81 Джеремі волдрон

претензії на «нейтральність» ліберальної політики⁴⁶. Ліберал повинен буде визнати, що він має значно більше ворогів (реальні вороги - люди, які потерпатимуть від ліберального здійснення управління), ніж він завжди претендував мати. Отже, це ціна переходу від теорії реально існуючої згоди, що робить наголос на волі, до теорії гіпотетичної згоди з акцентом на ліберальному розумі.

V

Я зосередив свої міркування на ідеї суспільного договору не тому, що всі лібера­ли серйозно ставляться до цієї ідеї, а тому, що вона висловлює у зрозумілій і дещо провокаційній формі точку зору, якої, гадаю, дотримується більшість лібералів: що суспільний устрій має бути таким, щоб він міг бути виправданим для людей, які змушені жити за нього. Ми побачили, що рушійною ідеєю Просвітництва, на якій ця точка зору грунтується, є вимога індивідуального розуму щодо зрозумілості со­ціального світу. Суспільство має бути відкритим устроєм, у тому сенсі, що його механізми і принципи повинні бути добре відомими і досяжними для загального розуміння і критичного розгляду. Люди мають знати і розуміти причини основного розподілу багатства, могутності, влади і свободи. Суспільство не повинно бути опо­вите таємницею, а його механізми - залежати від міфології, містифікації чи «благо­родної брехні»⁴⁷. Як вказує Роулз, базова структура суспільства має бути «публіч­ною системою правил»:

«Отже, потрібно, щоб загальне усвідомлення їхньої універсальної прийнятності мало бажані наслідки і підтримувало стабільність суспільної кооперації ... Концепції, що могли б працювати достатньо добре, якби дехто, чи навіть усі, їх розуміли і дотримувались, не приймалися б відкрито, доки цс не стало б широко відомим»"⁸.

Чи існує певна напруженість між вимогою прозорості і водночас характерно лібе­ральною прив'язаністю до приватності певних сфер суспільного життя? Багато лібе­ралів вважає, що важливо встановити відмінність між публічними і приватними сторонами життя особи - між тими видами діяльності, у яких вона відповідальна перед суспільством (тими, що мають бути відкритими для оцінки і критики з боку інших), і тими видами діяльності, що такими не є. Проблема полягає в тому, що приватність тут завжди є приватністю не окремої людини, а скоріше, сім'ї і (в кла­сичному, а не в сучасному лібералізмі) приватністю місця роботи. Але це сфери, в яких, згідно з реалістичним баченням суспільства, виникають суттєві проблеми, пов'язані з владою і легітимністю. Це призводить до реальної дилеми. Деякі лібера­ли можуть задовольнитись теорією паноптицизму Бентама:

«Все королівство, вся земна куля станс школою, де кожна людина поставатиме перед очима будь-якої іншої людини. Кожний жест, кожний порух тіла чи обличчя тих, чиї рухи мають очевид­ний вплив на загальне шастя, буде помічено і зафіксовано»⁴''.

Теоретичні засади лібералізму

Але інші спостерігатимуть за цим з тривогою. Свобода від пильної уваги суспіль­ства, стверджуватимуть вони, є необхідною умовою для виховання моральної дії: люди потребують простору і усамітненості для розвитку своєї свободи⁵⁰. Ще інші можуть знову розбудити острах щодо суспільної однорідності, на що ми вже звертали увагу. Легко уявити, що школа Бентама стане місцем, де кожен наглядає за своїм сусідом, щоб упевнитись-всі роблять абсолютно схожі рухи⁵¹. Але в тій мірі, в якій ці напрями мислення сприймаються серйозно, ліберали менше віддаються турботі про особу, позбавляючи себе захисту від звинувачень у тому, що вони не так вже й ревно піклуються про легітимність усіх структур влади в сучасному суспільстві.

З цим пов'язане питання про прозорість економічних процесів. Вимогою для суспільства, механізми якого позбавлені таємничості І відкриті для раціонального осмислення з допомогою індивідуального розуму, є те, що характеризує як певні форми соціалізму, так і ліберальну традицію. Маркс, наприклад, покладав надію на суспільство, в якому всі сторони економічного життя були б об'єктом детального контролю з боку людей, на противагу ситуації, коли люди бачать себе під владою ринкових сил, що їх вони не в змозі зрозуміти чи контролювати⁵². Як каже Стівен Лукес:

«[І]деальнс суспільство, на яке, ймовірно, покладав надію Маркс, було б суспільством, де, за умо­ви достатку, людські істоти можуть досягти саморсалізації у новій, прозорій формі суспільноіх) об'єднання, в якій природа, як фізична, так і соціальна, перебуватиме під їхнім контролем»'³.

Що ж відрізняє марксиста від ліберала в цьому плані? Марксисти вірять, що про­зорість є просто недосяжною для наявних форм «ліберального» суспільства, адже люди, такі, як вони є, настільки обтяжені містифікаціями капіталістичної Ідеології, що нездатні збагнути справжню основу суспільного устрою. Але, що більш важли­во, вони твердять: оскільки ліберальне суспільство залишається пов'язаним з пев­ною формою ринкового устрою, вимогу прозорості не буде задоволено ніколи.

Існує ще один цікавий і інтригуючий момент. Ліберали тримаються за ринок з найрізноманітніших причин. Деякі з них є прагматичними: ми боїмося політичних наслідків надання надто великої влади прихильникам суспільного планування⁵⁴. Інші грунтуються на міркуваннях про справедливість: лише в ринкових умовах люди можуть повною мірою скористатись своїм правом на власність⁵⁵. Але найбільш пе­реконливим залишається аргумент економічної ефективності: твердження Адама Сміта про те, що при переслідуванні особистого інтересу в умовах ринку кожного індивіда «веде невидима рука і він сприяє меті, що не становила частини його намі­рів». «Невидимість» сприяння суспільній вигоді є тим, що зовсім не турбує лібераль­них економістів: як каже Сміт, суспільство не постраждає від того, що кінцеве су­спільне добро не було частиною чийогось бажання⁵⁶. Але це саме та ідея, яку марк-

* Щодо ліберальної вимоги «нейтральності» див.: Dworkin R. Op, cit. - С. 191 і Ackerman В. Social

Justice in (he Liberal State. - New Haven, 1980. - С 10-17.

Пор.: Plato. The Republic. - Кн. Ill (414b); зауваження Локка про необхідність розрізняти містифікацію

навколо політики є особливо слушними тут {Locke J. Op. cit. - Кн. II. -Ч. 111-112. - С. 387-388), ^4S Rawls J. Op. cit. - С. 55-56, 133 і 582. Про доведення того, що публічність в цьому сенсі є, по суті.

моральною, а нелогічною умовою, див.: Scheffler S. The Rejection of Conscqucntialism. - Oxford.

1982.-С 43-51. ⁴⁵ Bentham J. Deontology. Цит. за: Wolin S. Politics and Vision. - London, 1961. - С 348. Пор. аналіз

«паноптицизму» Мішсля Фуко (Foucaull M Discipline and Punish / Trans. A. Sheridan. - New York.

1979.-4. III.-Розд. III.

^і(| Пор.: Arendt И. The Human Condition. - Chicago, 1958. - С 71.

⁵¹ Класичний виклад цих думок належить Алексісу де Токвілю (Tocqueville A. ch. Democracy in America / Trans. G. Lawrence. - T. II.-New York, 1969), та Дж. С. Міллю (Op. cit. - Розд. III).

⁵² Marx К. Capital. - Т. III. - Moscow, 1962. - С. 800.

" Lukes S. Marxism and Morality.-Oxford, 1985.-C. 9.

^м Див.: Friedman M. Capitalism and Freedom. - Chicago, 1982. - Розд. I-II; див. також, з дешо іншої

точки зору Р. Дворкіна (Op. cit. - С. 194-195). ^и Див.: Nozick R. Op. cit. - Розд. VII. - Ч. І. "' Smith A. An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nation / Ed. R. Campbell and A. Skinner.

-Oxford, 1976.-T. I.- Кн. IV.-Розд. II.-С. 456.

82

ДЖЕРЕМІ ВОЛДРОН

Теоретичні засади лібералізму

83

систи вважають украй неприйнятною. Те, що вони розглядають як реальність суспільного і економічного життя - спільне виробництво людьми на користь когось іншого - стає невидимим через маскування чи прояв особистого інтересу і конку­ренцію. Механізми суспільства, якщо вони дійсно існують, ховаються за завісою капіталістичної економіки, і від нас вимагається прийняти ілюзорне уявлення про ці механізми, оскільки будь-яка спроба взяти їх свідомо під наш контроль призвела б до гірших наслідків, ніж коли б вони залишались у стані містифікації. Звичайно, багато хто з марксистів заперечує ту точку зору, що ринки є ефективними, а деякі заперечують справедливість розподілу, що виникає в результаті. Але їхня найбіль­ша тривога стосується незрозумілості цієї форми суспільного устрою. Одна з відпо­відей ліберала могла б полягати в тому, що існують різноманітні концепції, складні для розуміння. Коли ми говоримо про невидиму руку, це не означає, що ми не розу­міємо, як ринки спричиняють ефективні наслідки. Ми розуміємо; і саме наше розу­міння запобігає заміні ринків більш прямими формами суспільного контролю. Га­даю, що тепер марксист працює з більш інструментальною чи технократичною кон­цепцією розуміння: процес не вважатиметься зрозумілим для людини, якщо не існу­ватиме сенсу, в якому людство може його сприйняти, не тільки уявивши цей процес подумки, а й відтворивши його механізми в конкретному виді осмисленої дії". Але обидві концепції ґрунтуються на тому, що я раніше назвав рушійною ідеєю Про­світництва. І, думаю, той факт, що тут було розкрито загальноприйняте значення суспільної прозорості, допоможе пояснити, чому багато хто з лібералів також вва­жає, що *<анархія» ринку є знущанням над людським розумом, і чому вони відчува­ють привабливість певної форми планової економіки, хай навіть вони і зупиняють­ся неподалік від чогось схожого на схильність до комунізму.

VI

На початку я говорив, що ми не повинні сподіватися на те, що знайдемо точно окреслену групу тверджень, достатніх, аби відрізнити всі форми лібералізму від усіх форм соціалізму і консерватизму. Але я маю надію, що розгорнутий опис пев­ної відмінності є зрозумілим. Ліберали вимагають, щоб суспільний устрій, у прин­ципі, міг би виправдати себе на суді розуміння кожної особи. Консерватори, схоже, повинні відкинути це як самовпевненість індивідуалізму:

«Ми боїмося того, щоб кожна людина у своєму житті та комерції спиралася на свій особистий запас розуміння, бо підозрюємо, що цей запас у неї замалий і тому краще покладатися на загальне надбання народів та століть»⁵*.

Вони відзначають той факт, що суспільний устрій залежить, якщо говорити про його ефективність, від ступеня таємничості, ілюзорності і сентиментальності - всієї «при­стойної завіси життя», яку ліберал відхиляє в Ім'я раціонального виправдання⁵⁹. Навпаки, як ми бачили, соціалісти більше симпатизують раціоналістичним і гуманіс­тичним засадам, на яких грунтується лібералізм. Звичайно, вони скажуть, що добре

суспільство є суспільством, пронизаним і керованим розумом вільних індивідів, що діють спільно. Але вони зовсім не поділяють ліберального оптимізму щодо можли­вості визнання легітимності існуючих суспільств у такий спосіб. Непрозорість капі­талістичної економіки і відчужувальний і розбещуючий вплив експлуатації означає, що будь-яка надія на справді вільне і відкрите суспільство має бути відкладена до того часу, поки класовий конфлікт наблизить її день. Лише ліберали залишаються захопленими - непевно, двозначно і необгрунтовано - перспективою і можливістю свободи вже тепер, тобто індивідуальної свободи для людей таких, як ми, у тому соціальному світі, який нам добре знайомий. Не обтяжений таємничою спадковістю традицій, не підкуплений обіцянкою, що свобода прийде до всіх в якийсь історично визначений момент, ліберальний індивід протистоїть своєму суспільному устрою вже тепер, вимагаючи поваги до наявного стану своєї автономії, свого розуму і своєї діяльності.

Блискучий аналіз див.: Moore S. Marx on the Choice between Socialism and Communism. - Cambridge,

Mass., 1980. *" Burke Є. Reflections on ihc Revolution in France. - У кн.: Burke E. Selected Works / Ed. E. J. Payne. -

Oxford, 1883.-C. 102. ⁵⁴ Там само. -С. 90.

Родина лібералізмів: морфологічний аналіз

85

МАИКЛ ФРІДЕН

РОДИНА ЛІБЕРАЛІЗМІВ: МОРФОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Дослідження лібералізму - справа водночас проста І складна¹. Проста, бо лібе­ралізм є переважаючою ідеологією в західному політичному мисленні, над­то добре сформульованою та обгрунтованою, а також звичним компонентом в межах ідеологічного спектру останніх півтора сторіч. Складна, бо, по-перше, лі­бералізм проник у дві конкурентні ідеологічні родини - консерватизм і соціалізм, -ство­рюючи комплексні пограничні проблеми [на стикові цих ідеологій]; по-друге, його справжня повсюдність та привабливість приховують широкий діапазон внутрішніх варіацій, які всі постають під тією самою назвою, на відміну, скажімо, від таких типових характеристик соціалізму, як «еволюційний», «марксистський» чи «держав­ний».

Крім того, методологія, яку застосовують для визначення природи лібералізму, теж дуже різна. Історики політичної думки намагаються знайти його інтелектуальне коріння, шукаючи навіть за межами теорії [суспільного] договору натяків на свобо­ду, толерантність та індивідуалізм. Вони навіть намагаються реконструювати на­міри того чи того автора: оцінити пізніші варіанти як розвиток початкового прото­типу або ж, навпаки, вдаючись до телеології, подати вже цілком готовий зразок. Занадто часто вони прив'язують свій аналіз до конкретних часових і просторових орієнтирів або починають перейматися передачею апостольської благодаті (with apostolic successions). Натомість політичні філософи часто покликаються на деонто-логічні аргументи, щоб сконструювати певну модель ліберальної моралі та справед­ливості. Вони можуть намагатись накидати гіпотетичні моделі як обов'язкові ідеали або відкидати наявні приклади лібералізму за їхні хибні погляди на людську мораль, блага та взаємодію. Вони зосереджуються на істинності й хибності, на логіці й по­слідовності та на раціональній критиці.

Жоден з цих підходів не досліджує основних рис ліберальних аргументів так, як вони реально постають з перспективи, що твердо дотримується меж наукового кон­тексту, в якому політичні теоретики можуть безперешкодно діяти, а саме: аналізу політичних концептів, що їх поділяють ліберали, а також розвитку і взаємозв'язку цих концептів. З огляду на існування такого загального ярлика, як «лібералізм», мож­на, визнаючи принцип, що для послідовного та обґрунтованого вживання певного терміна кожен випадок його використання має покликатись на певні спільні риси, поставити таке фундаментальне питання: якою має бути сукупність політичних пе­реконань та тверджень, щоб ЇЇ можна було назвати «ліберальною»? Як вона має

«поводитись»? У своєму подальшому викладі, аналізуючи лібералізм, я використо­вуватиму загальне уявлення про політичну ідеологію. Ідеології - це зумисне або без певного наміру створені системи думок (thought-edifices), які: допомагають людям організувати сприйняття та розуміння їхнього політичного середовища і одночасно формують це середовище; правлять за пояснення, виправдання чи відстоювання політичних заходів (arrangements) у межах певної політичної спільноти; спонукають ці спільноти до політичної активності; забезпечують або підтримують плани дій для державних політичних інституцій. Як я вже зазначав у іншому місці, ідеології мож­на розглядати як конкретні конфігурації політичних концептів. Вони намагаються надати незаперечності (decontest), no суті, заперечуваному й невизначеному зна­ченню цих концептів; невизначеному, бо ці концепти містять цінності, щодо яких у принципі неможливо дійти згоди, і оскільки не існує жодного логічного способу переконливо визначити сутність (intension) будь-якого політичного концепту².

Лібералізм - аж ніяк не виняток, бо всім ідеологіям властива така риса, як нама­гання надати незаперечності та легітимізувати певне конкретне значення або обме­жену низку значень кожного політичного концепту, які вони використовують. Утво­рена внаслідок цього морфологічна конфігурація приписує значення певній ідеоло­гічній родині, - значення, що їм надають вирішальної підтримки просторові й ча­сові контексти, в межах яких відбувається упорядкування та визначення пріоритет­ності наявних концептів. Моделі, сформовані ідеологіями, - це структури, що скла­даються з ключових (core), суміжних і периферійних концептів. Сформовані таким чином серцевини не є статичними або визначеними наперед, а можуть лише відобра­жати реальне лінгвістичне використання [певних термінів] у конкретних суспіль­ствах і змінюватися з плином часу. Не є вони ні суттєвими, ні основоположними; вони пов'язані зі структурною позицією, що посідає центральне місце в панівних дискурсах. Але вони надають тривалої стабільності певній ідеологічній родині.

Емпірично спостережуваним фактом політичного дискурсу є те, що свобода пра­вила за стрижень (linchpin) ліберальних ідеологій. Незнищенним компонентом сво­боди є відсутність примусу (non-constraint) - компонент, надто беззмістовний, аби він міг сам по собі підтримувати вичерпний концепт свободи. Отже, ми знаходимо цей компонент незаперечним (decontested), розуміючи його або як відсутність зовн­ішнього примусу у формі дій інших людей, або як відсутність зовнішніх обмежень на шляху саморозвитку та самореалізації (тобто відсутність тих або тих перешкод, а не тільки дій інших людей), або як брак певних внутрішніх обмежень, як-от у випад­ку невігластва. Тож хоча лібералізм без концепту свободи суперечитиме загально­визнаним поглядам та розумінню (наприклад, як кухня без зливної раковини), є ба­гато незаперечних концепцій свободи, характерних для ліберального дискурсу, тоб­то є багато різновидів раковин, якими можна устаткувати кухню. Але це тільки по­чаток. Адже жоден політичний концепт не існує в порожнечі. Він радше перебуває в ідейному середовищі інших концептів, Ідей та цінностей, що докладніше визнача­ють його специфічну незаперечність (decontestation).

Почнімо з того, що лібералізм, як і всі ідеології, має складну (multiple) серцеви­ну, утворену багатьма концептами. Деякі вчені визначають у лібералізмі тільки один

Я хочу подякувати Британській Академії за підтримку великого проекту, частиною якого с цей розділ: підтримка полягала в призначенні дворічної стипендії для досліджень.

Freeden М. Poliiical Concepts and Ideological Morphology // Journal of Political Philosophy. - 1994. T. 2.-С 140-164.

86

Майкл Фріден

Родина лібералізмів: морфологічний аналіз

87

ключовий концепт. З погляду Дворкіна, всупереч етимологічному здоровому глуз­дові, це є рівність³, а для лібертаристів саме свобода стає переважаючим ліберальним ключовим концептом. Проте концептуальна морфологія ідеологій набагато складні­ша за подану схему. У випадку лібералізму величезну більшість претензій на те, щоб бути лібералом, можна узагальнити й проаналізувати на основі певної спільної кон­цептуальної конфігурації. Той, хто називає себе лібералом, використовує такі клю­чові концепти, як свобода, індивідуалізм, прогрес, раціональність, загальний інте­рес, соціальність і обмежена та відповідальна влада. Це аж ніяк не апріорне визна­чення лібералізму, а висновок, що спирається на дослідження текстів, написаних лібералами - тими, які самі себе так назвали, і тими, яких названо так; ці тексти піддано порівняльному аналізу, щоб з'ясувати, що в них спільного і які між ними розбіжності. Результатом цього процесу з'ясування є виразно окреслені ідеї та кон­цепти, які містив лібералізм згідно з його минулим і теперішнім розумінням. Я не знаю ні про яку недавню ліберальну традицію, чий проект не відображав би всіх цих вищезгаданих концептів. Коли виключити бодай один з них, ми матимемо проміжний випадок. Виключімо два - і це вже буде не лібералізм. Коли викинути плиту, а вод­ночас і раковину, кухні вже не буде.

Загальна морфологія лібералізму просто розкриває наявність цих концептів. Проте їхня точна незаперечність зумовлена концептами, що оточують їх. По-перше, кожен ключовий концепт зазнає впливу інших ключових концептів: таким чином, поєдну­ючи свободу з раціональністю, прогресом і відповідальною владою, ми значно зву­жуємо діапазон інтерпретацій лібералізму. По-друге, існує суміжна група концептів, що не є необхідними для ліберального дискурсу, проте їх використовують для зміцнен­ня його серцевини; це такі концепти як демократія, рівність, права, держава, влада або власність. І, нарешті, значно більше периферійних концептів та ідей, таких як вільна торгівля, мультиетнічність, націоналізм, повна зайнятість і соціальний захист, наповнюють змістом фундаментальні концепти. Периферійна позиція або не є жит­тєво важливою для підтримання базової ідеологічної структури (маргінальний кон­цепт), або ж сприяє утвердженню незаперечності (decontesting) ключових і суміж­них концептів у просторово-часовому контексті (допоміжні концепти). Жоден з них не є відмітною рисою самого лібералізму. Унікальною є тільки конфігурація кон­цептів, яку він містить в собі.

Як формується ця внутрішня концептуальна структура ідеологій? Щоб сформува­ти її, треба розрізняти логічну суміжність і культурну суміжність. Припустімо, що якийсь ліберал говорить про свободу без будь-яких подальших специфікацій. Така невизначеність свободи дасть нам змогу виснувати логічні зв'язки з автономією, самореалізацією, можливістю безперешкодного вибору і т. ін. Проте не всі з цих логічно суміжних концептів можна виснувати водночас, бо певні аспекти деяких із них суперечитимуть певним аспектам інших. Наприклад, безперешкодний вибір може не сприяти чиїйсь автономії. Отже, має бути якийсь метод, інший, ніж логічна суміжність, і паралельний їй; метод, завдяки якому концепти наповнюються змістом і набувають незаперечності. Постанови про те, який шлях обрати в межах широкої мережі логічної суміжності, а також постанови про формування нелогічних суміж­них зв'язків будуть соціально опосередковані через уподобання, зумовлені культур-

Dworkin R. A Matter of Principle. - Oxford: Clarendon Press. 1986. - С 183.

ними традиціями і практиками, які накладають подальші обмеження на структуру політичних концептів⁴. Це ключ для оцінювання складної (multiple) або плюра­лістичної природи такої ідеології як лібералізм, здатної набирати різних форм у широких межах утвердженої низки спільних родинних рис (resemblances). І ці спільні риси аж ніяк не перешкоджають виникненню нових характеристик.

Цей підхід можна тепер висвітлити, провівши кілька конкретних досліджень - як діахронічних, так і синхронічних. Звичайно, неможливо сконструювати енциклопе­дичний компендіум усіх концептуальних варіацій у межах лібералізму. Проте завдя­ки вибірковому використанню як давніх, так і сучасних джерел наступні сторінки покажуть, якими є домінантні риси ліберального мислення, хоч ми й уникнемо наки­дання якоїсь обов'язкової моделі всім реальним виявам лібералізму. Дж. С Мілль, якого чимало дослідників розглядають як головного речника вікторіанського лібе­ралізму, є цілком слушним вихідним пунктом. Проте щоб встановити, чи був Мілль ліберальним ідеологом, потрібно обговорити не лише саму його постать, а також й його як члена спільноти подібних мислителів. Таке порівняння увиразнить оцінку морфології його власних аргументів. Приймімо за вихідну гіпотезу те, що есе Мілля «Про свободу» дає нам змогу розглянути структуру ліберальної ідеології. Яка ж тоді морфологія цього лібералізму? Свобода, хоч і посідає центральне місце в цій праці, перебуває в безпосередній близькості до дуалістичного утвердження незаперечності індивідуалізму. По-перше, оскільки «[і]ндивід має повне право розпоряджатися со­бою, своїм власним тілом і розумом», індивід становить одиницю аналізу. Але пара­лельною до цього твердження є висока оцінка особистих атрибутів, якими володіє індивід і які Мілль називає «характером» (і вираження якого є <<одніс[ю] з суттєвих складових людського щастя»). Звідси й твердження, що «вільний розвиток індивіду­альності є однією з головних невід'ємних складових добробуту»⁵. Перші п'ять слів цієї фрази охоплюють три ключових концепти, які утверджує Мілль. Культурна суміжність властивих XIX століттю теорій прогресу та розвитку посувала і свободу, і індивідуальність в одному конкретному напрямі, - напрямі взаємозалежності та взаємовизначення. Практично неможливо їх роз'єднати і помістити один Із них у центрі аргументації Мілля; всі три можуть успішно розглядатися як ключові кон­цепти, і навіть сам Мілль визнавав їхню структурну взаємопов'язаність. Взаємна близькість цих ключових концептів править їм за противагу, перешкоджаючи сво­боді скочуватись до всепоблажливості, суто рослинного животіння або руссоїстського монолітного раціоналізму; не даючи індивідуалізму виродитись у згубну конкурен­цію⁶; уникаючи інтерпретації прогресу як матеріалістичного, детермінованого або накинутого зверху процесу.

Тут у нас недостатньо місця, щоб розвинути деталізовану текстуальну екзегезу, необхідну для обмірковування морфології Мілля. Досить сказати, що він теж покли­кався на раціональність - концепт, який вимагає подальшого утвердження своєї не­заперечності для з'ясування його ролі в ліберальному мисленні. Раціональність може означати правильність, або поміркованість, або сваволю й автономію, або обраховану

FreeäenM. Op. cit. -С. 151-154.

Mill J. S. On Liberty. - У кн.: The Collected Works of John Stuart Mill / Ed. J. M. Robson. - Toronto:

University of Toronto Press, 1977. - T. XVIII. - С 261.

Мілль зумисне відокремлює індивідуалізм від цього утвердження незаперечності {MUM. S. Chapters

on Socialism. - У кн.: Mill J. S, Collected Works (1967).-Т. V.-С. 715).

89

88 Майкл Фріден

доцільність засобів, або покору закону Божому. Для Мілля вона була пов'язана з індуктивним методом і з утилітаристським досяганням щастя як «раціональної мети людського життя та діяльності»⁷. Крім того, вона, що важливо для лібералів, пов'я­зана з усвідомленою індивідуальною волею та контролем. З другого боку, раціо­нальність з'являється у поєднанні з гармонією і міститься в ідейному середовищі меліоризму, соціальності та саморозвитку. Розуміння соціальності, властиве Міллю, визнає, що в суспільно-політичній сфері «сила утилітаристської моралі» спирається на «громадські почуття людства, бажання бути в єдності зі своїми ближніми»¹*. Ви­сування соціальності як кандидата на роль ключового концепту лібералізму може видатись хибним з огляду на індивідуалістичну спрямованість ліберальної ідеології або з огляду на той трюїзм, що більшість Ідеологій розглядають людські істоти як у певному розумінні соціальні створіння. Це припущення двічі хибне. Як зазначалося вище, певний ключовий концепт може бути наявним більш ніж в одній ідеологічній родині. Крім того, концепти зазнають культурної обробки, оскільки допускають сумісність між ідеями, що - визначені різною культурною схильністю або доведені до логічного кінця - можуть виявитись несумісними. Успішна ідеологія дає змогу своїм ключовим концептам розвиватися аж до тієї точки, де вони неминуче починають зазіхати на важливість решти її ключових концептів⁹. Як сказав Ґелстоун, «лібералізм - це кошик ідеалів, які неминуче вступають у конфлікт один з одним, якщо зроблено поважну спробу реалізувати один з них повністю, вже не кажучи про їхню одночас­ну реалізацію»¹⁰.

Соціальність, за Міллем, - аж ніяк не щось своєрідне і не виняток з цього прави­ла: вона визнає неминучість взасмовизнання Інтересів і перекривається з ключовим концептом загального інтересу, ставлячи «загальний добробут спільноти» вище від інтересів будь-якої її частини". Соціальність трактовано як тенденцію до розвитку більшої співпраці¹², проте без включення індивіда до більшої групи, і таким чином соціальності надано істотної незаперечності (significantly decontested) в такий спосіб, щоб не «втручатися надмірно у людську свободу та індивідуальність»¹³.1, нарешті, в «Роздумах про представницьке врядування» Мілль розглядає конституційні обме­ження влади¹⁴. Приборкання влади, її підзвітність унаслідок дії конституційних ме­ханізмів стримувань і противаг, розподіл і ротація є центральними для всіх варіантів лібералізму.

Тепер ми вже з'ясували, якою є заснована на взаємній підтримці серцевинна струк­тура політичних концептів, що становлять ліберальну ідеологію Мілля. Це серце­винна структура в подвійному розумінні: відкидання бодай одного з її концептів змінить конкретну модель, створену їхнім поєднанням, і внаслідок цього серцевинна структура зруйнується; крім того, навколо центру зосереджується ціла низка суміж-

MillJ. S. Utilitarianism.-У кн.: Mill J. S. Collected Works (1969).-T. X. - С 214.

Там само.- С. 231.

Freeden M. Rights. - Milton Kcyncs: Open University Press, 199!. - С 91 і далі.

Geisten W. Liberal Virtues. - Cambridge: Cambridge University Press, 1991. - С 95.

Mill J- S. Considerations on Representative Government. - У кн.: Mill J. S. Collected Works (1977)

T. XIX,- С 436.

MillJ. S. Utilitarianism. - С 231-232.

Там само. - С. 232; Danner W. The Liberal Self: John Smart Mill's Moral and Political Philosophy.

Ithaca and London: Cornell University Press, 1991. - С 181.

Mill J. S. Considerations on Representative Government. - С 412, 514.

Родина лібералізмів: морфологічний аналіз

них та периферійних концептів, що перебувають у набагато слабшій залежності від нього. Спробувавши розглядати погляди Мілля як такі, що репрезентують лібералізм, ми тепер можемо стверджувати, що лібералізм ставить захист індивідуальних здібно­стей (capacities) в центрі своїх програмних інтересів і його заходи передусім спря­мовані на те, щоб вільні індивіди мали змогу розвинути свої раціональні та гро­мадські (sociable) атрибути. Децентралізоване (diffused), відповідальне та обмежене використання політичної влади - головний інституційний результат свободи; це до­даток до властивої лібералізму специфічної концепції свободи, досягання стану, де немає примусу і є простір для індивідуального вираження, скасування групових при­вілеїв та підзвітне й грамотне здійснення політичних виборів і виконання рішень.

До сказаного слід додати важливі суміжні концепти, властиві не всім членам лі­беральної родини, але дедалі поширеніші в XIX столітті: демократія (розвинена і зважена за своїми спроможностями), рівність (імпліцитна в універсальній раціональ­ності, проте необов'язкова, як-от (пере) роз поділ певних благ). Ставлення Мілля до власності, що раніше становила провідний ліберальний компонент, а з XIX століття дедалі більше тяжіла до куди марґінальнішої позиції, є особливо ілюстративним як приклад полісемічного сирого матеріалу, з якого конструюються ідеології.

«Однією з найчастіше скоюваних помилок, що є причиною найтяжчих практичних помилок у людських діях, є припущення, шо ті самі назви завжди означають ті самі сукупності ідей. Жодне слово не ставало жертвою такої величезної кількості непорозумінь, як слово "власність". У кожно­му суспільстві воно означає найбільші повноваження виняткового використання або виняткового контролю речей ... проте ці повноваження дуже різні й значно відрізняються в різних країнах та в суспільствах різного типу... Ідея власності - цс не якась річ, однакова протягом усієї історії та непідвладна змінам, бо вона змінюється так само, як і решта витворів людського розуму»¹⁵.

Ці слова, звичайно, слушні й стосовно інтелектуального розвитку самого Мілля. Молодий Мілль міг категорично стверджувати, що «безпека особи і власності - пер­ший соціальний інтерес не тільки багатого, а й бідного»¹⁶. Важливість непоруш­ності власності полягає в захисті індивідуального способу життя та у зв'язку витра­чених зусиль та винагороди¹⁷, що був складовим елементом панівного тоді уявлення про характер. У пізніх творах Мілля такі аргументи збереглися, проте їх супроводи­ло відображення зміни поглядів на концентрацію багатства, проблеми бідності й силу, яку породжує власність; усе це спонукало Мілля пов'язати підтримку права на надмірну власність з антиреформаторами^ІК. Сумніви з приводу права мати надмірну приватну власність спонукали його обстоювати перерозподіл податкового тягаря і протестувати проти монополій, бо вони могли зазіхати на таку провідну ліберальну ідею, як відповідальна влада. Власності вже не приписували провідної ролі, яку вона відігравала в класичній ліберальній теорії, заснованій на Локкових передумовах, і так само й Локк, шо посідав центральне становище в американському ліберальному дискурсі, не відігравав жодної ролі в політичних творах Мілля.

Надання Міллем незаперечності концепту демократії відображує той факт, що він був сучасником дискусій середини XIX століття, які відбувались у Британії і Франції. Поширення меж виборчого права, залучення мас до політичної активності,

Mill J. S. Chapters on Socialism. - С 750, 753.

MillJ. S. Dc TbcqucviHcon Democracy in America [I]. - У кн.: MillJ. S. Collected Works. -T. XVIII. - C. 80.

Там само. - С. 176.

Mill J. S. Thoughts on Parliamentary Reform. - У кн.: Mill J. S. Collected Works. - T. XIX. - C. 316.

90

Майкл Фріден

Родина лібералізмів: морфологічний аналіз

91

репрезентація і захист меншин стали темами, що цікавили різною мірою ті інтелек­туальні групи, які правили Міллю за середовище. Концепт демократії допомагав Міллю підтримувати багато тем у хисткій і мінливій рівновазі, що зрештою витво­рила семантичне поле, позбавлене страхів перед небезпечними ухилами, властивих сучасникам Мілля. По-перше, утвердження незаперечності свободи як самовизна­чення спрямувало ключовий концепт свободи в напрямі зрівнювання володарів із народом¹⁹. По-друге, демократію як владу народу треба було пом'якшити якісним контролем, забезпечивши компетентність уряду. Елітарні погляди Мілля, перейняті з Франції, поєдналися з поглядами англійських теоретиків Колріджа й Карлайля, і Мілль став наполягати на захисті тих, хто здатний ухвалювати мудрі рішення, від пересічності неосвіченого населення і вважати, що коли ці мудрі матимуть змогу врядувати і здійснювати моральний вплив, «суспільство, можна сказати, буде у своєму природному стані»²⁰.

Ось іще одна тема, що стала центральною в ліберальній аргументації й зокрема була характерна для поміркованих демократичних поглядів Мілля: уникання фракцій­ного або класового правління (байдуже, аристократії чи народу), оскільки воно воро­же забезпеченню загального інтересу²¹. Отже, такі ключові концепти, як раціональ­ність і загальний інтерес, були залучені для стримування логічного потенціалу свобо­ди як самовизначення. Крім того, загальний інтерес треба було підтримувати посту­люванням даох суміжних ідей - участі [в громадсько-політичному житті] та осві­ти²². Одна з них забезпечувала загальність інтересу; друга - що він справді йшов на користь тих, хто його висловлював. І, нарешті, принципова прихильність до демокра­тії як до етичного ладу (arrangement), властива Міллю, збереглася протягом усього шляху, який проробив концепт свободи від самовизначення до саморозвитку. Такий аспект демократії, як участь [мас], можна було застосувати для праці на користь індивідуальності і прогресу, вимагаючи в далекій перспективі якоїсь демократичної структури для всіх. Це дало б змогу застосувати розумові й моральні здібності, без яких були б розхитані основи раціонального й доброго врядування і жодна нація не змогла б процвітати.

Знайомство з працями Токвіля, що відбулося згодом, посилило побоювання МІлля, пов'язані з тиранією більшості, і цю тему він розкривав у своїх наступних творах. Підохочена демократичними процедурами, влада своїми організованими діями або через громадську думку почала загрожувати свободі і, зокрема, індивідуальності. Оскільки Мілль дедалі гостріше сприймав небезпеки, що загрожують концепту інди­відуальності", він ставив навколо нього щораз більшу кількість захисних механізмів. Мілль не те що став антидемократичним, а просто прихилився до широкої лібераль-

ної ідеології, яка вимагала збереження низки цінностей, на відміну від мономанії реформатора, що визнає тільки один якийсь принцип. Демократична практика мала дотримуватися тих незаперечних меж, що не становили небезпеки для свободи, інди­відуальності або загального інтересу народу. Під впливом Токвіля й Самюела Бейлі Мілль відкинув давню утилітаристську незаперечність демократії як «ототожнення інтересів володарів і підвладних» і обстоював вільніший концептуальний зв'язок у формі «чогось менш приблизного ... що може бути досяжним»²⁴.

Таким чином, концептуалізація демократії відбувалася у Мілля між двома віха­ми, і протягом свого життя він подолав усю відстань між ними, а його твори відобра­жували кумулятивні горизонти, з якими він зіткнувся по дорозі²⁵. Почасти саме це пояснює його усвідомлене прагнення експериментувати з широким діапазоном підходів, які чинили на нього вплив, а потім сумніватись у них там, де він вважав це виправданим; друга причина полягає в тому, що Мілль, за його власними словами, перейняв діахронічні погляди своїх французьких інтелектуальних наставників - Сен-Сімона, Конта і д'Ейтеля, - що ідеї певної доби не конче правильні або усталені²⁶. Коли брати до уваги тільки Британію, то погляди Мілля виявляють вплив його бать­ка Джеймса Мілля й філософських радикалів, які сприяли раціоналістичному й ре­формістському завзяттю (так само як і оцінці індивідів як арбітрів свого власного добра) і чия «ідеологія з самого початку забезпечувала захист демократичного вря­дування»²⁷. Крім того, Мілль працював у межах культурно делімітованої структури, що охоплювала лібералів-популістів, а також нонконформістів, чия мета полягала в запровадженні негайних та широких політичних реформ для робітничого класу²"; університетських ліберальних інтелектуалів та освітніх діячів, що висували освіту на перший план своїх зусиль контролювати спрямованість демократії¹⁹. Проте за­хист Міллем демократи відображував і характерні для тієї доби сумніви та тривоги, пов'язані з вивільненням нічим не стримуваної неосвіченої більшості. Напруга, вла­стива тодішньому концепту демократії, буде незбагненною, якщо не оцінювати її на тлі загальноиоширених у Європі реформаторських побоювань.

Типовість Мілля тепер слід піддати порівняльній перевірці, щоб справді відчути багатовимірність ліберальної концептуальної родини і того, як специфічне утвер­дження незаперечності серцевини залежить від суміжних та периферійних концептів, характерних для різних варіантів лібералізму. Меблі, так би мовити, можна пересу­вати в межах багатьох «ліберальних кімнат». Вони не прибиті до підлоги волею ди­зайнера інтер'єрів, як у деяких тоталітарних ідеологіях. У межах ідеологічної роди­ни діапазон значень, яких може набирати кожен ключовий концепт, обмежений по­требою його сумісності з діапазонами значень найближчих ключових концептів. Саме

MillJ. S. On Liberty. - С. 2І8-219.

MillJ. S. The Spirit of the Age. - У кн.: Essays on Politics and Culture / Ed. G. Himmelfarb. - New York: Anchor Books, 1963. - C. 17. Цс звертання до природи, як зазначив Берне, має дуже консервативний характер (див.: Burns J Н. J. S. Mill and Democracy, 1829-1861. - У кн.: Mill: A Collection of Critical Essays / Ed. J. B. Schnccwind. - London: Macmillan, 1969. - C. 305-307).

Цс був розвиток Бснтамових засторог проти підступних інтересів, виразниками яких були філо­софські радикали (див.: Hamburger J. Intellectuals in Politics: John Stuart Mil! and the Philosophic Radicals. - New Haven and London: Yale University Press, 1965. - С 46).

Thompson D. F John Stuart Mill and Representative Government. - Princeton: Princeton University Press, 1976. -C. 176. Rees J. C. John Stuart Mill's On Liberty. - Oxford: Clarendon Press, 1985. - С 68.

MillJ. S. Rationale of Representation. - У кн.: MillJ, S. Collected Works. - T. XVIII. - С 23-24.

Про кумулятивні горизонти див.: Koselleck R. Futures Past. - Cambridge, Mass.: MIT Press, 1985. -

С 270-275.

Mill J. S. Autobiography / Ed. J. Stillingcr. - Oxford University Press, 1969. - C. 100.

Hamburger J. Op. cit. - C. 2.

Biagini E. F Liberty, Retrenchment and Reform: Popular Liberalism in the Age of Gladstone 1860-1880.

- Cambridge: Cambridge University Press, 1992.

Harvie С The Lights of Liberalism: University Liberals and the Challenge of Democracy I86O-18S6.-

London: Allen Lane, 1976; Parry J. The Rise and Fall of Liberal Government in Victorian Britain. -New

Haven and London: Yale University Press, 1993.-С 231.

92

Майкл Фріден

Родина лібералізмів: морфологічний аналіз

93

це уможливлює велике, але не безмежне розмаїття в рамках ліберальної родини. А проте серцевина, якій приписане центральне становище, однаково формує унікальну модель лібералізму.

Таким чином, так звана модель laissez-faire є вочевидь ліберальною, хоч і значно відрізняється від подальших ліберальних моделей. Утверджується незаперечність свободи як відсутності перешкод для фізичної та економічної діяльності, індивіду­алізму - як атомістичної концепції соціальної структури, в якій Індивіди відпові­дальні за свою долю; прогрес здебільшого оцінюється на основі економічних досяг­нень таких індивідів; раціональність визначається як ефективна й обрахована макси-мізація егоїстичного інтересу, а загальний інтерес - як відкриття перед кожним шан­сів на справедливу (fair) конкуренцію; державі приписується обмежену та підзвітну владу, і вона править за гаранта вищеназваних умов, а її повноваження розподілені завдяки приватному володінню власністю³". Все це - взаємопідсилювальні й легі­тимні логічні та культурні інтерпретації серцевини. У цьому структурному ядрі бракує тільки соціальності, бо вона - це вже не більше, ніж суміжний побічний продукт економічних законів, ринкова взаємозалежність, що працює на користь усьо­го суспільства.

Після Мілля наше аналітичне завдання зробили трохи легшим ліберали, що сві­домо ототожнювали себе членами ліберальної родини і покликалися при цьому на його ідеї. Усі ключові ліберальні концепти ще наявні, але незаперечність деяких із них зазнала нового утвердження внаслідок зміни наукової моди, формування нових морально-культурних поглядів і впливу певних подій, що лишили свій відбиток на ідеологічних припущеннях. Коли Т. Г. Ґрін наголошував на свободі як на центрально­му концепті, він зосередився на специфічному утвердженні незаперечності. Огля­даючи використання цього концепту в минулому, він зауважив:

«[В] усіх цих різних поглядах ... "свобода" аж ніяк не означає, ніби людина або воля не визна­чені, і не означає простого самовизначення, яке ... слід приписувати не меншою мірою й людині, чия воля гетерономна та розбещена, і людині, чия воля автономна... Вона тут означає особливий різновид самовизначення»¹¹.

Цей особливий різновид самовизначення опосередкований культурною суміж­ністю (яку й досліджує Грін) зі свободою і здійсненням індивідуальної волі. Крім того, він представлений як логічно суміжний із цими двома поняттями і свободою, неспростовною як утвердження самовладного або автономного індивіда.

Між незнищенним компонентом відсутності примусу і вичерпним концептом свободи Ґрін вставив панівні культурні інтерпретації, що походять від психобіологіч-них теорій «навіки придушеної і стриманої самосвідомості», а також від його деонто-логічних ідеалістичних поглядів на актуалізацію. Свобода тепер стала «реалізацією можливостей індивіда»". З огляду на таке утвердження незаперечності з позицій культури цей дискурсивний шлях привів до логічно суміжного концепту особливого оізновиду самовизначення -саморозвитку, - який у Ґріновій термінології постає як «самовдосконалення», «самореалізація», «моральне зусилля», «моральне зростан-

ня» або «досягання ... людської досконалості»³¹. Проте, вагаючись між концептом саморозвитку і концептом самореалізації, Грін додав ідеалістичну перспективу вдо­сконалення, що призвела до виходу комплексу ключових ліберальних концептів про­гресу та індивідуальності за межі загальнопоширеного розуміння їхнього дедалі складнішого розвитку. Тільки наполягаючи на тому, що мотив такого вдосконалення породжує індивідуальна воля, він уникає постулювання якоїсь моделі людського розвитку, котрої невідступно мають дотримуватись індивіди. Зберігши центральне становище свободи і поєднуючи свобідну волю з індивідуальним самовизначенням, ідея вдосконалення не дійшла до поєднання з якоюсь детерміністською та універ­сальною нормою, на тлі якої треба оцінювати кожного Індивіда. Така норма поста­вила б під серйозний сумнів позицію Ґріна у сфері, означеній як ліберальна, оскіль­ки більшість лібералів утверджують незаперечність людської раціональності як ба-гатонапрямної та необмеженої.

Грін і багато нових лібералів, що пішли його шляхом, підтримують і дедалі роз-виненіші варіанти соціальності. Грін підкріпив такі поняття, як соціальне членство і загальне добро, своїми поглядами на суспільство, «в якому кожен індивід має вико­нувати певні послуги; яке становить організм, де кожен виконує якусь функцію»³⁴. За цією морфологією, раціональна і соціальна людська природа вільно розвивається до начебто міцного варіанта спільноти. Спільнота була введена до ліберальної сер­цевини і втягнена у відносини взаємопідтримки з індивідом. Чи призвело це до від­кидання індивідуалізму, а звідси й втрати одного зі стовпів лібералізму Мілля? Бри­танський лібералізм на зламі сторіч наводить на іншу думку. Ґріновий концепт спільноти витворюють розуми індивідів, що рухаються в напрямі дослідження того, що є для них спільним³⁵; це аж ніяк не наперед сформована й накинута концепція спільноти, коли ціле починає контролювати частину. Для нових лібералів ключовий концепт прогресу - підтриманий еволюційними теоріями інтенсифікації співпраці -сприяє більшій раціональності й більшій взаємозалежності, які й породжують пев­ну моральну концепцію спільноти. Гобгауз теж трактував свободу і соціальність як концептуально взаємозалежні: «...свобода - тільки один аспект суспільного життя. ... [Т]еорія колективної дії не менш фундаментальна, ніж теорія особистої свободи»³⁶. Він усвідомив, що спільна ліберальна морфологія може, однак, породити різні су­купності значень, і то саме тому, що внутрішня структура ліберального словника уможливлює дивергентні утвердження незаперечності. Давня концепція свободи містилася в ідейному середовищі, що спрямовувало її в бік конкуренції, окремої індивідуальної відповідальності та особистих зусиль. Нова концепція пов'язала сво­боду із «самим зростанням»³⁷ і значно розширила поєднання відсутності примусу з легітимними різновидами примусу. Як і багато інших лібералів, Гобгауз відокремив необмежене задоволення егоїстичних інтересів від концепту індивідуалізму й нама­гався примирити цей концепцт з колективною відповідальністю, що регулює індиві­дуальні життєві вибори.

Нові ліберали загадково переставили «ліберальні меблі». Індивідуальність збе-

Thc Liberal Tradition / Ed. A. Bullock and M. Shock. - Oxford: Clarendon Press, 1967. - С 25-29. Green T. H. Lectures on the Principles of Political Obligation. - London: Longmans, 1941. - C. 9 [«Про різні значення слова "свобода" у зв'язку з волею та моральним поступом людства»]. ³¹ Там само. - С. 18.

Там само. - С. 18—21, 25. Там само. - С. 157. Там само. - С. 159,207. Hobhouse L. Т. Liberalism. Там само. - С. 147.

London: Williams and Norgatc, 1911.-C. 124.

94

Майкл Фріден

Родина лібералізмш: морфологічний аналіз

95

реглася, хоч уже виконує подвійну функцію, бо пов'язана як з індивідуальним процві­танням, так і з безпосередньою реалізацією соціальних цілей. Свобода і соціальний добробут були поставлені поряд завдяки органічному розв'язанню конфлікту (що його постулював старий лібералізм) між індивідуальною раціональною діяльністю і громадським інтересом. Особиста свобода стала інтегральною складовою соціаль­ного здоров'я; гарантія добробуту виявилася необхідною для концепції свободи, що охопила розвиток і процвітання. Допоміжні ідеї, незаперечність яких була утвер­джена, ще більшою мірою визначили ідеологічну сутність нового лібералізму: до­помога по безробіттю і страхування здоров'я, прожитковий мінімум, пенсії в похи­лому віці, прибутковий податок, спрямований на перерозподіл, відповідальність суспільства за лиха, які виходять за межі індивідуального контролю, і суспільна ліквідація наслідків цих лих³⁸.

Опосередкування між серцевиною і периферією породило концепт, хоча і не но­вий для лібералізму, проте новий за своїм розміщенням у його структурі і за роллю, яку він відігравав у передачі нових утверджень незаперечності та переході їх у кон­кретні заходи. То був концепт держави, що забезпечувала як організаційні механіз­ми, так і виправдальну структуру для контрольованого втручання в індивідуальні життєві плани та вибори. Тепер він набув самостійного значення як інструмент спря­мованої на співпрацю відповідальності суспільства за спільний добробут його членів. Він підтримує - зводячи їх докупи - прогрес, індивідуальність і соціальність. З дру­гого боку, ключовий концепт обмеженої та відповідальної влади отримав утвердження незаперечності завдяки допоміжним поняттям, пов'язаним з пропорційним пред­ставництвом, передачею повноважень і реформою другої палати". На додачу, як оцінює Дж. А. Гобсон, і досі слід удаватись до ліберальних обмежень небажаних Інтерпретацій поняття спільноти: «В інтересах самого суспільства має лишатися простір для легітимних виявів індивідуальності. Добре упорядковане суспільство використовуватиме енергію егоїзму в плідних царинах соціальної активності»⁴⁰.

Власність І далі здійснює свій міграційний шлях з ліберального центру на пери­ферію завдяки піднесенню спільноти як сутності з вимогами, які не менш важливі, ніж вимоги її членів. Коли послабився тісний зв'язок між власністю і панівною систе­мою розподілу, заснованою на правомочності (entitlement) (хоча зберігся зв'язок між власністю і ринковим набуттям як аспект вільного, хоч і не завжди раціонального вибору), концепт власності дістав змогу тяжіти до концепту потреби, що підтримує поняття універсального індивідуального добробуту. Водночас ця органічна аналогія дала змогу пов'язати власність як окрему сутність зі спільнотою⁴¹.

Усе це вказує на те, що ліберальна структура досить гнучка, щоб гнутись, не розриваючись. Те, що дістало назву самокритичного духу лібералізму, морфологіч­но підтверджене усвідомленою готовністю лібералів підтримувати численні пере-

³* Freeden M. The New Liberalism: An Ideology of Social Reform. - Oxford: Clarendon Press. 1978. -

С 195-244.

^M Rainbow Circle. Second Chambers in Practice. - London: P. S. King & Son, 1911. *° HobsonJ. A. Work and Wealth. - London: Macmillan, 1914. - С 291. ⁴¹ Hobson J. A. Rights of Property // Free Review. - 1893. - №130-149; Holland H, S. Personality and

Properly. - У кн.: Property: Its Duties and Rights / Ed. С Gore. - London: Macmillan, 1913. -

С 186-188.

становки своїх концептуальних «меблів», і то куди більшою мірою, ніж це робили неліберальнІ ідеологи. Таким чином, скептицизм, або недогматизм, перетворився на готовність до концептуальної реконфігурації. Тому зумисний та раціональний вияв структурної толерантності - завжди в межах, окреслених найсуттєвішими ключови­ми концептами, - став додатковою, неконцептуальною прикметою ліберальної ідео­логії. Попри важливі соціальні перетворення - наслідки індустріалізації, формування нових класів, - нові наукові гіпотези про людську природу та єретичні економічні теорії, лібералізм і далі зберігає свої ключові концепти, хоча багато його варіантів зазнали модифікації у світлі внутрішніх перевизначень і переупорядкувань (яким сприяють випадкові культурні обставини) концептуальних пріоритетів. Вирішаль­ним для цього аргументу є те, що схожість між різними членами ліберальної родини зберігається достатньою мірою, щоб засвідчити унікальну формацію, яка фундамен­тально відрізняється від консервативної або соціалістичної формацій. Природна річ, проблеми на стику цих формацій зберігаються й не бракує ідеологічних гібридів, -скажімо, певні різновиди соціалізму, як-от соціалізм Рамсея Макдоналда або Едуарда Бернштайна, напрочуд близькі до лівого лібералізму.

Континентальний лібералізм, як загалом тепер можна стверджувати, виявляє тісну родинну схожість із названими вище рисами. Мілль, як добре відомо, був у тісному контакті з континентальною думкою. Окрім рідної країни (та не беручи до уваги вплив Вільгельма фон Гумбольдта), Мілль був найкраще обізнаний із Францією. До того ж завдяки особистим контактам та журналістській роботі він мав вигідну пози­цію для передачі французьких реформістських поглядів у Британію⁴². Прагнучи ана­літично обґрунтувати морфологічний підхід до лібералізму, викладений на цих сто­рінках, я звернусь до деяких культурних та просторових паралелей за межами струк­тури Мілля.

Безперечно, концепт свободи посідав провідне становише у французькому лібера­лізмі, хоча внаслідок великої прихильності його представників до історизму та еволю­ції свобода перебувала в безпосередній близькості до концепцій прогресу. Крім того, велика повага до універсального та неупередженого закону давала можливість обме­жувати надмірну свободу дій, а Бенжамен Констан у своїх творах відокремив інди­відуалізм від індивідуальності. Проте можна добачити цілу низку переупорядкуван-ня відносин між ключовими концептами. Досвід Французької революції призвів до розколу в застосуванні концептів, що їх використовували пізніші ліберали. Завдяки добрим послугам Руссо та решти діячів Просвітництва раціональність була запропо­нована в набагато абстрактнішш формі. Свобода І підвладна обов'язку раціональність поєдналися у французькій ліберальній традиції, ставши свідченням дуалістичної віри, по-перше, в можливість справедливого закону, заснованого на «якомусь raison universelle... що перебуває у сфері, вищій від суперечливих інтересів індивідів»⁴³, а по-друге, - в чесноти та внутрішню єдність політичної спільноти, відокремивши таким чином концептуалізації свободи від домішку суміжного з нею соціального атомізму. Це мало своє відображення в концепті загального інтересу, що тепер на­був холістичних (радше, ніж сукупних) коннотацій, недоступних британським лібе-

⁴¹ Filipiuk М John Stuart Mill and France- - У кн.: A Cultivated Mind: Essays on J. S. Mill Presented to

John M. Robsort. - Toronto: University of Toronto Press, 1991. - C. 80-120. ⁴⁵ Ruggiero G. de. The History of European Liberalism. - Boston: Beacon Books. 1959. - C. 160.

96

Майкл Фріден

Родина лібералізмі: морфологічний аналіз

97

ралам аж до виникнення згодом нового лібералізму. Зокрема французький у ніверса-лістський раціоналізм був пов'язаний із загальністю атрибутів, що перейшли в со­ціальне ціле і в абстрактні риси права; натомість британські ліберали воліли йти за Міллем аж до кінця XIX століття, пов'язуючи розум з вільними, нічим не скутими і особисто оцінюваними виборами індивідів, поки вони не перешкоджають таким самим виборам інших. Крім того, головною проблемою французького лібералізму в першій половині XIX століття були його відносини з поняттям демократії⁴⁴ і наступ­ний рух цього поняття від маргінальної до суміжної позиції в межах ліберальної конфігурації. Натомість у Британії тема демократії - з огляду на свою очевидність -часто перебувала на другому плані порівняно з інтересом до індивідуальної свобо­ди, прав людини, саморозвитку та їхніх меж.

Соціальні та соціологічні контексти політичної поведінки більше відповідали інтересам французьких, ніж британських політичних мислителів. Крім того, славет­не гасло Французької революції зручно і значуще пов'язало у звичайному мовному вжитку не тільки свободу та братерство, а й рівність. Це відкрило можливість утвер­дити незаперечність гасла революціонерів двома дивергентними шляхами: один вів до соціальності, що у французьких політичних дискусіях набула відмінного кольо­ру, «притираючись» до лібералізму; другий - що на нього нарікав Токвіль - до куди радикальнішої атомізації індивідуальних прав, що теж може або загрожувати лібера­лізмові, або спрямувати йога на комерційну діяльність⁴⁵. Отже, порівнюючи з уподо­баннями Мілля, французькій ліберальній традиції були властиві певні риси більш індивідуалістичнішого характеру, тоді як Інші були більш соціально зорієнтовані. А проте загалом ця традиція засвідчувала цілком упізнавану схожу морфологію.

На відміну від Мілля, що вагався й підступав до зв'язку між свободою і спільно­тою через м'яку форму «загального інтересу», опосередкованого через інші клю­чові концепти, як-от індивідуалізм і прогрес-із-розвитком (progress-cum-development), чимало французьких лібералів не відчували жодної незручності, прямо пов'язуючи свої ключові концепти свободи та соціальності⁴⁶. Деякі з основних праць написав уже Констан. Його широко обговорювана праця про свободу (1819) привернула ува­гу до суперечності між (так званим стародавнім) поєднанням свободи з суміжною участю у державних справах і (так званим сучасним) поєднанням свободи з суміж­ним їй індивідуальним вибором - як певних дій, так і участі в певних об'єднаннях⁴⁷. Перше поєднання давало змогу кожному індивідові брати участь у здійсненні націо­нального суверенітету, тож «воля кожного індивіда мала реальний вплив», проте обмежувало індивідуальність, розміщуючи свободу в політичній колективності. Друге поєднання переносило свободу - у формі конкретних свобод, як-от свободи думки, слова та совісті - у царину комерції, що «пробуджує в людях гарячу любов до інди-

відуальної незалежності»⁴⁸. Як зазначав Констан в іншому місці, «під свободою я розумію тріумф індивідуальності»⁴⁹. Дихотомія не була такою великою, як здається. Констан схвалив шлях, що веде через участь [у громадсько-політичному житті] та розум до спільноти, - шлях, що надавав індивідові «довічне право ухвалювати зако­ни ... бути складовою частиною соціального тіла, членами якого ми є»⁵⁰, бо він вірив і в суспільство, об'єднане спільними ідеями⁵¹. Проте Констан закликав зменшити роль політичної свободи, яку тепер мала врівноважити громадянська свобода (civil liberty), що спиралася на суміжну повагу до власності й безпеки, а також на допом­іжну прихильність до вільної торгівлі, а водночас і повагу до розмаїття й толерант­ності, - і все це забезпечувало найкращий шлях прогресу цивілізації.

Це було не слово на користь відступу в царину приватного, а утвердження суве­ренітету народу через представницьке врядування з його механізмами обмежених та конституційних повноважень, - механізмами, що їх зміцнило комерціалізоване громадянське суспільство, здатне протистояти державі. На відміну від гіпотетично­го руссоїстського напряму у французькому політичному мисленні, Констан заува­жив: «Абстрактне визнання суверенітету народу аж ніяк не збільшує суму індивіду­альної свободи»⁵², Отже, пряму демократію Руссо було відкинуто. Незаперечність демократії було утверджено завдяки тому, що її міцно тримали в межах конституціо­налізму, плюралістичної децентралізації та участі в громадсько-політичному житті⁵³. Тільки це могло забезпечити політичну свободу, а «політична свобода - це найпо­тужніший, найефективніший засіб саморозвитку»⁵⁴.

Приватна власність теж знайшла собі шлях до ліберального ядра новими марш­рутами, ставши не тільки пов'язаною зі свободою, а й суміжною із соціальною співпрацею як можливим наслідком суспільного життя. Рівність була позбавлена свого популістського потенціалу і стала безпечною, бо тепер її пов'язували з відкри­тістю структур ancien regime і створенням можливостей для вільного індивідуаль­ного вибору⁵⁵. В багатьох аспектах внутрішня концептуальна рівновага мислення Констана робить його дуже репрезентативною постаттю французького лібералізму, попри те, що Токвіль намагався зсунути центр ваги французького лібералізму знов до високої оцінки соціальних та інтелектуальних сил, без яких не могла б процвіта­ти ліберально-демократична держава, і до контрольованої демократії, яка надихала Мілля. Повсюдність концепту соціальності, породженого соціологічними припущен­нями, стала визначальною рисою семантичного поля французького лібералізму.

Французькі мислителі на чолі з Токвілем почали визнавати, що місцевий уряд уже не має аристократичної незалежності, тож були необхідні нові засоби для опору тиранії централізації⁵⁰. Обмеження влади мали поставати не тільки на основі наяв-

** Rosanvallon P. Lc Moment Guizot. - Paris: Gallimard, 1985. - С 13.

Welch С. В. Liberty and Utility: The French Ideologues and the Transformation of Liberalism. - New York: Columbia University Press, 1984.

⁴⁽¹ Звичайно, як і в Британії, тут були й індивідуалістичні, «економічні» ліберали, що зосереджува­лись на індивідуальних підприємцях та вільних ринках {Girard L. Lcs Libcraux Francais 1814-1875. -Paris: Aubier, 1985. - С 140-144; Rosanvallon P. Op. cit. - С. 15).

⁴⁷ Ці різні напрями відображують різні історичні обставини, шо сформували аргументи Констана (див.: Holmes S. Benjamin Constant and the Making of Modern Liberalism. - New Haven: Yale University Press, 1984. - С 33-43).

Constunt В. Political Writings / Ed. В. Fontana. - Cambridge: Cambridge University Press, 1988. - С. 27

(Передмова), С. 315-316.

Цит. за: Kelly G, A. The Humane Comedy: Constant, Tocqueville and French Liberalism. - Cambridge:

Cambridge University Press, 1992. - C. 41.

Constant B. Op. cit. - С 324.

Kelly G. A. Op. cit.-C. 45.

Holmes S. Op. cit. - C. 96.

Там само. - С. 2, 44, 77.

Constant S. Op. cit. - С. 327.

Holmes S. Op. cit. - С 70, 200-201.

98

Майкл Фріден

Родина лібералізмів: морфологічний аналіз

99

них конституційних та соціальних структур, а й через розвиток соціологічних перс­пектив, через переоцінку відносин між свободою, індивідуальністю, рівністю і відпо­відальною владою. Ця переоцінка була мірою Токвілевого успіху. Така контекстуал-ізація рівності відображувала полісемічні ідейні комбінації французького політич­ного мислення, а його невизначеність була обмежена спрямуванням його в три кана­ли. Про перші два з них сказано: «Руссо ... вірив в однаковість (sameness) і єдність; Токвіль передбачав однаковість і відокремлення»⁵⁷. Отже, універсальний раціоналізм розшифровував рівність як дотримання загальних правил, натомість часо-просто-рове розуміння ролі спільноти мало на увазі рівність як таку, що розвивається на породженому масами шляху відчуження, який веде від революції до атомізації і цен­тралізації. Третій шлях, яким теж ішов Токвіль, - скоріше віддавши перевагу пев­ним цінностям, ніж зробивши соціологічний прогноз, але ступивши в слід лібераль­них doctrinaires і Франсуа Ґізо, - вів через підтримку християнської моралі до висо­кої оцінки індивідуальних прав і свобод⁵⁸, без яких реалізація рівної, розважливої індивідуальної та комерційної свободи позбавлена сенсу. Не потрібно нагадувати, що суміжний концепт власності не підлягав рівному перерозподілу з огляду на страх зменшити можливості для індивідуального розвитку. Таким чином, виявилась ще одна концептуальна конфігурація, вплинувши на різне розуміння свободи, якої в її сучасному вигляді можна було б досягти через природне право і рівність («застосу­вання загального права»⁵⁹) і яка в своєму аристократичному й бажанішому вигляді була замкнена між «індивідуальним володінням правом на незалежність» і виявом індивідуальної вартості*⁰. Ці дивергентні логічні розгалуження на практиці досить незграбно переплетені.

Альтернативна ліберальна морфологія Токвіля розміщує свободу в межах соціаль­них обмежень завдяки куди тоншій оцінці як соціальної, так і політичної влади (пер­ша влада отримує незаперечність як деспотизм мас, друга з'являється у виразній формі централізації); намагається контролювати швидкий рух рівності до центру найголовніших ідеологічних ядер; пов'язує людську раціональність із прагненням зробити культурні та моральні вибори⁶¹; підтримує цю концептуальну конфігурацію соціальними moeurs*, релігією і усвідомленою участю в громадському житті. Таким чином, Токвіль і далі повертав лібералізмові концепт спільноти, визнаючи при цьо­му соціологічні обмеження вільного вибору. Тут Констанів стародавній світ знахо­див відлуння в «обов'язках людей один щодо одного як громадян» і новому відкритті «громадянських чеснот»⁶². Свобода для Токвіля не була винятковою цінністю, проте становила, як і для решти лібералів, фундаментальне добро, що не підлягало обго­воренню, «священну річ... [Щ]о таке чеснота, як не вільний вибір того, що є доб­ром», - і цей вибір мав відбуватися з огляду на моральний порядок, створений у

⁵⁶ Siedentop L. A. Tocqucville. - Oxford: Oxford University Press, 1994. - С. 7-8, 25-26.

" Kelly G. A. Op. cit. - C. 52.

⁵* Siedentop L. A. Op. cit. - С 63-64, 99-101.

^s* Цит. за: Kelly G. A. Op. cit. - С 61.

^w Там само. - С. 61-62.

^1:1 Lively J. The Social and Political Thought of Alexis dc Tocqucvillc. - Oxford: Oxford University Press,

1965. - С 9.

^и Цит. за: Siedentop L A. Op. cit. - С 101.

* Звичаями (фр.).

соціальному контексті", а його чутливість до обмежень, накладених цим контек­стом, була більшою, ніж у Констана⁶⁴. Мілль волів не ступати на цей специфічний шлях інтерпретації.

Наприкінці XIX століття чимало французьких лібералів консолідували альянс лібералізму зі спільнотою. Солідарність, як її проголошували ліберали Альфред Фуйє та Леон Дюґі і обстоював та запроваджував на практиці Леон Буржуа, становить повчальний приклад майстерного перетасування аргументів, щоб узгодити їх з інте­лектуальними тенденціями й політичними вимогами доби, уможливленими такою гнучкою ідеологією як лібералізм. Політичні концепти годі зрозуміти в ізоляції, і синтагматична структура⁶⁵ французького революційного гасла полегшувала перехід взаємозалежності ідей - як суттєвого твердження, а не просто як морфологічної особливості - в усвідомлену політичну культуру народу. Вправно пов'язуючи свої аргументи з цим панівним концептуальним горизонтом, Буржуа реорганізував послі­довність трійці, щоб пристосувати її до більш колективістського варіанта лібераліз­му: «Спершу солідарність, потім рівність або справедливість, що означає те саме, і, нарешті, свобода. Таким, як мені видається, є необхідний порядок трьох ідей, якими революція узагальнила свою соціальну істину»⁶⁶. Пакет зберігся, а його внутрішні пріоритети змінилися.

Ідеологічне ядро французького лібералізму в його радикальній формі зберегло всі риси, які ми визнали характерними для решти еквівалентних варіантів лібераліз­му. Цей лібералізм був надміру раціоналістичним, живлячись як гуманістичним ан­тропоцентризмом, так і революційним реконструктивізмом. Він засвоїв теорії про­гресу, споріднені з рештою властивих йому утверджень незаперечності певних ідей, проте індивідуальний розвиток намагався зробити частиною соціального розвитку. Він апелював до державної влади і закону, які мали охопити індивідуальну свободу, права та обов'язки захисним конституційним щитом, і по-своєму розвивав доктрину гарантій для підтримки стійкої рівноваги між вимогами індивідуальності і вимога­ми держави/суспільства⁶⁷. Проте були запроваджені невеличкі зміни з метою впо­рядкувати внутрішні відносини між деякими ключовими концептами - не тільки визначити їхню взаємну пріоритетність, а й зосередити навколо них модифіковані суміжні концепти. Ці зміни не слід розглядати як злиття ліберальної традиції з рево­люційною⁶⁸, - якщо припустити, що справді існують виразно окреслені консолідо­вані політичні традиції, які взаємно відкидають одна одну. Проте внутрішня гнучкість багатьох ідеологічних родин уможливлює виникнення численних варіантів, що мо­жуть легко виходити за межі таких гіпотетичних поділів. Крім того, внутрішня логі-

Цит. за: Lively J, Op. cit. - С. 13-14.

Kelly G, A. Op. cit. - С. 39.

Saussure F. de. Course in General Linguistics. - London: Duckworth, 1983. - С. 122-123, 126.

Цит. за: HaywardJ. Е. S. The Official Social Philosophy of the French Third Republic: Leon Bourgeois

and Solidarism // International Review of Social History. - 1961. - №6. - C. 27.

Ruggiero G. de. Op. cit. - C. 158-210; Hayward J. E. S. Solidarist Syndicalism: Durkhcim and Duguit,

Part И // Sociological Review. - 1961 - №8. - С 185-202; Bellamy R. Liberalism and Modern Society. -

Oxford: Polity Press, 1992. - C. 58-104; Logue W. From Philosophy to Sociology: The Evolution of

French Liberalism, 1870-1914. - Dckalb, HI.: Northern Illinois University Press, 1983. - C. 151-179,

213-219.

Seidman S. Liberalism and the Origins of European Social Theory. -Oxford: Blackwcll, 1983. -C. 159.

100

Майкл Фріден

Родина лібералізмі: морфологічний аналіз

101

ка лібералізму уможливлює - як, скажімо, в низці європейських подій, що мали широку легітимну підтримку, - піднесення колективістського (communitarian) на­пряму без відмови від жодного з ключових принципів.

Фуйє інтерпретував штучну (договірну) співпрацю як засновану на первісних природних соціальних спорідненостях (affinities)⁶⁹. Отже, об'єднавчий (associationist) потяг індивідів був відтоді зміцнений, бо його безпосередньо наблизили до концеп­ту людського розуму, свідомості і свободи-вибору (liberty-cum-choice). Праця Фуйє відображала синтез між французьким об'єднавчим плюралізмом і ліберальною орган­ічністю, відкидаючи підпорядкування частин і водночас обстоюючи їхню коор­динацію та взаємність™. Далі співпраця була підтримана суміжною енергійною кон­цепцією держави, що компенсує соціальну несправедливість, а також поширенням володіння власністю та реформістськими допоміжними ідеями солідарності⁷¹. Логіч­ним висновком з цього став шлях, на якому пощастило успішно відкинути те, що годилося блокувати політично: колективізм, не диференційований від позицій, які вважали за соціалістичні, а також індивідуалізм, не диференційований від того, що вочевидь мало стати консервативним laissez-faire. «Таким чином, свобода, право, суспільство, - писав Фуйє, - є трьома елементами однієї еволюції; ізольована свобо­да не має значення й не може існувати»⁷². З трохи іншої перспективи ліберальний синдикаліст Дюґі, який зазнав впливу Дюркгайма, утвердив активність держави, що «породжена волею індивідів, але, по суті, колективна за своїми цілями». За належне функціонування як індивідів, так і груп має бути відповідальною держава⁷³, бо інди­відуальність та соціальна солідарність розвиваються, як і за Дюркгаймом, у цілко­витій взаємності.

Паралельний розвиток німецької ліберальної ідеології теж засвідчує головні риси ліберальної родини, хоч і прибрані в інші шати. Німецький лібералізм сформувався в культурному контексті, в якому державу - як інституцію або як ідеалізований інте­граційний та емансипаційний механізм - годі недобачити. На початку XIX століття німецькі ліберали протестували проти деспотизму та абсолютизму, очевидних у дер­жавах, що існували на той час, і тому засвоїли поняття Rechtsstaat - конституційний устрій, який мав захистити права індивідів супроти свавільної і місцевої (parochial) влади з допомогою міцного парламенту, а водночас встановили універсальну фор­мальну та юридичну структуру, що спиралася на державу, - саме з метою забезпечи­ти індивідуальну свободу та прогрес⁷⁴. Навіть етимологічно слова «права» і «закон» -Rechte і Recht- пов'язані, здається, в одне ціле. Свобода, прогрес, індивідуалізм як забезпечення простору для індивідуального розвитку, формальний раціоналізм, по­в'язаний із державою, і обмежена та відповідальна влада були ключовими концепта­ми, що складали німецький лібералізм. Таким чином, Гегелева концепція держави

Haywarä J. Е. S. «Solidarity» and Ihc Reformist Sociology of Alfred Fouillcc // American Journal of

Economics and Sociology. - 1963. - №22. - С 208.

Fouillie A. La Science Socialc Contcmporainc / 2^nd cdn. - Paris: Hachettc, 1885. - С 157.

logue W. Op. cit. - C. 145-146.

Fouillee A. Op. cit. - C. 390.

Duguii L. Law in the Modern State. - London: Allen and Unwin, 1921. - C. 206-207.

SheehanJ. J. German Liberalism in the Nineteenth Century. -London: Mcthucn, 1982. - C. 40-43, 131;

Ruggiem G. Je. Op. cit. - С 219-220, 253.

як етичного вираження соціальної єдності сформувалася на ідеологічно плідному ґрунті й забезпечила конкретну колективістську (communal) основу для давніших Кантових впливів. Кант дав переконливу високу оцінку індивідуальності як авто­номії та контрольованої самим діячем (agent-controlled) діяльності, а також абстрак­тному універсалізму, що посприяв формальній рівності ставлення. Зв'язки між во­лею, свободою і розумом, які сформулював Кант, посприяли оцінці закону як вияву водночас і раціональної волі, і свобідної волі, завдяки яким можна подолати індиві­дуальні розбіжності⁷⁵. Все це додалося до німецької традиціїBildungs*, з властивою їй високою оцінкою навчання, розуму й духовного просвітництва як необхідних ат­рибутів для участі громадян у політичному житті. Через духовну емансипацію осві­та була пов'язана з концептом свободи так само як і з концептом прогресу⁷⁶. Свобо­ду інтерпретували як відсутність примусу в широкому розумінні: усування не тільки неприродних зовнішніх обмежень людського духу, а й внутрішніх обмежень⁷⁷. Кінець кінцем, суміжний концепт держави підтримував спрямовану на розвиток концепцію свободи, якої можна досягти тільки в державі й через державу⁷⁸.

У межах цієї структури діють, звичайно, й інші сили. Лібералізм був ще й про­дуктом корпоративної структури німецького суспільства, надто поняття Bürger та його взаємодії з концептом громадянина⁷⁹. Крім того, ліберали в Німеччині, як і в інших країнах, підтримували концепції безкласового суспільства, в якому їхнє бачення відігравало б ключову роль. Німецькі ліберали неусвідомлено генералізували чес­ноти Mittelstand**, як чесноти раціональних громадян per se***, хоча загалом не обмежували їх вузьким задоволенням буржуазного економічного егоїзму⁸⁰. З цієї суміші суперечливих тенденцій походить потужна концепція групової ідентичності й соціального цілого, що наскрізь пронизала ліберальне мислення й почасти відпо­відає - разом з нерозвиненим характером німецької економіки - за те, що доктрина laissez-faire не мала великого впливу на тих лібералів. Концепт загального інтересу був ідентифікований лібералами за допомогою двох різних засобів - народу і держа­ви. Якщо держава, здавалося, пропонує надію на універсальну, раціональну органі­зацію, то Volk**** було куди конкретнішим словом для передачі Кантової абстракції, воно промовляло ближче до серця або принаймні було центральним у словнику*' більшості німців. Націоналізм спершу зміцнив ліберальну турботу про загальний

⁷⁵ Vierhaus R. Liberalismus. - У кн.: Geschichtliche Grundbegriffe I'Eds. О. Brunne, W. Conzc, R. Koscllcck. - T. 3. - Stuttgart: Klett-Cotta, 1982. - С 762.

⁷¹¹ Sheehan J. ./. Op. cit. - С 14-15.

⁷⁷ Vierhaus R, Op. cit. - C. 764.

⁷* Langewiesche D. Liberalismus in Deutschland. - Frankfurt: Suhrkamp, 1988. - С 21.

'" Там само.-С. 210.

*" Blackbourn D. and Eley G. The Peculiarities of German History. - Oxford: Oxford University Press, 1984. - С 76-81; Sheehan J. J. Op. cit. - C. 26, 85.

^Kl P. Козсллек відзначає, шо слова «Deutschtum» [«німсиькість»] і «Volkstum» [«народність»] були паралельними концепціями, що взаємно підтримували одна одну (Koselleck R. Volk, Nation, Natio­nalismus, Masse. - У кн.: Geschichtliche Grundbegriffe ■/ Eds. О. Brunne, W. Conzc, R. Koscllcck. -T. 7. - Stuttgart: Klctt-Cotta, 1992. - С 149).

* Освіти (нім).

** Середнього класу (ні.и.).

**• Самих по собі (латин.).

**** Народ (нім.).

102

Майкл Фріден

Родина лібералізмів: морфологічний аналіз

103

інтерес і протидіяв класові в ліберальних пошуках нефракційності (nonsectionalism). Ототожнюючи себе з поняттям визволеного Volk, ліберали засвідчили те, що перей­маються загальним інтересом і народом узагалі, проте не виявили охоти ступити на єдиний можливий логічний шлях - до суміжного поняття демократії - і вбачати в народі «першоджерело легітимності і влади»⁸². А проте заклик до об'єднання дер­жави і Volk - держави, що обмежує ірраціональні поривання Volk, і Volk, що стримує надмірну бюрократизацію держави, - здавалося, підтримував повний діапазон лібе­ральних ключових концептів. Цей припис був близький до того, що його засвоїв Макс Вебер, намагаючись урівноважити «за» і «проти» лідерства, бюрократії і де­мократії⁸³, і відображував куди фундаментальнішу занепокоєність німецьких лібе­ралів відносинами між демократією і масовою політикою, ніж та, яку можна було помітити серед представників британських і французьких варіантів лібералізму.

Поняття Volk ще більше сприяло романтичній органічності німецького лібералізму, коли народ трактували як особистість, що живе й розвивається⁸⁴, - це трохи інша формула ліберальної органічності, ніж формула, яку передбачав британський варі­ант, що покладався на пояснення еволюційної та біологічної наук, аби поєднати взає­мозалежність індивідів і раціональний демократичний контроль, або французький варіант із властивою йому схильністю до соціологічного холізму. Але, як і в бри­танських та французьких варіантах, особистості держави не дозволяли брати гору над особистостями її індивідуальних членів, Rechtsstaat виконувала тут іншу важ­ливу роль, вміщуючи Volk*⁵. Як зауважив ліберальний мислитель Фрідріх Науман, «1. Ми всі є державою. 2. Держава не може зробити все»⁸⁶. Тільки на пізнішій стадії почали уникати цього націоналізму, позбавляючи його суміжної позиції в лібераль­ній морфології, спрямованої на її підтримку, і він дедалі більшою мірою ставав ма­ргінальним до цієї Ідеології. Коли значення націоналізму набрало правого забарв­лення, німецькі ліберали були позбавлені важливого інтеграційного механізму⁸⁷.

Більшість великих змін у ліберальній ідеології мали місце від середини XIX до початку XX століття. Після цього континентальний лібералізм загруз у напруженій конфронтації правих та лівих ідеологій, що майже усунули його зі сцени як своєрід­ний і впевнений вибір. Відновлення ліберальних поглядів та звичаїв у Німеччині відбулося під егідою американської та британської концептуалізацій, що немов здійснювали нагляд. Ці пізні варіанти лібералізму справляли майже монопольний вплив на форми та ідеї, що їх зберігав та розвивав лібералізм у XX сторіччі. У Бри­танії міжвоєнного періоду виник морфологічний розкол між лівим і центристським варіантами лібералізму, що становить яскравий приклад багатства нюансів, такого характерного для варіантів у межах однієї родини. Лівий лібералізм не відкидав цілковито приватної власності зі своєї системи переконань, але захистився від неї,

Sheehan J. J. Op. cit. - С. 115-116.

Weber M. Economy and Society / Eds. G. Roth and C. Wittich. - Berkeley: University of California Press,

1978. -C. 212-301, 1381-1469; Bellamy R. Op. cit. -C. 157-216.

Ruggiero G. de. Op. cit. - C. 223.

Там само. - С. 259-260.

Цит. за: Schnorr S. G Liberalismus zwischen 19. und 20. Jahrhundert. - Baden-Baden: Nomos Vcrlags-

gcscllschaft, 1990. - С 239.

Langewiesche D. The Nature of German Liberalism. -У кн.: Modem Germany Reconsidered 1870-1945

/ Ed. G. Martcl. - London: Berg, 1992. - С 112; Sheehan J. J. Op. cit. - С 274.

підпорядкувавши її суспільним (communal) пріоритетам, підтримуваним суміжними моральними концепціями соціального добробуту. Центристський лібералізм, більш підприємницького й структурно індивідуалістичнішого характеру, не маргіналізу-вав соціальний добробут, а розмістив його в іншому «кутку своєї кімнати», запрова­дивши такі ідеологічні одиниці, як ефективність і продуктивність - як сприятливі, а отже, й спрямовані на підтримку іншого за своєю суттю, більш економічно зорієн­тованого погляду на загальний інтерес. Представники обох ліберальних напрямків були переконані, що наслідком будуть удосконалені поняття індивідуальності та про­гресу⁸⁸.

У Сполучених Штатах те, що протягом XX століття мало назву лібералізму, було набагато розмаїтішим і фрагментованІшим, ніж у Британії. Поняття свободи і рівності були звичайними в американському політичному дискурсі, проте діапазон інтерпре­тації їх з боку всіх поширених Ідеологій просто приголомшував. Американський прогресист Герберт Кроулі відкидав Джефферсонове наполягання на рівності, навіть на рівних правах, оскільки вона б обмежила «вільний і належний розвиток індивіду­альних можливостей». Натомість Кроулі підносив органічний погляд на загальний інтерес, використовуючи суміжний концепт державного втручання для захисту сво­боди⁸⁹. Так само й Джон Дьюї визначав цілі лібералізму як «свободу і можливість для індивідів забезпечити повну реалізацію своїх потенціальних здібностей»⁹⁰. Во­рожість до економічних монополій, як-от трестів, була іншим аспектом такої по­зиції, поєднуючи лібертаристський наголос на рівності можливостей з ліберальним прагненням мати децентралізовану (dispersed) та підзвітну владу. Наступний вияв американського лібералізму - рух за громадянські права, - хоч і вочевидь мотивова­ний огидою до несправедливої дискримінації й народжуваною прихильністю до універсальних прав людини, був натхнений турботою про рівні шанси саморозвитку й самовираження для індивідів і груп⁹¹.

Крім того, поняття спільноти, - яке тепер хибно вважають за чуже американ­ському лібералізмові або зовнішнє щодо нього, - було очевидним у більшій частині американського ліберального дискурсу XX сторіччя. Колективізм (communitarianism) Кроулі був близький до Гобсонівського у ствердженні того, що суспільство має свої власні потреби і що справжня індивідуальність має вартість тільки в суспільствах, які плекають соціальні ідеали⁹². Дьюї вдався до мови, пов'язаної з Т. Г. Ґріном та Його новими лібералами, коли підтримав ідеї лібералізму як «концепції спільного добра як показника ефективної політичної організації та політики, свободи як най-неоціненнішої риси й самої сутності індивідуальності, вимог кожного індивіда щодо повного розвитку своїх здібностей... Держава відповідає за створення інституцій, за допомогою яких індивіди зможуть ефективно реалізувати свої потенційні можли­вості»⁹³. Крім того, сучасний американський філософський лібералізм украй низько

я Freeden M. Liberalism Divided: A Study in British Political Thought 1914-1939. - Oxford: Clarendon

Press, 1986. - С ІЗтаін.

** CrvlyH. The Promise of American Life. -New York: Macmillan, 1909. - С 186-190, 207-208. ^ж DeweyJ. Liberalism and Social Action. -New York: G. P. Putnam's Sons, 1935-С 51. ⁹¹ Cox A. The Role of the Supreme Court in American Government. - Oxford: Clarendon Press, 1976. - C. bb-

66; Garry P. M. Liberalism and American Identity. - Kent, Ohio: Kent State University Press, 1992. - C. 82. ⁿ Croly И, Progressive Democracy. - New York: Macmillan, 1915. - С 197-198.

104