40. Козацтво після війни 1591-1596 рр.

Козацькі війни кінця XVI ст., в ході яких козацтво гучно заявило про себе як про потужну військово-політичну силу, що вписується в існуючу в Речі Посполитій модель соціальних відносин та є опозиційно налаштованою до органів державної влади, змусили політичну еліту Польсько-Литовської республіки на першому ж після розгрому козаків вальному сеймі 1597 р. оголосити їх військовими злочинцями та ворогами вітчизни. Відповідно, великий коронний гетьман отримав завдання «винищити їх до останку».

Але, очевидно, що Річ Посполита не була спроможною за тих умов, що склалися, досягти цього. Основною причиною цього стали особливості того соціального укладу, який уже встиг скластися на українських землях, також і в особливостях розвитку тогочасних міжнародних процесів.

Початок XVII ст. відмічений загостренням міжнародного протистояння в Центрально-Східній Європі, а відтак суттєвим зростанням потреби в боєздатній, а по можливості, й не надто дорогій армії. Козацьке військо якнайкраще відповідало названим критеріям і польська влада згадала про нього уже навесні 1600 р., коли виникла потреба у висилці військової допомоги молдавському господарю Ієремії Могилі. Тоді до запорозьких козаків звернулися і король Сигізмунд ІІІ і коронний канцлер Ян Замойський, котрі обіцяли за військові послуги добру платню.

Проте низовики не купилися лише на королівську платню, а й поставили ряд принципових вимог, з виконанням яких було пов'язане остаточне вирішення питання надання козацтвом військових послуг. 1 липня 1600 р. гетьман запорозьких козаків Самійло Кішка надіслав королю листа з пропозиціями скасування баніції (тобто позбавлення всіх прав і оголошення поза законом - найвища цивільна кара в Речі Посполитій), накладеної на козацтво сеймом 1597 р., повернення козацьких вольностей, наданих запорожцям Стефаном Баторієм, та проголошення заборони урядовцям і шляхті чинити кривди козакам.

Крім того, товариство вимагало виплати платні за військову службу та надання їм особливого королівського знаку або ж хоругви. Зі свого боку, король погодився на висловлені козаками прохання, але питання зняття баніції чи виділення коштів з державної казни перебували в компетенції вального сейму і на нього було й вирішено їх перенести.

Сейм 1601 р. проходив в умовах посиленої підготовки до війни зі Швецією, а відтак проблема отримання військових послуг козацтва стала ще більш вагомою. З огляду на це, сеймуючі стани Речі Посполитої, незважаючи на свою попередню постанову щодо повного винищення козацтва, погодилися з більшістю козацьких вимог. Щоправда, відновити свої попередні права в повному обсязі їм не вдалося оскільки сейм залишив козацтво під юрисдикцією королівських старост.

Після цього великі козацькі загони під командою Самійла Кішки досить успішно воювали на території Лівонії в ході польсько-шведської війни 1601- 1602 рр. Ще більш масовою була участь козаків у ході польської інтервенції на землі Російської держави в роки так званих смутних часів. За посередництва українських магнатів, зокрема князя Адама Вишневецького, Лжедмитрій І (збіглий монах Григорій Отреп'єв, котрий видавав себе за сина Івана Грозного, царевича Дмитрія) наприкінці 1603 - початку 1604 рр. відвідав Запорозьку Січ та завербував до себе на службу близько 7 тис. запорозьких козаків, які разом з донцями, склали основне ядро його війська. Згодом до Лжедмитрія прибуло ще одне козацьке військо чисельністю близько десяти тисяч.

Військова активізація козацтва, як і перед тим - в ході антитурецької боротьби 1590-х рр., сприяє зміцненню його позицій і на волості. Внаслідок чого знову виникають конфлікти з місцевою шляхтою, яка намагається через сейм погамувати козацьке свавілля та підпорядкувати козаків владі старост. Сейм 1607 р. узаконює дане положення, хоча реалізовувати його стає дедалі важче.

Чимало українських козаків взяло участь і в поході на Москву 1607-1610 рр. іншого російського самозванця - Лжедмитрія ІІ. А з початком 1609 р. на сеймиках і сеймах Речі Посполитої, на засіданнях королівської ради широко дебатується питання підготовки до війни з Росією. У контексті реалізації цього завдання, знову обговорюється питання залучення українського козацтва до військових послуг королю. Мобілізаційні заходи уряду призводять до активізації процесів покозачення українського населення. Вельми показовим у цьому контексті є зміст листа князя Януша Острозького до Сигізмунда ІІІ від 6 вересня 1609 р., де зокрема говорилося: «тепер іменем вашої королівської милості по Україні корогви носять і різні люди називають себе слугами вашої королівської милості, хоча то й неправда. І я бачу, що не лише я, але й сильніший від мене не зможе вгамувати».

Як наголошувалося вище, причини, через які польська влада була безсилою викорінити козацтво, крилися не лише в гострій потребі цієї влади використувати українське козацтво як потужну військову силу, а й у тому внутрішньому укладові, який утвердився на українських землях, передусім Південній Київщині та Брацлавщині. Тут, на небезпечному прикордонні зі Степом, де шляхетське землеволодіння, внаслідок постійної загрози з боку ординців, так і не пустило міцного коріння, на кінець XVI - початок XVII ст. склалася мережа козацького господарства, грунтованого на вільній праці виробника, котрий одночасно виступав і воїном, і землеробом.

Морські походи козаків. Сміливі виступи козаків у XVI — на початку XVII ст. завдавали відчутних ударів ординцям. Проте їхні грабіжницькі набіги на землі України не припинялися. Із розвитком Запорозької Січі боротьба проти агресії Османської імперії набрала активного наступального характеру. Наприкінці XVI ст. козаки розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести воєнні дії на територію ворога.

Особливо вдалі морські походи козаків на турецько-татарські фортеці припали на перші два десятиліття XVII ст. Про часи, за яких козацтво здобуло ті блискучі перемоги, говорять як про добу героїчних походів. Козаки на своїх «чайках», яких збиралося близько трьох сотень, допливали й до віддалених турецьких фортець. Так, наприклад, улітку 1606 р. від козацьких нападів запалало все Турецьке узбережжя Чорного моря. Козаки завдали удару одразу по трьох найміцніших турецьких фортецях — Акерману, Кілії, Варні. Вкрай занепокоєний султан наказав перетнути Дніпро залізним ланцюгом, залишивши посеред річки браму, на яку з кріпосних веж було націлено гармати. Проте вже восени 1608 р. запорожці здобули Перекоп, а невдовзі така сама доля спіткала фортеці турків — Ізмаїл, Кілію та Акерман. Найпотужнішого удару козаки завдали 1616 p., коли було здобуто Кафу — найбільший невільницький ринок у Криму — та визволено тисячі бранців.

39. Севери́н Налива́йко (*1560 — †21 квітня 1597, Варшава) — козацький отаман, керівник антишляхетського повстання 1594–1596 років в Речі Посполитій. Северин походив із дрібної української православної шляхти. Народився у місті Гусятин (нині Тернопільської області), але зростав, очевидно, в Острозі. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната О. Калиновського, з матір'ю жив в Острозі. Його брат, Дем'ян, священик домашньої церкви князя Костянтина Острозького в Острозі, був пов'язаний з Острозькою академією, викладав у її стінах. Другий брат Северина займався шевською справою в Острозі. Відомо також про сестру Олену. Наливайко дістав добру освіту в Острозі, потім пішов на Запоріжжя, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії (Туреччина і Кримське ханство). За свідченням польського хроніста Й. Бельського, Наливайко був «людина незвичайна, вродливий чоловік, до того ж чудовий гармаш», відзначався винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником. Повернувшись згодом до Острога, вступив на службу сотником надвірної корогви (тобто охорони) до великого українського магната Костянтина Острозського. На цій посаді Наливайко брав участь у конфлікті свого господаря з запорізьким гетьманом Криштофом Косинським, внаслідок чого його стосунки з запорожцями були надовго зіпсовані.

У 1594 році залишив службу та організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Влітку 1594 року на чолі 2 500 нереєстрових козаків рушив у Молдову, де розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, звернувся до запорожців і закликав почати спільну боротьбу проти турецько-татарських загарбників та проти польських і українських магнатів і шляхти.

Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорізькими козаками (1594, 1595) Наливайко очолив повстання проти польської шляхти, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом та іншими містами. Водночас на Вкраїні діяв загін повсталих запорожців під керівницивом Григорія Лободи і Матвія Шаули. Об'єднанню загонів перешкоджала недовіра, з якою запорожці ставилися до Наливайка після повстання К.Косинського.

У кінці 1595 року польський уряд доручив гетьманові Станіславу Жолкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою Наливайко у квітні 1596 року об'єднав своє військо із запорожцями на чолі з Шаулою. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя.

Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання і 28 травня (7 червня) 1596 року видала їх Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський вирізав більшість козаків. Після страшних тортур Наливайка було страчено у Варшаві.

38.

подіями в Україні наприкінці XVI ст. утвердилась назва козацькі війни. Це були перші організовані виступи козаків проти польського панування за свої станові права. У цих війнах козацтво виступало як організована сила, здатна до управління звільненими територіями. У війнах воно заявило про себе як про самостійну силу в міжнародних відносинах. Війни охопили територію Київщини, Брацлавщини, Волині.

Одне із найбільших козацьких повстань розгорнулося на Київщині у 1591-1593 pp. під проводом Криштофа (Христофора) Косинського. Згодом повстання охопило Брацлавщину та Волинь. Воно було спрямоване проти магнатів і шляхти, а також панування Речі Посполитої в Україні. Разом із реєстровими козаками виступили запорожці. їх підтримали селяни.

Повстанці в грудні 1591 р. оволоділи фортецею і містом Білою Церквою, захопили артилерію і військові припаси. Невдовзі визволили Трипілля і Переяслав, а також багато сіл. У червні 1592 р. повстанці взяли в облогу Київський замок.

Під м. П'яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом на чолі з князем Острозьким. Повстанці зазнали поразки. Косинський повернувся на Запоріжжя.

Улітку 1593 р. 2-тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром взяло в облогу Черкаси. Під час переговорів К. Косинського підступно вбили. Козаки відступили на Запоріжжя. Але вже восени того ж року вони розпочали похід на Київ. 4-тисячне повстанське військо оточило Київ і почало облогу. Та взяти місто не вдавалося: саме в цей час татарська орда кримського хана зруйнувала Запорозьку Січ, козаки повернулися на Запоріжжя