Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
культ.антр.пос..doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
17.11.2019
Размер:
1.46 Mб
Скачать

Тема 2. Основні складові культурної антропології

1. Багатоманітність визначення культури.

2. Складові культурної антропології.

Культура як предмет вивчення культурної антропології – це сукупність результатів діяльності людського суспільства у всіх сферах життя і всіх факторів (ідей, вірувань, звичаїв, традицій), що складають і обумовлюють образ життя, нації, класу, групи людей в певний період часу. Культурна антропологія досліджує розвиток культури у всіх її аспектах: образ життя, бачення світу, менталітет, національний характер, результати духовної, суспільної, виробничої діяльності людини. Культурна антропологія вивчає унікальну людську здатність розвивати культуру через спілкування, комунікацію, у тому числі і мовленнєву, розглядає велику різноманітність людських культур, їх взаємодію і конфлікти, особливу увагу приділяє взаємодії мови і культури.

Слово „культура” знайоме кожному, але мало хто візьметься пояснити, що таке „культура” з наукової точки зору. Між буденим і науковим уявленням про культуру велика дистанція. У більшості людей „культура” асоціюється з „вихованістю”, „освіченістю”, „інтелігентністю”. В популярній літературі можна зустріти вираз „культура почуттів”, „культура мовлення”, „культура поведінки”. Ми з легкістю розмірковуємо про культурну політику різних держав, маючи на увазі їх турботу про музеї, театри, бібліотеки, систему освіти. Ми вживаємо це слово на кожному кроці. Але все ж в повсякденому обіході смисл слова „культура” є розмитим і більшість покладається в цьому питанні на інтуіцію. Інша справа, наука – вона користується ясними науковими поняттями. А теоретичне поняття, на відміну від буденного, вказує не на зовнішні ознаки, а на внутрішню причину, яка породила дане явище. З цього витікає, що в понятті „культура” повина бути відповідь на запитання, яким чином людина стає культурною істотою, і це стосується як людства в цілому, так і окремого індивіда, кожного з нас.

Визначити поняття «культура» означає сутність явища, яке воно позначає. Зробити це не легко, бо в самому простому словнику дається 4-6 визначень поняття «культура».

Так, словник М.Ожегова дає 6 визначень:

1) Походження культури з лат.(cultura) – обробка, культивування пов’язується з обробкою землі. Звідси походить поняття агрокультури – похідне від латини colo colere – обробляти землю, займатися землеробством.

2) культура, освіченість, синонім грецького слова (пайдейя = виховання у відповідності з традиціями етносу, моралі)

3) Культура як людська діяльність, як спосіб існування людини, внаслідок якого створюються і накопичуються духовні цінності – наука, мораль, релігія, мистецтво. Культура – це створення людиною самої себе, формування особистості.

Проте, що без культури люди по великому рахунку не відрізнялись би від тварин, здогадувались вже мислителі древності. Саме у давніх римлян з`явилось слово “культура”, яке означало „обробку”, „уход”. Культивуванню, тобто обробці землі був присвячений відомий в Давньому Римі трактат „De agri cultura”, написаний М.П.Катоном. Однак, відправною точкою в формувані наукових уявлень про культуру прийнято вважати працю „Тускуланські бесіди, яка належить видатному римському політику, оратору і філософу Марку Туллію Цицерону (106-43 до н.е.)

В „Тускуланських бесідах” Цицерон характеризує філософію як „обробку душі”. Цицерон пояснює античне протиставлення культури і варварства. Вже греки пишалися своїм державним устроєм, пишалися тим, що проявляють громадянські доблесті, шанують олімпійських богів, вивчають філософію, захоплюються пластичними мистецтвами. Саме тут, на думку давніх греків, і пролягла межа між ними і варварськими народами, які не знали серйозних культурних досягнень.

Ще чіткіше усвідомили різницю між культурою і варварством громадяне Древнього Риму. Навіть в своєму власному середовищі Цицерон і його сучасники бачили протистояння ”cultus”і „vulgus”. До перших Цицерон відносив своє аристократичне оточення, яке постійно удосконалювало свій розум і душу, демонструючи свою духовну складність і незвичайну вишуканість. До другої групи Цицерон відносив „грубий і беспорядний натовп” або „чернь”, з її примітивними звичаями – цирковими виставами і боями гладиаторів. Таким чином, силою, яка обробляє розум і душу людини у Цицерона є грецька освіченість, і насамперед філософія. Саме завдяки їй, а також мистецтву красномовства, людина, згідно Цицерона, стає гідним громадянином, здатним співвідносити спільний і приватний інтереси.

Культура – це вдосконалення душі насамперед за допомогою філософії і красномовства. Так трактується культура європейськими мислителями.

Але, якщо культурною людину роблять духовні заняття, то культура стає привілегією вищих щаблів суспільства: бо тільки ці люди мали в античному суспільстві час для духовного розвитку. В результаті погляди Цицерона викликали різку критику зі сторони його противників, в т.ч. ранніх християн.

Справа в тому, що „cultura” перекладається не тільки як „обробка”, але і як „почитаніє”, тобто поклоніння божеству. Тому латинські слова „культура”, „культ” є однокорінними. Причому, якщо античний світ робив акцент на першому, то християне – на другому.

Так, християнський мислитель Тертулліан стверджував, що захоплення античною культурою калічить людську душу. Тільки неосвічена, варварська душа, згідно Тертулліана має шанс стати християнською. Не Афіни, а Ієрусалім, стверджував він, знаходиться у врат в Царство Божіє. І не антична культура, а християнський культ відкриває людині шлях в Царство Божіє. А людині, яка спаскудила свою душу античним просвітництвом, слід довго поститися і молитися, щоб очистити свою душу від тієї скверни, наголошував Тертулліан.

Мислителі Відродженя, як відомо, змінили акценти в християнському погляді на людину та її місце в цьому світі. Возвеличення людини – це не тільки наслідок Божої Благодаті, скільки продукт власної волі та зусиль індивіда. Людина приходить в цей світ, доводили гуманісти епохи Відродження, в якості творця, можливості якого співставлені з творчою енергією Всевишнього.

Відповідно в епоху Відродження змінилось і відношення до античної культури. Саме в філософії і мистецтві давніх стали бачити основу для формування і проявлення людських талантів. Але тим самим, присвячуючи трактати людині, мислителі Відродження не аналізують всерйоз ці здібності. Гуманісти восхваляють людські таланти, але не дають ясної відповіді на питання, за рахунок чого множаться і вдосконалюються творчі здібності людини, і де межа між врожденим і набутим в людині.

Саме в цьому напрямку продовжили дослідження культури ідеологи просвітництва. І тут слід згадати Гердера, С.Пуфендорфа, А.Аделунга. справа в тому, що до них слово „культура” вживалось лише в словосполученнях, які позначали функцію чогось, наприклад, обробка правил поведінки, удосконалення писемності, удосконалення мови. На протилежність цьому, німецькі просвітителі, і зокрема Гердер (1744-1803) ведуть розмову про культуру взагалі, про культуру як таку. Вони розмірковують про процес удосконалення людського роду.

Тобто, в епоху Просвітництва поняття „культура” означає діяльнісне перетворення світу людиною.

На відміну від Цицерона, просвітники відносять до культури не лише духовні, але й матеріальні заняття людей. Це покращення життя людей за допомогою землеробства, ремесел, різної техніки.

Але, насамперед, культура – це духовне вдосконалення людського роду і окремих індивідів, знаряддям якого є розум.

Існує ще один бік у вченнях всіх просвітників. Суть в тому, що в поняття „просвітництво ” і „культура” вони вкладали своє уявлення про ідеал, до якого має прагнути людство. Просвітницькі роздуми про культуру – це не прото констатація фактів, але й розмова про вищі цілі людського роду. За допомогою поняття „культура” просвітники задавали головний орієнтир і направленість людського життя. Бо воно вказувало на розумну природу людини, в світлі якої ми повині оцінювати минуле і теперішнє людства.

Наука Нового Часу була дослідженням природи, яка прагнула виявити її об`єктивні закони. Подібні об`єктивні закони намагалися виявити і в історії культури. Ця спроба належить вченим-етнографам Х1Хст. – представникам т.з. „еволюціоністської школи”. „Еволюціоністи” прагнули прослідкувати зміну культури різних народів. Своєрідність позиції „еволюціонізма” полягала в тому, що з цієї точки зору, розвиток культури всюди йде однаковим шляхом і підпорядковується одним і тим же об`єктивним законам. При цьому, дикунство, варварство і цивілізація відрізняються лише мірою розвитку однієї і тієї ж культури. Головне, чого він не міг і не хотів визначити це творчість людей в якості утворюючої сили культури.

Таким чином, при такому науково-позитивному підході до культури за скобки виносяться свобода творчості і людська індивідуальність, роль особливого таланту і неповторного зіткнення обставин в створенні світу культури. Але як раз те, що позитивно мислячі вчені вважали неважливим при аналізі культури, було в центрі уваги філософських досліджень ІХ-ХХст.

При вживанні слова «культура» люди вкладають різний смисл. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя (літературу, живопис, музику), інші – ототожнюють культуру з освіченістю, треті – об’єднують культуру з моральними етичними нормами.

Культура виступає як сукупність матеріальних і духовних цінностей людини.

Культурогенезом називають процес зародження матеріальної і духовної культури людства, який відбувається у тісному зв’язку зі становленням і розвитком знарядь праці і матеріально-технічної діяльності і соціальних закономірностей.

Матеріальна культура – втілення матеріалізованих людських потреб. В матеріальній культурі реалізується прагнення людини адаптуватися до біологічних і соціальних умов життя. Матеріальна культура – це предмети, створені людиною «другої природи» (знаряддя праці, машини, предмети побуту, зброя, інструменти, культові предмети).

Духовна культура – протиставляється матеріальній культурі.В якості духовної культури виступають ті явища, які зв’язані із свідомістю, інтелектуальною і емоційно-психологічною діяльністю людини.

Духовна культура – сукупний духовний досвід, накопичений людством, який визначає інтелектуальний, моральний, естетичний рівень розвитку сучасного покоління.

Феномени духовної культури: мораль, релігія, мистецтво, наука, філософія, система освіти і виховання.

Взаємозвязок матеріальних і духовних цінностей проявляється в:

- у способі життєдіяльності людей;

- у відношенні між людьми;

- у своєрідності життя націй і народностей;

- у рівні розвитку суспільства;

- у сукупності соціальних норм, законів, звичаїв, традицій;

- у релігії, міфології, науці, мистецтві, політиці;

- в особливій знаковій системі.

Культура – це світ людини. Культура – є дійсністю всіх людських смислів. Як така вона є підвалиною для різних світів і цим уможливлює буття людини в різних світах. Культура – це універсальна можливість для людини бути в різних світах і переходити з одного світу в інший. Реальні умови для цього складають:

1. Власний спосіб здійснення культури, яким є діалог.

2. Специфічний спосіб осягнення людиною культури, яким є розуміння.

Там, де є діалог і розуміння, там здійснюється реальне, а не уявне залучення людини до культури або ж відповідне до вимог культури спілкування між людьми та народами. Власне, культура є універсальною характеристикою людського ставлення до світу.

Важливо, що культура дає людині не тільки засоби входження до тих чи інших світів, але й орієнтири для організації поведінки людей. Йдеться про цінності. Цінності являють собою певні точки відліку для розгортання та здійснення індивідуальних смислів. Через це вони становлять смисловий каркас культури. Завдяки цьому культура здатна виконувати впорядкування буття, а також здатна до смислової розбудови.

Спроби впорядкувати всю множину визначень призвели до становлення деяких видів визначення культури, а саме:

Антропологічні – культура визначається як сукупність продуктів людської діяльності, світ речей, штучно створена людиною «друга природа».

Герменевтичні – культура тлумачиться як множина текстів, які осмислюються.

Дидактичні – розглядають культуру як те, чому людина навчилася за весь час існування людства, а не успадкувала від природи.

Ідеаційні – визначають культуру як духовне життя суспільства, як сукупність продуктів духовного виробництва (ідей, художніх образів, вірувань)

Історичні – культура досліджується як продукт історії людства, як засіб передачі від покоління до покоління накопиченого людиною досвіду.

Нормативні – культура розглядається як сукупність норм і правил, які регламентують життя людей в суспільстві.

Психологічні – досліджують зв'язок культури з психологією поведінки людей, детермінацію культурою особливостей людської психіки.

Семіотичні – культура розглядається як система знаків, яка накопичує і зберігає інформацію.

Соціологічні – під культурою розуміють фактор організації суспільного життя, як сукупність ідей і настанов, які впорядковують колективну діяльність людей.

Функціональні – аналізують культуру через функції, які вона виконує в суспільстві, досліджують єдність і взаємозв’язок цих функцій в культурі.

Що ж є спільного у всіх цих підходах визначення сутності культури?

  • Усі згодні, що культура протистоїть природі;

  • культура – це діяльність, в процесі якої людина перетворює світ і саму себе, це суто людський спосіб існування. Культура – це світ людської діяльності, в процесі якої людина вносить «людяність» і перетворює продукти своєї діяльності в предмети культури.

Продукти і наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають артефактами (тобто штучно зроблений). Артефактами, складовими культури, є створені людиною речі, винайдені нею засоби і методи дій, народжені нею думки, ідеї. (Так, колесо – артефакт – продукт культури, в результаті «олюднення» людиною дерева чи заліза, використовується для пересування).

Культура як світ людської діяльності це, насамперед, світ артефактів. Це сутнісна характеристика культури особливо є важливою при пізнанні матеріальної культури – речей, будівель, технічних пристроїв, всього того, що складає «другу природу», яку людина створила своїми власними руками і розумом довкола себе.

Продуктів діяльності і способів діяльності безліч – традиції, мистецтво, мова, наукові знання, одяг, бібліотеки. Але не тільки матеріальні речі, але й духовні творіння – ідеї, думки, теорії, з’явившись на світ, починають начебто самостійне, незалежне від їх творців існування – це об’єктивна визначеність предметів культури. Але предмети культури мають і суб’єктивне визначення, в них втілено те, що називають значенням (сенсом, соціальною інформацією).

Коли речі, процеси, явища події виконують інформаційні функції, вони стають знаками, значення яких встановлюється і тлумачиться людиною.

Знак - це предмет, що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її надбання, переробки та передачі (обручка – коло з металу = носій інформації про шлюбний стан людини). Тобто ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це і є світ культури.

Явища культури – це і є знаки, в яких зашифрована соціальна інформація, тобто вкладений в них зміст, значення. Розуміти якийсь предмет як явище культури означає бачити в ньому не просто річ, що існує та чуттєво сприймається, але його невидимий суб’єктивний зміст. Саме настільки, наскільки предмет виступає в якості знаку, символу, тексту, який треба не тільки прочитати, а й осмислити, він стає фактом культури.

Таким чином, культура – це світ значень, які вкладає людина в свої творіння, це найважливіша характеристика культури згідно досягнень знаково-семіотичної теорії культури.

Культура виступає як своєрідне інформаційне забезпечення суспільства, де є традиції, соціальна пам'ять, мови, програми людської поведінки, що відображують колективний людський досвід, накопичений багатьма поколіннями за весь час існування людства.

Культура – це соціальна інформація, що накопичується і зберігається в суспільстві за допомогою створених людьми знакових систем.

Культура виражає специфіку укладі життя, поведінки окремих народів, їх особливий спосіб світосприйняття в міфах, легендах, системі релігійних вірувань і ціннісних орієнтацій, які надають смисл існуванню людини.

Культура розуміється як сфера самоствердження та розвиток сутнісних сил людини. Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого – пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі.

Культура виступає як процес, результат і поле реалізації людських потенцій, як рефлексія творчості, як гуманістичний змістовний аспект суспільних відносин, як напружений пошук людиною самої себе і свого місця у світі. Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудованим певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе. Картина, храм, книга, симфонія як витвори культури відкриваються нам особливим світом неповторних людських почуттів, думок, цінностей.

Складові культурної антропології

Соціальний інститут

В сучасній літературі поняття «соціальний інститут» можна зустріти в таких контекстах: мова як соціальний інститут, школа як соціальний інститут, наука як соціальний інститут, профспілки як соціальний інститут, армія як соціальний інститут, родина як соціальний інститут, реклама соціальний інститут, і навіть організована злочинність соціальний інститут. Це свідчить про багатоманітність явищ і процесів, які можуть бути позначені цим поняттям.

Під соціальним інститутом розуміють:

1) певну групу осіб, які здійснюють спільну діяльність;

2) певну організацію людей, яка виконує комплекс функцій від імені всієї групи;

3) установи і засоби діяльності, які регулюють поведінку членів групи;

4) деякі соціальні ролі, які є особливо важливими для групи.

Загальне визначення можна дати наступне: Соціальні інститути – це система установ, в яких певні люди, обрані членами груп, отримують повноваження для виконання певних і безособових функцій заради задоволення заради існуючих індивідуальних і суспільних потреб і заради регулювання поведінки інших членів груп.

В організації культурного життя велику роль відіграє держава.

Ті культурні установи і організації можна кваліфікувати за функціями, які вони виконують в державі:

1) соціальні інститути, які призначені для здійснення духовного виробництва (театри, кіностудії, видавництва, творчі колективи);

2) соціальні інститути, що сприяють розповсюдженню культури (концертні і гастрольні об’єднання, кінотеатри, лекторії, бібліотеки, університети, музеї, школи) ;

3) установи, які організовують і планують культурну діяльність, здійснюють управління культурним процесом (урядові організації культури, науково-дослідні установи).

Культуру слід розглядати лише у взаємозв’язку з суспільством, розглядати як частину суспільства , поряд з виробництвом, політикою. Культура певного типу проявляється в політиці, економіці, мистецтві.

Перший тип – це культура традиційного суспільства. Для неї характерне домінування стійких консервативних традицій і повільне накопичення новацій. Тут має місце мораль ненасилля і гармонія з природою. Спостерігається низька ефективність виробництва. Свобода індивіда фактично відсутня, спостерігається залежність індивіда від спільноти, колективу, держави. Даний тип культури був властивий давнім суспільствам (Єгипту, Китаю, Індії), він до сих пір існує у багатьох країнах «третього світу».

Другий тип – це культура техногенного суспільства. Їй властивий динамічний розвиток науки і техніки, активна предметна діяльність людини і її вторгнення в природу. Сама діяльність розглядається як вище призначення людини. Людина розглядається як творець власного щастя, долі, творець «другої природи», а знання – як її основна сила. «Техногенна» культура створила всі передумови для прогресу людського суспільства. Разом з тим вона підвела людство до власної загибелі, створила екологічну кризу і небезпечні техногенні катастрофи, руйнацію людської духовності.

Традиції і норми. Традиційна культура, сучасна культура. Норми культури.

Новаторство і традиції – дві сторони процесу розвитку культури. Кожна культура є синтезом стійких і змінних елементів в культурі. Стійкість і інерція в культурі – це традиція. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові і інші традиції. Система традицій відображує цілісність, стійкість суспільного організму. Руйнуючі старі духовні цінності, не можна побудувати нове духовне життя, оскільки руйнується історична пам'ять.

Традиційна культура (або суспільство) – це суспільство, в якому регуляція здійснюється на грунті звичаїв, традицій. Традиційна культура розповсюджена в суспільствах, в яких зміни є непомітними для життя одного покоління – минуле дорослих є майбутнім їхніх дітей.

Різне співвідношення традицій і оновлення дає підґрунтя для розподілу суспільств на традиційні і сучасні. Базисною цінністю є новаторство. Будь-яка новація – наукова, художня, технологічна – має індивідуального автора. Справжній учений або художник – це завжди творець нового.

Сучасний тип культури характеризується достатньо швидкими змінами, які відбуваються в процесі беззупиної модернізації. Джерело знань, вмінь, культурних навичок – індустріалізована система виховання і навчання. Типова родина – «діти-батьки», третє покоління, як правило відсутнє. Авторитет старшого покоління не такий високий, як в традиційному суспільстві, в явній формі виражений конфлікт поколінь.

Норми культури – це певні зразки, правила поведінки або дії. Норми змінюються разом з культурою.

Культура і релігія.

Перший тип релігійних вірувань тісно зв’язаний з розвитком первісної ідеології, і до нього слід віднести магію, тотемізм, фетишизм, анімізм. В цей період культура носила синкретичний характер, і всі її складові не мали самостійного статусу.

До другого типу – народно-національним релігіям – належать індуїзм, іудаїзм, конфуціанство. Ці релігії виникали в період становлення класового суспільства, виникнення держави і розвитку таких спільностей, як народність, а пізніше нація. Характерними рисами є сувора ритуалізація, обрядність.

Перша стадія релігії була зв’язана з виникненням і розвитком політеїзму, друга – монотеїзму

Світові релігії, не дивлячись на відмінність, мають і спільні риси:

1) наявність харизматичної особистості (Пророка або Засновника)

2) Священне Письмо;

3) факт існування Священного текста (Біблії, Корану, Вед, Тріпітак, П’ятикнижжя);

4) догматика як засіб впорядкування духовних знань;

5) віра у спасіння душі;

6) культ у вигляді засобу, що визначає єдність дій, закріплених в ритуалі.