Право-власності за конституцією України

ВСТУП

У Конституції України 1996 р. закладена концепція правової системи України, юридична база розвитку всіх галузей законодав­ства, в основі якої — забезпечення прав і свобод людини, гідних умов її життя, розвиток демократичної, соціальної, правової держави.

Питання права власності розглядаються в ній крізь призму прав людини: забезпечується державний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом, гарантується непорушність права приватної власності, можливості використання громадянами державної і комунальної власності, право на підпри­ємницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту права власності, інших майнових прав.

До 1991 р. в Україні існувала законодавча система, яка базува­лась на ідеології КПРС, згідно з якою право власності людини зводи­лось лише до права громадян на об'єкти споживацького характеру і побутового обслуговування. Основне завдання Конституції УРСР і всієї законодавчої системи полягало в законодавчому забезпеченні переходу колгоспно-кооперативної та особистої власності громадян в єдину соціалістичну, загальнонародну, тобто державну власність.

Після проголошення незалежності України в економічній сфері створився правовий вакуум, чим спричинялася шкода всій законо­давчій системі.

Законом УРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основно­го Закону) Української РСР" від 24 жовтня 1990 р. була припинена дія глави 2 "Економічна система", глави 16 "Державний план економічного і соціального розвитку Української РСР" і глави 17 "Державний бюджет Української РСР" до прийняття нової Консти­туції України.

В Україні не було чіткого конституційного положення щодо форм власності, правового режиму нерухомого майна, гарантій пра­ва приватної власності.

Виникла потреба заповнити цей вакуум прийняттям законів "Про власність", "Про підприємництво", Земельного кодексу України та інших, внесенням змін і доповнень до Цивільного кодексу України.

Ці та інші закони сприяли певною мірою процесам економічної І земельної реформ.

Проте приведення української законодавчої системи у відповід­ність із світовими правовими стандартами в сфері правового регулю­вання відносин власності неможливо досягти без прийняття Консти­туції України і Цивільного кодексу України.

Нова Конституція України заклала фундаментальні засади права власності, інших прав і свобод людини і громадянина. У зв'язку з цим стало можливим внести певні зміни і доповнення до проекту Цивільного кодексу України. Його розробка завершена 25 серпня 1996 р. робочою групою і передана Президентові для прийняття рішення про передачу на розгляд Верховної Ради.

На сьогодні діє нова Конституція України, Цивільний кодекс 1963 р. зі змінами і доповненнями, ряд законодавчих актів, що стосуються права власності і майнових відносин, і підготовлено проект нового Цивільного кодексу України.

Цивільне законодавство, що нині формується, в окремих своїх інститутах збігається з конституційними нормами, а окремі з пра­вових інститутів і норм мають бути приведені у відповідність із Конституцією і значно розширені у своїх формулюваннях. Деякі цивільно-правові питання ще не вирішені, а деякі з них потребують вдосконалення, їх правильне і справедливе вирішення можливе на підставі осмислення змісту конституційних норм, що охоплюють права власності, порівняння з поточним цивільним і господарським законодавством, узагальнення і врахування практики чинного зако­нодавства і світового досвіду.

І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ ..

Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відно­синах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ певній фізичній чи юридичній особі. При цьому, для однієї особи належні їй матеріальні блага будуть "своїми", а для іншої "чужими".

Власність задовольняє потреби людей в матеріальних благах (засобах для існування — в житлі, одежі, харчах, транспортних засобах, зброї тощо).

Відносини власності — це переважно майнові відносини, які складаються між людьми в певному суспільстві щодо конкретного майна, предмету, речей. Вони складаються також із результатів інтелектуальної діяльності.

У первісному суспільстві сформувалася суспільна власність племені, роду. Відсутність приватної власності обумовлювалась відсутністю держави і права, спеціального державного механізму, який забезпечував привласнення, належність і недоторканність майна певній особі — власникові.

На певному історичному етапі з розвитком розподілу праці, можливістю окремих осіб племені, роду — здебільшого їх вождів, силоміць виділяти (залишати) частину матеріальних благ для себе, стало застосовуватись привласнення землі, зброї, знарядь праці людей (рабів), здійснювалось привласнення переможцями у війні майна і рабів переможеного племені. А для цього потрібна була сила, відповідний механізм. Такою силою стала держава. Вожді, у яких була вся сила влади, встановлювали норми права, правила поведінки, якими забезпечувалось право власника на землю і майно, захист права власності.

Уже на ранніх етапах виникнення держави і права сформувались державна (суспільна) і приватна власність. Так, у кодексі законів, виданому в стародавньому Вавілоні царем Хаммурабі у XVIII ст. до нашої ери, спеціальний розділ стосувався права власності. В ньому були викладені правила, якими визначалось становище різних видів власності, особливо земельної, і способи переходу права власності. Була дана регламентація договірних зобов'язань. На підставі цього закону держава надавала земельні ділянки воїнам за їх службу. Отримуючи земельну ділянку від держави, воїн мав обробляти її своїми силами чи наданими йому для цього рабами. Цю землю заборонялось продавати, передавати під заставу і навіть звертати на викуп воїна з полону. За користування землею воїн зобов'язаний був нести військову службу.

Десь у середині V ст. до нашої ери були видані XII таблиць. Це стародавній законодавчий пам'ятник Римської рабовласницької держави. В них викладались правила, що стосувались цивільного права і процесу, зокрема права приватної власності в Стародавньому Римі. XII таблиць послужили джерелом римського права.

Римське право — це найбільш розвинута система права рабо­власницького суспільства (1—VI ст.). Воно відрізняло право публічне і право приватне. Римське приватне право відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні віки і в Новий час. Воно було покладено в основу законодавства багатьох європейських держав. Найбільшого розвитку в Римі набуло право власності. Римляни, власне, вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи. Відомий фахівець в галузі римського права професор О. А. Підопригора пише, що римське цивільне право першопочатково знало державну і общинну власність на землю і приватну власність на решту майна. Під об­щиною розумілась здебільшого родова община. В умовах тривалої боротьби за переділ землі і складались суспільні відносини щодо користування нею. Тривале віками користування окремих родів общинною землею поступово стає їх непорушною привідеєю. Стає привичним твердження: ця земля моя, оскільки вона належала моєму роду, моїй сім'ї. Однак це положення вимагало правового закріплення, зважаючи на те, що мали місце чисельні посягання з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою римські юристи спочатку сконструювали такий правовий інститут, як во­лодіння земельною ділянкою, що надавав володареві правову під­ставу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Поступово цілковите і необмежене панування над земельними наділами переміщалось від держави до їх фактичних володарів. Приватне володіння перетворюється у приватну влас­ність.

Таким чином, цілковите і практично необмежене користування державною чи общинною землею перетворилось в повне правове панування фактичного володаря спочатку над рабами та іншими рухомими речами, а потім над землею та іншими нерухомими

речами, яке стали називати власністю. Панування полягало в тому, що володар отримав можливість безпосередньо і повновладно впливати на річ, повністю відмежовувати такий же вплив інших осіб. Так, до кінця II ст. до н. е. було оформлено право приватної власності на землю¹.

Для того щоб більш повно з'ясувати правовий інститут права власності, доцільно зупинитися на економічній категорії власності, з'ясувати з яких елементів вона складається і який зміст в неї закладено.

Власність як економічна категорія означає відносини між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність матеріальних благ (речей) певному індивідуальному чи груповому суб'єктові.

Об'єкти власності поділяються на нерухомі й рухомі. До неру­хомих, зокрема, належать землі, будівлі, споруди та інші об'єкти, що розташовані на землі, панування над якими можливе лише при умові панування і над землею, на якій вони споруджені. До рухомих відносяться гроші, товар, транспортні засоби, одяг, продовольство, зброя та інші речі. Відносини власності щодо рухомих і нерухомих об'єктів є відносинами майновими.

Структура власності розкривається через такі його економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння — це суспільно-економічне відношення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа розпоряджається належним йому майном як "своїм".

Користування — означає виробниче чи особисте споживання засобів і продуктів виробництва, використання рухомого і нерухо­мого майна для задоволення своїх життєвих потреб.

Для розпорядження характерним є визначення долі майна, уп­равлінських, розпорядчих аспектів майнових відносин. Власник вирішує, як поступити з належним йому майном, предметом, як його набути чи позбутись, яким чином і в яких цілях його вико­ристати. За його бажанням здійснюється переведення майна з одного економічного стану чи процесу в інший. При цьому власник розпоряджається майном самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Суб'єктами відносин власності (власником) можуть виступати держава, адміністративно-територіальні одиниці, фізичні та юри­дичні особи. До фізичної особи відноситься людина, тобто гро­мадянин України, іноземець та особа без громадянства. Юридична особа — це спеціальний абстрактний суб'єкт права власності, май­нових і господарських відносин.

Розробка поняття юридичної особи як особливого суб'єкту ци­вільних прав має тривалу історію. В римському праві цей термін не вживався.

Однак ще в стародавні часи було помічено, що в деяких випад­ках носіями цивільних прав можуть бути не тільки фізичні особи, але і деякі об'єднання, корпорації та ін. Так поступово фізичним особам протистояли особи юридичні як ще один тип суб'єктів прав. Ще в законах XII таблиць згадувались різного роду колегії релігій­ного характеру, професійні об'єднання ремісників, які могли бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належних соціально-економічних умов. Не було і терміну "юридична особа", хоч саме поняття застосовувалось і використо­вувалось в обігу досить часто. Отже, римському праву ми зобов'язані тим, що правові системи Європи успадкували і міцно закріпили його в своєму вжитку, хоч в господарському житті Риму юридичні особи не відігравали значної ролі навіть в пору розквіту торгівлі і господарства.

Результатом тривалого розвитку ідеї юридичної особи стало визнання класичним правом таких ознак цього суб'єкту прав:

а) у сфері цивільно-правових відносин корпорації і об'єднання прирівнюються до фізичних осіб;

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб ні якою мірою не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів влас­ність самої корпорації як особливого суб'єкту прав;

г) корпорація від свого власного імені має право вступати в будь-які цивільно-правові відносини як з фізичними особами, так і юридичними. Ці відносини здійснюються за допомогою фізичних осіб, уповноважених на це в установленому порядку².

Сформульовано поняття юридичної особи і в радянському зако­нодавстві. Так, згідно із ст. 23 Цивільного кодексу України "юридич­ними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді".

Юридична особа, за визначенням Я. М. Шевченко, є певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, що "воло­діти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своє обличчя у вказаному обороті"³.

Слід відзначити, що за чинним ЦК України та Законом України "Про власність" суб'єктами відносин власності виступають недержавні юридичні особи. Майно закріплюється за державними юридичними особами на праві повного господарського відання чи оперативного управління і таке право прирівнюється до права власності. Передбачається збереження юридичної особи як суб'єкту права власності і майнових відносин і в проекті нового Цивільного кодексу України. Проте право повного господарського відання і оперативного управління не ототожнюється з правом власності. Категорія юридичної і фізичної особи як суб'єктів відносин власності неодмінно пов'язана з інститутом права власності, яке є юридичним вираженням економічного поняття власності.

Відомо, що право опосередковує економічні та інші суспільні відносини між людьми. Опосердковуючи відносини власності, право тим самим юридичне закріплює ставлення окремої особи (фізичної чи юридичної) до конкретного майна, конкретних речей, матері­альних благ. Шляхом права за допомогою правових норм встанов­люється зміст правовідносин власності, права та обов'язки суб'єктів права до певних, конкретно виражених предметів матеріального світу. За допомогою цивільно-правових норм встановлюється право власності певної особи, її право володіти, користуватися і розпо­ряджатися певними, конкретно визначеними об'єктами власності. Правові норми одночасно встановлюють обов'язок всіх інших осіб не перешкоджати власникові вчиняти правомочності власника щодо майна, яке йому належить на законних підставах, утримуватись від посягання на будь-яке майно, яке йому не належить. Отже, право власності пов'язане з правом фізичної та юридичної особи.