35. Берестейська церковна унія

Принцип свободи віросповідання мав особливе значення для Речі Посполитої — і не лише з огляду на приєднання населених «схизматиками» українських земель, а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Цей принцип прокламували наступники Сигізмунда-Августа — Генріх Валуа, Стефан Баторій, Сипзмунд III. Проте водночас у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів, котрі спрямовували зусилля на боротьбу з Реформацією. Паралельно вони активно обстоювали ідею церковної унії їй, зокрема, було присвячено працю єзуїтського проповідника Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577), адресовану князю Василю-Костянтину Острозькому. На нього, як і на інших сучасників, цей твір справив помітне враження.

Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, яке на той час панувало в житті православної церкви. За умов існування практики «подання», церковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело прибутків. Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за «достатком мирським» та «властительством», часто не тільки не являли собою взірець християнських чеснот, а й порушували найелементарніші моральні норми — були, за висловом сучасника, не святителями, а «сквернителями».

За цих обставин на захист авторитету православ'я виступили міщанські організації — братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріоритет у цій справі належав львівському Успенському братству, що за статутом, ухваленим1586 р антюхійським патріархом Иоакимом, узяло на себе функції контролю за діяльністю духовенства. Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Балабана. В боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку Константинопольського патріарха Ієреми. Останній під час свого перебування у Речі. Посполитій зробив низку рішучих, але не досить продуманих кроків, то суворо додержуючись канонічної практики, то йдучи за існуючою традицією — передусім, позбавив сану митрополита Онисифора, призначивши на його місце Михайла Рогозу, і запровадив уряд патріаршого намісника з титулом екзарха, надавши його луцькому єпископу Кирилові Терлецькому (1589).

Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та виразне протегування Константинополем братського руху викликали невдоволення серед вищого духовенства, яке стало замислюватися «над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли домашні реформатори й грецькі ієрархи» (М. Грушевський). Унія гарантувала їм повне визволення з «неволі константинопольських патріархів», і саме тому ідея переходу під супрематію римського папи почала поступово оволодівати умами православних владик

Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Балабану, якого на з'їзді у Белзі підтримали луцький, турово пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590) їх наміри були схвалені Сипзмундом III. До змовників приєдналися нововисвячені єпископи перемишльський (Михайло Копистенський) та володимирський (Іпатій Потій), а згодом — і митрополит Михайло Рогоза. У середині 1595 р. умови укладення унії були погоджені з папським нунцієм і королем. Водночас позначилася протидія об'єднавчим задумам у вигляді протестів української шляхти й віденського духовенства Унійна авантюра була різко засуджена у посланні Василя-Костянтина Острозького, який закликав до рішучого опору діям владик, котрі ігнорували волю православного загалу. Серйозність власних намірів він підтвердив заявою про готовність виставити в разі необхідності 15—20 тис. чоловік на захист «благочестя» За таких обставин навіть Гедеон Балабан почав заперечувати свою причетність до унійного заміру.

Однак події вже набрали необоротного характеру король своїм універсалом підтримав унію, а Потій і Терлецький відбули до Рима, де 23 грудня 1595 р. були прийняті папою й склали йому присягу Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі в Бересті (нині м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на собор одразу розділилися на два ворожих табори Перший, офіційний, репрезентували митрополит, п'ять владик — уніатів і католицьке духовенство їм протистояли захисники ортодоксії— представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь. Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації. Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола тогочасне суспільство замість того, щоб, за словами Сигізмундового універсалу, «зберегти й укріпити» єдність Речі Посполитої.

34. У XIV—XVI століттях приблизно дві третини Закарпаття було покриті лісами і гірськими пасовищами, населення гірських районів займалося полюванням, скотарством, рибальством, а в низинних районах — ще й хліборобством, виноградарством, садівництвом. У середні віки в цьому регіоні існували сотні дрібних удільних володінь, що вели між собою практично безперервні міжусобні війни, часто починали війни супроти сусідів. Часом виникали селянські повстання.

Довгий час вся територія Закарпаття належала угорським правителям, але 1541 року центральною Угорщиною оволоділи турки, після чого вона була розділена, а Закарпаття також поділили на дві частини.

Згодом центральні і східні райони краю увійшли до Турецької імперії, а західна частина потрапила під владу Габсбургів. Після 160-річного турецького панування, у кінці XVII століття вся територія Угорщини, зокрема і Закарпаття, перейшла під владу Габсбургів.