52. §49. Останнє гетьманування Юрія Хмельницького

Після зречення в 1676 році гетьмана П. Дорошенка Туреччина прагнула зберегти свій вплив в Україні. Намагаючись використати ім'я Б. Хмельницького, навесні 1677 року султанський уряд проголосив Ю. Хмельницького гетьманом і «князем Малоросійської України» на правах султанського васала. Своєю столицею Юрій обрав Немирів, звідки й розсилав універсали, у яких титулував себе «князем сарматським, Малої Росії-України, вождем Війська Запорізького».

Чигиринські походи

Турецьке командування планувало здобути політичний і воєнно-стратегічний центр Правобережної України — Чигирин, а потім розпочати наступ на Київ і Лівобережну Україну. Наприкінці червня 1677 року 120-тис. турецька армія й 40-тис. загін кримських татар під єдиним командуванням Ібрагім-паші переправилися через Дунай і 3 серпня розпочали облогу Чигирина. У триденних боях українсько-московська армія (30 тис козаків і 24 тис. московських стрільців) на чолі з гетьманом І. Самойловичем і воєводою Г. Ромодановським, завдавши татарсько-турецьким військам значних утрат, примусила їх відступити. Перший похід на Чигирин закінчився невдачею.

У червні 1678 року 200-тис. турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи розпочала другий похід. Коли стало зрозуміло, що утримати місто буде неможливо, російсько-українське військо відійшло на Лівобережжя, підірвавши мури. Гетьманська столиця перетворилася на руїну. Таким чином, у серпні 1678 року після місячної облоги турки здобули Чигирин. Московська армія (70 тис. осіб) і козацькі полки (50 тис. осіб) на чолі з Г. Ромодановським та гетьманом І. Самойловичем під натиском противника відійшли до Дніпра й 30 серпня переправилися на лівий берег. Однак виснажена тривалими боями і частими нападами запорожців під проводом І. Сірка османська армія не переслідувала противника, а відступила з України.

Після цього походу турецько-татарських військ уся влада на території Правобережної України перейшла до рук гетьмана Ю. Хмельницького, якого турки привезли на зміну П. Дорошенкові. Так почалося третє й останнє гетьманування сина уславленого гетьмана. Спочатку, завдяки імені, чимало людей повернулися під прапори гетьмана, але Ю. Хмельницький виявився жорстоким і підступним, чим дуже швидко відвернув від себе козаків.

Подальша доля Ю. Хмельницького. Після підписання 23 січня 1681 року 20-річного Бахчисарайського миру між російським царем і турецьким султаном у присутності українського представника генерального писаря С. Раковича Ю. Хмельницького позбавили гетьманства. За одними даними, восени 1681 року він, за наказом турецького уряду, був убитий у Кам'янці-Подільському. За іншими — Ю. Хмельницький протягом 1681-1685 pp. жив у Немирові й навіть 1685 року був знову призначений «гетьманом України», і, аж потому, турки стратили його в Кам'янці-Подільському (За «Довідником з історії України»).

51. Гетьманування і. Виговського

Ще за життя Б, Хмельницького Старшинська рада ухвалила його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату. Але після поховання Б. Хмельницького старшинські угруповання відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар Іван Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) Старшинська рада до повноліття Ю. Хмельницького обрала гетьманом І. Виговського, а згодом (у жовтні 1657 р.) його затвердили повноправним гетьманом. Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі Національно-визвольної війни: старшинським угрупованням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепаду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти. Серед неї, на жаль, не знайшлося лідера, гідного Б. Хмельницького.

І. Виговський, досвідчений і не позбавлений таланту державний діяч, припустився ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної боротьби в Україні. По-перше, обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на Старшинській, що викликало невдоволення простого козацтва. По-друге, шляхтич за походженням, гетьман взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи інтересами козаків, селян і міщан. Відбувся вибух широкого опозиційного руху, який очолили полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман запорожців Яків Барабаш. По-третє, помилковими і згубними для держави були спроби І. Виговського схилити Москву до боротьби з непокірними. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втручання Москви у внутрішні справи України. При цьому російський уряд провокував загострення боротьби між сторонами, посилюючи свій вплив в Україні. Урешті російський уряд, стурбований самостійною зовнішньою політикою І. Виговського і можливим його відходом від союзу з Московією, почав підтримувати М. Пушкаря. По-четверте, для боротьби з опозицією І. Виговський скористався допомогою Кримського ханства. У травні-червні 1658 р. гетьманське і татарське військо здійснило похід на Полтавщину, де знаходився центр опозиційного руху. У бою під Полтавою опозиція зазнала поразки, М. Пушкар був убитий. Похід І. Виговського на Лівобережну Україну мав характер каральної експедиції, унаслідок якої загинуло майже 50 тис. козаків. Уперше татари залучалися не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби зі старшинською опозицією і повсталим народом. Союз із кримським ханом викликав обурення серед населення, відштовхнув від гетьмана багатьох із його оточення.

У протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства. У вересні 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір.

Основні положення

· Україна в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств під назвою «Руське князівство» разом з Польським королівством і Великим князівством Литовським входила до «єдиної і неподільної Речі Посполитої» на правах формально рівноправного суб'єкта. Руське князівство мав очолювати гетьман, який водночас був київським воєводою і першим сенатором.

· Влада гетьмана була довічною, а після його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав нового гетьмана.

· За польським зразком утворювалися місцеві органи влади, відновлювалися суд і судочинство, адміністративно-територіальний устрій, що існували до 1648 р.

· Руське князівство не мало право на окремі відносини з іншими державами.

· Сенаторські посади мали обіймати особи православного віросповідання.

· Дозволялося відкрити окремий монетний двір для карбування грошей із зображенням спільного короля.

· Кількість збройних сил мала становити 60 тис. козаків і 10 тис. найманців.

· Відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності й податки селян і міщан, які існували до 1648 р.

· Козацтву забезпечувалися давні права і привілеї, а по 100 козаків з кожного полку, за поданням гетьмана, отримували від короля шляхетство.

· Скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного й католицького віросповідань, православному митрополиту і єпископам надавалися місця у сенаті.

· Заснування в Україні двох академій, а також шкіл і друкарень без обмежень, «оскільки їх потрібно буде».

· Встановлення свободи друку і слова, навіть у релігійних питаннях; образа королівської гідності заборонялися лише в книжках або дискусіях.

· Польські й литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, а якщо за нагальної потреби вступали, то переходили в підпорядкування гетьмана.

Російський уряд оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну. У червні 1659 р. під Конотопом армія гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки російській армії. Але скористатися результатами перемоги І. Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке невдоволення в суспільстві. Посилився антигетьманський рух, провідну роль в організації якого відіграли полковники І. Бо-гун, П. Дорошенко, І. Ковалевський, І. Іскра, кошовий отаман І. Сірко. Не бажаючи нового лиха Україні, викликаного можливою громадянською війною, І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польщі.

50.

Зближення з Росією. Переяславська рада. Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р.

4.6. Наростання протиріч між Гетьманщиною і Росією. Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. їй допомагав 20-тисячний козацький корпус I. Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали «царськими».

Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти них виступив Б. Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило Надії українців на допомогу царя, який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.

4.7. Прагнення Б. Хмельницького завершити звільнення й об'єднання українських земель. 3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.

Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 р. н-

3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.

Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.

Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.

49. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА СЕРЕДНИН XVII СТ. ТА ФОРМУВАННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ

Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі визначили проросійський вектор зовнішньої політики Богдана Хмельницького. Ще починаючи з 1648 р., гетьман неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти у антипольській боротьбі. Російський цар після деяких вагань «в ім’я спасіння віри православної» погодився взяти Україну під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. 8 (18) січня 1654 р. козацька рада, зібрана в м. Переяслав, ухвалила рішення про прийняття протекції царя. У ході переговорів, що супроводжували Переяславську раду, було узгоджено принципові засади майбутнього договору – антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вільностей Війська Запорізького, та здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 року у Москві українська делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії.

Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Статті Богдана Хмельницького» (т.зв. «березневі статті»). Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Польща реагувала на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. У 1656 р. за спиною Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею (Віленське перемир’я).

Укладення перемир’я Москви з Варшавою робило безперспективним російсько-козацький військовий союз і розв’язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів – приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте важко хворий, Хмельницький помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині.

48. .

Події 1651-1653 pp. Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.

22-23 травня 1652 р. Б. Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30 тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем (Жванецька облога у жовтні-грудні 1653 p.).

Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський «єдиновірний» цар.

47.

У цей час величезна польська армія на чолі з королем почала свій рух до України. Богдан Хмельницький разом з Іслам-Гіреєм мали в своєму розпорядженні війська в двох окремих таборах біля міста Берестечка і чекали тут поляків. У червні 1651 р. величезна польська армія, яка налічувала до 300 тис. воїнів, підійшла до Берестечка і встала напроти військ Хмельницького.

Богдан розташував татарську армію на лівому фланзі своїх полків. Битва почалася о 9 годині ранку артилерійською перестрілкою, після чого козацька піхота вдарила на центр польської армії, який займали німецькі полки. Німці почали відступати, потіснивши розташованих за ними поляків. Здавалося, ще трохи, і центр польської армії буде прорваний. Але в цей самий час татарські війська несподівано вийшли з бою і покинули свою позицію на лівому фланзі. Пролом, що утворився, тут же заповнила польська кавалерія і піхота. Побачивши це, Богдан зі своєю кіннотою спробував відновити положення, зайнявши кинуті татарами позиції, але вже не зміг цього зробити. Тоді з невеликим конвоєм, він кинувся слідом за татарами, сподіваючись переконати їх повернутися на поле бою. Проте татари насильно відвезли з собою Богдана і писаря Виговського.

Козацька кіннота, побачивши гетьмана, що віддаляється, повернула слідом за ним. Українська піхота у результаті цих дій виявилася оточеною поляками з трьох сторін. Побачивши свою неминучу поразку, козацька піхота почала з боєм відступати до боліт, де і змогла сховатися у високих лозах. Оскільки сонце вже сідало, поляки не стали добивати козацьку піхоту, що сховалася, залишивши це до наступного дня. Захопивши весь козацький обоз з артилерією, поляки святкували перемогу. Вночі козацька піхота, поклавши на болото свої довгі списи, успішно здолала його і, вийшовши на твердий ґрунт, попрямувала шукати свою кавалерію з гетьманом. Вранці наступного дня обидві частини козацької армії об'єдналися і рушили у бік Кам'янця-Подільського.

Напередодні Хмельницький, наздогнавши татар, що відступали з поля бою, обіцяв їм всі свої скарби за повернення на свої позиції. Проте хан заявив йому, що отримав точні відомості про таємні переговори Хмельницького з Москвою, і що подібного союзу він допустити не може. Хан, погрожуючи Богдану нашестям до України турок, татар і поляків, вимагав ухвалення гетьманом турецької протекції. Ні про що не домовившись, хан покинув гетьмана і відвів свою армію з України. Причому, проходячи її південні райони, захопив багато полонених. Незабаром, під приводом необхідності захисту своєї бази, Хмельницького покинули багато запорізьких козаків. Положення гетьмана ставало зовсім відчайдушним, проте, Хмельницький не втрачав мужності та продовжував боротьбу.

Білоцерківський мирний договір

28 вересня 1651 року між Б. Хмельницьким та поляками був укладений тяжкий для України Білоцерківський мирний договір. Цей документ ультимативного характеру складався з 24 статей. Головними з них були:

• кількість реєстрового війська зменшувалася з 40 тис. до 20 тис. осіб;

• козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством;

• у Брацлавське й Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація;

• магнатам і шляхті поверталися їхні маєтки в Брацлавському та Чернігівському воєводствах, а також відновлювалася їхня влада над селянами;

• гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством, крім того, він позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами. Б. Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король діставав право призначати й звільняти гетьманів;

• на Поділля, Волинь і Чернігівщину вступало польське військо;

• усю старшину й полковників мав відтепер затверджувати король;

• поляки підтверджували права православної церкви;

• проголошувалася амністія всім учасникам повстання.

Білоцерківська угода, як і Зборівський мир, мала суперечливий і тимчасовий характер, але обидві сторони були так виснажені війною, що сподівалися виграти хоч короткий перепочинок (За «Довідником з історії України»).46. Битва під Берестечком

Після цього повстання війна між Україною та Польщею розгорілася з новою силою. У середині червня 1651 року два війська зустрілися на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. Військо Речі Посполитої налічувало 80 тис. поляків, а також 20 тис. німецьких найманців. Крім цього, польська армія мала велику кількість слуг і челяді, тому історики доводять її загальну кількість до 150 тис. осіб. Українсько-татарське військо складалося зі 100 тис. козаків та 20 тис. татар.

Битва розпочалася 28 червня 1651 року. Протягом перших двох днів битви відчувалася значна перевага козаків. На третій день сталося несподіване: поляки почали обстріл татарського табору, і кримчаки почали відступати, відкриваючи фланги козацького війська. Щоб заспокоїти татар, Б. Хмельницький разом з генеральним писарем Іваном Виговським поїхав до хана. Проте скоїлася нечувана річ — хан захопив гетьмана й усіх, хто прибув з ним, у полон і відступив разом з військом з-під Берестечка. Козаки залишилися без головнокомандувача. Серед них зчинилася така метушня, що старшина ледве змогла заспокоїти їх. Наказним гетьманом був обраний Ф. Джалалій, за декілька днів на його місце обрали І. Богуна.

Повстанські війська опинилися в оточенні. Тоді повстанці поставили вози в чотирикутник, з трьох боків викопали шанці, один фланг прикривало болото. Десять днів тривали запеклі бої. Уночі 10 липня Іван Богун, який узяв на себе командування, почав виводити армію з оточення.

Під шаленим вогнем польських гармат козаки возами, наметами, власним одягом вимостили шлях через болото. Існує переказ, що прикривати відступ залишилося 300 козаків. Маленький загін переправився на один з островів і там цілий день стримував наступ поляків. Усі козаки полягли, хоч ворог, зважаючи на їхню відвагу, обіцяв їм помилування.

Узагалі з цим невеликим загоном сміливців пов'язано дуже багато легенд.

Так трагічно для України закінчилася битва під Берестечком. Унаслідок Берестецької битви:

• козаки втратили понад 30 тис. осіб;

• до рук поляків потрапила канцелярія гетьмана, 28 гармат та багато різної зброї;

• Тугай-Бей захопив українського гетьмана в полон.

Однак знищити козацьку армію не вдалося, більша її частина під командуванням І. Богуна відступила на Київщину. Визволившись із татарського полону, Б. Хмельницький мобілізував нові сили й з великою армією виступив проти ворога. Це послужило сигналом до розгортання партизанської боротьби. Міщани й селяни палили свої оселі, нищили запас харчів. Ворогам доводилося здобувати в бою кожне місто й кожне село.

Б. Хмельницький почав організовувати оборону на лінії Білої Церкви, і 13 серпня 1651 року під Таборівкою козацькі війська спинили прохід поляків на Київщину.

Тим часом у наступ перейшло литовське військо, якому вдалося захопити Київ. Щоб славне місто не дісталося ворогові, кияни, жертвуючи собою та своїм майном, підпалили його з усіх боків. Очевидці розповідали, що ця пожежа не була заздалегідь спланованою, це був акт відчаю. Першим підпалив свою домівку якийсь ремісник, а потім і сам кинувся в полум'я. Його прикладом скористалися й інші ремісники, і незабаром горіло вже більше 50 будинків.

Дуже швидко місто перетворилося на суцільне багаття. Залишившись без харчів, кияни з гордістю заявляли, що тепер полякам вже не буде чого грабувати і вони страждатимуть не менше від самих мешканців міста.

За таких обставин литовські війська, очолювані Янушем Радзивіллом, повели наступ на козаків з півночі.

Така складна ситуація примусила обидві сторони піти на переговори. Б. Хмельницький змуше

ний був підписати з ворогами Білоцерківський мир.

45.