651 Джон с. Мілль

колоній під контроль законів, що їх ухвалять прозірливі законодавці з широкими філософськими поглядами, і лиш уряд має досить влади, щоб запроваджувати ці закони та забезпечувати їх дотримання. <.. .>

§15. Той самий принцип, що визначає колонізацію та полегшення долі тубільців як випадки, коли не має слушності головний аргумент проти урядового втручання, поширюється й на розмаїття випадків, коли йдеться про виконання важливих дер­жавних функцій і немає жодного індивіда, що був би зацікавлений у їх виконанні, і, крім того, виконанню цих функцій не сприяє - природно чи спонтанно - жодна адекватна винагорода. Візьмімо, наприклад, експедицію з метою географічних і на­укових досліджень. Інформація, якої шукають, може мати величезне значення для суспільства, проте жоден індивід не матиме з неї ніякого прибутку, що компенсував би витрати на спорядження експедиції, і тут немає жодного способу якось компен­сувати вигоду, яка дістається тим, хто має з неї користь, стягуючи певний податок для відшкодування витрачених зусиль і засобів. Ці експедиції споряджають чи мо­жуть споряджати, оголошуючи збір приватних пожертв, але таке джерело коштів дуже ненадійне. Є набагато більше випадків, коли необхідні кошти забезпечують громадські товариства й філантропічні організації, а загалом ці експедиції споря­джають коштом уряду, який, таким чином, має право доручати їх індивідам, що, на його думку, найпридатніші для такого завдання. Крім того, саме уряд повинен буду­вати та доглядати маяки, ставити буї тощо задля безпеки мореплавства: адже нема жодної змоги, щоб кораблі, які в морі визначають курс, зважаючи на сигнали мая­ків, платили якийсь податок за користування маяками, бо ніхто й не будує маяки задля власної вигоди, ставлячи їх лиш у тому разі, коли витрати відшкодовує якийсь примусовий державний податок, Є дуже багато наукових досліджень, що мають величезне значення для країни та людства й вимагають жертовної відданості, потре­буючи багато зусиль і часу, а часто й великих коштів з боку людей, що можуть мати й вищу платню за якісь свої інші послуги. Якщо уряд не має змоги просто відшко­довувати ці кошти та винагородити витрачені час і зусилля, то до таких досліджень можуть удатися тільки поодинокі індивіди, що мають якесь незалежне багатство, поєднане з технічними знаннями й працьовитістю, а також могутнє прагнення пра­цювати задля громадського добра або сягнути вершин у науці.

З цією темою пов'язане й питання про засоби підтримки з допомогою винагород чи платні тієї суспільної верстви, яку називають освіченим класом. Піклування про розвиток теоретичних знань, хоч і становить одну з найкорисніших робіт, - це по­слуга, яку надають суспільству колективно, а не індивідуально, тож за неї prima facie суспільство, як і можна розумно сподіватися, має платити колективно, бо до жодного індивіда не можна поставити вимоги, щоб він давав за це якусь грошову винагороду; якщо оплату за такі послуги не забезпечує якийсь державний фонд, то не тільки не буде стимулу надавати їх, а станеться й велике знеохочення з огляду на неможливість забезпечити прожиток цією роботою, тож ті, хто був би спроможний виконувати її, будуть неминуче змушені використовувати більшу частину свого часу, щоб заробляти на прожиток. Але насправді це лихо не таке велике, як видається. Адже кажуть, що найвидатніші речі здебільшого роблять ті, хто має у своєму розпо­рядженні найменше часу, а робота протягом кількох годин на день на звичайній службі часто виявляється цілком сумісною з найблискучішими досягненнями в ца­рині літератури та філософії. Проте є дослідження та експерименти, які не те що

Про підстави та межі laisser-faire...

протягом тривалого часу, а постійно вимагають часу й уваги; крім того, є професії, які так поглинають і виснажують розумові здібності, що стають несумісними з будь-яким іншим використанням цих здібностей, навіть під час дозвілля. Отож було б украй бажаним мати якийсь спосіб забезпечити суспільству послуги вчених-винахід-ників і, можливо, деяких інших категорій вчених, даючи їм засоби підтримки відпо­відно до кількості часу, який вони присвячують своїм специфічним інтересам. <.. > Загалом можна сказати, що все, що є бажаним і що слід робити задля загальних інтересів людства, або інтересів майбутніх поколінь, або задля теперішніх інтересів тих членів суспільства, які потребують чужої допомоги, проте має таку природу, що індивіди й товариства, які беруться за його виконання, не мають належної винаго­роди, - цілком придатне для того, щоб його виконував уряд, але уряд, перш ніж узятися за таке завдання, завжди повинен поміркувати, чи немає якоїсь розумної можливості забезпечити його виконання на основі того, що називають добровільним принципом, і якщо можна, то яка ймовірність, що його краще та ефективніше вико­нає якась урядова установа, ніж старанність та щедрість окремих індивідів.

§16. На мою думку, попередні параграфи містять усю низку винятків Із практич­ного принципу, що всі справи суспільства найкраще можуть виконуватися на ос­нові приватної та добровільної діяльності. Але слід додати, що втручання уряду на практиці не завжди зупиняється на межі, яка визначає випадки, що за своєю приро­дою потребують цього втручання. За конкретних обставин певної Історичної доби чи певної країни навряд чи є якесь справді важливе для загального інтересу завдан­ня, щоб його не було бажаним, а то й необхідним доручити урядові, і то не тому, що приватні індивіди не можуть ефективно виконати його, а тому, що не хочуть. Інколи та подекуди не було б ні шляхів, ні доків, ні гаваней, ні каналів, ні іригаційних робіт, ні лікарень, ні шкіл, ні коледжів, ні друкарень, якби їх не будував і не засновував уряд, бо населення або надто бідне, щоб мати необхідні ресурси, або надто Інтелек­туально відстале, щоб оцінити мету, або не має достатніх навичок спільних дій, щоб зосередити необхідні засоби. Більшою чи меншою мірою це твердження слуш­не про всі країни, які звикли до деспотизму, а надто про ті країни, де існує величез­на різниця в розвитку культури між народом та урядом; а так само й про країни, завойовані та поневолені якимось енергійнішим та цивілізованішим народом. У ба­гатьох країнах світу народ не може зробити для себе нічого, що вимагало б великих коштів І спільних дій, і тому всі такі завдання лишаються невиконані, хіба що за них візьметься сама держава. В цих випадках спосіб, що ним уряд може найпереконли­віше продемонструвати щирість, із якою він має намір зробити найбільше добро для своїх підданих, - це виконувати функції, що стали урядовим обов'язком унасл­ідок безпорадності населення, так, щоб це сприяло не зростанню та увічненню, а зменшенню тієї безпорадності. Добрий уряд так пропонуватиме всю свою допомо­гу, щоб вона заохочувала й живила будь-які можливі зародки духу індивідуальної активності. Він наполегливо усуватиме перешкоди та негативні стимули на шляху добровільного підприємництва й забезпечуватиме всі необхідні засоби та органі­заційні структури, спрямовуватиме й керуватиме; Його грошові засоби підуть, якщо це практично здійсненне, радше на допомогу приватним зусиллям, ніж на заміну їх, і він ужиє всю свою машинерію винагород та відзнак, аби посприяти тим зусиллям. Отже, державну допомогу, коли її дають лише тому, що нема приватних ініціатив,

652

Джон С. Мілль

слід давати так, щоб вона якомога більшою мірою була курсом навчання для наро­ду, наукою вирішувати найскладніші завдання з допомогою індивідуальної енергії та добровільної співпраці.

Я не вважав, що слід надавати особливої ваги тим урядовим функціям, що їх усі визнають необхідними, - функціям заборони та покарання такої поведінки індивідів (що реалізують свою свободу), яка вочевидь завдає шкоди іншим індивідам, і бай­дуже, чи то внаслідок насильства, чи то внаслідок ошуканства й недбалості. При­кро думати, яку величезну частку зусиль і талантів у світі навіть за найкращого стану, що його досягав коли-небудь розвиток суспільства, використовують лише для взаємної нейтралізації. Тож слушна мета уряду полягатиме в намаганнях яко­мога зменшити це згубне марнування, вживши таких заходів, які спрямують енер­гію, що її нині марнує людство на заподіяння шкоди іншим людям або на захист від такої шкоди, на правильне використання людських здібностей, змушуючи сили при­роди дедалі більшою мірою служити матеріальному й духовному благу людини.

ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР

ПРИЙДЕШНЄ РАБСТВО

Поширення цієї політики [втручання], спричинюючи поширення відповід­них ідей, скрізь підтримує невисловлене припущення, що Держава (Govern­ment) повинна втручатися щоразу, коли щось відбувається неправильно. «Ви ж, певно, не хотіли б, щоб ці злидні тривали!» - вигукує хтось, якщо ви натя­каєте на свої сумніви стосовно багатьох речей, що їх нині говорять та роблять. Про­стежте, що розуміють під цією фразою. Вона приймає за доведене, по-перше, що усім стражданням треба запобігти, а це не є слушним: чимало страждань є виліков­ними, і запобігати їм означає запобігати вилікуванню. По-друге, вона приймає за доведене, що будь-якого зла можна позбавитися; істина ж полягає у тому, що за наявних вад людської природи чимало проявів зла можна хібащо витіснити з одно­го місця або форми до іншого місця або форми - часто збільшивши його цією зміною. Ця фраза також передбачає непохитну віру, яка особливо стосується цього нашого розгляду, що з будь-яким злом має боротися Держава. Питання, чи існують інші органи (agencies), здатні боротися зі злом, і чи певне зло не є серед тих його різно­видів, з якими найкраще боротися за допомогою тих інших органів, не розгляда­ють. І, очевидно, чим чисельнішими стають випадки державного інтервенціонізму, тим більше утверджується звичка до такого способу мислення і тим гучнішими та нескінченними стають вимоги державного втручання. <...>

«Але правлячий орган був би господарем, якого він сам та інші створили та три­мали б під постійним наглядом; а отже, не контролював би його або інших більше, ніж потрібно для блага всіх без винятку».

На таку відповідь найпершим запереченням є те, що навіть якщо й так, то кожен член спільноти як індивід був би рабом спільноти як цілого. Такий зв'язок зазвичай існував у військових спільнотах навіть за квазінародних форм правління. У стародав­ній Греції загальновизнаним був принцип, за яким громадянин не належав ані собі, ані своїй родині, натомість своєму місту - місту у значенні грецького еквівалента спільноти. І ця доктрина, притаманна державі, яка постійно воює, є доктриною, яку соціалізм несподівано знову запроваджує у державі, яка за задумом має бути суто Індустріальною. Праця кожного належатиме сукупності усіх; і за цю працю давати­муть таку винагороду, яку влада вважатиме належною. Таким чином, навіть якщо управління (administration) має благотворний характер, котрий передбачено зберег­ти, рабство, хоч би яким м'яким воно було, певно, буде результатом таких заходів. Друге заперечення полягає в тому, що адміністрація невдовзі стане не такою, як ЇЇ задумували, і що рабство не буде м'яким. Соціалістичні міркування спростовує припущення подібне до того, яке спростовує міркування «практичного» політика. Припускають, що чиновництво працюватиме так, як йому було призначено працю-

654

Герберт Спенсер

Прийдешнє рабство

655

вати, чого воно ніколи не робить. Механізм комунізму, подібно до існуючого со­ціального механізму, має бути витворений з наявної людської природи; і недоліки людської природи породять в одній людині такі ж вади, як і в іншій. Жадоба влади, егоїзм, несправедливість, брехливість, які часто за порівняно короткий час дово­дять приватні організації до лиха, там, де їхній вплив накопичується з покоління в покоління, неодмінно сприятимуть злу набагато більшому й менш виліковному; з часом величезна та складна, наділена усіма ресурсами адміністративна організація коли вона розвинеться і зміцніє, повинна стати нездоланною. <...>

Потрібна лише війна із сусіднім суспільством або якісь внутрішні заворушення, що вимагатимуть придушення силою, щоб в одну мить перетворити соціалістичну адміністрацію на всепоглинаючу тиранію на зразок тієї, що існувала у стародавнь­ому Перу, за якої маси людей, що їх контролював клас чиновників і що жили під контролем як ззовні, так і всередині власних домівок, працювали для підтримання організації, панівної над ними, і були полишені з ледве достатніми для їхнього ви­живання засобами. <.. .>

кращого житла, або для створення загальнодоступних бібліотек та музеїв тощо, вважає доведеним, що, не тільки приблизно, а й остаточно, більше загальне щастя буде досягнуте завдяки порушенню суттєвої вимоги загального щастя - вимоги, щоб кожен користувався усіма тими засобами для щастя, які його неагресивні дії йому принесли. В інших випадках ми не дозволяємо негайному засліпити нас у такий спосіб перед далекосяжним. Коли ми наполягаємо на священності власності стосовно окремого правопорушника, ми не питаємо, чи користь голодній людині, яка вкрала хліб з крамниці булочника, є або не є більшою, ніж шкода, завдана булоч-никові, - ми розглядаємо не окремі, а загальні наслідки, які виникають, якщо власність перебуває у небезпеці. Проте, коли Держава вилучає додаткові прибутки у громадян або додатково обмежує їхню свободу, ми розглядаємо тільки прямі й безпосередні наслідки та ігноруємо непрямі й більш далекосяжні, що постають, коли ці замахи на особисті права дедалі множаться. Ми не бачимо, що через нагро­мадження дрібних порушень дуже важливі умови для індивідуального та суспіль­ного життя виконуються настільки недосконало, що воно занепадає.

Вищевикладені міркування показали, я вважаю, що веління корисності (utility), а отже, належні дії держав не можна визначити після розгляду поверхових фактів та прийняття їхнього prima facie значення; натомість їх належить визначити за допо­могою звернення до основоположних фактів та висновків з них. Основоположними фактами, з яких усі раціональні міркування щодо корисності мають виходити, є те, що життя полягає у певних видах діяльності і підтримується ними; і що серед лю­дей у суспільстві ці види діяльності, стаючи взаємно обмеженими, мають бути здійснювані кожним у межах, які з цього випливають, і не здійснювані поза цими межами; збереження меж стає, таким чином, функцією органу, який регулює суспіль­ство. Якщо кожен, маючи свободу використовувати свої можливості у межах, вста­новлених подібною свободою інших, отримує від своїх ближніх стільки за свою працю, у скільки вони оцінюють її у порівнянні з працею інших -якщо угоди, дотри­мані усіма, приносять кожному частку, визначену таким чином, і кожному забезпече­но у сенсі його особи та власності можливість задовольняти свої потреби заробле­ним, тоді збережено важливий принцип як індивідуального, так і соціального жит­тя. Більше того, збережено важливий принцип суспільного поступу, оскільки за та­ких умов найгідніші індивіди процвітатимуть й множитимуться більше, ніж менш гідні. А отже, корисність, не емпірично оцінена, а раціонально визначена, вимагає збереження індивідуальних прав; з цього випливає заборона будь-якої поведінки, що порушує їх.

Таким чином, ми приходимо до остаточного засудження надокучливого законо­давства. Якщо висловлюватися найпростішими словами, кожна пропозиція втрути­тися у діяльність громадян більше, ніж для забезпечення їхніх взаємних обмежень, є пропозицією поліпшити життя, підриваючи його фундаментальні умови. Коли одним забороняють купувати пиво, щоб перешкодити іншим сп'яніти, ті, хто ство­рюють закон, припускають, що більше добра, ніж зла, випливатиме з втручання у нормальний зв'язок між поведінкою та наслідками, однаково серед погано вихова­них і добре вихованих. Держава, яка забирає частку прибутків численних людей з метою відправити до колоній небагатьох, хто не досяг успіху, або для побудови

Принципи державного втручання

657

ДЕВІД ДЖ. РІЧІ

ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО ВТРУЧАННЯ

В основі всіх цих традицій та упереджень лежить певна метафізична теорія — метафізична теорія, що особливо захоплює тих осіб, які найбільше полюб­ляють зрікатися всякої метафізики. В їхньому випадку така хвороба ще не­безпечніша, адже вони не знають, що захворіли на неї. Головним симптомом цієї метафізичної недуги є віра в абстрактного індивіда, що видається (принаймні опи­сується) за такого, який нібито має значення та вагу відокремлено від свого оточен­ня і незалежно від його взаємин зі спільнотою, членом якої він є. Справді, цілком може бути, що значущість такого індивіда не вичерпується його відношенням до певного набору навколишніх обставин. Проте незалежно від усього цього він є все ж таки просто абстракцією — логічним привидом, метафізичною марою, що блукає серед тих, хто глумиться з метафізики. Такий індивід, незалежно від усіх його відно­син зі спільнотою, є фікцією. Про нього або, точніше, про це не можна сказати нічо­го, окрім того, що воно не є якимось іншим індивідом. Так ось, поряд із цим нега­тивним та абстрактним баченням індивіда існує, як двійник, точка зору на Державу як на елемент, що протистоїть такому індивіду. Індивід і Держава протиставлені одне одному. їхній зв'язок розглядається лише як суперечність (antithesis). Зрозум­іло, це точка зору, яку можна прийняти, і у деяких випадках та з певною метою цілком обґрунтовано. Проте це всього лише одна точка зору. Вона виражає лише часткову істину; а часткова істина, якщо її визнати за цілковиту істину, завжди стає неправдою. У будь-якому разі така концепція є цілком неадекватною як основа для хоч якоїсь плідної дискусії про обов'язки Держави (Government).

Саме така теорія індивіда становить основу відомої книги Мілля «Про свобо­ду». Мілль і всі ті, хто приймають його ставлення до Держави, здається, припуска­ють, що вся влада, здобута Державою, є, відповідно, відібраною у індивіда і, навпа­ки, що вся влада, здобута індивідом, здобута за рахунок Держави. Ось так тракту­ються дві складові - влада Держави і влада (чи свобода) індивіда, нібито вони ста­новлять собою статті прибутків і видатків у бухгалтерській книзі; вони уявляються немовби двома купами певної кількості каміння, до кожної з яких не можна додати ще без того, щоб не взяти з іншої. Це є застосуванням простої кількісної (quantitative) концепції в політиці, так наче це адекватні «категорії» в таких питаннях. Те ж саме спостерігається й тоді, коли суспільство називають просто «сукупністю індивідів». Громадянин Держави, член будь-якого товариства (society), навіть штучного або тимчасового об'єднання (association), не перебуває у тому ж відношенні до цілого, що певне число до ряду чисел або один камінь до купи каміння. Навіть звичайна мова підтверджує це положення: ми інтуїтивно відчуваємо - правильніше говори-

ти, що громадянин є членом держави (body politic), ніж називати його просто оди­ницею політичної спільноти (political aggregate). <.. >

Містер Спенсер визначає життя як пристосування індивіда до навколишнього середовища. Проте, відповідно, якщо індивіду вдається пристосовувати навколишнє середовище до своїх потреб, то наведене визначення скоріше можна було б вважати

визначенням смерті.

Не слід вважати, що ми хочемо заплющити очі на велику кількість реальних труднощів і перешкод, які існують на шляху виправлення і попередження зла за допомогою прямої державної дії. Переконавшись, що мета є благом, ми маємо по­турбуватися про те, щоб засоби її досягнення були достатніми та необхідними, і при цьому ми також маємо бути готовими підрахувати відповідні видатки. Однак, визнаючи реальні труднощі, ми не повинні дозволяти уявним труднощам заступати нам шлях. У першу чергу, як вже зазначалося, державні дії не обов'язково означа­ють прямі дії центрального уряду. Багато що можуть зробити місцеві органи, які було б нерозумно ставити під контроль чиновників, що перебувають десь далеко. У багатьох випадках «муніципалізація» була б кращим варіантом, ніж «націоналіза­ція». Експерименти також безпечніше можна проводити на невеликих територіях, а не у великому масштабі, і місцеві органи можуть скористатися досвідом один одно­го. Розосередження (diffusion) влади цілком можна поєднувати із зосередженням (concentration) інформації. «Владу, - зауважує Дж. С. Мілль, - можна локалізувати, але знання, щоб воно дало найбільшу користь, слід централізувати...». По-друге, є багато справ, які можна з легкістю передати до рук держави, аніж до чиїхось інших, як усталено нині. Таким чином, у будь-якій цивілізованій країні засоби спілкування та пересування можна легко націоналізувати або муніципалізувати, де це ще не було зроблено. Стосовно виробничих галузей зробити таке буде, як може виявитися, важче. Проте процес, що зараз розгортається, коли на зміну окремим капіталістам посту­пово приходять величезні акціонерні підприємства (joint-stock enterprises), керовані менеджерами, які отримують твердий оклад, - тенденція переходу капіталу у ста­тус «знеособленого», - робить перехід до державного управління (центрального чи місцевого) значно простішим і значно необхіднішим, ніж у часи невеликих підприємств, до того, як почалася «Індустріальна революція». Держава не стільки витіснить окремі підприємства, скільки замінить безвідповідальну компанію або «траст» відповідальною державною корпорацією (public corporation). По-третє (і це останній момент), слід зауважити, що аргументи, використані проти «державної» дії, коли врядування повністю або в основному перебуває в руках правлячого класу чи групи, які здійснюють розумним або нерозумним чином батьківську (paternal) або «материнську» («grandmotherly») владу, - такі аргументи втрачають свою силу якраз тією мірою, якою правління дедалі реальніше і реальніше стає правлінням народу самим народом. Явне визнання суверенітету народу знімає антитезу «люди­на» і «Держава». Держава насправді стає не «я», а «ми». Головна причина прагнен­ня до збільшення державної дії полягає в бажанні надати індивіду більшу можливість розвитку всіх видів його діяльності в розумний спосіб. Держава та індивід не є двома сторонами антитези, між якими ми змушені обирати; хоча, за допомогою демократії можливо й важко, як у випадку всіх складних проблем, побудувати силь­ну й ефективну Державу і таким чином виховати сильну й енергійну особистість,

658

Девід Дж. Річі

не егоїстичну і не ізольовану, а таку, яка вбачає свій найбільший добробут у добро­буті спільноти. Містер Спенсер розуміє формулу «від статусу до угоди» як завер­шену філософію історії. А чи не бракує тут третьої і вищої стадії, на якій одночасно буде порядок і прогрес, єдність і свобода - соціалістичної, проте саме таму такої, що вона уможливлює найвищий розвиток індивідуальності, котра становить скла­дову добробуту? Можливо, тоді радикалізм не повертатиметься до знесиленого то-різму, а переходитиме у нову позитивну форму, залишаючи торі та вігам, а також містеру Спенсеру, зношене і викинуте як непотріб переконання у своїй власній не­зрілості.

ТОМАС Г. ҐРІН

ЛІБЕРАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І СВОБОДА КОНТРАКТУ

Доречність обговорення цієї теми навряд чи заперечить будь-хто, хто звернув увагу на аргументацію, спрямовану на останній із сесій парламенту при­наймні проти двох ліберальних законопроектів. Закон про полювання на цичину на орендованих ділянках заперечували на тій підставі, що він зазіхає на сво­боду контракту (freedom of contract) між землевласником і орендарем. Цей закон скасовував правову підтримку будь-якої угоди, за якою землекористувач мав переда­ти землевласникові виняткове право вбивати зайців та кроликів на своїй орендо­ваній ділянці. Закон про відповідальність роботодавця критикували з тих самих при­чин . Цей закон, щоправда, не заходив аж так далеко, щоб вимагати від господарів та працівників укладати контракти між собою тільки на його основі. Але стверджува­лося, ніби такий закон утверджує хибний принцип, заохочуючи працівника шукати захисту в закону, тоді як цей захист він має забезпечити собі сам, уклавши добро­вільний контракт. Доводять, буцімто «працівник сам має дбати про себе, передба­чивши певні пункти в угоді з роботодавцем. Не годиться державі втручатись і каза­ти, як-от вона каже новим законом, що, коли немає окремої угоди протилежного змісту, роботодавець повинен виплачувати компенсацію, якщо працівник зазнав травми, виконуючи його накази чи накази його управителя. Якщо закон береться таким чином захищати людей, - фермерів-орендарів, шахтарів, залізничників, що повинні бути в змозі самі захищати себе, - він матиме тенденцію послаблювати їхню впевненість у власних силах, і, таким чином, нерозважливо намагаючись зробити їм добро, він принизить їхній статус моральних істот».

Торік улітку ці слова можна було почути скрізь, і багато з нас виявили, хоча ті слова й не переконали нас, що на них дуже важко відповісти. Такі самі заперечення можна висунути й проти інших законів, ухвалених протягом останніх років: фабрич­ного законодавста, законів про освіту і законів, пов'язаних з охороною громадсько­го здоров'я. Всі вони в тому чи тому аспекті обмежують спроможність людини роби­ти те, що їй хочеться, з тим, що вона вважає за своє. Всі вони пов'язані з юридични­ми заборонами певних угод між людьми, і оскільки нема нічого, що примушувало б людей укладати ті угоди, можна доводити, що, припустивши, ніби ці угоди шкодять людським інтересам, люди задля свого ж добра поступово навчаться відмовлятись від них. Є інші закони, яких, можливо, вимагатиме Ліберальна партія і які, без сумніву, можна заперечувати з тих самих причин: мовляв, на яку справедливість ми орієн­туємось, ухвалючи такі закони? Якщо запропоновано дати ірландським орендарям певні гарантії на користування землею, врятувати їх від грабіжницької ренти та кон­фіскації результатів їхньої праці, які полягають у поліпшенні родючості грунту, можна заперечити, що, чинячи так, держава виходить за межі своїх повноважень і втру-

660