37. Запорізька Січ

Запорізька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. — першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя XVI-го ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці XV-го ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на Запорозькій Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо.

Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. Панівну верству Запорізької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників.

36. Зародження і розвиток українського козацтва. Його адміністративно-політичний устрій, економічна та військова організація

Однією з основних проблем української історії доби феодалізму є проблема козацтва. Історія козаччини глибоко приваблює кожну культурну людину не лише тим, що вона винятково цікава, а й своїм традиційним демократизмом, любов'ю козацтва до волі, до рідної землі, відданістю вірі, присязі, клятві, готовністю жертвувати власним життям для захисту простих людей. Недарма знаменитий француз письменник Проспер Меріме, який палко пропагував наше козацтво в Європі, писав і з гордістю казав: "...я — козак!"

Тому цілком зрозуміло, що ця проблема завжди привертала значну увагу багатьох дослідників. Деякі з них заявляли, що козаки — це волоцюги, злодюги, когорта п'яних розбишак. Проте в літописних джерелах немає таких фактів, жодної згадки про подібні вчинки козаків. Навпаки, вбивство, перелюбство, крадіжка, несплата боргів вважалися на Січі головними злочинами. Грабунками на Запоріжжі "займалися тільки втікачі з куренів. Таких самі запоріжці, якщо ловили, одразу вішали, а пограбоване добро повертали, навіть коли потерпілими були татари..." Уживання ж алкоголю в походах, в усіляких військових справах взагалі каралося смертю*.

Хто ж насправді козаки? Це чудові хлібороби, відважні лицарі степу, хоробрі захисники рідної землі. Це вони на зламі XVI і XVII ст. виступили на міжнародну арену, а в 20-х роках XVII ст. вперше підняли свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного та релігійного гніту Польщі, пробудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави. Винятково важлива роль козацтва у формуванні української нації, нової української державності.

Саме слово козак тюркського походження і вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 p., куди перейшло із тюркських мов у значенні схильний до завоювання. У XIV ст. фігурує в дописі до збірника житій святих "Синаксар" (1308 р.) у значенні страж, "конвоїр". Первісно слово козак вживалося на означення вільних людей, які освоювали незаселені українські степи за дніпровськими порогами.

Початковий етап виникнення козацтва мало досліджений. Та незаперечним є те, що його бурхливий розвиток відбувався тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства (1449 р.) нищили міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перший великий напад на Україну кримські татари здійснили в 1482 р., захопивши і зруйнувавши Київ. У наступні роки їхні напади стали постійними. Перешкодити цьому могли тільки власні збройні сили, зокрема українські степові поселенці, котрі в постійній боротьбі з нападниками виробили особливий тип воїна — відважного й спритного, котрий добре володів різними видами зброї і способами партизанської війни. Усе це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством.

У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. На жаль, цей класовий підхід до розгляду питання формування козацтва і досі переважає в наукових працях та популярних публікаціях. Ряд українських істориків, зокрема Л. Залізняк та інші, заперечують ці "твердження" і доводять, що козаки виступили на кін історії задовго до закріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Анрі Вольтер в "Історії Карла XII" писав: "Україна, край козаків — одна з найродючіших країн світу. Україна завжди прагнула свободи". Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Мабуть не випадково церковні ієрархи в своєму Маніфесті 1621 р. назвали Запорізьке військо наступниками давньокнязівського лицарства.

Козацтво породило не так кріпосне право, як палке бажання відродити свою державу на колишніх києворуських просторах. Саме на цім прагненні формувалася ідеологія збройного опору, єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження тощо. Тому в козацьких рядах поруч були і селяни, і ремісники, і шляхтичі, і священики, й аристократи, й іноземці. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і з Білорусі, Московського царства, Молдови.

Козаки освоювали незаселені українські степи в пониззі Дніпра, на які не поширювалася влада ні польських, ні татаро-турецьких загарбників. Вільні поселенці — козаки, для котрих свобода цінувалася над усе, створювали на нових місцях й нову суспільну організацію — козацьку громаду, в якій кожен одержував рівні з усіма права користуватися господарськими угіддями та брати участь у самоврядуванні, у тому числі й у виборах козацьких ватажків. Водночас кожен був зобов'язаний зі зброєю в руках охороняти поселення, ходити у воєнні походи.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпитися. Перше укріплення близько 1552 р. (за іншими даними 1554—1555, 1556 pp.) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький (Байда). Так для захисту від татаро-турецької агресії було створено військово-політичну організацію Запорізька Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Це утворення мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати зв'язки із сусідніми державами. По суті, це був зовсім новий етап у розвитку козацтва, і впродовж тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військової демократії. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки, на яких розв'язувалися найважливіші питання військового і політичного характеру, обиралася старшина. Першою особою на Січі був курінний отаман, котрий очолював кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада. Другим за рангом був військовий суддя. Канцелярією відав писар. Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, здійснював осаул, а в разі війни — й обозний, котрий відав боєприпасами та провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана. На раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом і, якщо в чому провинилися, рада скидала їх або виносила їм смертний вирок.

Демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демократичні свободи лише в 1789 р. І підтримувався він звичаєвим правом, перед яким усі були рівні, і яке проголошувало волю і рівність тим правом, що походило із часів Київської Русі. Виборна система органів влади дала підстави К. Марксу назвати Січ Християнською козацькою республікою.

У середині XVI ст. запорізьке козацтво створило значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман. Основною військовою організацією був полк (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а вони — на десятки. У своїх грамотах і "листах" козаки титулували себе Військом Запорізьким або лицарством Війська Запорізького. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, келепа, мука і стріли, були і гармати. Січ мала і морський флот з великих човнів — чайок або байдаків. У 20-х роках XVII ст. їхнє число перевищувало 100—150. Військо відзначалося суворою дисципліною. Влада гетьмана та старшини під час походу була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла постійна школа лицарського, військового мистецтва, в якій навчалися відважні юнаки з усієї України і навіть з інших країн.

Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на суші й на морі, запоріжці здобували добру славу в Європі, їх запрошували на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії. Із Січчю підтримували зв'язки Росія, Крим, Туреччина, Венеція, Трансільванія, Молдова, Швеція. Так за порогами Дніпра відбувався процес відродження української державності.

В історії українського народу Запорізька Січ відігравала значну роль. Вона зосереджувала свободолюбиві елементи козацтва, була осередком боротьби із зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності. З початком існування Запорізької Січі дух козацтва став ширитися по всій Україні.

Окрім Запоріжжя, багато козаків проживало й у порубіжних містах. Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи тільки своїх старшин. Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і в суспільно-державному аспектах, польські королі намагалися використати його з власною метою, підпорядкувавши своїй владі та контролю. Першим це здійснив у 1572 р. король Сигізмунд Август, який погодився на утворення загону із 300 оплачуваних козаків для охорони королівських міст у пограниччі України. Вони вносилися в спеціальні списки — реєстри, звідки й пішла їхня назва — реєстрові козаки. У 1590 р. реєстр збільшився до 1 тис. козаків, а згодом і більше. Здебільшого це були вихідці з місцевих мешканців, котрі остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так почало створюватися відносно заможне реєстрове козацтво, яке істотно відрізнялося від нереєстрових козаків. Відтак стосунки між ними часто досягали крайньої напруженості.