики Великих держав у довоєнні роки була підтримка балансу сил в Європі. Це розвинулось у складну схему таємних та загальновідомих союзів і договорів. Наприклад, після війни 1870—1871 рр., Великобританія, здавалось, схвалювала сильну Німеччину, оскільки це допомогло зрівноважити її традиційного ворога — Францію. Після того, як Німеччина почала свою військово-морську конкуренцію з Великобританією, ця позиція почала змінюватися. Франція, шукаючи союзника, щоб врівноважити загрозу, створену Німеччиною, знайшла його у вигляді Росії. Австро-Угорщина, стоячи перед загрозою з боку Росії, прагнула отримати підтримку Німеччини.

Коли розпочалася Велика війна, ці договори лише частково визначили, хто увійшов у війну на якому боці. Великобританія не мала ніяких договорів з Францією чи Росією, але вступила у війну на їхньому боці. Італія хоча мала договір і з Австро-Угорщиною, і з Німеччиною, все ж таки не входила у війну з її партнерами по союзу, а пізніше воювала проти них на боці Антанти. Можливо, найвагомішим з усіх спочатку був оборонний договір між Німеччиною та Австро-Угорщиною, який Німеччина в 1909 році розширила, заявляючи, що Німеччина підтримає Австро-Угорщину, навіть якщо та сама розпочне війну.

3. Пари́зька ми́рна конфере́нція 1919—1920 — міжнародна конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—18.

Паризька мирна конференція проходила з перервами від 18 січня 1919 по 21 січня 1920. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була американська делегація, число співробітників якої досягло 1300. Вперше в історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах. На конференцію Німеччина і її колишні союзники були допущені лише тоді, коли були вироблені проекти мирних договорів з ними. Учасники конференції офіційно названі «Союзні та здружені держави» з самого початку роботи були поділені на чотири нерівноправні категорії:

Країни учасники війни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій (Англія, Франція, Італія, США, Японія).

Країни учасники війни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія, Бразилія, Британські домініони, Румунія, КСХС).

Держави, які знаходяться в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамериканські країни).

Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польща, Чехословаччина та ін. запрошувались однією з п'яти великих держав на засідання, що їх стоcувалися). Радянську Росію до участі в роботі конференції не було запрошено.

Головну роль відігравала «Рада трьох» на чолі з прем'єр-міністром Великобританії Ллойд-Джорджем, Франції — Клемансо і президентом США — Вільсоном.

Також роль на конференції відігравала «Рада чотирьох»: тіж самі та прем'єр Італії В. Е. Орландо. Крім «Ради чотирьох» найважливіші рішення приймались також «Радою десяти», яка складалась з глав урядів і міністрів закордонних справ США, Англії, Франції, Італії та Японії. З самого початку роботи конференції проявились суперечності між найбільшими країнами з усіх питань, які розглядались. Засідання проходили у гострих дискусіях, які інколи загрожували зривом роботи конференції. Найгостріші суперечності проявились між Францією, США та Англією при опрацюванні статей Версальського договору, статуту Ліги Націй. Президент США Вудро Вільсон наполягав на розгляді в першу чергу питання про створення Ліги Націй та її Статуту, в той час як Ж. Клемансо на передній план висував укладення договору з Німеччиною. 28.4.1919 після тривалих дискусій був прийнятий спільний американо-англійський проект статуту, який не врахував пропозиції Франції про створення штабу і збройних сил Ліги Націй. Статут Ліги Націй за пропозицією Вудро Вільсона включався як невід'ємна частина у всі мирні договори.

Результати

Внаслідок роботи конференції були підготовано: Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (підписаний 28.6.1919), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.9.1919), Нейїський мирний договір з Болгарією (27.11.1919), Тріанонський мирний договір з Угорщиною (4.6.1920), Севрський мирний договір з Туреччиною (10.8.1920). Підготовані Паризькою мирною конференцією договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921—1922, складали основу версальсько-вашингтонської системи.

4. Створення та діяльність Ліги Націй у міжвоєнний період.Створення та діяльність Ліги Націй у міжвоєнний період.Ініціатором створення Ліги Націй став американський президент В. Вільсон. Необхідність створення всесвітньої організації держав, поміж обов'язків якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобі­гання війнам та забезпечення незалежності усіх народів світу Президент США висловив у 14-му пункті своєї програми повоєнного мирного врегулювання. Він вважав, що Ліга Націй буде єдиним гарантом майбутнього миру й розгля­дав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Його пропозиція наштовхнулася на заперечення, особливо з боку британської делегації.

Усе ж, на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. була створена спеціальна комісія, яка мала виробити статут Ліги Націй. Підготовлений нею проект статуту був ухвалений конференцією і включений до Версальського мирного договору 1919 р. та інших мирних договорів, якими завершилася Перша світова війна.

Найважливішими завданнями нової організації, згідно зі статутом, вва­жалися «розвиток співробітництва між народами та гарантія миру й безпеки». Згідно зі статутом головними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада і Секретаріат. Усі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедур­них питань, повинні були прийматися одностайно. До Ради Ліги увійшли США, Велика Британія, Франція, Італія й Японія, а також 5 непостійних членів від інших держав. Переможені у війні країни до Ліги Націй не увійш­ли. Основні органи Ліги Націй розташовувались у Женеві.

Американський сенат спрямував курс своєї політики на самоізолювання від європейських справ. Ознайомившись зі статутом Ліги, він відхилив його, і США не стали членом цієї міжнародної організації. Без економічного й вій­ськового потенціалу США Ліга Націй виявилася надто слабкою організацією для вирішення міжнародних проблем. Провідну роль в її діяльності відігра­вали Велика Британія та Франція.

У 20-х - на початку 30-х років у центрі уваги Ліги Націй були супереч­ки між Швецією і Фінляндією за Аландські острови, плебісцит у Верхній Сілезії (1921), конфлікт між Литвою і Польщею через Вільнюс (1921), конф­лікт між Болівією і Парагваєм через область Чако (1928-1932), агресія Японії проти Китаю (1931). У цей же час Ліга Націй почала обговорення проблеми роззброєння. У 1926 р. до Ліги Націй увійшла Німеччина, але вже у 1933 р. вона та Японія вийшли з організації, отримавши таким чином повну свободу дій. У 1934 р. до Ліги Націй увійшов Радянський Союз.

Основними питаннями, що обговорювала Ліга Націй у 1934-1939 pp., були італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936), італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939), захоплення Німеччиною Австрії (1938). Позиція західних держав, що прагнули направити вістря німецького експансіонізму в бік СРСР, перетво­рила Лігу Націй насправді в прикриття німецької, італійської та японської агресії. Цим пояснюється неспроможність Ліги Націй, що не провела жодної дієвої сан­кції проти фашистської агресії напередодні Другої світової війни.

Так, у жовтні 1935 р. Асамблея Ліги Націй на вимогу низки країн-членів Ліги Націй, прийняла рішення про застосування економічних санкцій щодо Італії, коли та розпочала агресію проти Ефіопії. Разом із тим, через позицію західних держав найважливіша стаття італійського імпорту (нафта), необхід­на для ведення війни, не була внесена до списку товарів, заборонених для ввозу в Італію. У період радянсько-фінської війни СРСР як агресора було виключено із Ліги Націй, що також не вплинуло на дальший хід воєнних дій.

Ліга Націй так і не змогла стати гарантом миру й захистити народи від держав-агресорів. Ліга Націй була ліквідована у квітні 1946 р.

5.Завершення складання Версияьсько-Вашингтонської системи, її сильні та слабкі риси. Після закінчення Першої світової війни країни-переможниці вирішили провести мирну конференцію. Місцем її проведення був обраний Париж. Обговорення проектів мирних договорів виявили всі протиріччя між основ­ними учасниками переговорів. І кожна сторона намагалась використати кон­ференцію з вигодою для себе.

Перша світова війна для США означала великі зміни її становища у світі. У ході війни зросла її економічна сила. Із боржника вона перетворилась на кредитора. Основною метою США було посилити вплив на європейські держави-переможниці.

Велика Британія ставила собі за мету ліквідувати німецький флот і здобути панівне становище на морі. Своєї мети вона досягла ще до початку конференції. Також Англії вдалося встановити свій контроль над частиною Османської імперії. Тому англійська делегація в Парижі хотіла закріпити вже досягнуте, хоча була вельми занепокоєна зростанням американського флоту.

Найбільше в Першій світовій війні постраждала Франція. На її терито­рії велися бойові дії, вона стала боржником за час війни. Через те в країні був дуже популярний лозунг «Німці за все заплатять». Французька делегація ставила за мету послабити Німеччину. Вона хотіла повернути собі Ельзас і Лотарингію. Були в неї і далекоглядні плани: не допустити об'єднання Німе­ччини й Австрії та створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн. А ше Франція хотіла загарбати частину османської спадщини.

Англія і Франція виступили спільно проти спроб американського пре­зидента В. Вільсона запобігти переділу світу. Підготовка мирної конференції засвідчила нове співвідношення сил на міжнародній арені.

У роботі конференції, яка тривала протягом року (січень 1919 р. -січень 1920 p.), взяли участь 32 країни.

Уперше у міжнародній практиці участь у мирних переговорах брали лише держави-переможниці та їх союзники. Переможені та представники більшовицької Росії до роботи конференції не були допущені. Держави переможниці не запросили на конференцію делегації УНР, ЗУНР, Білорусії, Грузії та ін., прибулих від колишньої Російської імперії.

28 червня 1919 р. у Версалі було підписано мирний договір з Німеч­чиною.

За умовами цього договору Німеччини втратила сьому частину своєї те­риторії, на якій проживала одна двадцята її населення.

Німеччина повністю позбулась усіх колоній, їй заборонялось мати ар­мію понад 100 тис. осіб, військово-повітряний і підводний флот, було скасо­вано загальну військову повинність та ліквідовано генеральний штаб. Німеч­чина була зобов'язана сплатити репарації в сумі 132 млрд золотих марок. З цієї суми Франція мала отримати 52%, Велика Британія — 22% і Італія — 10%. Щоб забезпечити гарантії виконання договору, союзницькі війська мали окупувати територію на Захід від Рейну терміном від 5 до 15 років.

Версальський мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш.

Разом із тим держави-переможниці мали підписати мирні договори з союзниками Німеччини. Наприкінці Першої світової війни розпалася Австро-Угорська імперія. Були утворені такі держави: Польща, Королівство сербів, хорватів і словенів, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Ці події потрібно було юридично обґрунтувати на основі міжнародно-правових норм.

10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний дого­вір з Австрією. За ним було визнано нові державні кордони, що склались після розвалу Австро-Угорської імперії. Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Закарпатської України Чехословаччиною, Північної Буко­вини та Бессарабії — Румунією. Щодо Польщі було запропоновано обмежити її територію землями, населеними поляками («лінією Керзона»). Однак Польща захопила Східну Галичину й Західну Волинь, і великі держави це загарбання санкціонували.

27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Неї-сюр-Сен був підписа­ний мирний договір з Болгарією. їй заборонялося мати армію понад 20 тис. осіб. Вона втратила ряд територій, у тому числі і вихід до Егейського моря. Болгарія мала виплатити репарації в сумі 725 млрд золотих франків протягом 37 років. Такі умови мирного договору ще більше загострили національні протиріччя на Балканах.

4 червня 1920 р. було підписано мирний договір з Угорщиною. Таке запізнення було пов'язане з існуванням Угорської Радянської республіки. За цим договором територія країни зменшилась у 3 рази, а населення — у 2,5 разу. Угорщині дозволялося мати армію в межах 35 тис. осіб, а загальна військова повинність заборонялась.

10 серпня 1920 р. було підписано Севрський договір із султанським урядом Туреччини. За ним відбувся поділ Османської імперії.

Завершенням післявоєнного світового устрою стала Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. У її роботі взяли участь США, Велика Британія, Китай, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія. З 9 підписа­них угод найважливішими були:

- угода про визнання незалежності, суверенності та цілісності те риторії Китаю;

- дотримання рівних можливостей у торгівлі з Китаєм;

- обмеження тоннажу військово-морських флотів США, Великої Британії, Японії та Італії.

Таким чином, сформувалася система міжнародних договорів, яка одер­жала назву Версальсько-Вашингтонська.

Ця система забезпечила мирний розвиток світового співтовариства держав протягом майже 20 років. Версальсько-Вашингтонська система остаточно розвалилась після підписання Мюнхенської угоди (1938 р). Слабкі риси системи полягали у:

- несправедливому повоєнному устроєві (кордонах, які ділили нації і непомірних репараціях з переможених країн);

- відсутності єдності серед держав-переможниць;

- усуненні з післявоєнного устрою більшовицької Росії (СРСР);

- невирішеності національних проблем, у тому числі українського питання;

-  проблемі колоній, які намагалися зберегти за собою держави-переможниці.

6.Прийняття та наслідки реалізації планів Дауеса та Юнга для Німеччини.

Наприкінці 1922 - на початку 1923 рр. протиріччя між Німеччиною і країнами-переможницями загострилися. Найбільш гострим залишилося пи­тання про репарації. У відповідь на невиконання Німеччиною репараційних зобов'язань, що були їй не під силу, Франція і Бельгія окупували Рурський басейн та Рейнську область. Окупація найбільш важливого промислового регіону призвела до загострення економічної кризи в Німеччині. Однак США та Велика Британія не підтримали Францію, боячись її посилення в Європі.

У серпні 1924 р. міжнародна конференція змусила Францію та Бельгію вивести свої війська і ухвалила новий план щодо німецьких репарацій, який отримав назву «план Дауеса». Це був тимчасовий план, розрахований на 5 років. Німецькі виплати мали гарантуватися заставою залізниці та промисловості. Річні виплати мали піднятися за 5 років з одного до двох з половиною мільярдів франків золотом. У цілому план Дауеса відрі­зав чималий шматок від суми репарацій, визначеної станом платежів за 1921 р. План ставив економіку Німеччини у залежність від іноземного капі­талу, передусім американського: Німеччині надавалося 800 млн марок у ви­гляді позики від США. План був розрахований на те, що німецькі підприємс­тва та фірми перенесуть свою зовнішньоекономічну діяльність до Східної Європи, передусім до СРСР. Країни-переможниці прагнули позбавитися потенційного конкурента в Європі.

План Дауеса' готував фунт для реваншизму і нацизму в Німеччині, сприяв її експансії на схід. Прийняття плану Дауеса свідчило про посилення позицій США в Європі та провал спроб Франції встановити свою гегемонію у Європі.

У наступні роки план Дауеса виконувався задовільно. Німеччина діста­ла змогу платити завдяки припливові приватних американських капіталів. Велика частина платежів здійснювалася натурою. Такий стан речей не подо­бався західним країнам. Тому у 1929 р. був розроблений і прийнятий новий репараційний план для Німеччини, акт дістав назву «план Юнга», оскільки головою створеного Лігою Націй Комітету експертів з розв'язання репара­ційного питання став відомий американський підприємець.

План Юнга було затверджено 20 січня 1930 р. на конференції в Гаа­зі. За новим репараційним планом розмір щорічних виплат було зменшено й визначено у розмірі 2 млрд марок на найближчі 37 років. Німеччина отримала повну фінансову самостійність. Для отримання й розподілу ре­парації було створено Банк міжнародних розрахунків, головною функцією якого стало фінансування важкої та військової промисловості Німеччини. Встановлені щорічні суми виплати значно зменшувалися в порівнянні з пла­ном Дауеса. Одночасно з планом Юнга було прийнято рішення про достро­ковий вивід союзних військ з Рейнської області.

 Унаслідок прийняття плану Юнга Німеччині вдалося швидко відбу­дувати важку та військову промисловість і перетворитись у кінці 30-х років на наймогутнішу державу з найбільшим військовим потенціалом у Європі.

7.Російська революція 1917 року — історичний термін, яким окреслюють революційні події у Російській імперії 1917 року, що докорінно змінили державний лад у країні. Революція розпочалася у березні (лютому за старим стилем) і переросла у громадянську війну в 1918.

У радянській історіографії революцію 1917 року поділяли на два етапи: буржуазно-демократичну Лютневу революцію та Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію. На першому етапі була повалена монархія, на другому більшовики встановили Владу Рад. Період між двома революціями отримав назву Двовладдя.

Революція відбувалася в умовах участі Росії в Першій світовій війні й призвела до значних територіальних втрат, більшість яких, втім, була повернена під час громадянської війни.

Російська революція мала важливе значення для утвердження національно-визвольного руху в Україні. Врезультаті Лютневої революції була створена Центральна Рада, яка проголосила самостійність Української Народної Республіки в січні 1918.

Причини революції

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами20 століття. Революція 1905—1907 зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке складало 80 % населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не дуже бідні, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Растпутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

[ред в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів..]Лютнева революція

Початок революції

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

8. Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський. Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення національної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.

Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Романом Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між партійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було створено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійській владі — Тимчасову державну раду.

Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але наприкінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антантою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потрапив до в'язниці. У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка прискорила розв'язання «польського питання». Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі з галицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.

11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівства Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала політичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часом- зумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету — відродження «Великої Польщі».

Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.

Щодо України, то Ю. Пілсудський, з одного боку, прагнув включити до новоствореної Польської Республіки землі Галичини, Волині та Поділля, а, з другого — хотів бачити незалежну українську державу на Подніпров'ї. Незалежна Україна, на його думку, мала стати буфером між Польщею і могутньою Росією. До речі, цю політичну лінію Пілсудського продовжують сучасні польські керівники.

На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конференції був незадоволений. У квітні 1920 р. він уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків. Польським військам вдалося взяти Київ, але скоро Червона Армія повернула його собі і вдалим походом дійшла аж до Варшави. З допомогою країн Антанти та патріотично налаштованих поляків Пілсудському вдалося звільнити територію Польщі. У березні 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір, за яким землі Західної України і Західної Білорусії залишились у поляків.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, яка зовсім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного перевороту знову повертається на політичну арену. Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація» (що означає оздоровлення економіки). Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економі­ки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізувати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагається утримувати позицію рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Він помер у 1935 p., залишивши своїм політичним наступникам низку нерозв'язаних проблем, у т. ч. й проблему українців у Польщі. Однак авторитет Ю. Пілсудського і в міжвоєнній Польщі, і в сучасній є дуже високим.

9.Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі.1 грудня 1918 р. в Белграді в резиденції королевича Александра Карагеоргієвича відбулася офіційна церемонія, під час якої делегація Народного віча оприлюднила заяву про згоду на об'єднання Держави СХС з королівством Сербія. Нова держава дістала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). 20 грудня був сформований уряд з представників 12 політичних партій, головою якого став серб, його заступником - хорват, а словенець очолив міністерство закордонних справ. Вісім членів кабінету представляли Сербію, шість - Хорватію, по два - Словенію та БіГ, один -Чорногорію. 1 3 листопада 1918 р. ХНСП стала називатися Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП). До складу Королівства СХС увійшли Сербія (з приєднаною до неї Вардарською Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія і Герцеговина та Воєводина. Серби становили понад 41 % усього дванадцятимільйонного населення країни, хорвати 23 %, словенці - 8,5 %, македонці - 5 %, «босняки» (мусульмани) - 6 %, чорногорці - 1,6 %, решта - албанці, євреї, цигани, німці, угорці та ін.

Королівство об'єднало землі з неоднаковим рівнем економічного розвитку, різними історичними традиціями та національними культурами. Так, унаслідок багатовікових зв'язків словенці й хорвати як католики орієнтувалися на Ватикан і на Західну Європу, серби, чорногорці й македонці як православні -на Росію, «босняки» як мусульмани - на ісламський Схід.

Серйозні відмінності спостерігалися і в рівні культурного розвитку. Дві третини населення Сербії та понад дві третини мешканців Македонії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини були неписьменними.

Королівство СХС було відсталою країною з слаборозвинутою промисловістю, 86 % його населення працювало в сільському господарстві, де ще зберігались пережитки феодальних відносин. Під час Першої світової війни особливо постраждали Сербія, Чорногорія й Македонія. Людські втрати Сербії сягнули одного мільйона осіб, у ній було зруйновано до ЗО % будівель. Війна та розрив традиційних господарських зв'язків завдали значних збитків економіці Словенії, Хорватії, Далмації, Воєводини. Становище ускладнювалось тим, що правлячі кола Сербії, які фактично стали домінувати в керівництві нової держави, проводили великосербську за своїм змістом політику.

Коаліційний уряд С. Протича (грудень 1918 - серпень 1919) змушений був розв'язувати складні проблеми економічного життя, створення державного апарату та здобуття міжнародного визнання. Уже в січні 1919 р. уряд видав розпорядження про свободу торгівлі між окремими землями держави, розпочав грошову реформу.

Наприкінці лютого 1919 р. було оприлюднено «Попереднє розпорядження про земельну реформу», в якому проголошувалося скасування всіх феодальних пережитків - «кметчини» в БіГ, чифліцьких відносин у Македонії, «колонату» в Далмації. Передбачалося перерозподілити землю шляхом її вилучення у великих землевласників і передачі селянам. Так, маєтки, площа

яких перевищувала 200 га (Словенія, Хорватія), 450 га (Спа-вонія) та 500 га (Воєводина), підлягали відчуженню та передачі до державного фонду. Всього за підсумками реформи близько 200 тис. селян (чверть усіх господарств) одержали з держфонду за невелику платню майже 510 тис. га землі.

Уряд С. Протича провів також низку демократичних і соціальних реформ: запровадив восьмигодинний робочий день, законодавство про працю, легалізував профспілки та інші громадські організації. Проте наявність у КСХС десятків тисяч безробітних, розорених селян, учорашніх солдатів створювала ґрунт для діяльності різних екстремістських політичних сил. Значної гостроти набирали міжнаціональні стосунки че­рез запровадження єдиного управління та уніфікацію законів. Обмеження прав самоврядних органів зустрічало опір населення насамперед Словенії, Хорватії та Воєводини.

Створення Королівства СХС привело до певного перегрупування політичних сил у країні. Найвпливовішою залишалася Сербська радикальна партія (СРП), яка стояла на позиціях монархізму, центризму та сербського гегемонізму, який спирався на ідеї «єдиної трийменної нації». У травні 1919 р. була створена Сербська демократична партія (СДП) на чолі з Л. Давидовичем та С. Прибичевичем, яка прагнула відстоювати інтереси сербського населення на теренах КСХС та виступала за централізовану державу при збереженні місцевого самоврядування.

У середині серпня 1919 р. новий коаліційний уряд очолив Л. Давидович, який проголосив продовження демократичних реформ. Проти унітаристських великосербських планів виступили хорватські та словенські політичні партії, обстоюючи ідеї федералізму й розв'язання на цій основі національного питання. Найактивнішою серед них залишалася Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП), яка порушила питання про право хорватів на самовизначення та вимагала проголошення в межах Королівства СХС «миролюбної селянської республіки Хорватія». З вимогами розширення автономії Хорватії та Словенії виступали також Хорватське об'єднання, Словенська народна партія (СНП) та інші угруповання.

У Чорногорії проти сербської великодержавної політики і за відновлення незалежності держави виступали «зеленаші» (тобто «зелені» - від кольору їхніх виборчих бюлетенів). Так, у січні 1919 р. вони вчинили заколот з метою повернення на престол короля Николи І, але зазнали невдачі. їм протистояли прихильники об'єднання із Сербією - «білаші» («білі»). Складним було становище в БіГ, де розмаїття національного та релігійного складу населення породжувало політичні проблеми. Так, «босняки» підтримували створену восени 1918 р. Югославську мусульманську організацію (ЮМО), яка наполягала на розширенні місцевого самоврядування відповідно до традицій. У македонських землях найвпливовішою залишалася Внутрішня македонська революційна організація (ВМРО), яка виступала проти поділу краю та за створення автономної державної структури в межах федерації балканських народів.

На основі об'єднання лівих угруповань із соціал-демокра-тичних партій Сербії, Хорватії, Словенії, БіГ у квітні 1919 р. була створена Соціалістична робітнича партія Югославії (комуністів). На другому з'їзді (червень 1920) у Вуковарі було прийнято ідеологічну платформу, орієнтовану на головні гасла Комінтерну, а партія набула нової назви - Комуністична партія Югославії (КПЮ).

Стабілізації нової держави та зміцненню становища династії Карагеоргієвичів сприяло визнання Королівства СХС спочатку Францією, а потім іншими країнами світу. Згодом були визначені й кордони країни: з Австрією - за Сен-Жер-менським договором (10 вересня 1919), з Болгарією - за Нейїським (27 листопада 1919), з Угорщиною - за Тріанонським (10 вересня 1920). Було розв'язано спірні прикордонні питання з Румунією, Грецією, Італією та Болгарією. Так, у листопаді 1920 р. в Рапалло було підписано договір з Італією, за яким остання відмовлялася від претензій на Далмацію в обмін на збереження під своїм контролем Істрії з Трієстом і Пулою. Рієка з округом була визнана як незалежне державне утво­рення, а Задер оголошено «вільним містом» під італійським патронатом. На основі двосторонніх договорів 1920-1921 pp. між Королівством СХС, Румунією та Чехословаччиною було оформлено орієнтований на Францію військово-політичний блок Мала Антанта.

Проблему державного устрою мала розв'язати установча скупщина прийняттям конституції. За підсумками виборів у листопаді 1920 р. 419 депутатських мандатів розподілилися наступним чином: СРП - 92, СДП - 91, КПЮ - 58, ХРСП - 50, Спілка хліборобів - 39, СНП - 27, ЮМО - 24. Найвпливовішим у парламенті став блок радикалів і демократів, які обстоювали політичну гегемонію сербів та ідею унітаризму.

Установча скупщина розпочала засідання у складних умовах. Так, ХРСП виступала за утворення незалежної «Хорватської селянської республіки», а КПЮ, у свою чергу, вела підготовку до «європейської пролетарської революції». Наприкінці грудня 1920 р. уряд очолив лідер радикалів Н. Пашич. Він оприлюд­нив «Обзнану» (оголошення), згідно з якою КПЮ ставилася поза законом. її майно підлягало конфіскації. Переслідування комуністів спричинило розкол партії. її помірковані члени створили Соціалістичну партію (СПЮ), яка віддавала перевагу легальним формам діяльності.

28 червня 1921 р. (у день Св. Віда) установча скупщина ухвалила конституцію (Відовданську) Королівства СХС, яка проголошувала новостворену державу монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів. Королю надавалися широкі права: обіймати посаду головнокомандувача збройних сил, призначати прем'єр-міністра, скріплювати підписом міжнародні договори, запроваджувати надзвичайний стан, зупиняти дію конституції. Законодавча влада належала однопалатній Народній скупщині, яка обиралася на чотири роки шляхом загального, таємного, прямого голосування чоловіків. Жінки та військовослужбовці виборчих прав не мали. Закони, схвалені парламентом, підлягали затвердженню королем, а скупщина скликалася та розпускалася лише за указом короля.

Відовданська конституція закріпила унітарний устрій Королівства СХС та панівне становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала й гарантувала права та політичні свободи всіх громадян, однак права несербських народів і національних меншин цілком ігнорувалися. Основний закон містив положен­ня про новий адміністративний поділ (33 жупанії), критерієм якого був не національний склад населення, а інші фактори. До того ж у кожну область король призначав не тільки «великого жупана» (губернатора), а й керівний склад його апарату.

Прийняттям скупщиною закону «Про захист громадської безпеки і порядку в державі» (серпень 1921) було запроваджено суворе покарання за намагання повалити існуючий лад. Саме на підставі цього закону всі депутати від КПЮ були позбавлені недоторканності та віддані під суд. Приводом для цього став невдалий замах, організований КПЮ, на короля Александра та вбивство міністра внутрішніх справ М. Драш-ковича. Усього тоді було заарештовано понад двісті комуністів. У відповідь компартія у жовтні 1921 р. підняла повстання в Чорногорії, але його швидко було придушено силою. Подібні невдалі спроби мали місце також у Македонії та БіГ.

Економічний розвиток країни в 20-ті роки характеризувався зростанням виробництва в легкій та переробній промисловості. Близько половини інвестицій у гірничорудну та обробну промисловість припадало на французький та англійський капітал. Проте країна залишалася переважно аграрною. Зберігалися значні регіональні відмінності в рівнях розвитку сільського господарства. У північних та західних регіонах королівства до 70 % угідь перебувало в руках великих землевласників, які застосо­вували найману працю та передові технології, вивозили продукцію до західних ринків. У інших регіонах переважали дрібні та середні селянські господарства. Через стару агротехніку yрожайність у цих господарствах була найнижчою в Європі (окрім СРСР). У 1927 р. розпочалась криза сільського госпо­дарства, викликана падінням цін на продукцію. Чимало селян розорилося і виїхало з королівства в пошуках кращої долі. Усього з країни за десять років емігрувало близько 250 тис. осіб.

Однак певні ознаки економічного поступу не спричинили стабілізації суспільно-політичного життя в КСХС. Після прийняття конституції політичне протистояння далі загострювалося. Перегрупування політичних сил призвело до утворення двох таборів: прихильників дальшої централізації та прибічників федерального устрою. Саме боротьба між ними становила основний зміст політичного буття КСХС. У парламентських виборах (кожні два роки) брали участь кілька десятків партій, відмінних за соціальним, фаховим та національним складом. Найвпливовіші позиції зберігали СРП та СДП, представники яких найчастіше перебували при владі. Спроби деяких із них перетворитися на загальноюгослов'янські успіху не мали. Усього за десять років у Королівстві СХС змінилося 24 уряди.

Централізм та унітаризм, який запроваджувався в життя КСХС його правлячою елітою у вигляді доктрини «інтегрального югослов'янства», проголошував сербів, хорватів і словенців єдиним «трийменним народом». Проте антидемократична уніта-ристська доктрина, яка не тільки правила за ідеологічну базу для проведення великосербської політики, а й принижувала почуття всіх несербів, різко негативно сприймалась несерб-ським населенням країни.

Політиці правлячих кіл Королівства СХС протистояли різні політичні сили - від прибічників «пролетарської соціалістичної революції» до прихильників федералізму. Так, КПЮ, опинившись у підпіллі та намагаючись зберегти свою присутність на політичній арені країни, створила в 1923 р. легальну Незалежну робітничу партію. Провідною опозиційною політичною силою, яка послідовно виступала проти централізму, унітаризму та сербського гегемонізму, залишалася ХРСП. Наприкінці 1921 р. під її егідою був створений «Хорватський блок», до якого увійшли політичні сили, що вимагали федерального устрою Королівства. За підсумками парламентських виборів 1923 р. ХРСП вийшла на друге місце за кількістю депутатів, але утворити єдине опозиційне об'єднання їй не вдалося. Це змусило лідера ХРСП С. Радича піти на компроміс із лідером СРП, Н. Пашичем, завдяки чому представники опозиції хорвати увійшли до коаліційного уряду, а ХРСП визнала Відовданську конституцію. Усе це призвело навіть до зміни назви ХРСП на Хорватську селянську партію (ХСП), а С. Радич із в'язня одразу перетворився на міністра.

Проте досягнутий з СРП компроміс не витримав випробування часом, і С Радич у 1927 р. вийшов з уряду Н. Пашича, а ХСП знову перейшла в опозицію. У цьому ж році ХСП уклала угоду з Незалежною демократичною партією (на чолі з С. Прибичевичем), у результаті цього була створена опозиційна «Селянсько-демократична коаліція» (СДК). Між депутатами урядової більшості та прихильниками федералізму у скупщині розгорнулося жорстке протиборство, яке посилювало в країні хронічну політичну кризу. Так, під час парламентських дебатів 20 червня 1928 р. сербський терорист застрелив у залі засідань двох хорватських депутатів і смертельно поранив лідера ХСП С. Радича. В цих умовах керівництво СДК на знак протесту відкликало своїх депутатів із скупщини та зажадало здійснити децентралізацію країни, поклавши край сербському гегемонізму. Терористичний акт сколихнув усю країну й викликав масові стихійні акції протесту. Політична криза в Королівстві СХС досягла свого апогею.

10.Утворення Чехо-Словаччини. Т.Масарик. Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехословацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. Того ж дня у Женеві між керівниками двох політичних центрів — празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення.

13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимчасову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республіки. 14 листопада 1918 р. Національні збори обрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж.

Насамперед були розпущені місцеві національні комітети, проведені зміни адміністративного, поліцейського й судового апаратів, створено центральний держапарат. Міністр оборони В. Клофаг оголосив створення регулярної армії, основу якої склали чехо-словацькі легіонери. Серед інших першочергових реформ уряд у 1918 р. скасував дворянські привілеї й титули, узаконив свободу слова і друку, право на страйк, запровадив 8-годинний робочий день, а також ухвалив закони про державну допомогу безробітним, розширення соціального страхування. Однією з основних була аграрна реформа — держава отримала право відчуження в громадське користування і передачу малоземельним селянам за викуп земельних володінь, що переви­щували 150 га орної землі.

Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1918) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Лідери нової держави за активної підтримки Антанти чи не найкращим чином скористалися наслідками Першої світової війни. їм вдалося не тільки зберегти в цілісності територію історичної Чехії та Моравії, ще й приєднати Словаччину та Закарпаття, а також значну частину власне угорських земель і домогтися в цілому сприятливого для неї вирішення питання Тушинської Сілезії на північних кордонах.

Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис км2, де проживало 13,6 млн чол. (чехи — 6,8 млн, словаки — 2 млн, німці — 3,1 млн, угорці — 0,7 млн, українці — 0,5 млн, інші національності — 0,5 млн). Понад третину населення республіки становили національні меншини. До складу Чехо-словаччини увійшли четверта частина населення, близько 1/5 частини території Австро-Угорщини і майже 70% усієї промисловості колишньої монархії, яка протягом двох-трьох повоєнних років була повністю відновлена і мала великий експортний потенціал. Проте економічний потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим: питома вага зайнятих у промисловості Словаччини була у 2 рази, а в Закарпатті — у 4 рази нижча, ніж у Чехії.

Томаш Масарик— учений-філософ, політичний і державний діяч, перший Президент Чехословаччини. Народився у словацько-німецькій родині. Після Віденського університету — професор філософії у Празькому університеті. Був депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни зайняв антиавстрійську позицію і сподівався на розв'язання чеської про­блеми з перемогою Антанти. У 1915 р. організував Чеський комітет у Парижі, пропонував розв'язати національні питання у Центрально-Східній Європі наданням самостійності народам Австро-Угорської імперії й автономії народам Російської імперії. Будучи президентом Чехословаччини (1918-1935), активно впроваджує ідеї гуманної демократії, під керівництвом якої в республіці розпочалося будівництво парламентської держави. Підтримував діяльність українсь­ких еміграційних кіл у Празі та інших містах. Допоміг відкрити і забезпечив фінансовою підтримкою Український вільний університет, Вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Українську господарську академію.

11.«Новий курс» Ф.Рузвельта та його історичне значення. Монополізація стала основною причиною світової економічної кризи (1929-1933 рр.) — однієї з найбільших криз перевиробництва за всю історію капіталізму. Контролюючи майже всі галузі виробництва, монополістичні об'єднання утримували високу ціну на вироблену продукцію при її низькій собівартості, намагаючись отримати надвисокий прибуток. Однак унаслідок розорення дрібних підприємців, зростання безробіття та інших чинників різко зменшилась платоспроможність населення, що призвело до кризи перевиробництва. Криза охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. У США в 1933 р. порівняно з докризовим періодом обсяг виробництва скоротився на 63%. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. Особливо різко криза виявилась у важкій промисловості. Катастрофічно зростало безробіття. На кінець 1932 р. в США нараховувалось майже 17 млн безробітних, в Німеччині — 7,5 млн. Реальна заробітна плата зменшилася на 35%. Різке зниження цін на сільськогосподарську продукцію, податковий прес призвели до розорення значної частини (14%) фермерських господарств у Сполучених Штатах. Криза охопила фінансово-кредитну систему країни, спричинила банкрутство багатьох банків, втрату мільйонами громадян своїх заощаджень.

Приступивши до виконання президентських обов'язків, Рузвельт домігся прийняття конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на оздоровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі, кредитно-грошової системи. Усі ці заходи отримали назву «нового курсу», мета якого полягала у здійсненні державного регулювання економіки. Була створена Національна адміністрація відбудови промисловості, яка провела примусове картелювання на основі «кодексів чесної конкуренції».

Ф. Рузвельт створив Адміністрацію громадських робіт, яка набирала безробітних на різноманітні роботи. У 1933-1937 рр. для цього було виділено 12 млрд дол. Щоб швидше вийти із сільськогосподарської кризи, у травні 1933 р. було прийнято закон про допомогу фермерам, а також засновано Адміністрацію для регулювання сільського господарства. Остання встановлювала ціни на сільськогосподарські продукти та обсяги виробництва. Важливим елементом «нового курсу» був закон допомоги фермерам. З метою підвищення ілги на сільгосппродукцію фермерам пропонувалося укладати з урядом контракт на предмет скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що вони отримували грошову премію.

Активне державне регулювання економіки, реформи «нового курсу» сприяли припиненню кризових явищ і поступовому піднесенню економіки, поліпшенню умов життя і праці робітників. Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і враховуючи настрої мас та розстановку політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення вліво» у своїй політиці, складовою частиною якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. В 1935 р. було ухвалено національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний центральний банк США завершили банківську реформу.

Для забезпечення більш справедливого розподілу національного прибутку реформовано систему оподаткування були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі; значно розширено систему громадських робіт.

«Зрушення вліво» у політиці «нового курсу» зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої конфронтації з урядом. їхні прославляння Рузвельта як рятівника нації змінились нападками та звинуваченнями його в зраді. Тому передвиборча компанія 1936 року виявила майже діаметрально протилежні позиції двох основних партій у питанні про реформи, а вибори перетворилися на своєрідний референдум про долю «нового курсу». Демократ Рузвельт здобув на цих виборах переконливу більшість. Республіканці перемогли тільки у 2 штатах з тодішніх 48. У конгресі їх представництво виявилось найменшим з початку століггя. Вибори 1936 року мали історичне значення: вони зробили реформи «нового курсу» необоротними.

У 1938 р. Рузвельт запропонував конгресу нові реформи. Серед них — закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 році неконституційним закону про регулювання сільського господарства було ухвалено новий. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості грунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно таким чином здійснювався контроль за рівнем виробництва фермер­ської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла новим розширенням громадських робіт.

З 1939 року Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж до вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи «нового курсу». З початком Другої світової війни США заявили про свій нейтралітет (5 вересня 1939 p.). Після нападу Японії на американську військово-морську базу Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. США вступили у війну на боці антигітлерівської коаліції.

«Новий курс» став своєрідним переломом в історії США XX століття. Перетворення, розпочаті президентом Рузвельтом, були спрямовані на вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і не було досягнуто, адміністрації Рузвельта не вдалося цілком оволодіти мистецтвом регулювання ринкової економіки, але основні важелі такого регулювання держава отримала саме в ці роки. Значно вагомішими були соціальні реформи. Уперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання.

Уроки «нового курсу» полягають у тому, що у критичний момент держава повинна втручатись в економічне життя країни і регулювати його в інтересах усіх громадян.

Окрім того, діяльність Ф. Рузвельта демонструє усім реформаторам, що багатою держава може стати лише тоді, коли розбагатіють її громадяни. Політична стабільність тісно пов'язана із соціальною — зростанням «середнього класу», великого прошарку забезпечених людей.

12. Франція в 20-30-ті рр.. Діяльність уряду Народного фонду. У результаті Першої світової війни Франція зазнала значних втрат. Уся північно-східна частина країни була спустошена, загинуло 1 млн 325 тис. французів, 2,8 млн було поранено, 600 тис. стали каліками. Франція втратила чверть національного багатства.

Разом із тим повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило індустріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 великих металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Усе це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.

У Франції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, у тому числі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомобільному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції Французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й нада­лі зберігалася значна армія лихварів. Понад 50% населення становили сільські жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

У 1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: повернення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстичьними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репарації з Німеччини.

Розвивались нові галузі виробництва: автомобільна, авіаційна, електротехнічна, радіотехнічна, хімічна, Франція перетворилась на індустріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалось лихварство. Так, у 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папери — у 3 рази більше.

Відбулись зміни і в соціальній сфері. Міське населення стало перевищувати сільське. 60% найманих робітників працювало на великих підприємствах.

Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськими устремліннями. У 1920-1921 рр. під її егідою виникла Мала Антанта. У 1921 р. Франція і Польща підписали двосторонній договір, Такий курс зовнішньої політики Франції викликав протидію з боку Англії та США. Союзники наполягали на зменшені долі Франції в отриманні німецьких репарацій. Коли ж Німеччина виявилася неплатоспроможною, то Франція і Бельгія в січні 1923 р. окупували Рурську область і частину Рейнської провінції. Ця подія увійшла в історію під назвою «рурська авантюра».

Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд франків, що значно погіршило фі­нансовий стан країни.

Дія світової економічної кризи на французьке народне господарство особливо відчувалася у 1930-1936 рр. У цей період обсяг промислової продукції і національний прибуток зменшилися майже на 30%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935 р. понад 130 ткацьких фабрик закрилися. Зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося на 40%. Усе це позначилося на матеріальному становищі, населення. Безробіття охопило до 1,5 млн осіб.

Загострилося внутріполітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність», яка ставила собі за мету боротьбу із соціалізмом і комунізмом. Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін. Загострення економічних проблем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій.

На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кошти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників.

Наступником Л. Блюма став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

З квітня 1938 р. до березня 1940 р. прем'єр-міністром був Е. Деладьє, який виступив проти програми Народного фронту напередодні Другої світової війни. Отже, у 1938 р. Народний фронт припинив своє існування. Але він відіграв значну роль у боротьбі з фашизмом. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано.

За умов зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша — за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу.

13.Національно-визвольна боротьба народів Індії в 20-30-х рр. ХХ ст. Діяльність М.Ганді. Наслідки Першої світової війни. Перша світова війна призвела до соціально-економічних зрушень, які викликали нове загострення протиріч між індійським народом та англійськими колонізаторами. Під час війни колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування. Проте сподівання індійців не виправдалися. Це дало новий поштовх до антиколоніальної боротьби. На чолі цієї боротьби стали індійська інтелігенція і національна буржуазія.

Всі невдоволені існуючим ладом стали в опозицію до англійських властей. Проте єдності в опозиційному русі не було. Англійська колоніальна адміністрація у своїй боротьбі з визвольним рухом знаходила підтримку серед частини індійського суспільства - князів, великих землевласників, активно розпалювала релігійні і кастові суперечності.

Національно-визвольний рух. Кампанії громадянської непокори. Революційний рух в Європі мав величезний вплив на індійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. були реформи, які закріплювали колоніальне становище Індії. Колоніальна адміністрація °тримала надзвичайні повноваження у боротьбі з національно-визвольним рухом.

На чолі національно-визвольного руху продовжував залишавсь ІНК, визнаним лідером якого став М.Ганді. Ідеологією індійського національного руху став гандизм. Він поєднував у собі поетичні, морально-етичні і філософські концепції, які своїми ко-Рчшями входили в індійську культуру.

Гандизм, завдяки своїм соціальним ідеям про створення суспільства на засадах справедливості, знаходив відгук у широких прошарках індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспілЛ ства він виклав у доступних і прийнятних для більшої частини населення образах. Його в народі називали Махатмою, що ознаЛ чає ''велика душа''. Широкою підтримкою користувалися методи боротьби, які запропонував Ганді. Ці методи не передбачали на! силля (бойкот, мирні демонстрації, відмова від співробітництва та ін.). Важливим було те, що Ганді протест поєднував з терпимії стю до колонізаторів.

В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим релігійним та соціальним складом ненасильні дії були єдиними мирними засобами залучення населення до спільної боротьби. Гандизм об'єднав індійське суспільство і зрештою примусив кої лонізаторів надати країні незалежність. Ганді та його вчення під! давалися критиці з боку радикально настроєних діячів за те, що він йшов на компроміс з колонізаторами і не реалізовував сповна всі революційні можливості.

З 1918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську пар-; тію. Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК, розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалась до збройних акцій.

Репресії колоніальних властей посилювали національно-^ визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалось з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.

Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамуі вати стихійний рух, вдалась, за пропозицією міністра в справах Індії Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. Англійський парламент прийняв закон ''Про управління Індією''. Він підтверджував колоніальний статус Індії.

Реформа передбачала розширення індійського-представницт-І ва в раді при віце-королі Індії і губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1% до 3%. Водночас був прийнятий закон Роулетта, який визначив покарання за антиурядові акцій Дії колоніальної адміністрації, а особливо закон Роулетта, дали могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.

6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності і закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.

Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. ч Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійцями було розстріляно мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. чол,, 2 тис. було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його вдалось уникнути.

Восени 1919 р. на з'їзді ІНК було прийнято рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.

Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. Ним була вироблена тактика ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі передбачалась кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому - ухилення від уплати податків. Це вже означало відкритий конфлікт з колоніальною адміністрацією.

Кампанія ненасильницького опору розпочалась 1 серпня 1920 р. її очолив ІНК, який на той час нараховував 10 млн. членів, і Мусульманська ліга.

На початку 1922 р. сталися події, які примусили припинити кампанію. У одному селищі натовп селян заживо спалив загнаних у поліцейську дільницю кількох поліцейських. У мусульманських районах почалось повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії і оголосив про припинення акції.

Період стабілізації (1922-1929 pp.) Індія прожила без значних потрясінь, хоча саме в цей час один з лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмний лозунг ''пурна сварадж'' - повна незалежність.

Проблеми деколонізації та майбутнього країни. Світова економічна криза тяжко позначилась на економіці Індії. Впали ціни на головні експортні товари Індії. Розорення і зубожіння значної частини селян і підприємців спонукали до розгортання нової хвилі національно-визвольного руху. Новий період антиколоніальної боротьби відзначався більшою організованістю і чіткістю мети - незалежність і конституція.

Поштовхом до боротьби став приїзд комісії британських політичних діячів на чолі з Саймоном, які повинні були виробити нову конституцію для Індії. Громадськість Індії була обурена тим, Що від розробки конституції були усунуті індійські діячі. Усі індійські організації бойкотували роботу комісії Саймона.

За рішенням ІНК розпочалось проведення нової кампанії громадянської непокори. Вона проходила за тією ж схемою, що і в 20-ті роки. 26 січня 1930 р. було проголошено ''Днем незалежності Індії''. Сигналом до початку другого етапу мало стати демонстративне порушення існуючої в Індії монополії колоніальних властей на видобування і продаж солі.

У березні 1930 р. Ганді в супроводі своїх послідовників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль з морської води. Цей похід мав величезний вплив на індійську громадськість. У деяких містах почались стихійні повстання. Заворушення перекинулись і на армію. Колоніальна влада оголосила ІНК поза законом. 60 тис. учасників походу було кинуто до в'язниць. Але рух не припинявся і набув ще більшого розмаху. Це змусило колонізаторів піти на переговори з лідерами ІНК, які знаходились у в'язниці.

У 1931 р. між лідерами ІНК і британською адміністрацією була укладена угода, за якою колонізатори припиняли репресії і звільняли ув'язнених, соляна монополія ліквідовувалась, а ІНК припиняв кампанію громадянської непокори.

Ганді дав згоду на участь в конференції ''круглого столу'', яку було скликано в Лондоні для обговорення проблем Індії. Таким чином, боротьбу було перенесено за стіл переговорів. На конференції ІНК представив проект конституції Індії: ''Про основні права та обов'язки громадян Індії''. В ній були такі пункти:

- введення в Індії демократичних свобод;

- визнання кастової і релігійної рівності;

- адміністративно-територіальний переустрій країни з урахуванням релігійного фактору;

- встановлення мінімуму заробітної плати;

- обмеження орендної плати за землю;

- зменшення податків.

Проте конференція завершилась повним провалом.

Англійський уряд розумів, що у становищі Індії потрібно щось змінювати.

У 1935 р. британський парламент прийняв Акт про управління Індією. Виборче право отримали 12% населення. Були розширені права місцевих законодавчих органів. Колоніальне становище зберігалось.

У 1937 р. було проведено вибори, які засвідчили авторитет ІНК. Він здобув більшість у 8 з 11 провінцій і сформував місцеві уряди. Це був великий крок вперед у здобутті влади і в накопиченні демократичного, парламентського досвіду.

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив країну воюючою стороною. Індія виступила на боці антигітлерівської коаліції.

14.Тоталітаризм, ознаки тоталітарних режимів. Одним із основних напрямів розвитку світової історії у XX ст. була боротьба між тоталітаризмом і демократією. Тоталітаризм (від лат. totaliter — всеохоплюючий) є феноменом, особливістю XX ст. Найтиповішими його втіленнями були фашистська Італія, гітлерівська Німеччина і Радянський Союз протягом майже всього часу його існування. Основними видами тоталітаризму були фашизм (нацизм) і сталінський соціалізм. Тоталітаризм як суспільне явище включає в себе такі основні ознаки:

У галузі ідеології і внутрішньої політики:

- спосіб втілення у життя утопічної ідеї (незалежно від того, які вихідні принципи в неї були закладені, наприклад, загальної рівності й добробуту і т. п.);

- абсолютний, всезагальний, нічим не обмежений контроль за життям суспільства і кожної людини зокрема;

- панування єдиної ідеології, єдиної правлячої партії, яка володіє монопольним правом політичної діяльності; заборона політичної та ідейної опозиції і свободомислення;

- нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення мети (сила — головний аргумент, а мета виправдує засоби).

У галузі економіки:

-перетворення всієї власності у державну, чи власність слухняних державі підприємців;

-неможливі або вкрай утруднені прояви особистої ініціативи, підприємництва у господарській діяльності;

-мілітаризація і централізація економіки, бюрократизація влади й управління у цілому.

У галузі культури, освіти й виховання, прав людини:

-всезагальний (тотальний) контроль над духовним життям і творчістю;

-політичне стеження, нехтування прав і свобод людини й громадянина;

-створення системи всебічного впливу на особистість через сім'ю, школу, засоби масової інформації, державні і громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партійно державним апаратом;

-формування культу особи вождя: намагання перетворити народ у натовп, слухняний його волі.

У галузі зовнішньої політики:

- домінуюче намагання поширити на інші народи і на весь світ свої ідеали і порядки.

Тоталітаризм був і залишається ворогом демократії і гуманізму, громадянського суспільства і правової держави. В усіх державах, де панував тоталітарний режим, він залишив після себе страшну спадщину. Особливо гіркими були його плоди у країнах, які входили до складу тоталітарних держав на правах «молодшого брата», як, скажімо, Україна в СРСР. У кінці 20-х рр. закінчується формування тоталітарної держави в СРСР. Влада зосереджена в руках однієї людини. Для зміцнення режиму абсолютної влади створено централізований партійно-бюрократичний апарат і всевладні каральні органи ДПУ і НКВС. На цей час було встановлено політичну диктатуру комуністичної партії. Усі опозиційні партії і рухи були ліквідовані. Ради і громадські організації перетворились у придаток до владних структур.

У результаті масових репресій, голодомору Україна втратила мільйони людей. Було винищено майже весь цвіт національної інтелігенції, досвідчених фахівців, хазяйновитих, роботящих селян. Величезної шкоди було завдано розвитку національної культури, мистецтва, національної освіти. Були ліквідовані політичні партії, у тому числі й українські комуністичні партії, що виникли в 1918-1920 рр. (УКП, боротьбисти та ін.). Природні ресурси України значною мірою були вичерпані або виснажені. Непоправної шкоди завдано довкіллю, ще протягом десятиріч нагадуватиме про себе Чорнобильська катастрофа.

15. Установлення фашистської диктатури в Італії. Б.Муссоліні. Наслідки Першої світової війни. Італія була середньорозви-нутою країною Європи. Участь у Першій світовій війні коштувала їй дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених, країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля Капоретто в жовтні 1917 р. вона опинилась на межі повної катастрофи і тільки допомога військ Антанти врятувала Італію. Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності. Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій), даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала “переможеною серед переможців”. Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. 

У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату. Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д’Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів.Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження “великої нації” почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони “народних сміливців”, які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об’єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (“дуче” – вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд (“Похід на Рим”). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.

Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість.

У 1929 р. Муссоліні уклав договір з папою римським, згідно з яким утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд привілеїв.Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства.

Насаджувався культ особи Муссоліні. Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю “вискочці” Гітлеру. Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини. У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою “сталевий пакт”. Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї. У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.

16. Встановлення нацистської диктатури Гітлера, наслідки цього для Німеччини та світу. Умови Версальського договору породжували в Німеччині невдоволення й прагнення реваншу. У 1919 р. було створено націонал-соціалістичну партію (НСДАП) на чолі з Гітлером, яка висунула програму відродження Німеччини на засадах реваншизму й расизму. Гітлер закликав відновити армію і розпочати нову війну. Нацисти пропагували ідею завоювання для німецького народу «життєвого простору». Суть її полягала у тому, що німецький народ такий великий, що він не може себе прогодувати і створити хороші умови життя в тих місцях, у які його загнала версальська система. Тому завоювання нових земель, використання їх природних ресурсів та поневолення народів, що населяють ці землі, — єдиний шлях до економічного і військового процвітання Німеччини. Соціальною опорою нацизму в Німеччині став робітничий клас, фронтовики, безробітні, загнані у важку ситуацію післявоєнною розрухою та економічною кризою. Пізніше до них приєднався електорат традиційних буржуазних партій.

На виборах у парламент 1932 р. комуністи вибороли значну частину місць у рейхстазі. Це налякало украй правих представників великої буржуазії. Наприкінці 1932 р. вони розпочали таємні переговори з нацистами, які отримали на парламентських виборах велику кількість місць. ЗО січня 1933 р. президент Гіндербург призначив канцлером Гітлера. Таким чином, нацисти прийшли до влади законним, конституційним шляхом. Для Німеччини це стало не просто заміною одного уряду іншим, а переходом від демократії до тоталітарної диктатури.

Прийшовши до влади, гітлерівці розгромили демократичні організації, розпустили усі політичні партії, крім націонал-соціалістичної, скасували права рейхстагу, хоча він формально продовжував існувати, встановили жорсткий державний контроль за промисловістю.

Нацисти реорганізували політичну структуру Веймарської республіки, встановивши диктатуру однієї партії. Ідеологічним обгрунтуванням своєї влади вони обрали великонімецький шовінізм і расизм.

У Німеччині розпочались масові арешти супротивників фашизму та геноцид проти євреїв. Однією з характерних рис тоталітарного режиму в Німеччині стала всеохоплююча влада нацистської партії НСДАП та її допоміжних організацій (молодіжних, жіночих, спортивних). Важлива роль відводилася гестапо та загонам СС.

У Німеччині був сформований державно-монополістичний капіталізм — зрощення монополій з державним апаратом. Перевага надавалася розвиткові військової економіки, здійсненню широкої програми військових заходів, що вимагали залучення великої кількості робітників.

Гітлерівці запроваджували у країні культ армії, культ війни, вихваляли вояччину, насильницькі засоби розв'язання питань внутрішньої та зовнішньої політики. Вони посилили традиційну ваду німецького мілітаризму — звичку переоцінювати свої сили та недооцінювати сили супротивника.

Логічним продовженням внутрішньої політики стала зовнішня політика Третього рейху, яка була спрямована на розв'язання війни. Німеччина стала ініціатором Другої світової війни, що стала найбільш широкомасштабною війною людства, в ході якої загинуло біля 60 млн

17. Громадянська війна в Іспанії 1936-1939рр. Ставлення великих держав до цього конфлікту.12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори. Перемогли прихильники республіки. Король Альфонс XIII втік з країни. 14 квітня 1931 р. в Іспанії було проголошено республіку. До влади прийшов тимча­совий уряд на чолі з А. Саморою. Незабаром А. Самору обрали президентом. У країні була прийнята демократична конституція. Церкву відокремили від держави. Уряд почав проводити аграрні реформи

Починаючи з 1933 р., в Іспанії різко активізувалися профашистські си­ли, які були пов'язані з італійськими та німецькими фашистами. У 1933 р. Хосе Антоніо, син відомого генерала Прімо де Рівери, утворив фашистську організацію — Іспанську фалангу. У жовтні 1934 р. до складу уряду було введено трьох представників профашистських організацій. На знак протесту ліві партії організували по всій країні страйки і демонстрації робітників.

В Астурії відбулися збройні сутички з поліцією, а в Каталонії націоналіс­ти проголосили створення республіки. За наказом уряду марокканські частини генерала Франсіско Франко жорстоко розправилися з демонстрантами й страй­карями. Повстання в Астурії і Каталонії було придушене. У відповідь на репре­сії ліві партії і республіканці 15 січня 1936 р. уклали пакт про створення Народного фронту, який об'єднав різні політичні сили. Народний фронт ви­ступив за відновлення демократичних свобод, підвищення заробітної плати, проведення амністії для політичних в'язнів тощо. 16 лютого 1936 р. блок партій Народного фронту здобув більше половини місць у кортесах. На зміну центристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, який очолив Мануель Асанья. Перемога Народного фронту в Іспанії мала важливе міжнаро­дне значення. Це була перемога демократії, здійснена конституційним шляхом. Навесні 1936 р. М. Асанью було обрано президентом, а посаду прем'єр-міністра посів лівий республіканець Касарес Кірога. Його уряд амністував політичних в'язнів, розпустив ряд реакційних організацій, застосував репресії до 6 тисяч фашистів. Було відновлено автономію Каталонії, запроваджено соціальне законодавство. Майже 100 тис. селян отримали 750 тис. га землі. Проте реформи відбувалися повільно, найболючіші питання (аграрне, робітни­че та національне) програми Народного фронту не були повністю реалізовані.

Цим скористалися генерали профашистської орієнтації, які підготували за­колот. Очолив його Ф. Франко. 8 липня 1936 р. заколотники передали в ефір: «Над всією Іспанією — безхмарне небо». Це був сигнал до дії. Заколот розпочав­ся 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними республіці. У країні почалась гро­мадянська війна. У заколотників відразу виникли проблеми: Х.-А. Прімо де Рівера був заарештований і страчений. Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала пора­зка. Але тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекину­ли Марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.

Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойо­ваних військами Франко, встановлювався жорстокий диктаторський режим.

Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські спра­ви. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава рес­публіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Сокізу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцямвелику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали 42 тисячі волонтерів із багатьох країн світу, що вливалися в лави республіканської армії.

Франкісти розпочали рішучий наступ чотирма колонами на Мадрид. У сто­лиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко — «п'ята колона», які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допомагаючи фашистам.  З вересня 1936 p. республіканський уряд на чолі з Л. Кабальєро провів ці­лий ряд реформ. На контрольованій ним території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисло­вість. Каталонці і баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом. Але головною причиною еволюції стало зростання впливу комуністів, які спирались на підтримку СРСР.

У 1936-1937 рр. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі на­ступи франкістів були відбиті. Не допомогла їм і «п'ята колона» у самій столиці. Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію: в країну були направлені німецькі та. італійські війська. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах рес­публіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено.

Проте згодом Франко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів. Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. У результаті вдалих боїв вони завою­вали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.

У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши досить вдалий наступ у липні 1938 р., не вдалась. І на початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Тим самим райони, конт­рольовані республіканцями, були відрізані від Франції.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнарод­ній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, у 1938 р. з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командуючий оборо­ною Мадриду полковник Касадо здійснив переворот, повалив республікансь­кий уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повс­тання була придушена. На територію, контрольовану республіканцями, всту­пили франкістські війська.В Іспанії було встановлено профашистську диктатуру генерала Франко (березень 1939 р. - листопад 1975 p.). Франкісти починають проводити репресії проти своїх противників.

Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн осіб, 500 тис. залишили країну. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого показника у Європі.

Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.

18. Політика «умиротворення» агрессора напередодні Другої світової війни її наслідки. Посилення гітлерівської Німеччини західні країни (передусім Англія й Франція) сподівалися використати для противаги СРСР і протидії поширен­ню впливу комуністів у Європі. У Гітлера жбули свої плани — він праг­нув світового панування. Для цього Німеччині необхідно було створити потужну військову промисловість і армію з наступальними типами озбро­єнь — тобто порушити умови Версальського договору. 

У 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй. Наступного року було при­йнято рішення про створення військової авіації. У 1935 р. в Німеччині введено загальну військову повинність. У 1936 р. вермахт вступив у промисловий район — демілітаризовану Рейнську зону. Усі ці кроки Німеччини були пря­мими порушеннями умов Версальського договору. Однак ні Англія, ні Фран­ція не вчинили опору, обмежившись осудом цих дій. Така позиція великих країн одержала згодом назву «політики умиротворення»

З 1938 р. Гітлер, зміцнивши свої позиції, приступає до другого етапу своєї зовнішньополітичної програми — перегляду (ревізії) кордонів з метою включення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів.

Керівництво Німеччини приймає рішення про аншлюс (приєднання) Авс­трії. Загарбницькій політиці агресора не чинили перешкод ні США, ні Англія. 12 березня 1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня канцлер, австрійський фашист Зейс-Інкварт, проголосив «возз'єднання Австрії з Німецькою імперією».

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина. Піс­ля аншлюсу Австрії Німеччина зажадала від Чехословацького уряду передати їй Судетську область, де проживало чимало німців. 13 вересня судетські фаши­сти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина пригрозила Чехосло-ваччині розправою. Однак співвідношення сил було не на користь німців. Че­хословаччина мала добре озброєну й підготовлену армію із 45 дивізій. До того ж радянський уряд запропонував їй (відповідно до договору 1935 р. про взає­модопомогу) всебічну підтримку. Але під час мюнхенської зустрічі Гітлера з главами урядів Англії (Н. Чемберленом), Франції (Е. Даладьє) та Італії (Б. Муссоліні) він заявив, шо Судетська область — остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословаць­кому урядові про негайне передання Німеччині ряду територій Чехословаччи-ни розчистили шлях до Мюнхенської угоди, укладеної за спиною Чехосло-ваччини главами урядів чотирьох держав 29-30 вересня 1938 р. Наслідком цієї угоди було рішення про відторгнення від Чехословаччини на користь Ні­меччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. У Чехосло­ваччини забрали 20% території, де проживало 25% населення і було майже 50% потужностей важкої промисловості.

Таким чином, за рахунок Чехословаччини уряди Франції й Великої Бри­танії прагнули задовольнити загарбницькі апетити Гітлера й «умиротворити» його. Це була недалекоглядна політика, яка привела до посилення еко­номічних, військових і людських ресурсів агресора.

30 вересня Чемберлен і Гітлер підписали англо-німецьку декларацію про ненапад. Аналогічну німецько-французьку декларацію було підписано 6 груд­ня. Фактично це були пакти про ненапад між Англією і Францією, з одного боку, і Німеччиною — з іншого. Але остання не збиралась їх виконувати.

У березні 1939 р. німецькі війська окупували всю Чехословаччину, а у квітні Італія захопила Албанію. Агресори не приховували своїх загарбниць­ких намірів і щодо Польщі, Румунії та Греції. Політика «умиротворення» й потурання агресорам зазнала краху.

19. Мюнхенська угода і загарбаня Чехо- Словаччини. Після загарбання Австрії (березень 1938 р.) німецькі апетити зросли. Своєю черговою жертвою Гітлер вибрав Чехословаччину. Німеччина вимагала від Праги передачу Судетської області, де більшість населення становили німці. У Німеччині була розгорнута широка пропагандистська акція, що показувала «нестерпне становище німецької національної меншини» у Чехословаччині. У відповідь Прага оголосила часткову мобілізацію. Міжнародну кризу, що склалася, мала розв'язати конференція за участю провідних країн Європи.

Напередодні конференції стало відомо, що Велика Британія і навіть Франція, з якою у Чехословаччини був підписаний союзний договір про взаємодопомогу (1935 р.) підуть на поступки Гітлеру і не будуть відстоювати інтереси Чехословаччини. СРСР, з яким у Чехословаччини також був підписаний військовий договір, поставив надання військової допомоги у пряму залежність від позиції Франції.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участю чотирьох держав — Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Великої Британії (Чемберлен) та Франції (Далад'є). Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вона вислухала рішення. В обстановці повної відсутності підтримки з боку західних країн Чехословаччина погодилася виконати рішення конфедерації— віддати Німеччині Судетську область.

Мюнхенська конференція показала неспроможність Великої Британії та Франції зупинити німецькій експансіонізм і коштом «малих держав» Центра-льно-Східної Європи заспокоїти зростаючі апетити гітлерівців. Мюнхенська угода стала наступним кроком політичного «умиротворення», яке врешті-решт і призвело до Другої світової війни.

Гітлер, який зрозумів, що Захід не готовий до війни і будь-що прагне її уникнути, висував усе нові вимоги. Наступним кроком Гітлера стало розчленування Чехословаччини. Унаслідок складної дипломатичної гри, ініційованої Гітлером, до якої була втягнута більшість країн Європи, йому вдалося без єдиного пострілу 15 березня 1939 р. окупувати Чехію. Словаччина отримала ілюзорну незалежність, підпорядкувавши Берліну свою внутрішню та зовнішню політику, а Закарпаття, що також належало до складу Чехословаччини було віддано на поталу Угорщині як винагороду за приєднання до «ан-тикомінтернівського пакту».

20. Радянсько-німецький пакт про напад від 23 серпня 1939р. та таємний додатковий протокол до нього. Вплив угоди на подальший розвиток подій. Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Було створено міжнародну організацію — Лігу Націй, що повинна була контролювати дотримання міжнародних норм.

У 1930-х рр. політика Німеччини, Італії та Японії, які уклали «антико-мінтернівський пакт», стає агресивною. Великі держави (Англія і Франція) проводили політику «невтручання» і «умиротворення» агресора.

Лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції у вересні 1938 р. уклали мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. У березні 1939 р. Німеччина окупувала Чехію, а Угорщина — Закарпаття. Таким чином, Німеччина поширювала свій вплив на Схід. За цих умов радянський уряд пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

Визначивши наступною жертвою Польщу і остерігаючись при цьому війни на два фронти, Берлін також був зацікавлений у нейтралітеті, а ще краще — в союзі з Москвою.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.

Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося пра задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіальні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.

Наслідком Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова - Ріббентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії, німецькі війська швидко просувалися на схід.

17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, названий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та головне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сутички з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбільших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.

У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессара-бію. У складі УРСР було створено дві нові області, Чернівецьку та Ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР (до складу останньої увійшли деякі історично українські землі Подністров'я, які раніше входили до Молдавської АРСР).

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР та СРСР нова влада розгорнула політику радянізації та розпочала репресії. Однак була реалізована споконвічна мрія українського народу щодо возз'єднання його земель у єдиному державному утворенні.

21. Рух опору в окупованих країнах Європи в роки Другої світової війни. У загарбаних країнах Європи німецько-фашистське командування вста­новило так званий «новий порядок», який передбачав територіальний поділ світу, знищення суверенітету незалежних держав, встановлення світового панування.

 Нацисти перекроювали карту Європи: одні держави включалися до складу фашистського рейху, інші ставали здобутком її союзників. Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.

З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і си­ровина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спо­чатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки. У жахливих умовах перебували 5,5 млн радянських військово­полонених, 3,5 млн з них загинуло.

Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концен­траційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічу­валося близько ЗО концтаборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Май-данек, Освенцим. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено міль­йони людей з різних країн.

Польща була перетворена на німецьке «генерал-губернаторство», Че­хія та Югославія розчленовані: судетські землі приєднані до рейху, інші чеські землі під назвами Богемія і Моравія перетворені на «протекторат», Словаччина проголошена «незалежною державою».Греція поділена на три зони окупації: німецьку, італійську і болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини.

В особливому становищі перебувала Франція. Окупанти зберегли у «вільній» зоні її уряд, який проводив політику колабораціонізму (співробіт­ництва із загарбниками). Тут було ліквідовано демократичні свободи, забо­ронено політичні партії, розпущено профспілки.

Після запровадження «нового порядку» поневолені народи Європи ста­вали на боротьбу проти ворога. У багатьох країнах виникав рух Опору, що об'єднував різні верстви населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію і діячів церкви. Частина великої буржуазії та помі­щиків також брала участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з оку­пантами, стаючи колабораціоністами.

Особливо масштабним рух Опору був у Чехословаччині, Польщі, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та Франції. Уперту боротьбу проти фашизму вели народи Югославії й Албанії.

Рух Опору виявлявся не лише в активних військових діях підпільних груп і партизанських загонів, а й у саботажі, випускові неякісної і бракованої продукції, допомозі втікачам тощо. Він носив революційно-демократичний, інтернаціональний характер.

Рух Опору змінив характер Другої світової війни, спрямувавши її в русло всенародної, національно-визвольної боротьби.

Так, зокрема, у Франції з фашистськими окупантами і колабораціоніст­ським урядом маршала Петена боролася «Вільна Франція» Шарля де Голля, а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами і соці­алістами. У листопаді 1942 р. французька сторона уклала з де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року була створена Національна Рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролися з окупантами. А в червні був утворений Французький комітет національного визволення (ФКНВ). який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль. Весною і влітку 1944 р. об'єднані бойові організації Руху Опору у Франції становили біля 500 тис. чол. Патріоти визволили частину Франції ще до приходу союзних військ.

Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1942 р. тут вела активні бойові дії Народна визвольна армія Югославії (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було створено уряд нової Югославії— Анти­фашистське віче народного визволення Югославії на чолі з Йосипом Броз Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи. У Польщі емігрантський уряд та його представництво керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову, яка спиралась на підтримку Москви.

Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в ре­зультаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб.

У державах «осі» активно діяли підпільні антифашистські організації, які підривали могутність режимів та їх воєнних машин. Рух Опору мав інтер» національний характер. Особливо це виявилося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей.

Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіце­рів та урядових чиновників здійснила спробу державного перевороту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. пол­ковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у при­міщенні, де перебував Гітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.

В Італії влітку 1944 р. була створена об'єднана партизанська армія, що нараховувала біля 100 тис. чоловік. Антифашисти визволили обширні райони на півночі Італії. Партизани захопили і стратили Б. Муссоліні.

Рух Опору у Європі відіграв суттєву роль у розгромі фашизму та нацизму.

22.Створення антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни. 22 червня 1941 р. гітлерівські війська напали на Радянський Союз.

Цей факт примусив уряди багатьох країн світу по-новому подивитися на зовнішню політику Гітлера. Співвідношення політичних сил у світі змінилося не на користь Німеччини. У той же день Вінстон Черчілль (прем'єр-міністр Великої Британії") виступив по радіо із заявою про те, що його уряд надасть Росії економічну і технічну допомогу. 24 червня 1941 р. виступив із заявою про допомогу СРСР президент США Франклін Рузвельт.

12 липня 1941 р. в Москві відбулася конференція представників СРСР, Великої Британії та США, на якій обговорювалось питання про взаємні поставки зброї, військових і сировинних матеріалів. Конференція заклала основу для створення антигітлерівської коаліції.

Сталін звернувся до В. Черчілля у липні 1941 р. з вимогою про відкриття другого фронту. Та англійський уряд у відповідь лише пообіцяв воєнні поставки та кредит на суму 10 млн фунтів стерлінгів.

Тоді радянський уряд почав налагоджувати дипломатичні відносини з еміграційними урядами Польщі та Чехословаччини. У липні 1941 р. між цими країнами були підписані договори про взаємодопомогу у війні проти фашистської Німеччини. На території Радянського Союзу були сформовані іноземні військові частини: у 1941-42 рр. — польська армія під командуванням генерала Владислава Андерса, у 1941 р. — чехословацькі військові частини, у 1942 p. — французька військова ескадрилья, яка у 1943 р. переросла в авіаполк «Нормандія».

9-14 серпня 1941 р. була підписана англо-американська декларація «Атлантична хартія». 24 серпня до них приєднався СРСР. Це був наступний крок у співробітництві і спільній боротьбі проти Німеччини. США дали кредит СРСР на суму 1 млрд доларів. А на Московській конференції (29 вересня 1941 р.) Англія, США та СРСР підписали угоду про допомогу останньому.

У грудні 1941 р. США заявили про свій вступ у війну.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США і Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй. Вони зобов'язувалися використати всі ресурси в боротьбі проти фашистів і не укладати сепаратного миру з агресором.

Наступний договір був підписаний між СРСР та Великою Британією у Лондоні у травні 1942 р. Обидві сторони зобов'язувались співробітничати в боротьбі проти гітлерівців. Умови договору поширювались і на післявоєнний час.

Незабаром відбулися переговори у Вашингтоні між радянськими та американськими урядами. Було досягнуто домовленості про взаємодопомогу у веденні війни проти Німеччини. Обидві країни зобов'язувалися постачати одна одній оборонні матеріали, інформацію, здійснювати економічне співробітництво. Переговори закінчились підписанням радянсько-американського договору. 11 червня 1942 р. Договори у Лондоні та Вашингтоні завершили формування антигітлерівської коаліції.

Але основне питання у боротьбі з фашизмом — відкриття Другого фронту в Європі — залишилося відкритим. Уряди Англії і США не хотіли ризикувати життям сотень тисяч своїх співвітчизників і накопичували матеріальні ресурси й військову техніку, щоб мати безперечну перевагу над вермахтом. Черчілль і Рузвельт нарешті пообіцяли відкрити другий фронт у серпні -вересні 1943 р., та це залишилось тільки обіцянкою.

Війна виявила збіг корінних національних інтересів держав, яким загрожував німецький фашизм та японський мілітаризм.

Велике значення у зміцненні антигітлерівської коаліції мала Тегеранська конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 p.). Керівники урядів США, Англії і СРСР домовились про відкриття другого фронту у травні 1944 р. про післявоєнний устрій Німеччини, польські кордони та ін.

Після введення об'єднаних англо-радянських збройних сил до Ірану (26 серпня 1943 р.) союзники здобули важливі комунікації від Перської затоки до Каспійського моря. Це дало змогу союзникам виконувати свої зобов'язання щодо СРСР.

23.Кримська (Ялтинська) та Берлінська(Потсдамська) конференції. 4-11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралась в Ялті у тому ж складі, що й у Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги немовби відсувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін зміцнити своє становище у післявоєнному світі.

Конференція передбачала вироблення плану остаточного розгрому фашистської Німеччини і визначення основ післявоєнного влаштування світу. Союзники домовилися розділити Німеччину на окупаційні зони, в яких верховну владу будуть здійснювати відповідно СРСР, США та Англія. Для розв'язання загально-німецьких питань було створено Верховний контрольний орган, пізніше перейменований на Контрольну раду.

З багатьох питань вдалося досягнути реальних домовленостей. Серед них— погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.

Делегація СРСР заявила про потребу й необхідність відшкодування збитків, завданих Німеччиною. Загальна сума репарацій становила 20 млрд доларів. На конференції було досягнуто домовленості про створення у Москві міжсоюзної Комісії з питань репарацій.

Конференція прийняла Декларацію про звільнення Європи, за якою СРСР, США та Англія зобов'язувалися проводити узгоджену політику щодо розв'язання політичних і економічних проблем держав, які будуть звільнені від фашизму, відповідно до принципів демократії.

Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об'єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско.

Було розв'язано і питання про участь Радянського Союзу в війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому він не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші далекосхідні проблеми.

Відбувалися і гострі дискусії. Не було до кінця погоджено питання про післявоєнні зони окупації Німеччини, про репарації на користь переможців. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти років. У цьому питанні Сталіна підтримав Рузвельт, який підкреслював необхідність задовольнити вимоги СРСР.

Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському Союзові його величезних втрат, фактично гальмував розв'язання цієї проблеми. Та все ж вдалося домовитись про створення репараційної комісії.

Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщі з СРСР було в принципі розв'язане — кордон повинен проходити по «лінії Керзона» з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході». Питання з польським урядом остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації «Про Польщу» говорилось, що «діючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі і поляків з-за кордону».

25 квітня на Ельбі відбулася зустріч військ союзників, після чого розпочався штурм Берліна. У ніч з 8 на 9 травня представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Верховна влада на німецькій території перейшла до уряду союзних держав.

Після завершення війни у Європі 17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська конференція «великої трійки». Делегацію СРСР очолював Й. Сталін, США представляв президент Г. Трумен, а Велику Британію — прем'єр-міністр К. Еттлі. Черчілль був відкликаний у зв'язку з поразкою консерваторів на виборах. На конференції було розв'язано питання про майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація, демілітаризація, декартелізація та демократизація. Для суду над головними воєнними злочинцями створювався Міжнародний військовий трибунал.

Була прийнята система чотиристоронньої окупації Німеччини: СРСР, США, Великою Британією та Францією; визначено нові польські кордони на заході та сході; розв'язані питання про передачу СРСР Кенігсбергу й області; про поділ флоту Німеччини союзниками; про передачу військових злочинців Міжнародному військовому трибуналові; про заснування Ради міністрів закордонних справ, яка мала підготувати проекти мирних угод з Німеччиною та її союзниками.

Щодо майбутнього Німеччини, то конференція вирішила залишити її як єдину державу. Малося на увазі в майбутньому провести в країні загальні вибори і підписати з Німеччиною мирний договір. До цього часу владні функції мала здійснювати окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори було поділено Берлін.

На конференції розглядалися також проблеми репарацій. Із загальної суми в 20 млрд доларів 50% повинен був отримати Радянський Союз. Вирішено було компенсувати її за рахунок промислового устаткування, що вивозилося із Німеччини до СРСР. Домовилися і про взаємну репатріацію військовополонених, які опинилися в різних зонах.

Таким чином, на конференції були закладені основи для післявоєнного розвитку не тільки країн Європи, а й усього світу.

24.Створення Організіції Обєднаних націй. Україна – спів засновниця ООН. Роль ООН у повоєнному світі. На Кримський (Ялтинській) конференції, що відбулась у лютому 1945 p., керівники держав антигітлерівської коаліції — «великої трійки» — ухвшіили рішення про створення нової міжнародної організації для розв'язання проблем післявоєнного світу і надійного механізму безпеки. Конференція 50 держав (у тому числі і Української РСР) розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско.

Участь України у заснуванні ООН має свою передісторію. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадськості враження про крутий перелом у національній політиці Москви, яка досі не давала республікам найменших прав і тримала їх у становищі напівколоній.

Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії міжнародного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежності республік, у тому числі й України. Крім того, постанови служили своєрідною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обрати соціалістичний шлях розвитку.

Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великої Британії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне заперечення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.

26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набрав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений ухваленою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збира­ється на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Велика Британія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р. обрано Україну.

Рада Безпеки — дуже важливий постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рішення ухвалюються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма членами ООН. В іншому випадку ООН може вдатися до санкцій. У компетенції РБ також функції врегулювання спорів між державами. Крім Генеральної Асамблеї та РБ, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Фінанси ООН створюються за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більші відчислення на рахунок ООН. Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні.

Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так, в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході.

Не раз в ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував виключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу.

Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, висунутому США в комісії ООН у справах атомної енергії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атомної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Радянський Союз, що, з одного боку, з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї, а з іншого — таємно її створював, категорично відкинув план Баруха під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі, однак сам не запропонував механізму зупинки ядерної гонки. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут.

Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реальним, ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона нг довіряла одна одній. Радянський Союз не допускав навіть самої ідеї контролю за озброєннями, вбачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація посилювалася. Зі зростанням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х років все більше зводиться до дискусійного клубу, до «рішучих і найбільш правильних» заяв конфронтуючих сторін.

25.Причини та початок «холодної війни». Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологічній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у повоєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфліктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, представницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Під час першої зустрічі з міністром закордонних справ СРСР Вячеславом Молотовим американський президент Гаррі Трумен продемонстрував свій намір наполегливо відстоювати право Польщі на самовизначення і недвозначно вказав радянському дипломатові на необхідність дотримуватися ялтинських угод. «Зі мною ніколи ще так не розмовляли», — запротестував Молотов. «Дотримуйтесь даного слова, і з вами так не розмовлятимуть», знову безкомпромісно і рішуче відказав Трумен. Після цієї словесної дуелі політиків стосунки між двома країнами дедалі погіршувалися.

Протягом останніх місяців війни радянські війська зайняли всю Центральну та Східну Європу. Москва використала свою військову міць для надання допомоги східноєвропейським компартіям і для придушення партій демократичного спрямування. Комуністичні партії ^благословення та за сприяння Москви швидко поширили свій вплив та владу в усіх країнах регіону, останньою крапкою став державний перевороту Чехословаччині в 1948 році.

«Холодна війна» почалася з публічних заяв. У1946 році Сталін оголосив про неможливість миру в світі «за умов сучасного капіталістичного розвитку світової економіки». Вінстон Черчилль, прем'єр-міністр Великої Британії часів війни, виступив з відомою ефектною промовою у Фултоні, штат Міссурі. З його слів випливало, що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент спала залізна завіса»; Черчилль підкреслив, що Британії та Сполученим Штатам потрібно крокувати пліч-о-пліч, аби протидіяти радянській загрозі.

Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом виявилося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розвивалися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p.

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потенціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою виявились у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.

Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завершення «холодної війни».

Оскільки один із супротивників — СРСР — припинив своє існування, то деякі політики Заходу ствердили, що перемога у цій війні дісталась США та її союзникам. Однак, якщо це перемога, то сумнівна. Десятиліття «холодної війни» підірвали економіку СРСР, але негативно вплинули й на економічний розвиток США, які так і не змогли вирішити ряд своїх внутрішніх соціальних проблем.

«Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.

Тому говорити про «переможців» у «холодній війні» не доводиться.

26. План Маршала. Його роль у відбудові повоєнної Європи. Умови мирних договорів із союзниками Німеччини розроблялися на сесіях Ради міністрів закордонних справ у 1945-1946 pp., а також на Паризькій мирній конференції 1946 р.

У лютому 1947 р. було укладено мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Уряди цих країн зобов'язалися надати своїм громадянам політичні права й свободи, знищити довгострокові військові укріплення, провести демілітаризацію і денацифікацію, сплатити репарації. Договори визначили деякі територіальні зміни, уточнювали кордони ряду країн.

Паризькі мирні договори зберігали незалежність переможених країн, створювали умови для їхнього демократичного розвитку і сприяли зміцненню миру й добросусідства в Європі, Цим вони відрізнялися від Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

І все ж не озброєння та воєнна сила визначали характер післявоєнного розвитку світу. Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної демократії над безликою державною економікою з її зашореним плануванням. Пущений в дію економічний важіль Заходу був саме тим валом, який зупинив комунізм, насамперед в Європі. І тут головну роль відіграли США.

5 червня 1947 p., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардського університету, Державний секретар США генерал Джордж Маршалл заявив: «Роль нашої країни повинна полягати в тому, щоб надати дружню допомогу Європі при складанні програми її економічного відновлення, а потім в повну міру можливостей допомогти проведенню програми в життя. Ця програма повинна бути спільною для всіх і вироблена спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма з них». Саму ідею новою не назвеш. Ще в 1944 р. на конференції у Бреттон-Вудсі (США) були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкцій та розвитку (МБРР) для надання допомоги Європі. Однак обидві ці організації не володіли достатніми для цього ресурсами. Але такі кошти були у США.

План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбавитися перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії і в той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй допомогу, й укріпити європейські демократії.

Країни, які приймають допомогу, повинні подати дані про стан своєї економіки, про втрати у війні, валютні резерви та плани використання допомоги. На основі цих даних конгрес США ухвалював рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет Європейського економічного співтовариства на чолі з американським адміністратором.

План Маршалла передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові ін'єкції у зруйновану економіку Європи мали метою фінансове та господарське оздоровлення Європи, економічний бум та підвищення життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, вважалось необхідним домогтися трансформації психології мільйонів обивателів у тому реально і єдино розумному напрямі, що багате та заможне життя створюється не класовою боротьбою, не ліквідацією приватної власності, а зміцненням її, посиленням персонального інтересу кожного виробника. Американська допомога пропонувалась також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзу. Однак для всіх тоталітарних режимів було одне неприйнятне застереження: допомога надається тільки приватному сектору. А тому Радянський Союз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз і розвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв план Маршалла, але й брутально повівся з тими східноєвропейськими країнами, які мали намір це зробити.

До плану приєдналися 16 західноєвропейських країн. У квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. За цим планом, розрахованим на 4 роки, ці країни повинні були отримати 17 млрд доларів (за сьогоднішнім курсом 170 млрд дол.). Основною умовою надання допомоги була відмова від націоналізації промислових об'єктів, всіляке заохочення приватних підприємств. 60% коштів, за планом Маршалла, отримали Велика Британія, Франція, Італія, Західна Німеччина. У результаті було здійснено швидке відновлення економіки цих країн, відбулася стабілізація внутрішньої політики, посилилися інтеграційні процеси.

План Маршалла беззастережно сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його позитивне значення. Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцнив там американську присутність, посилив економічний, політичний, військовий вплив США. Разом з тим слід зазначити, що американська присутність в Європі, «американізація» Західної Європи жодною мірою не зачепила незалежність або інтереси тої чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності і недоторканості.

27.Створення Держави Ізраїль. Виникнення «палестинської проблеми». Ідея створення національної єврейської держави була висунута австрійським журналістом Т. Герцлем у кінці XIX ст. Він обгрунтував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. Конгрес ухвалив рішення про створення єврейської держави на території Палестини.

На площу близько 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн євреїв з усього світу. Сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина, продати цю територію, але той відмовився. Незважаючи на це, євреї починають таємно переселятися до Палестини, де організовують замкнені общини з натуральним господарством.

Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. 2 листопада 1917 p., після окупації Палестини. Велика Британія ухвалила декларацію Бельфура, яка поклала початок новій хвилі переселення євреїв. У 1920 р. в Палестині починають створюватися єврейські політичні й військові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною, що відразу ж викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. Велика Британія сприяла переселенню євреїв до кінця 30-х рр. Коли ж співвідношення єврейського й арабського населення стало загрозливим для ста­більності її колоніальної імперії, вона забороняє переселення. Якщо у 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв, то у 1922 — 18%, а у 1937 р. — 28%.

Після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським рухом. 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході і тим самим сприяти розпаду британської колоніальної імперії. 29 жовтня 1947 р. ООН ухвалила резолюцію № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська до 1 серпня 1948 р.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. У квітні 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби теж не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська 14 травня 1948 р. У той самий день була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити свою державу через відсутність політичних структур.

Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Ізраїль стало початком близькосхідного конфлікту та виникнення палестинської проблеми. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949 pp., маючи якісніше озброєння і скористав­шись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палестинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йордан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок у різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців, і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням від­кидалися самими арабами. Палестинці хотіли повернутися на свою батьківщину, і їх підтримували (матеріально за рахунок нафтодоларів) арабські країни, бажаючи покарати Ізраїль.

Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка хвилювала людство усі післявоєнні роки. У 50-х рр. надії на повернення біженці покладали на Єгипет, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956), розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приводом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам. 8 і 9 червня така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських висот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втрачених територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити.

У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.

Лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинського руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.

Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводились із територій сусідніх держав, спричинюючи невдоволення їхніх урядів і місцевого населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебираються до Тунісу.

Жовтнева арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела до трансформації поглядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за розв'язання проблеми мирними засобами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу.

9 грудня 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа почалось народне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини.

Зусилля провідних країн світу сприяли початку близькосхідного врегулювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994). Як свідчать останні події, зокрема, після терактів в Америці ізраїльсько-палестинські відносини далекі від добросусідства.

28.П’ята республіка у Франції. Політика Ш. де Голя. За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 кабінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гострої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакційного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».

У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 червня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду. У поданій Національним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конституція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Конституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надавала широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка.

Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентських і парламентських виборів.

У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізаційний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвитку. За перші 10 років П'ятої республіки, з 1958 по 1968 p., виробництво промислової продукції зросло на 60%, його щорічний приріст становив 5,7%. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Сталися значні структурні зміни. У промисловість широко впроваджувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом держави створена атомна та ракетна промисловість. Важлива увага приділена житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французької економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни витікали за кордон, то тепер вони посилено інвестуються всередині країни. Однак поряд зі зростанням великої промисловості специфікою Франції залишалася наявність дуже значної кількості дрібних підприємств. 84% всіх підприємств складали підприємства, на яких кількість зайнятих не переви­щувала 5 осіб. Щоб впоратися з енергетичними труднощами, здійснювалося будівництво АЕС.

Велика увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. Щоб підняти товарність сільськогосподарського виробництва, де Голль пішов на ліквідацію, шляхом викупу державою, 800 тисяч дрібних селянських госпо­дарств. У результаті значно укрупнилися землеволодіння селян, виросла їх товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25%.

У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких колоній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала проблема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше розумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «французького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організацію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля.'

На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Практичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., ліквідація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордону по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до договору про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.

У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові. Промислове виробництво порівняно з довоєнним періодом зросло майже втричі. Країна стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі.

У той же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в 1,5 разу, а реальна заробітна плата зростала дуже повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилася. У 1967 р. уряд ухвалив закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалася. Раціоналізація виробництва призвела до того, що кількість безробітних досягла півмільйона осіб.

Усе більше французів схилялось до думки про необхідність відновлення демократичної форми влади, що вилилось у травнево-червневі події 1968 р. На початку травня застрайкували студенти паризьких вузів. їх вимоги зводилися до реформи вищої школи. Справа була в тому, що у Франції, всупереч вимогам науково-технічного прогресу, продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80% всіх студентів навчалося на гуманітарних факультетах, лише 20% — на технічних. Професори читали те, що знали, а не те, чого вимагав рівень науки. Лише п'ята частина всіх студентів отримувала державну стипендію. Студенти вимагали також участі в управлінні вузами.

Застрайкували робітники націоналізованих автомобільних заводів Ре-но. До них приєдналися робітники і службовці майже всіх галузей народного господарства. У кінці травня - на початку червня страйкувало вже близько 10 млн чоловік. 29 травня на заклик профспілок 800 тис. робітників Парижа та його передмість вийшли на демонстрацію. Страйк виявився настільки могутнім та організованим, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки. Зарплата трудящих збільшилася на 13-18%, були задоволені інші вимоги.

Уряд 25 травня 1968 р. підписав із представниками профспілок угоди, які передбачали реформу вищої школи, підвищення заробітної плати, збільшення допомоги безробітним і багатодітним сім'ям. Після цього уряд заборонив демонстрації й розпорядився вивести танки на підступах до столиці. Було оголошено про розпуск Національних зборів і проведення нових виборів. Генерал де Голль звернувся до населення із закликом розв'язувати проблеми країни у межах існуючої Конституції і не піддаватися на провокаційні заклики анархістів. Після цього страйковий рух різко пішов на спад.

У червні 1968 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Вони проходили в надзвичайно напруженій обстановці. Більшість населення віддала голоси прихильникам де Голля. Компартія та інші ліві угруповання, які брали участь в організації демонстрацій, зазнали відчутної поразки.

Унаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець необгрунтоване підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення централізації і влади президента, який запропонував реформувати Сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля. Криза П'ятої республіки тривала. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду (1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США.