3. Війни слов’ян з аварами

У середині VІ ст. через українські степи пройшла нова орда кочівників-аварів або обрів. За дозволом Візантії вони оселилися в Паннонії на середньому Дунаї, де заснували свою державу – Аварський каганат. Однак через деякий час авари почали напади на візантійські володіння. Від моменту своєї появи в причорноморських степах авари воювали з антами, оскільки землі останніх були форпостом осілих землеробів на межі зі степом. Ця боротьба була тривалою і виснажливою. Остання згадка про антів міститься у візантійських хроніках від 602 р. У цей рік каган (князь) аварів направив своє військо в землі антів й наказав винищити їх як союзників візантійців. Після цього рештки антського населення перейшли Дунай і оселилися у візантійських володіннях. Північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь у формуванні праукраїнської спільноти.

За часів правління імператора Іраклія (610-641 рр.) Візантія використовувала аварів для боротьби зі склавинами, щоб зупинити їх переселення на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари підкорили дулібів, які мешкали на Волині, й беззаперечно були склавинами. Вони сформували союз племен, відомий з арабських джерел як Валіняна, на чолі з князем Маджаком, який в VІІ ст. було знищено аварами.

Отже, слов’яни за своїм походженням є автохтонним (тим, що сформувалося на цій території) населенням українських земель індоєвропейського походження. Як окрема етнічна спільнота вони сформувалися на початку нашої ери. У VІІ-VІІІ ст. у східних слов’ян активно розгортається процес державотворення, що набув логічного завершення у ІХ ст. із виникненням Київської держави.

 

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

Анти Анти (слов'янські племена), незважаючи на навалу гунів, зуміли відстояти свою незалежність. УIV-VI ст. виник могутній союз антських племен, який історики називають Антським царством. На чолі антів стояли царі (рекси). Анти мали сильне й велике військо, здійснювали походи за Дунай на Візантію. Держава антів, як політичне об'єднання, припинила своє існування 602 року після кривавої війни з аварами, у якій анти були союзниками візантійців. Попри те, що в писемних джерелах назва «анти» більше не згадується, слов'янські племена, звісно, не припинили свого існування. На сторінках руських літописів натомість з'являється інформація про боротьбу з аварами слов'янських племен дулібів.

Авари стали авангардом великої групи племен, які просувались в Україну з території Центральної Азії та становили основу Тюркського каганату. Уперше з'явилися на території сучасної України у 558 році, напавши на населення Приазов'я. Того ж року до Візантії прибуло перше посольство аварів на чолі з Кандіхом. Вони пропонувало Візантії військовий союз і просило землі для поселення. Візантія скористалася аварами для боротьби з чорноморськими племенами (савірами).

Наприкінці 50 — на початку 60-х аварські орди в спілці з кутригурами спустошили землі антів. Під час цих подій, вірогідно, загинув Мезамир, син Ідаризія і брат Келагаста, відряджений до кагана аварів у якості посла. Після 565 року авари почали ходити в грабіжницькі походи в Центральну Європу. В 567 в спілці з лангобардами розбили племена гепідів і захопили їхні землі в колишній римській провінції Паннонії (басейн середньої течії Дунаю та його приток Сави і Драви). На цій території після численних походів і підкорення кількох слов'янських племен заснували у 560-х роках Аварський каганат — племінне об'єднання типу «варварських імперій».

Очолив державу видатний полководець хан Баян. Після нього правив каган Баян ІІ. Паннонія стала центром каганату, де була збудована система «хрінгів» — фортець, які складалися з концентричних кіл укріплень. Точних та постійних кордонів каганат не мав. З Панонії авари постійно нападали на слов'ян, франків, лангобардів та інші племена, а також на Візантію.

З 70-х років 6 сторіччя авари почали систематичні вторгнення у Візантію, завдали їй ряд поразок та змусили платити данину, яка після спустошливого набігу на Далмацію та Іллірію в 583 році досягла 120 тисяч солідів (за Феофаном). В 587 році Баян спустошив Мезію, зруйнував Доростол (Силистрія), Сінгідун (на Дунаї), Маркіанополь (на західному узбережжі Чорного моря). Значні вторгнення аварів на Балкани відбувалися в 592, 598 та в наступні роки.

За кременецькою легендою про дівчину Ірву, авари штурмували міс­цеву фортецю, яку обороняли дуліби.^[1]