32. Кримське ханство.

І без того гострі проблеми ускладнювалися появою на півднінової загрози. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали — татари, що населяли Причорноморське узбережжя, відокремилися, утворивши Кримське ханство під управлінням династії Гіреїв. Незважаючи на те, що кримські хани та їхні одноплемінники — ногаї — панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, їм не під силу було підкорити багаті генуезькіта грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя — оттоманських турків. У 1475 р. оттоманські ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибережних міст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська імперія мала свій плацдарм на Україні, який вона розширила у 1478 р., змусивши хана Менглі Гірея прийняти верховенство оттоманського султана. Проте кримські хани зберігали значну автономію й часто проводили політику, що найкраще відповідала їхнім інтересам. Серед найголовніших її кроків були часті наскоки на сусідні українські землі з метою захоплення невільників (ясиру), яких потім продавали на ринках Кафий Константинополя. І знову небезпека із степу нависла над осілим людом, що мешкав на його рубежах.

Кревська унія та її наслідки

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 — 1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині щ країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392— 1394 pp. він силою зброї змістив ? тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував х на території України Волинське, Новгород-Сіверське, | Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Наслідком і цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, І фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського Ж як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким І мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський В престол після смерті Вітовта. Важливим положенням Ж унії було зрівняння у правах і привілеях польської і Щ литовської шляхти католицького віросповідання. На Я православну шляхту це положення не поширювалося, Ц обмежуючи тим самим її участь у державному управ-I лінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками на українських землях.

28.

Міндо́вґ I (Мі́ндовг, Мі́ндаугас, Ме́ндог, біл. Міндоўг, лит. Mindaugas, пол. Mendog), *бл.1203 —1263) — засновник Литовської держави, Великий князь Литовський (лит. Didysis Kunigaikštis, біл. Вялікі князь) з 30-х рр. 13 ст., перший і єдиний литовський король (лит. karalius,біл. кароль) з 1253 року.

Засновник дінастії Міндовґів. За даними деяких середньовічних джерел в ньому текла кров Рюриковичів з Києва, а також деяких шляхетських родів Стародавнього Риму, які в часи падіння Західної Римської Імперії тікаючи від засилля варварів переселилися на Балтику.

Протягом 1230-1240 рр. об’єднав під своєю владою більшу частину литовських земель (Жемайтійську, Нальшанську, Делтувську та ін.). У боротьбі проти Лівонського ордену спирався на підтримку куршів, земгалів, лівів, естів. У 1244 здійснив похід проти орденських військ у Курсу.

В 1250 р. уклав з ним компромісну угоду. В 1251 р. прийняв католицтво, 1253 р. був коронований папою. В той же час збирав сили для боротьби проти ордену. В 1250-53 Міндовг вів війну з Данилом I Галицьким. В 1251 році вигнаний Міндовгом з Литви князь Товтивіл при підтримці Данила Галицького і свого дядька Вікінта провів невдалий похід проти Міндовга в Литву, взявши Міндовга в облогу в замкуВорута. Міндовг витримав облогу а на ранок рицарські арбалетники удар який змусав Товтивіла зняти облогу і відступити в Жемайтію. В тому ж році Міндовг провів у відповідь похід в Жемайтію і взяв в облогу Місто Твиреметь- столицю Вікінта.

Після завершення воєнних дій, уклав з Данилом Галицьким мирний договір, за яким відпускав йому Чорну Русь з Новгородком. Уклав військовий союз з Галицько-Волинським князівством спрямований проти монголо-татар, який близько 1253 р. було скріплено зарученням сина Данила Галицького - Шварна з дочкою М. У 1255-56 (за ін.дан., 1258) М., розірвавши союзницькі відносини з Данилом Галицьким, вів воєнні дії проти Галицько-Волинської держави і захопив Чорну Русь з містами Гродно, Волковиськ, Слонім і Новгородок.

В 1262 р. М. уклав союз із Олександром I Невським, спрямований проти Лівонського ордену. Внаслідок змови литовських князів був убитий разом з двома синами.

Гедимін (біл. Гедымін, лит. Gediminas) (приблизно 1275 — 1341) — Великий князь Литовський (1316—1341), титулував себе також "Король литовців й Русі". Син Путувера, брат Вітеня. Засновник династії Гедиміновичів. Гедимін отримав владу по смерті брата Вітеня. Вів непримиренну боротьбу з німецькими лицарями, яким завдавав ряд поразок. В 1321році в битві на річці Ірпінь Гедимін повністю разбив об'єднанні сили південноруських князів: Київського, Переяславського, Галицького та двох Брянських (вірогідність цього походу Гедиміна ставиться під сумнів В.Б. Антоновичем та іншими істориками). 1325 року уклав союз з польським королем Владиславом I Локетком для спільної боротьби проти хрестоносців. 1331 року розбив війська Лівонського ордену під Пловцями (Польща). За його правління більша частина білоруських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. В 1319-1320 роках зайняв Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець та ін. міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турово-Пинське князівства, завершив підкорення Полоцького князівства. Політичний вплив Гедиміна відчувався і в Києві. Залежними від Гедиміна були київський і смоленський князі. Після смертіЮрія II Болеслава в 1340 році, за допомогою руських бояр, поставив свого сина Любарта володарем Галицько-Волинської держави,королем Русі. Гедимін вважається засновником столиці Литви Вільнюса, яка вперше згадується у 1322-1323 рр. У листах папі Римському Іоанну XXII, ганзейським містам, францисканцам і домініканцям (1323-1324) заявляв про своє бажання прийняти християнську віру і запрошував до Литви лицарів, ремісників, купців, землеробів, священиків. Сам Гедимін не прийняв християнську віру.

Він першим став титулувати себе «королем литовців і руських». Називав себе "собірателем земель руських".

Гедимін був смертельно поранений під час облоги німецької фортеці Баєрбург на р. Німан.Гедімін був тричі одружений і від трьох шлюбів залишилося сім синів і шість дочок..

Потомство Монвіда, Кейстута, Коріата і Любарта зникло у другому або третьому поколінні. Потомство Нарімунта, Ольгерда і Євнута утворило роди, які прийнято називати Гедиміновичами, серед яких були польська королівська династія Ягеллонів, польські, литовські та українські князівські роди: Збаразькі,Вишневецькі, Сангушки, Несвицькі, Ровєнські, Порицькі, Воронецькі, Чорторийські, Корецькі, київські князі Олельковичі, а також московські роди Голіцини, Куракіни, Хованські таТрубецькі.

Ольгерд (біл. Альгерд, лит. Algirdas) (* близько 1296 — † травень 1377) — син Гедиміна, Великий князь Литовський (1345—1377).Ольгерд разом зі своїм братом Кейстутом об'єднав литовські землі і провадив боротьбу за розширення Великого князівства Литовського.У 1345 став Великим Литовським князем відібравши владу у брата Євнута. Відтоді Ольгерд поступово приєднав більшість українських земель. Близько 1355 року відібрав від татар Чернігово-Сіверські землі, в 1362 розбив татарське військо на Синіх Водах (Синьоводська битва), приєднав до Литовської держави Київщину, а трохи згодом — Поділля й Переяславщину. В Києві посадив удільним князем свого сина Володимира.Ольгерд успішно воював за Волинь з польським королем Казимиром III Великим, якому залишилися тільки Белзька і Холмська землі. Ольгерд також приєднав Смоленське князівство і поширив свій вплив на Псков і Новгород. До Литви 1377 р. було приєднано Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Кілька разів ходив походом на Москву (1368, 1370, 1372) і допомагав своєму братові Кейстутові в боротьбі з Тевтонським орденом.Ольгерд зумів об'єднати у Велике князівство Литовське всі білоруські і більшість українських земель. Добрим ставленням до української культури і церкви прихилив до себе населення України-Русі та українських князів і магнатів, які брали участь у державній адміністрації Великого князівства Литовського. На зайнятих руських (українських) землях Ольгерд посадив своїх родичів, а в деяких місцях залишив руських князів із Рюрикового роду. За його правління руська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського.Велике князівство Литовське було успадковане його сином Владиславом ІІ Ягайлом.Мав дванадцять синів та вісім дочок.

29.

Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (вБрацлаві, Черкасах, та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397—1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди.

З 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. 12 серпня 1399 р. литовські війська на чолі з Вітовтом були розбиті татарськими загонами у битві над Ворсклою. Але в 20-х рр. 15 ст. Вітовт все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород, Кацюбіїв (пізніше Одеса).

Однак поразка литовсько-руських військ у битві на р. Ворсклі 1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі-України. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.

Князювання Свидригайла розпочалося з воєнних дій на пограниччі Польщі та Литви Яблуком розбрату стало західне. Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові з Мельштина. Після загибелі Спитка у битві на Ворсклі воно повернулося до Ягайла, котрий 1411 р. передав його Вітовту в довічне володіння. Втім польські шляхтичі, яких було чимало на Поділлі, неохоче присягали на вірність новому володарю і продовжували вважати свої землі коронними, що цілком відповідало намірам краківського двору приєднати Поділля до Польщі по смерті Вітовта. Тож не дивно, що на звістку про неї поляки захопили кілька замків на західному Поділлі. Це викликало обурення Свидригайла, який у відповідь затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, та не додержав свого слова, і на польсько-литовському прикордонні спалахнула війна, котра, щоправда спиралася не на ініціативу Свидригайла, а на рух місцевих сил. Поштовхом до початку воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу. Роздратований поведінкою брата король у червні 1431 р. вирушив на Волинь, де 31 липня зіткнувся із Свидригайловим військом. По битві, яка відбулася під Луцьком, литовський володар був змушений відступити. Місто ж опинилося в облозі, що затяглася на кілька тижнів Пасивність, виявлена Свидригайлом у ході цієї кампанії, певною мірою компенсувалася його зусиллями з мобілізації своїх союзників—німців, волохів і татар. Це й змусило польського короля у серпні 1431 р. піти на дворічне перемир'я із Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Однак справу так і не було доведено до кінця. Через рік, у серпні 1432 р., Свидригайло втратив великокнязівський стіл, який узурпував молодший брат Вітовта — Сигізмунд Кейстутович. Ця узурпація була незабарно визнана Польщею, правлячі кола якої сподівалися на поступки Сигізмунда у спірних питаннях — зокрема, щодо Поділля. Сподівання виправдались — того ж 1432 р. Сигізмунд своїм актом відступив Польській Короні Поділля і території на волинському пограниччі. Одночасно він визнав зверхність Ягайла як польського короля. До нього чи до його наступника повинно було відійти Литовське князівство по смерті Сигізмунда. Подальша доля Литви вирішувалася обома сторонами, які мали спільно обрати нового великого князя литовського. Свидригайло, скинутий Сигізмундом, не склав зброї. Протистояння цих двох князів стало стрижнем, навколо якого оберталися історичні події у Литовській державі до кінця 30-х рр. XV ст. їх боротьба мала національне забарвлення, бо Свидригайло тримався силою руських земель, котрі відмовилися визнати своїм зверхником Сигізмунда і, за висловом літописця, «посадили князя Швитригайла на велике княжіння Руське». Водночас серед його прихильників було чимало литовських князів та панів, тобто представників суспільної еліти, яка була його основною опорою і на Русі. На противагу Свидригайлу, котрий обстоював, головно, інтереси аристократії, Сигізмунд намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти. Можливо, чутки ці виникли в колах, які готували замах на Сигізмунда. Його організаторами джерела називають віленського й троцького воєвод та князів Чорторийських, а вбивцею — «дворянина, родом киянина, на ім'я Скобейко». Змовники сподівалися, що після загибелі Сигізмунда Литовську державу знов очолить Свидригайло. Але наступником Сипзмунда, вбитого у березні 1440 р., став 13-річний син Ягайла Казимир.

1. Походження східних слов`ян

Будь-який з існуючих народів пройшов довгий і складний шлях свого формування. Наші безпосередні предки – східні слов`яни – не виключення у цьому загальному процесі. Для них він розпочався, як вважають вчені, у другій половині ІІІ тисячоліття до н.е.

В історії формування східних слов`ян можна виділити декілька періодів: протослов’янський, праслов`янський і давньослов`янський (слов`янський).

Перший період тривав з третьої чверті ІІІ тис. до н.е. до третьої чверті ІІ тис. до н.е. У цей період між Дніпром та Віслою, південніше прип`ятського Полісся, формується група споріднених племен, яка утворилась в результаті змішування індоєвропейських племен, що займалися переважно скотарством з місцевими землеробськими племенами післятрипільської доби.

Під час другого періоду, який тривав з останньої чверті ІІ тис до н.е. до третьої чверті І тис до н.е., відбувається подальша консолідація праслов`янських племен. Вони усвідомлюють свою окремішність. Освоюють нові райони на лівобережжі Дніпра. У цей період праслов`яни вступають у складні стосунки з кочовими народами українського степу – кіммерійцями, скіфами. На деякий час вони входять до скіфської держави і відомі нам за письмовими джерелами як сколоти. Завдяки скіфам праслов`ни були втягнуті у цивілізаційні процеси, які відбувались у районах Середземного моря і Близького Сходу.

Після загибелі Великої Скіфії у слов`ян наступив новий етап розвитку. Почало формуватись власне слов`янське суспільство. Вони утворили власні об`єднання племен із своєю соціальною, політичною структурою. У слов`янському суспільстві відбувається розшарування на бідних і багатих. Створюється панівна верхівка. Значну роль у її формуванні відіграли сармати (роксолани). Згодом утворилась перша велика конфедерація слов`янських племен, відома нам під іменем анти (ІV ст. - 602 р.). Після розпаду антського союзу у Середньому Подніпров`ї утворилось ранньополітичне об`єднання “Руська земля”, яка стала основою до становлення першої держави східних слов`ян – Київської Русі.

Комплекси вбрання слов’янських селянина і знатного дружинника

 

2. Господарство слов`ян

Слов’яни вели осілий спосіб життя, що зумовлювало і основне їх заняття – землеробство давало не лише продукти харчування, але створювало можливість для ведення торгівлі. Починаючи з середини І тис. до н.е., надлишки продукції землеробства збувались в античних містах Північного Причорномор`я. Слов`яни сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, боби. Вирощували овочеві культури – ріпу (вона була так само поширена, як в наш час картопля; їли її в пареному вигляді), редьку, цибулю, часник, капусту. Крім цього вирощували льон, коноплі, які були сировиною для ткацтва.

У слов`ян першої половини І тис. до н.е. були поширені дві системи землеробства: підсічно-вогнева і перелогова. Перший спосіб був характерним для лісових районів. Він полягав у тому, що в перший рік вирубували ліс, викорчовували коріння дерев. Після того, як дерева висохли, їх спалювали. Важким суком боронували нове поле, змішуючи попіл з верхнім шаром землі, а тоді сіяли зерно. Оброблена таким чином земля давала високий урожай протягом трьох-чотирьох років. Після цього розчищалася нова ділянка лісу, а старе поле на багато років залишали.

У лісостеповій зоні була поширена перелогова система землеробства. Ділянку землі засівали протягом кількох років, а після її виснаження переходили на іншу. Для обробки землі використовувалась соха із залізним наконечником-лемешем.

Хліб був головною їжею слов`ян. Стародавня слов`янська назва хліба “жито” походить від слов`янського слова “жити”. З хліба слов`яни готували напій – квас. Квас не тільки пили. Ним розм`якшували шкіри для виготовлення шкіряних виробів. Квасом мились у лазні – він замінював мило.

 Глечик із сільськогосподарським календарем IV ст.

 

Поряд із землеробством значне місце у господарстві східних слов`ян займало скотарство. Вони розводили коней, велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, домашню птицю.

Слов`яни також займались рибальством і полюванням. Навколишні ліси, болота були багаті на звірину та птахів, а в річках знаходилось чимало риби. Підсобну роль у господарстві відігравало бортництво (збирання меду диких бджіл).

Господарство спільно вела велика патріархальна сім`я. Земля, що оброблювалась, перебувала у колективній власності і розподілялась між окремими господарствами. Пасовища та ліси належали всій общині.

Слов`янські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, деревообробне та інші.

Значний вплив на розвиток господарства у період ІІ-V ст. мала провінційно-римська культура. Під її впливом вдосконалювалась землеробська техніка розвивалось ремесло (з`явилось виробництво скла, ювелірних виробів та ін.), внутрішньоплемінна та міжплемінна торгівля.

Римський вплив згладжував етнічні відмінності між різними племенами, які населяли тоді Україну. Про це свідчать пам`ятки черняхівської культури ІІ-V ст.

 

3. Поселення та житло

Слов`янські поселення в основному розміщувались біля річок, де були родючі ґрунти. Поселення були невеликими і частіше всього не мали укріплень. Укріплені городища були поширені в районах, які піддавались нападам кочівників.

Найпоширенішим типом житла на початку нашої ери була хата, стіни якої робилися з лози та глини. Площа такої будівлі сягала 45-50 м.

Наприкінці ІV ст. Відбувся перехід до напівземлянок. Стіни землянок складалися з колод. При будівництві такого житла викопувалась яма глибиною 70-100 см. З колод робився зруб або вони викладались по периметру ями і підпирались стовпами. Покрівля складалась з дерев`яного каркасу та стріхи з очерету або соломи. Облаштування житла було небагатим: лави вздовж стін, стіл, лежанка, піч (іноді відкрите вогнище). Поблизу жител були господарські ями глибиною до двох метрів.