3.3. Резервний капітал,

СПЕЦІАЛЬНІ ФОНДИ І РЕЗЕРВИ

ЯК КОМПОНЕНТИ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ

До складу власного капіталу банку входять резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви. Зауважимо, що чин¬ним законодавством регулюється порядок створення та викори¬стання лише статутного і резервного капіталів. Інші фонди, при¬значені для розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банку, вирішення соціальних питань та матеріально¬го стимулювання його працівників, банки мають право створю¬вати самостійно з урахуванням вимог (якщо вони є) чинного за¬конодавства.

Резервний капітал формується в процесі подальшої діяльності банку. Він призначений для покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансових зобов'язань. Наявність резервного капіталу забезпечує фінансову стійкість банку, що, у свою чергу, позитивно впливає на підвищення його платоспро¬можності та зменшує вірогідність банкрутства банку.

Резервний капітал формується в порядку, установленому зага¬льними зборами учасників (засновників, акціонерів). Однак роз¬мір резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього не можуть бути меншими, ніж це встановлено законодавчо. Мова йде про те, що мінімальний розмір резервного капіталу має бути не меншим 25 % регулятивного капіталу (але не менше 25 % за-реєстрованого статутного капіталу), а розмір відрахувань — меншим 5 % чистого прибутку.

Якщо діяльність банку створює загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то НБУ має право вимагати від банку збільшення розміру резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього.

Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капі¬талу зменшився до суми, що є меншою, ніж розмір статутного капіталу, то щорічні відрахування до резервного капіталу банку мають становити 10 % чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35 % від статутного капіталу банку.

Коли резервний капітал досягає встановленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного капіталу відрахування від чистого прибутку на його формування поновлюються. Зауважимо, що використан¬ня коштів резервного капіталу має бути цільовим, тобто відпові¬дати його призначенню, а також належно оформленим.

Актуальним є питання про розмір відрахувань від чистого прибутку до резервного капіталу банку. Прискорені розміри від¬рахувань з метою найшвидшого створення резервного капіталу можуть істотно знизити розмір прибутку, що використовується на виплату дивідендів. Це негативно відіб'ється на вартості акцій та подальшому формуванні статутного капіталу банку. Занадто низькі розміри відрахувань від прибутку збільшать термін фор¬мування резервного капіталу і можуть негативно вплинути на фі¬нансову стійкість банку. Тому банки виходячи зі своїх власних потреб застосовують зазвичай змішаний порядок формування ре¬зервного капіталу, коли протягом кількох років застосовуються підвищені розміри відрахувань від прибутку, а потім установлю-ються помірні чи невеликі розміри відрахувань до досягнення встановленої величини цього капіталу.

Компонентом власного капіталу є загальні резерви, які ство¬рюються для відшкодування можливих непередбачених ризиків. Мова йде про те, що до складу власного капіталу включаються резерви, створені для покриття не виявлених на даний час збит¬ків. Ці резерви можуть вільно використовуватися для покриття І збитків, що матеріалізуються з часом, у майбутньому. Резерви, і створені під виявлене погіршення якості певних видів активів або визнаних зобов'язань, не повинні входити до складу власного ка¬піталу банку. Загальні резерви формуються за рішенням і в по¬рядку, визначеному вищим органом управління банку з ураху¬ванням вимог чинного законодавства. Відрахування до таких резервів здійснюється з чистого прибутку банку.

До складу власного капіталу банку входять спеціальні фонди та резерви. Згідно з чинним законодавством банки мають право створювати спеціальні фонди, призначені для розширення і роз¬витку банківської діяльності та її матеріально-технічної забезпеченості, вирішення питань матеріального стимулювання праців¬ників та соціального розвитку колективу банку. Кількість, назва, порядок створення, формування та використання таких фондів установлюються загальними зборами учасників (засновників, ак¬ціонерів) з урахуванням вимог чинного законодавства. Джерелом формування спеціальних фондів є чистий прибуток банку.

Власний балансовий капітал банку включає такий компонент, як результати переоцінки окремих активів, зокрема основних за¬собів, нематеріальних активів, цінних паперів у портфелі банку на продаж, інвестицій в асоційовані та дочірні компанії. Резерви переоцінки виникають двома способами. По-перше, у деяких країнах банкам дозволяється час від часу зі зміною ринкової вар¬тості проводити переоцінку своїх фіксованих активів. Такі пере¬оцінки відображаються у балансі банку як резерв переоцінки. По-друге, нереалізована вартість «прихованих» резервів переоцінки і може входити до балансу в результаті довгострокового володіння деякими активами, відображеними у балансі за історичною варті¬стю їх придбання.

Здійснюючи аналіз зазначеного елемента власного капіталу, треба враховувати діючий порядок переоцінки. Згідно з Поло¬женням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» об'єкт основних засобів переоцінюється, якщо його залишкова вартість значно (більш як на 10 %) відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. Згідно з Положенням (стандартом) бух¬галтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» переоцінка нема¬теріальних активів може здійснюватися банками за справедли¬вою вартістю на дату складання балансу. Переоцінюванню підля¬гають лише нематеріальні активи, щодо яких існує активний ри¬нок. Якщо банк здійснив переоцінку об'єктів групи нематеріаль¬них активів, то надалі вони підлягають щорічній переоцінці. Пе¬реоцінена первісна вартість та сума зносу об'єкта основних засобів визначаються множенням первісної вартості і суми зносу об'єкта основних засобів на індекс переоцінки, який визначається діленням справедливої вартості об'єкта, що переоцінюється, на його залишкову вартість. Переоцінена первісна вартість і знос об'єкта нематеріальних активів визначаються аналогічно.

Сума дооцінки залишкової вартості об'єкта основних засобів або нематеріального активу включається до складу додаткового капіталу, а сума уцінки — до складу витрат, крім установлених законодавством випадків, коли вона (сума уцінки) спрямовуєть¬ся на зменшення додаткового капіталу.

Цінні папери в портфелі банку на продаж, які обліковуються за справедливою вартістю, підлягають переоцінці. Обов'язково на дату балансу результат переоцінки відображається у власному капіталі банку на суму різниці між справедливою вартістю цінно¬го папера і його балансовою вартістю, визначеною на дату пере¬оцінки.

Суми збільшення вартості інвестицій в асоційовані та дочірні компанії у зв'язку зі збільшенням власного капіталу об'єкта інве¬стування включаються до складу додаткового капіталу банку, а суми зменшення вартості фінансових інвестицій призводять до зменшення додаткового капіталу банку.

З.4 РОЛЬ ПРИБУТКУ

У ФОРМУВАННІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

Важливим джерелом формування власного капіталу є прибуток банку за минулі роки та за поточний рік. Нерозподі¬лений прибуток — це частина чистого прибутку, яка не розподіляється, а утримується банком, як правило, з метою реінвестування в його діяльність. Зазначений прибуток є джерелом власного капіталу внутрішнього походження. Він створюється як залишок чистого прибутку після нарахування дивідендів, відрахувань у загальні резерви, резервний капітал та в інші фо¬нди (резерви), створені відповідно до рішень загальних зборів учасників (засновників, учасників) банку або згідно з чинним законодавством. У фінансовому обліку нерозподілений прибу¬ток включає результат минулих років, результат минулого року, що очікує затвердження зборами учасників (акціонерів, заснов¬ників) та результат поточного року. Чим більші значення нероз¬поділеного прибутку, тим краще. Проте варто мати на увазі, що результат поточного року може бути відкоригований у бік змен¬шення за результатами аудиторських перевірок і до цього мо¬менту не може бути сплачений у вигляді дивідендів. Натомість від'ємне значення результатів минулих років та поточного року означає, що банк у той чи інший період мав збитки, тобто «проїдав» свій власний капітал.

Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить переважно від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам (учасникам). З метою додержання встановленого Національним банком України співвідношення «власний капітал/активи» банки часто змушені вибирати між збільшенням розміру нерозподіленого прибутку й емісією нових акцій. Однак акціонери банку є його власниками і неохоче йдуть на розширення кола акціонерів та нову емісію акцій. Коли частина прибутку залишається у розпорядженні банку, замість того щоб бути розподіленою на дивіденди, власники банку вва¬жають, що ці утримані кошти в майбутньому забезпечать їм не¬обхідну ринкову дохідність звичайних акцій. Збільшення влас¬ного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку вигідно також тому, що з ним не пов'язані ніякі витрати. Однак тривале стримування виплати дивідендів може призвести до зниження ринкової вартості акцій.

Розглядаючи нерозподілений прибуток як джерело власного капіталу, необхідно враховувати фінансові результати діяльнос¬ті банку та методи визначення дивідендів, які використовує банк, здійснюючи дивідендну політику. Слід враховувати також форми виплати дивідендів, обмеження на їх виплату, які вста¬новлюються чинним законодавством та Національним банком України, а також існуючий порядок виплати та оподаткування дивідендів.

Відомо, що корпоративні права припускають правомочність на отримання учасниками певної частини прибутку (дивіден¬дів). Як відомо, рішення про виплату дивідендів та про форму виплати дивідендів приймають Загальні збори учасників банку, при цьому вона може суттєво вплинути на розмір власного капі¬талу (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Основні форми виплати дивідендів

Якщо дивіденди реінвестуються, то виплата їх учасникам (ак¬ціонерам) відбувається у вигляді акцій (часток) товариства. Фак¬тично частину нерозподіленого прибутку за рішенням загальних зборів передають учасникам (акціонерам), тобто персоніфікують. Потім нараховані дивіденди (саме нараховані, а не виплачені) спрямовують на збільшення статутного капіталу.

Розглядаючи нерозподілений прибуток як джерело власного капіталу, слід враховувати обмеження, установлені чинним зако¬нодавством на виплату дивідендів:

— банку забороняється виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі, якщо така виплата чи розподіл при¬зведе до порушення нормативу адекватності капіталу;

— якщо за попередній рік діяльність банку була неприбутко¬вою, банку дозволяється виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі на суму, що не перевищує 50 % від різ¬ниці між капіталом банку і рівнем регулятивного капіталу.

Суттєво впливає на розмір та структуру власного капіталу по¬рядок оподаткування дивідендів. Аналізуючи вплив дивідендної політики на структуру та розмір власного капіталу банку, треба враховувати, зокрема, таке:

1. У разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, провадить зазначені виплати власникові таких прав пропорційно частці його в статутному капіталі емітента незалежно від того, чи була діяль¬ність емітента прибутковою протягом звітного періоду за наявно¬сті інших власних джерел для виплати дивідендів.

2. Платник податку, який виплачує дивіденди своїм акціоне¬рам (власникам), нараховує та утримує податок на дивіденди в розмірі, установленому законодавством.

Податок на дивіденди не застосовується у разі виплати диві¬дендів у вигляді акцій (часток, паїв), емітованих банком, який нараховує дивіденди, за умови, що така виплата ніяк не змінює пропорцій (часток) участі всіх акціонерів (власників) у статутно¬му капіталі емітента.

3. Що стосується періодичності виплати дивідендів, то її обмежено для акціонерних товариств — один раз на рік за підсумками календарного року. Це питання регулюється Законом України «Про господарські товариства». Для інших видів господарських товариств законодавчі обмеження на періодичність виплати дивідендів не встановлено.

3.5. РЕГУЛЯТИВНИЙ КАПІТАЛ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ

Важливим показником, який характеризує фінансову стійкість окремого банку і банківської системи загалом, є власний банківський капітал. У банківській практиці власний капітал кла¬сифікується за різними ознаками. Однією з найважливіших таких ознак є спосіб розрахунку. Залежно від цієї ознаки виокремлюють балансовий і регулятивний капітал Балансовий власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів і зо¬бов'язань банку. Регулятивний капітал — це капітал, який банк повинен мати у своєму розпорядженні при здійсненні операцій чи послуг виходячи із вимог регулювального органу. Регулятивний власний капітал використовується органами банківського нагляду для регулювання та нагляду за діяльністю банків, зокрема для об¬числення економічних нормативів діяльності банків і деяких ін¬ших потреб. Використовується регулятивний капітал і для внутрі¬шніх потреб банку. Оцінювання вартості власного капіталу банку, виходячи з вимог регулювальних органів, дає змогу одержати до¬даткову інформацію для прийняття відповідних управлінських рі¬шень поточного і перспективного плану, зокрема визначитися з оптимальною структурою та джерелами формування банківських ресурсів, ефективніше розміщувати їх у різні дохідні активи.

Розрахунок регулятивного капіталу грунтується на викорис¬танні балансового власного капіталу, який потім коригується (як правило, зменшується) на різноманітні статті балансу, що харак¬теризують ризики банківської діяльності. Порядок визначення та склад власного регулятивного капіталу різниться залежно від країни, однак з метою захисту вкладників та кредиторів, забезпе¬чення фінансової стійкості та прозорості банківських систем ря¬дом економічно розвинутих країн була укладена Базельська уго¬да. Нею визначені єдині основні підходи до визначення складу та порядку розрахунку регулятивного капіталу банків країн, що під¬писали зазначену угоду.

Основні положення Базельської угоди використовують й інші країни, зокрема Україна. Національний банк України при визна¬ченні адекватності регулятивного капіталу банків дотримується положень цієї угоди. При цьому НБУ постійно вдосконалює ме¬тодику визначення розміру регулятивного капіталу.

Зауважимо, що цьому способу розрахунку власного регуляти¬вного капіталу властиві недоліки.

По-перше, розробляючи порядок розрахунку такого власного капіталу банків, Національний банк України виходить із цілей органу, що здійснює нагляд і контроль за банківською діяльніс¬тю, та власної монетарної політики.

По-друге, постійна зміна та вдосконалення цього способу роз¬рахунку власного капіталу банку ускладнює порівнянність при здійсненні аналізу фінансового стану банку. Змінюючи правила розрахунку власного капіталу, слід забезпечити порівнянність його величини через перерахування даних минулих звітних пері-одів за новими правилами.

По-третє, зазначений спосіб допускає включення деяких видів боргових зобов'язань та резервів на покриття збитків до складу власного капіталу. Це може призвести до спотворення результа¬тів аналізу діяльності банку, створити враження його благополу¬чної діяльності.

Методологічною основою для розрахунку регулятивного капі¬талу є положення Закону України «Про банки і банківську діяль¬ність». Згідно з ним регулятивний капітал банку включає основ¬ний і додатковий капітал. Складовими основного капіталу є: сплачений і зареєстрований статутний капітал; розкриті резерви

(створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку); надбавки до курсу акцій і додаткові внески акціонерів у капітал; загальний фонд покриття ризиків, створюваний під невизначений ризик під час проведення банківських операцій, за винятком зби¬тків за поточний рік і нематеріальних активів. Додатковий капі-тал складається з нерозкритих резервів, резервів переоцінювання окремих видів активів, гібридних капітальних інструментів і суб¬ординованого боргу. НБУ має право визначити інші статті балан¬су банку для включення до додаткового капіталу, а також умови і порядок такого включення.

Згідно з методикою Національного банку України регулятив¬ний власний капітал банк)' складається із суми основного капіта¬лу (капітал 1-го рівня) за вирахуванням суми недосформованих резервів за активними операціями банків, додаткового капіталу (капітал 2-го рівня), за вирахуванням відвернень.

Алгоритм розрахунку розміру регулятивного власного капіта¬лу банку має такий вигляд:

РВК = ОК + ДК – В ,

де РВК — регулятивний власний капітал банку;

ОК — основний капітал, зменшений на суму недосформова¬них резервів за активними операціями банку;

ДК — додатковий капітал банку;

В — відвернення.

При цьому слід враховувати такі основні підходи, характерні для зазначеної методики Національного банку України:

1. Основний капітал є постійним джерелом коштів, яке не може передаватися, перерозподілятися чи вилучатися в банку, а визначення його розміру грунтується на консервативному під¬ході до оцінювання активів банку. Йдеться про виключення «виявлених» збитків, оскільки недосформований резерв факти¬чно вже є оціненим збитком банку, а тому в наступних періодах він обов'язково зменшить розмір власного капіталу. Таке змен¬шення може бути у вигляді витрат на формування резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій або у вигляді збитків від списання активів.

2. Відрахування з основного капіталу нематеріальних активів пов'язане з тим, що вартість зазначених активів має тенденцію до зникнення у міру того, як банк наближається до неплатоспромо¬жності.

3. Додатковий капітал не обов'язково слугує постійним дже¬релом банківських ресурсів, його вартість менш надійна, оскіль¬ки може включати «невиявлені», «приховані» збитки від банків¬ської діяльності.

4. Включення до додаткового капіталу резервів під стандартну кредитну заборгованість зумовлене тим, що стосовно цієї забор¬гованості на даний період не виникає сумнівів щодо повернення кредитів, однак практика свідчить про можливість неповернення частини стандартних кредитів. У фінансовому обліку резерви під стандартні кредити обліковуються на контрактивних рахунках, які виключаються з балансової суми кредитного портфеля та із власного капіталу (через віднесення на валові витрати), але для розрахунку регулятивного власного капіталу додаються до останнього.

5. Зменшення розрахункової суми регулятивного власного ка¬піталу на придбані капітальні та боргові цінні папери, які випу¬щені іншими банками, у портфелях банку на продаж та торгово¬му пов'язане з необхідністю упередження ланцюгового банкрут¬ства банків. Фактично йдеться про недопущення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного з метою штучного збіль¬шення своїх статутних капіталів.

6. Зменшення розміру регулятивного власного капіталу на здійснені банком інвестиції в асоційовані компанії та банки та/або дочірні компанії і банки пов'язане з ризиками, які несе банк, а також із тим, що джерелом таких інвестицій має бути чи¬стий прибуток.

7. По-різному враховуються прибутки та збитки банку. Збитки виключаються при розрахунку з основного капіталу, а прибутки включаються до додаткового капіталу.

8. З погляду фінансового обліку субординований капітал є зобов'язаннями банку, однак йому властиві окремі ознаки власного капіталу: виплата процентів інвесторам може призупинятись (якщо це зазначено в угоді) у разі погіршення фінансового стану банку-боржника. У разі ліквідації банку власники субординова¬ного капіталу отримують свої кошти лише після погашення пре-тензій вкладників та кредиторів, але перед розрахунками з акціо¬нерами.

Залучення коштів на умовах субординованого боргу має для банків деякі переваги порівняно з іншими способами збільшення їх власного капіталу. По-перше, сплата процентів за субординованим боргом здійснюється за рахунок збільшення валових ви¬трат. По-друге, боргові зобов'язання не надають їх власникам права на управління банком. По-третє, механізм залучення кош¬тів на умовах субординованого боргу простіший, ніж той, що за¬стосовується, зокрема, під час емісії акцій. По-четверте, при¬дбання акцій можливе лише за рахунок власних коштів акціоне¬рів (засновників). В умовах економічної нестабільності, значної інфляції, спаду виробництва, збитковості значної кількості під-приємницьких структур доволі важко банкам розмістити акції на прийнятних умовах. Більш прийнятним є залучення коштів на умовах субординованого боргу.

9. Для розрахунку загальної суми регулятивного власного ка¬піталу додатковий капітал включається в розмірі, що не переви¬щує розміру основного капіталу. Включення ж субординованого боргу в розрахунок власного капіталу фактично обмежується 50 % розміру основного капіталу. У такий спосіб створюється до-датковий стимул для банків з метою акцентування роботи на основному капіталі як на найбільш якісному та найстабільнішому елементі регулятивного капіталу.

Зміни, які відбуваються у світовій економіці, її глобалізація впливають на фінансове посередництво, зокрема і на банківську діяльність. Прийнята у 1988 р. Угода про капітал (Базель І) пере¬стала влаштовувати банківську спільноту, оскільки не враховува¬ла зміни ситуації з часом у фінансовому посередництві. Це спо¬нукало Базельський комітет внести зміни до Угоди про капітал та розпочати роботу над новою редакцією Угоди, яка була прийнята в червні 2004 р. Водночас Базель II не замінює попередні редакції Угоди про капітал, а лише доповнює їх. Такий висновок випли¬ває, зокрема, з того, що Базель II не містить порядку розрахунку регулятивного капіталу, рідко згадуються в ньому ринкові ризи¬ки. Водночас Базель II ви кристалізував новий підхід до нагляду взагалі та до поняття адекватності капіталу зокрема, який дістав назву «Нагляд на основі оцінки ризиків». Прийнятий Базель II складається з трьох компонент, які є взаємодоповнювальними та взаємопов'язаними.

Перша компонента («Розрахунок капіталу») містить методо¬логію розрахунку мінімально необхідної величини капіталу для трьох ризиків (кредитного, ринкового, операційного), причому пропонується кілька альтернативних варіантів кількісної оцінки кожного з ризиків. Друга компонента («Контроль з боку нагля¬ду») грунтується на чотирьох принципах, які регламентують обов'язки і повноваження банків та органів банківського регулю¬вання щодо оцінювання адекватності капіталу кожного окремого банку. У третій компоненті («Ринкова дисципліна») наголошу¬ється, що в оцінюванні адекватності капіталу зацікавлений не лише банк та органи регулювання і нагляду, а насамперед креди-тори та вкладники банку. Без розкриття інформації для клієнтів, інших кредиторів практично неможливо досягти стійкості бан¬ківської системи та забезпечити відповідний рівень довіри до неї.

Отже, можна стверджувати, що положення Базеля II в цілому сприятимуть підвищенню ефективності регулювання та нагляду за банківською системою, підвищенню рівня довіри до неї з боку клієнтів та інвесторів, стимулюватимуть банки працювати ефек¬тивніше.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Сформулюйте визначення поняття власного капіталу банку.

2. Назвіть функції власного капіталу.

3. За якими критеріями класифікується власний капітал банку?

4. Назвіть особливості формування власного капіталу банку.

5. Сформулюйте визначення поняття статутного капіталу банку.

6. Охарактеризуйте порядок формування статутного капіталу банку.

7. Розкрийте порядок збільшення та зменшення розміру ста¬тутного капіталу банку.

8. Охарактеризуйте порядок формування резервного фонду банку.

9. У чому полягають особливості спеціальних фондів та резе¬рвів як елементів власного капіталу?

10. Охарактеризуйте нерозподілений прибуток як складову власного капіталу банку.

11. Розкрийте сутність та призначення регулятивного капіталу банку.

Розділ 4

ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ ІЗ ЗАЛУЧЕННЯ КОШТІВ

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• Засвоїти поняття «депозит» і «депозитні операції банків»

• Оволодіти методикою здійснення строкових вкладних операцій банків і вкладних операцій до запитання

• Зрозуміти сутність депозитних і ощадних сертифікатів

• Ознайомитися з банківською ощадною справою

Більша частина ресурсів банку формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних. Можливості банків у залученні коштів регулюються Національним банком України. Так, згідно з показником платоспроможності банку (адекватності капіталу), нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та позичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізич¬них осіб через виконання депозитних операцій, за допомогою яких використовують різні види банківських рахунків.

Про динаміку депозитних ресурсів банків свідчать дані табл. 4.1.

Як видно з табл. 4.1, зобов'язання банків за коштами, залуче¬ними на рахунки суб'єктів господарювання та фізичних осіб, за 10 років (1996—2006) збільшилися майже в 31 раз, а кошти насе¬лення — у 77 разів. Звертає на себе увагу випереджувальне зрос¬тання коштів фізичних осіб. Залишок цих коштів приростав у 2,5 раза швидше, ніж залишок коштів на рахунках суб'єктів господа¬рювання.

Депозит (вклад) — це грошові кошти в національній та іно¬земній валютах, передані їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі на рахунок вла¬сника для зберігання на певних умовах. Операції, пов'язані з за¬лученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними.

Практично всі клієнтські рахунки є депозитними. Депозит¬ним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти. За формою використан¬ня рахунків вони поділяються на: депозити (вклади) до запитан¬ня; термінові, або строкові, депозити; умовні депозити.

Таблиця 4.1

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ БАНКІВ УКРАЇНИ ЗА КОШТАМИ, ЗАЛУЧЕНИМИ НА РАХУНКИ ЮРИДИЧНИХ І ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЗА 1996—2005 рр. (на кінець року, за 2006 р.— на 01.11)

Показник 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006

Депозитні зобов'язання банків, млн грн 5486 6450 8278 12150 18585 25674 37715 61617 82959 132745 168598

У тому числі: вклали населення

1227 2297 3089 4283 6581 11 338 19 302 32 396 41 611 73 202 95 077

Вклади (депозити) до запитання розміщуються у банку на розрахунковому або поточному рахунку клієнта. Вони викорис¬товуються для здійснення поточних розрахунків власника рахун¬ку з його партнерами. На вимогу клієнта кошти з поточного ра¬хунку в будь-який час можуть вилучатися через видачу готівки, виконання платіжного доручення, сплату чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім пові¬домленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця).

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можли¬вість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій. Тому власникам поточних рахунків сплачується низь¬кий депозитний процент або не сплачується зовсім. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використан¬ня зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредит¬них карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговуван¬ня тощо.

Для покриття операційних витрат, пов'язаних з веденням по¬точних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче встановленого рівня.

До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залиш¬ки на контокорентних рахунках. На цьому рахунку відбиваються всі операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і здійснення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виручки від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок. Інакше кажучи, контокорентний рахунок — активно-пасивний рахунок, що поєднує ознаки пото¬чного позичкового. Кредитове сальдо за контокорентним рахун¬ком означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кош¬ти, дебетове — що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позичками.

Формою залучення банком вкладів до запитання є також по¬точний рахунок з овердрафтом. За режимом функціонування цей рахунок подібний до контокорентного. Проте якщо останній від¬кривається надійним клієнтам, котрі активно кредитуються, то при овердрафті таке позичання допускається від випадку до ви¬падку, тобто має нерегулярний характер. Для цього рахунку ха-рактерний кредитовий залишок. Особовий рахунок з овердраф¬том може відкриватися юридичним і фізичним особам, а також громадянам тоді, як контокорентний рахунок використовується тільки у відносинах банку з юридичними особами, отже, особо¬вий рахунок з овердрафтом має ширшу сферу застосування.

Одним із видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками.

Строкові вклади — це кошти, що розміщені у банку на пев¬ний строк і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку за встановлений пе¬ріод (не менше одного місяця). Вилучення строкових вкладів від¬бувається переказуванням грошей на поточний рахунок або го¬ті вкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плану¬ванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошо¬вого ринку та інших умов.

Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власни¬ками. Вони оформляються угодою між вкладником і банком. Ба¬нки самостійно розробляють форму депозитної угоди. Вона укладається в двох примірниках, один з яких зберігається у кліє¬нта, а другий — у банку. В угоді передбачається сума вкладу, те¬рмін, протягом якого вклад зберігатиметься у банку, розмір депо¬зитного процента, обов'язки та права вкладника і банку, відповідальність сторін за недотримання умов депозитної угоди. Деякі банки встановлюють мінімальний розмір строкового вкла¬ду, величина якого залежить від орієнтації банку на відповідного вкладника (дрібного, середнього, великого).

У свою чергу, банк бере на себе зобов'язання своєчасно вико¬нати всі умови угоди і відповідати за їх порушення, що виявля¬ється в установленні пені або штрафів за невчасну видачу коштів власникові депозитного рахунку або виплату процентів.

Спори, що виникають між банком і вкладником, вирішуються у судовому порядку. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму вкладу (зменшити або збільшити), то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах. При достроковому вилученні коштів з термінового депо¬зиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. У цьому разі проценти знижуються до рівня, передба¬ченого за вкладами до запитання.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати.

Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифі¬кати надаються юридичним, а ощадні — фізичним особам. Серти¬фікати можна класифікувати і за іншими ознаками. За способом випуску вони поділяються на сертифікати, що випускаються одно¬разово і серіями, за способом оформлення — на іменні та на пред'явника, за терміном обороту — на термінові та до запитання, за умовами сплати процентів — на сертифікати з регулярною сплатою процентів після закінчення визначеного розрахункового періоду і з виплатою їх у день погашення сертифіката.

Депозитний сертифікат — це цінний папір, що може викорис¬товуватися його власником як платіжний засіб і обертатися на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням де¬якого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ре¬сурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строково¬го вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте на відміну від сертифіката банківський вексель може бути викорис¬таний його власником як платіжний засіб за товари та послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі за допомогою індосаменту.

Щоб придбати банківський вексель, покупець має переказати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує бланк банківського векселя на ім'я покупця і позначає дату зара¬хування грошей. Погашення банківських векселів відбувається через їх викуп після закінчення терміну обороту або ж через до-строковий викуп векселів. У банківських векселях указується ве¬личина прибутку у вигляді процента до номіналу, який одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіна¬лом, а викуповуються банком за ціною продажу.

Приклад. Банк випустив векселі на суму ЗО тис. грн терміном до 90 днів зі сплатою 12 % річних. Отже, купуючи такі векселі, клієнти сплатять банку ЗО тис. грн, а продаючи їх банку після закінчення 90-денпого терміну, одержать від байку 30,9 тис. грн (30- 12- 90/360- 100 + ЗО). '

В Україні банківські векселі зараз не застосовуються.

Ощадні вклади слугують власникам для накопичення гро¬шових заощаджень. Власникові ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, в якій відбиваються всі операції на рахунку. Зняття грошей з ощадно¬го рахунку здійснюється за попереднім повідомленням власни¬ка вкладу. Період завчасного попередження може бути визна¬чений законом (як засіб державного регулювання) або встано¬влюватися за договором між банком і власником рахунку. От¬же, ощадні вклади передбачають тривале існування на рахун¬ках стабільних залишків коштів, що використовуються в актив¬них банківських операціях. За ощадними вкладами банки нараховують проценти.

Конкуренція на ринку позичкових капіталів змушує банки шукати нові форми і способи залучення депозитів. Значного поширення в банківській практиці набув депозит, що відкри¬вається клієнтові при оформленні ним поточного рахунку. Де-позит має обов'язковий характер, а його величина і термін вкладення коштів на рахунок визначаються банком. Якщо клі¬єнт не виконує умов даного депозиту, банк може припи¬нити його обслуговування. За своїм характером цей депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів з ньо¬го можливе лише у разі закриття клієнтом поточного рахунку. Він вважається безстроковим, що дає змогу банку використо¬вувати його як довгостроковий кредитний ресурс. За аналогією із вкладами до запитання за даним депозитом нараховуються мінімальні проценти або вони зовсім не нараховуються, якщо банк не бере з клієнта плати за ведення операцій на поточному рахунку.

Банки часто надають цьому депозиту характер заставного, тобто передбачають право вкладника на одержання кредиту на суму депозиту без додаткового забезпечення, отже, вклад у цьо¬му разі є гарантією повернення позички.

Для клієнта депозит на термін обслуговування є певною мі¬рою примусовим, тому такі депозити можуть залучати тільки ті банки, що пропонують своїм вкладникам додаткові банківські послуги або зручне і пільгове розрахунково-касове обслугову¬вання. Інакше банк не тільки втратить можливість залучати додат¬кову клієнтуру, а й може позбутися вже існуючої.

Банки використовують і такий метод залучення вкладів, як установлення залежності між кредитуванням клієнта і накопи¬ченням на його депозитному рахунку. У цьому разі між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов'язання надати клієнту кредит за умови накопичення і зберігання останнім протягом установленого терміну певної су¬ми коштів. Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному: або виходячи з можливостей клієнта, або на основі планових регулярних вкладів. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безпе¬решкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою. У банку при такому креди¬туванні значно меншим буде ризик неповернення позички, оскі¬льки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, Що зберігаються на депозитному рахунку.

Приклад

Банк установив ставку за кредитом на рівні 15 %, за депозитом — 10 % річних. До нього звернулися за позичкою два клієнти. Сума кредитної заявки на рік в обох клієнтів однакова — | 800 тис. гри, а залишки коштів на депозитному рахунку різні: І в одного клієнта — 600 тис. грн, в іншого — 700 тис. грн. Розрив І між кредитом і депозитом відповідно 200 і 100 тис. грн. Виходя¬чи з цих умов перший клієнт сплатить банку за користування кредитом 30 тис. грн (15 % від 200), а другий — 15 тис. грн (15 % від 100).

Проте успіх такого методу залучення вкладів клієнтів багато в чому залежить від гнучкої процентної політики банку щодо кре¬дитів. Якщо клієнт виявить, що за свій вклад у банку він одержує набагато менше, ніж сплачує банку за кредит (з урахуванням ви¬трат на розрахункове обслуговування), він відмовиться від такої угоди, що для банку стане втратою як потенційних, так і наявних клієнтів.

У роботі банків щодо залучення вкладів (депозитів) важливу роль відіграє процентна політика, оскільки одержання прибутків від вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом з активі¬зації вкладів. Розмір депозитного процента банк установлює са¬мостійно, виходячи з облікової ставки НБУ, стану грошового ри¬нку і власної депозитної політики.

Рівень прибутків за різноманітними видами депозитних рахунків різний. Найнижчі проценти комерційні банки сплачу¬ють за рахунками до запитання, оскільки вони характеризують¬ся нестабільністю залишків. За такими рахунками, відкрити¬ми юридичним особам, проценти взагалі не можуть нараховува¬тися. У цьому разі з клієнтів, як правило, стягується плата за розрахунково-касове обслуговування. Відсутність прибутків або незначна їх сума стимулюють власників рахунків до запи¬тання скорочувати до мінімуму залишки коштів на них і вкла¬дати їх у прибутковіші операції (термінові депозити, цінні папе¬ри тощо), що для банків не вигідно. Тому деякі з них намага¬ються заохочувати клієнтів підтримувати стабільні залишки на рахунках до запитання. Це досягається через установлення під¬вищених процентів або виплати клієнтам премій за значні залишки коштів.

Хоча за рахунками до запитання, відкритими для фізичних осіб, проценти нараховуються в обов'язковому порядку, прибу¬ток за ними набагато нижчий, ніж за строковими депозитами.

При встановленні розміру процентної ставки за строковими депозитами визначальним чинником є термін, на який розміщені кошти. Чим триваліший термін, тим вищі процентні ставки. Про¬центна ставка за строковим депозитом може залежати і від часто¬ти виплати прибутку: чим рідше здійснюються виплати, тим ви¬щий рівень процентної ставки.

Банки можуть заінтересувати вкладників нарахуванням і спла¬тою простих і складних процентів. Прості проценти є традицій¬ним видом обчислення прибутку за вкладами. Відповідно до встановленої періодичності відбувається нарахування і виплата прибутку за вкладом.

Приклад

Депозит на суму 500 тис. грн розміщений у банку терміном до одного року зі сплатою доходу щомісяця з розрахунку 15 % річних. У цьому разі місячний дохід за простими процентами дорівнюватиме 6,25 тис. грн (500 • 15 / 12 • 100).

Дохід за складними процентами (нарахування процента за процент) визначається так. Після закінчення розрахункового пе¬ріоду на суму вкладу нараховується процент і отримана величи¬на приєднується до суми вкладу; у наступному розрахунковому періоді процентна ставка застосовується до нової, вже збільше¬ної суми. Складні проценти доцільно використовувати в тому разі, коли виплата доходу здійснюється після закінчення термі¬ну дії вкладу.

Приклад

Депозит на суму 500 тис. грн розміщений на строк до одного року зі сплатою доходу по закінченні строку дії договору виходячи з 15 % річних. Нарахування процентів відбувається щомісячно. У цьому разі дохід, при обчисленні його за складними процентами, становитиме: за перший місяць — 6,25 тис. грн, за другий — 6,33 (506,25 • 15/12- 100), за третій — 6,41, за четвертий — 6,49 і так далі до 12 місяців із щомісячним приростом на І суму 0,08 тис. грн. За рік дохід за складними процентами становитиме 80,28 тис. грн (6,25 • 12 + 0,08 • 3 • 0,08 + ... + 11 • 0,08, або 6,25- 12+11 • 12/2 • 0,08, або 6,25 • 12 + 66-0,08 = 80,28).

Одним із способів стимулювання вкладів є застосування про¬центної ставки, що прогресивно зростає залежно від часу фактич¬ного перебування коштів на рахунку.

Приклад

Вклад на суму 500 тис. грн прийнятий на строк три місяці під 12 % річних. Якщо гроші не зніматимуться з рахунку протягом шести місяців, дохід становитиме 15 % річних, протягом дев'яти місяців — 18 % річних і одного року — 21 % річ-1 них. Сплата процентів відбувається щомісячно. У цьому разі дохід вкладника буде щомісячно дорівнювати: у першому випадку 15 тис. грн (500 • 12 •3 /12 •100); у другому — 18,75 тис. грн (500 • 15 •3 / 12 • 100); у третьому — 22,5 тис. грн (500 • 18 • 3 /12 • 100); у четвертому — 26,25 тис. грн (500 • 21 • 3 / 12 • 100).

Для компенсації інфляційних витрат банки можуть пропону¬вати вкладникові виплату процентів наперед. Якщо депозитна угода буде розірвана достроково, виплачені проценти банк утри¬має із суми вкладу.

Велике значення для стимулювання вкладів має гарантування банком цілості переданих йому коштів. Цього можна досягти страхуванням депозитів. В Україні поки що система страхування депозитів не створена, але діє механізм, котрий певно мірою ре¬гулює основні моменти цієї проблеми. Зокрема, за рахунок вкла-дів банків створено республіканський фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Основним інвестором цього фонду є НБУ, який сформував половину його коштів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке депозит?

2. Які Ви знаєте депозитні банківські операції?

3. Що таке вклади до запитання?

4. У чому полягає сутність страхових банківських вкладів?

5. Що таке банківські сертифікати?

6. Які сертифікати випускають банки?

7. Що таке ощадні вклади?

Розділ 5

ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ ІЗ ПОЗИЧЕННЯ КОШТІВ

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• Засвоїти механізм позичення банками тимчасово вільних грошових коштів

• Скласти уявлення щодо методики позичання коштів за допомогою емісії облігацій

• Пізнати порядок отримання міжбанківського кредиту

• Опанувати навики проведення операцій щодо позичення банками коштів на відкритому ринку

• Ознайомитися з порядком отримання банками кредитів НБУ через механізм рефінансування

• Зрозуміти порядок підтримки НБУ банків через надання стабілізаційного кредиту

• Пізнати сутність операцій «прямого» і «зворотного» РЕПО

До позиченого капіталу банку належать кошти, отри¬мані від емісії та продажу облігацій, та кредити, одержані в інших банків, у тому числі в НБУ.

На відміну від звичайних акцій облігації не дають їх власни¬кам права на участь у керуванні банком. Якщо акції випускають¬ся без установлення терміну погашення, то для облігацій установ¬люється певний термін. Тому кошти, отримані банком за допо¬могою випуску облігацій, не можуть вважатися власним капіта¬лом. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого при¬бутку за нею протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власникові номінальну вар¬тість цього цінного папера.

Якщо банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою випуску облігацій, він вдається до рефі¬нансування попередніх випусків. Це здійснюється через викуп Раніше випущених облігацій за кошти, отримані від випуску но¬вих незабезпечених боргових зобов'язань. Облігації, якщо це пе¬редбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості ак¬ції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у покупців, оскільки останні можуть придбати ак¬ції банку в найвигідніший момент. Власники облігацій ризику¬ють менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства банку кре¬диторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам.

Необхідно відрізняти кошти, мобілізовані банком за допомо¬гою облігацій, від вкладів і депозитів. Якщо перші називаються в банківській практиці позичковими, або позиченими, то другі — залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні вкладів роль банку пасивна.

До акціонерних банків, що випускають облігації, застосову¬ються такі самі вимоги, як і щодо банків, які випускають акції. Емісія облігацій регламентується законами України «Про госпо¬дарські товариства» і «Про цінні папери та фондову біржу», тоб¬то тими самими законодавчими актами, що й випуск акцій.

Банк може випускати облігації для залучення позичкових ко¬штів лише за умови повної сплати усіх випущених ним акцій. Ре¬алізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покупцями, або через обмін на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики бан¬ками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації в Україні не набули розвитку. Це пояснюється їх незабезпеченістю, нездатністю нових банків до¬вести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фі¬нансовими труднощами, що виникли в більшості банків останнім часом, а також відсутністю вторинного ринку цінних паперів.

Одним із джерел поповнення ресурсів банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі банки, у яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одер¬жання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших бан¬ках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують мож¬ливість установлення ділових партнерських стосунків.

Банкам вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках порівняно з кредитуванням суб'єктів господарської діяльності, оскільки перші вирізняються, як правило, вищою надійністю. Проте в Україні з другої половини 1994 р. у банківській системі склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповер¬нення окремими банками міжбанківських кредитів. Тому нині банки дуже обережно підходять до вирішення питань про видачу міжбанківських кредитів.

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного дня до трьох-шести місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, на¬даними господарникам, і пов'язана з обліковою ставкою НБУ.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв'язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні у зв'язку з упровадженням електронних розрахунків міжбанківське кредитування здійснюється через прямі контакти між банком-кредитором і банком-позичальником, на договірних умовах, на чітко визначений термін. Досить активно використо¬вуються міжбанківські кредити терміном на один день, мета яких полягає у підтриманні поточної ліквідності банку.

У договорі про міжбанківське кредитування крім терміну обумовлюється сума кредиту, рівень процентної ставки, порядок погашення. Звичайно при порушенні терміну погашення міжбанківського кредиту банк-кредитор передбачає своє право на безспірне списання боргу. Якщо банк, що позичив кредитні ресурси, не може їх повернути в установлений термін, то він купує гроші в іншому банку.

Укладаючи договір про міжбанківський кредит, банк-пози-чальник мусить повідомити банку-кредитору значення своїх еко¬номічних нормативів (платоспроможності, ліквідності).

Про розвиток міжбанківського кредитування в Україні свід¬чать такі дані (табл. 5.1):

Таблиця 5.1

ВИМОГИ БАНКІВ ЗА КРЕДИТАМИ, НАДАНИМИ НА МІЖБАНКІВСЬКОМУ РИНКУ УКРАЇНИ НА КІНЕЦЬ РОКУ (за 2006р. — на 01.11), млн грн

Показник Рік

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006

Усього кредитів 933 1369 949 1 159 1854 1930 4348 6452 8494 80 860 16 678

Централі¬зовані кре¬дитні

ре¬сурси НБУ (рефінан¬сування) 474 824 505 498 433 562 910 1756 3627 452 786

Кредити, надані бан¬ками 459 545 444 661 1421 1368 3438 4696 4867 10 408 15 893

Купувати і продавати кредитні ресурси можуть не тільки бан¬ки, а й їхні відділення та філії. Проте це право реалізується лише в системі одного банку, що має філійну мережу.

Для ефективного регулювання грошово-кредитним ринком, управління ліквідністю банківської системи, виконання функції кредитора останньої інстанції НБУ застосовує такі механізми ре¬фінансування комерційних банків:

—проведення операцій на відкритому ринку;

—надання стабілізаційного кредиту;

—здійснення біржових і позабіржових операцій з купівлі і продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

Операції на відкритому ринку НБУ проводить, здійснюючи короткострокове та середньострокове рефінансування банків че¬рез кількісний або процентний тендер, а також через постійно діючу лінію рефінансування (кредит «овернайт»),

НБУ здійснює рефінансування банків через операції на від¬критому ринку тільки під забезпечення державних цінних папе¬рів, векселів суб'єктів господарської діяльності і векселів Держа¬вного казначейства України, що враховані банком.

НБУ може кредитувати банки через відповідні механізми ре¬фінансування, якщо вони дотримуються таких вимог:

—термін діяльності банку не може бути меншим ніж один рік;

—банк має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банків¬ських операцій;

—банк має власні високоліквідні активи (цінні папери та інші цінності), які можуть бути прийняті в заставу;

—банк виконує вимоги щодо дотримання таких нормативів капіталу: капіталу банку (Н1), мінімального розміру статутного капіталу (Н2), платоспроможності (Н3), достатності капіталу (Н4), у тому числі розмір зареєстрованого та сплаченого статутного капіталу не може бути меншим ніж розмір, що визначений кваліфікаційними вимогами;

— виконуються нормативи загальної ліквідності та відношен¬ня високоліквідних активів до робочих активів банку;

—банком сформовано резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;

—банком здійснюється своєчасне погашення одержаних від і НБУ кредитів;

—прострочені та сумнівні кредити в портфелі банку не пере¬вищують 10 % від суми кредитного портфеля;

—кредити, що надані іншим банкам на міжбанківському рин¬ку, не перевищують 5 % кредитного портфеля банку.

НБУ здійснює рефінансування банків за допомогою операцій на відкритому ринку тільки для регулювання грошово-кредитного ринку та з метою підтримання ліквідності банківської системи, хому обсяги цих операцій такі, які потрібні для вирівнювання мо¬нетарних параметрів та управління грошово-кредитним ринком.

Короткострокове рефінансування банків за допомогою опера¬цій на відкритому ринку здійснюється на строк до 14 днів, серед¬ньострокове — до шести місяців, під забезпечення, через кількіс¬ний або процентний тендер. Для забезпечення наданого кредиту використовуються державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кре¬диту і які перебувають у власності банків, а також ураховані бан¬ком векселі, строк пред'явлення яких до платежу настає не рані¬ше ніж через 30 днів після строку погашення кредиту. Державні цінні папери приймаються під забезпечення кредиту за умови, що вони перебувають у власності банку — клієнта Депозитарію НБУ і не обтяжені ніякими зобов'язаннями.

Умовою для прийняття врахованих банками векселів під за¬безпечення кредиту НБУ є наявність у банків-позичальників до¬стовірного вексельного досьє на векселедавця та всіх зобов'я¬заних за векселем осіб. Інформація щодо платоспроможності век¬селедавця та зобов'язаних за векселем осіб повинна містити та¬кож висновок останньої перевірки аудиторської організації і на-даватися банками відповідному територіальному управлінню НБУ в обов'язковому порядку.

Рефінансування банків через операції на відкритому ринку здійснюється під забезпечення державних цінних паперів або врахованих банком векселів у розмірі, що не перевищує 85 % від балансової вартості державних цінних паперів та 70 % від номінальної вартості врахованих векселів. Кредитування здійс-нюється за процентною ставкою, що не нижча від облікової ста¬вки НБУ.

НБУ проводить тендери з короткострокового рефінансування банків за допомогою операцій на відкритому ринку в першу, другу та третю середу місяця, починаючи з першого повного тижня. Тендери із середньострокового рефінансування банків проводяться в четверту середу, починаючи з першого повного тижня.

У повідомленні про проведення тендера НБУ зазначаються такі умови:

—тип тендера (кількісний або процентний); строк користування кредитом;

—загальна сума кредиту, що пропонується НБУ (або без ого¬лошення такої);

—мінімальна сума заявки для одного банку; —перелік забезпечення кредиту; —інші умови (див. дод. 1).

Банк, який потребує підтримки своєї ліквідності, надсилає засоба¬ми програмного забезпечення «ТЕНДЕР» до Департаменту монетар¬ної політики НБУ заявку на участь у тендері (дод. 2 або 3), яка міс¬тить перелік державних цінних паперів або врахованих банком векселів. Після перевірки наявності на депозитарному рахунку в бан¬ку вільних від зобов'язань державних цінних паперів та строків їх по¬гашення Департамент монетарної політики передає копію заявки до відповідного територіального управління НБУ для подальшої переві¬рки фінансової надійності та юридичної дійсності забезпечення.

Банк може подати на участь у тендері тільки одну заявку. Під забезпечення кредиту банк може запропонувати тільки однорідну заставу (або державні цінні папери, або векселі).

Для участі у тендері приймаються заявки банків, які надійшли до 10-ої години у вівторок. Заявки, які надійшли пізніше зазначе¬ного часу, не розглядаються.

Відповідні територіальні управління НБУ після розгляду копії заявки на участь у тендері, перевірки запропонованого забезпече¬ння та дотримання вимог і умов тендерних торгів до 17-ї години у вівторок повідомляють Департамент монетарної політики НБУ (дод. 4) засобами програмного забезпечення «ТЕНДЕР» про мо¬жливу участь банку в тендері та надійність (спроможність) за-пропонованого банком забезпечення.

У день проведення тендера (середу) заявки банків на участь у тендері розглядаються Департаментом монетарної політики НБУ з дотриманням таких вимог:

—один банк не може одержати більше як 50 % запропоно¬ваного на тендері обсягу кредитів;

—сума заборгованості за кредитами НБУ, у тому числі за кредитами з урахуванням поданої заявки на тендер, не повинна перевищувати п'ятикратного обсягу капіталу банку, розрахова¬ного за даними останнього балансу.

Для проведення кількісного тендера розподіл кредитів здійс¬нюється згідно з поданими заявками до закінчення суми, яка за¬пропонована на цей тендер. Якщо запропонованої на кількісний тендер суми недостатньо для задоволення всіх заявок банків, то кредитні кошти за однією тендерною ціною розподіляються між усіма банками пропорційно до поданих заявок.

Під час проведення НБУ процентного тендера банки самостій¬но пропонують процентну ставку, за якою вони погоджуються одержати кошти, але не нижчу за облікову. На процентному тен¬дері заявки задовольняються відповідно до зниження запропо¬нованої в них процентної ставки, починаючи з найвищої, і надалі поступово знижуючи до закінчення запропонованого обсягу кре¬дитів або задоволення всіх заявок банків.

Якщо неможливо задовольнити заявки всіх банків — учасни¬ків процентного тендера, які пропонують однакову процентну ставку, у зв'язку із недостатністю кредитів, кошти, що залиши¬лися, розподіляються пропорційно між цими банками.

Про результати тендера повідомляються банки — учасники тендера і відповідні територіальні управління НБУ (дод. 5). Бан¬ки, чиї заявки задоволені, укладають кредитний договір (дод. 8) та договір застави (дод. 9 або 10) з відповідним територіальним управлінням НБУ, яке має повідомити засобами програмного за¬безпечення «ТЕНДЕР» (дод. 6) Департамент монетарної політики НБУ про укладення договору. Після цього Департамент монетар¬ної політики та банки-позичальники здійснюють блокування дер¬жавних цінних паперів під забезпечення кредиту. Одержавши ін¬формацію від Депозитарію про належне оформлення забезпечен¬ня державними цінними паперами, а від відповідного територіа¬льного управління НБУ — про враховані банківські векселі, Департамент монетарної політики забезпечує переказування ко¬штів за наданими банкам кредитами, заявки яких задоволені від¬повідно до результатів проведеного тендера.

Одержані за допомогою тендера кредити НБУ не можуть бути пролонговані й підлягають обов'язковому поверненню. Якщо банк-позичальник не повертає у визначений строк такі кредити, НБУ має право застосувати безспірне стягнення заборгованості, а за відсутності такої можливості зараховує цю заборгованість на рахунок прострочених кредитів і нараховує пеню в розмірі 0,5 % В'Д суми заборгованості за кожний день прострочки, але не біль¬ше ніж за 10 днів. Протягом 10 днів з дня виникнення простроче¬ної заборгованості НБУ має право реалізувати предмет застави або одержати по ньому платіж і спрямувати кошти на погашення простроченого кредиту.

У разі застосування безспірного порядку списання заборгова¬ності за наданими кредитами з коррахунку банку Департамент монетарної політики НБУ повідомляє про це відповідне терито¬ріальне управління НБУ, у якому відкрито кореспондентський Рахунок банку-позичальника. Згідно з цим повідомленням тери торіальне управління НБУ виписує платіжну вимогу на списання з кореспондентського рахунку банку заборгованості за кредитом і процентів за користування ним. Якщо банк порушує строк по¬вернення кредиту, наданого НБУ через тендер, він не допуска¬ється до участі в наступних п'яти тендерах.

З метою вирівнювання тимчасових коливань ліквідності бан¬ківської системи, «тонкого» регулювання грошово-кредитного ринку НБУ запроваджує постійно діючу лінію рефінансування, що є гнучким механізмом короткострокового (миттєвого) під¬тримання ліквідності банку. Кредит через лінію рефінансування надається строком на один робочий день — кредит «овернайт». Надання банкам таких кредитів здійснюється тільки під забезпе¬чення державних цінних паперів, що перебувають у власності банку — клієнта Депозитарію НБУ — і не обтяжені в обігу (віль¬но обертаються на вторинному ринку).

Кредит «овернайт» надається в розмірі не більше як 85 % від балансової вартості наданих під забезпечення кредиту державних цінних паперів. Кредити «овернайт» надаються за щоденно ого¬лошеною НБУ процентною ставкою і за умови укладення щоква¬рталу між банком і НБУ кредитної угоди.

Для одержання кредиту «овернайт» банк подає до Департа¬менту монетарної політики заявку (дод. 12), яка містить перелік державних цінних паперів, що пропонуються банком під забезпе¬чення кредиту.

Перевіривши наявність на депозитарному рахунку банку віль¬них від зобов'язань державних цінних паперів та строків їх пога¬шення. Департамент монетарної політики НБУ передає копію за¬явки до відповідного територіального управління НБУ для перевірки виконання банком умов кредитування. Про своє рішен¬ня щодо кредитування відповідне територіальне управління НБУ повідомляє Департамент монетарної політики НБУ (дод. 4), після чого здійснюється блокування державних цінних паперів, наданих як забезпечення кредиту. Після одержання від Депозитарію інфор¬мації щодо належного оформлення забезпечення державних цін¬них паперів Департамент монетарної політики НБУ надсилає бан¬ку повідомлення (дод. 13) і забезпечує переказування коштів за наданим кредитом «овернайт» банку, заявка якого задоволена.

У разі неповернення банком кредиту «овернайт» і процентів за користування ним наступного після отримання кредиту робо¬чого дня до банку-позичальника застосовується безсшрне стяг¬нення заборгованості з кореспондентського рахунку банку. Якщо на цьому рахунку недостатньо коштів, непогашена заборгова¬ність переноситься на рахунок прострочених кредитів із нараху¬ванням пені у розмірі 0,5 % за кожний день прострочки, але не більше ніж за 10 днів.

Протягом 10 днів з дня виникнення простроченої заборгова¬ності НБУ має право здійснити продаж державних цінних папе¬рів третім особам або вжити заходів щодо їх погашення та за ра¬хунок отримання коштів погасити прострочені борги банку-боржника. Якщо банк порушив строк повернення кредиту «овер-найт», що наданий НБУ через лінію рефінансування, він не допу¬скається до використання цієї лінії протягом трьох місяців.

НБУ може надавати стабілізаційний кредит банку, який пере¬ведений у режим фінансового оздоровлення або який узяв на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, за наявності його клопотання та висновків відповідного територіа¬льного управління НБУ. Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише за умови його забезпечення заставою: високоліквідними активами банку-позичальника або гарантією чи порукою іншого фінансово стабільного банку або фінансової установи. Стабілізаційний кредит НБУ має цільове призначення і для кре¬дитних операцій банку не використовується.

Для отримання стабілізаційного кредиту банк подає до тери¬торіального управління НБУ клопотання і затверджену Радою банку програму фінансового оздоровлення. Після здійснення аналізу фінансового стану банку та його програми фінансового оздоровлення територіальне управління НБУ надсилає пропози¬ції Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ. Цей департамент готує пропозиції Правлінню НБУ щодо можливості надання банку, який перебуває у режимі фінансового оздоров¬лення або який узяв на себе борг банку, що перебуває в режимі фінансового оздоровлення, стабілізаційного кредиту.

Стабілізаційний кредит надається банкам строком до трьох Років, а якщо програма фінансового оздоровлення забезпечує до¬статні грошові потоки, то банку може надаватися короткостро¬ковий кредит терміном до одного року. Рішення про надання ста¬білізаційного кредиту банку приймає Правління НБУ на підставі висновку територіального управління НБУ та пропозицій Гене¬рального департаменту банківського нагляду НБУ. У цьому рі¬шенні визначаються строк користування кредитом, порядок його погашення і сплати процентів за користування стабілізаційним кредитом. Прийнявши позитивне рішення про надання стабіліза¬ційного кредит}/, відповідне територіальне управління НБУ вживає організаційних заходів щодо укладення з банком договору про надання кредиту. Банк-позичальник повинен розробити гра¬фік погашення стабілізаційного кредиту і дотримуватися його термінів.

З метою регулювання грошово-кредитного ринку, активізації проведення міжбанківських операцій з державними цінними па¬перами, казначейськими зобов'язаннями та іншими борговими зобов'язаннями, визначеними Правлінням НБУ, а також для сприяння встановленню котирувальних цін на ці цінні папери НБУ проводить операції з ними на біржовому та позабіржовому ринках. НБУ проводить операції на відкритому ринку з купівлі-продажу державних цінних паперів, які перебувають у його портфелі на продаж.

Учасниками біржових та позабіржових торгів з купівлі-продажу державних та інших цінних паперів можуть бути банки. За допомогою цих операцій вони можуть збільшувати (продаючи цінні папери, що є в їх інвестиційному портфелі) або зменшувати (купуючи цінні папери) залучені кошти.

Одним із засобів рефінансування банків є операції РЕПО. Во¬ни використовуються як інструмент оперативного управління лі¬квідністю банківської системи та здійснення НБУ грошово-кредитної політики. Учасниками операцій

РЕПО можуть бути банки, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій, письмовий дозвіл НБУ на операції за дорученням клієнтів або від свого імені та на депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

НБУ у межах визначених на відповідний період основних мо¬нетарних показників для регулювання ліквідності банківської си¬стеми може проводити з банками операції «прямого» та «зворот¬ного» РЕПО на визначену суму та на відповідний строк.

Банки, які потребують підтримки своєї короткострокової лік¬відності, можуть звертатися до НБУ щодо здійснення операцій «прямого» РЕПО.

У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській си¬стемі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж пе¬редбачалося монетарною програмою, НБУ може продавати з вла¬сного портфеля державні цінні папери через операції «зворот¬ного» РЕПО на відповідний період за умови викупу цих самих державних цінних паперів надалі в установлений строк.

Продаж і купівля державних цінних паперів при здійсненні операцій «прямого» і «зворотного» РЕПО відбуваються за рин¬ковою або балансовою оцінкою (у разі відсутності активного фо¬ндового ринку).

НБУ може здійснювати операції на відкритому ринку з купів¬лі-продажу державних цінних паперів як за допомогою безпосе¬редньої домовленості з банками, так і через проведення тендера заявок банків на участь в операціях РЕПО. Банки подають до Департаменту монетарної політики НБУ заявки на участь у тен¬дері, У яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі-продажу державних цінних паперів. НБУ, проводячи тендер, відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найбільш привабливими для нього за ціновими параметрами (дешевші при купівлі і дорожчі при продажу), або за потреби мати у своєму портфелі конкретні державні цінні папери. Після проведення тендера НБУ надсилає банкам, які отримали право на купівлю-продаж державних цін¬них паперів, повідомлення-підтвердження про намір укласти договір про здійснення операцій «прямого» або «зворотного» РЕПО.

НБУ залежно від строку може здійснювати такі види операцій «прямого» та «зворотного» РЕПО:

—нічне РЕПО (термін дії один день);

— відкрите РЕПО (термін операції в договорі не визначається, кожна зі сторін договору може вимагати виконання операції РЕПО в будь-який час, але з обов'язковим повідомленням про дату завершення дії цього договору);

—строкове РЕПО (термін операції чітко визначений).

У договорі про здійснення операцій РЕПО крім інших умов має передбачатися блокування державних цінних паперів, що є предметом договору, на відповідних рахунках депо-обліку в де¬позитарії. Перерахування коштів з рахунку покупця на рахунок продавця відбувається тільки після здійснення блокування дер¬жавних цінних паперів.

Центральні банки європейських країн (Німеччини, Франції, Бельгії та ін.) кредитують банки переважно через переврахування векселів. У Франції й Німеччині центральний банк установлює квоти на переврахування векселів. У разі підвищення встановле¬ної квоти банк сплачує підвищений процент за кредит у центра¬льному банку.

У США перевраховані операції центрального банку (Федераль¬ної резервної системи) не є основною формою рефінансування ба¬нків. Найбільш притаманним тут є кредитування банків під заста¬ву державних цінних паперів (облігацій, казначейських векселів).

Банк Англії кредитує банки під певні їхні зобов'язання за ра¬хунок банківських депозитів, які зберігаються на відповідних рахунках у центральному банку.

Найширший розвиток мають кредитні відносини центрально¬го банку з іншими банками в Німеччині. Крім переврахованих кредитів, Німецький федеральний банк надає банкам ломбардні кредити на строк не більше трьох місяців під забезпечення надій¬ними цінними паперами: векселями (у тому числі казначейськи¬ми) та облігаціями федерального уряду і земель. Ліміти кредиту-вання (квоти) встановлюються за кожною категорією забезпечен¬ня. Окремо також установлюється квота на кредит, на переврахування векселів залежно від розміру власного капіталу банку.

З переоблікових операцій і ломбардних кредитів банки спла¬чують проценти: облікова ставка в першому випадку і ломбард¬на— в другому. Ставка з ломбардних кредитів є найважливішим орієнтиром грошового ринку, вона аналогічна ставці за федера¬льними фондами США.

Велике значення в операціях Німецького федерального банку мають купівля і продаж державних цінних паперів у формі угод про зворотний викуп. Угодам про продаж державних цінних па¬перів зі зворотним викупом надається перевага перед іншими оперативними інструментами кредитної політики Німецького федерального банку.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які існують форми позичання банками тимчасово вільних грошових коштів?

2. Охарактеризуйте механізм емісії банками облігацій.

3. У чому полягає суть міжбанківського кредитування?

4. Який порядок проведення банками операцій на відкритому ринку?

5. Охарактеризуйте порядок рефінансування банків НБУ.

6. У чому полягає сутність стабілізаційного кредиту НБУ?

7. Що таке «пряме» і «зворотне» РЕПО?