1. Середньовічна культура характеризується цілісністю, яку їй забезпечували феодалізм та богослов`я.

2. Для культури середніх віків характерним є догматизм, авторитарність, система цінностей, ідейна нетерпимість.

3. Середньовічна культура є глибоко протирічною, в ній співвідносяться роздробленість буття, коли кожний народ має свій уклад життя і потяг до Всеєдності, прикріплення людини до землі, своїй спільноті і християнська універсальність людини.

З одного боку, страждальне відречення від світу, з іншого, потяг до насильницького всесвітнього перетворення світу (хрестові походи). Це протиріччя виступає рушійною силою розвитку культури, в ході якої людина поступово починає звертатися до самої себе, а не тільки до Бога.

Додаток

Сепір Е. Вибрані твори по мовознавству і культурології.

Різноманітні концепції культури.

При вживанні слова «культура» йому, схоже, приписують три основних смисли або групи смислів. Насамперед, це слово використовується етнологами та істориками культури як технічний термін, який охоплює будь-які спадкоємні риси людського життя, матеріального і духовного. Певна, таким чином, культура термінологічно співвідноситься з самим поняттям про людину, бо навіть дикуни, які знаходяться на самих нижчих ступенях розвитку живуть у соціальному світі, який характеризується складною сіткою звичек, настанов. Правила мисливської гри південноафриканських бушменів, віра в амулети у північноамериканських індійців, специфічний тип трагедії у драматичному мистецтві Афін часів Перикла і динамо-машина сучасної індустрії – все це у рівній мірі і без будь-яких відмінностей є елементи культури; кожний з них – продукт колективних духовних зусиль людини, який зберігся на протязі відомого часу … більш або менш свідомих імітаційних процесів, у сукупності охоплюємих термінів «традиція» і «соціальна послідовність». З цієї точки зору, всі людські істоти, або, у будь-якому випадку, всі групи такових, наділені культурою, хоча форми культури і ступені її складності різняться у широких межах…

Друге застосування терміна зустрічається частіше. Воно відправляє до деякого досить умовного ідеалу індивідуальної благо вихованості, будівля якої ґрунтується на засвоєнних знаннях та досвіді, але складається по більшій мірі з набора типових реакцій, які санкціоновані суспільним класом і тривалою традицією. Вимога спокуси у сфері інтелектуальних цінностей до претендента на звання «культурної людини» пред`являється, але лише до певних меж.

Більше значення надається манерам, деякій вишуканості поведінки, яка набуває різні відтінки в залежності від природи особистості того, хто засвоїв ідеал «культурності». У найгіршому випадку така вишуканість вироджується в презирливе відчуження від звичек і смаків натовпу; це добре відомий культурний снобізм… відчуження того чи іншого сорту взагалі є умовою для культури у другому розумінні. Ще один її невід`ємний атрибут – це тісний зв`язок з минулим. Дії та погляди, які відносяться до теперішнього бачаться, насамперед, як варіації з теми незмінного минулого… Духи минулого, переважно минулого, переслідують культурну людину на кожному кроці. Вона є незвичайно чуттєвою; вона ухиляється від того, щоб її індивідуальність виступала в якості будь-якого творчого начала. Але самий, мабуть, чудовий факт. Який характеризує культурний ідеал, - це здійснення людиною вибору з скарбниці минулого конкретних цінностей, які вона вважає найбільш гідними поклоніння…

Складніше всього визначити і проілюструвати третє використання терміна «культура». Культуру в цьому третьому розумінні споріднює з нашим першим, технічним поняттям підкреслена увага скоріше до групового, ніж до індивідуального духовного надбання. З другим поняттям її споріднює упор на виділення з того широкого цілого, яке етнологи називають культурним спектром або культурним потоком таких факторів, які в сутності своїй є більш цінними, більш характерними, більш значимими в духовному смислі у порівнянні з іншими. Сказати, що це третє розуміння охоплює всі духовні елементи цивілізації в протилежність чисто матеріальним, було б неточним, оскільки та концепція культури, яку ми отримаємо, включає в себе велику кількість відносно тривіальних елементів, особливо по тій причині, що деякі з числа матеріальних факторів можуть займати ключеве місце в культурному цілому. Обмежувати, як це найчастіше робиться, застосування терміна “культура” до мистецтва, релігії та науки знову ж є небажаним, бо при цьому досить багато виключається з його змісту. Мабуть, найближче всього до істини ми підійдемо, коли ск5ажемо, що концепція культури, смисл якої ми сьогодні намагаємось зловити, направлена на те, щоб охопити в єдиному терміні ті загальні настанови, погляди на життя і специфічні прояви цивілізації , які дозволяють конкретному народу визначити своє місце в світі. Коли говорять про культуру в цьому третьому розумінні, то підкреслюють не стільки те, у що вірить той чи інший народ або що їм створено, скільки те, яким чином створене цим народом і те, у що він вірить, функціонує в його житті, яке значення все це має для даного народу. Це розуміння культури особливо є властивим виходити на авансцену при обговоренні проблем, які зв`язані з нацією, коли робляться спроби віднайти специфічні, своєрідні риси, які втілені в характері і в цивілізації будь-якого конкретного народу, що відрізняє його від інших народів… культура, таким чином, може бути коротко визначена як цивілізація, яка взята в тій мірі, в якій вона втілює в собі національний дух...

Істинна культура відмовляється розглядати культуру як простий гвинтик, як сутність, чий єдиний смисл існування полягає у підпорядкуванні колективній меті, яка нею не усвідомлюється або має лише віддалену значимість для її інтересів. Діяльність індивіда повинна безпосередньо відгукуватись на його творчі та емоційні імпульси, вона повинна бути завжди чимось більшим, ніж засобом для досягнення деякої мети…

Культура, яка не виростає з корінних інтересів і бажань її носіїв, яка направлена від деяких загальних цілей до індивідууму, - це зовнішня культура. Слово “зовнішня”, яке стіль часто інстинктивно використовується для опису подібної культури, є при цьому обраним досить влучно. Істинна культура – культура внутрішня в тому смислі, що вона направлена від індивідуума до тих чи інших цілей.

Йохан Гейзінга. Homo ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури.

Під ігровим елементом культури тут не мається на увазі, що ігри займають важливе місце серед різних форм життєдіяльності культури. Не маємо на увазі і те, що культура походить із гри в результаті процесу еволюції – у тім змісті, що те, що спочатку було грою, згодом переходить у щось, грою вже що не є, і що тепер може бути названо культурою. Нижче буде розгорнуте наступне положення: культура виникає у формі гри, культура спочатку розігрується. І ті види діяльності, що прямо спрямовано на задоволення життєвих потреб, як, наприклад, полювання, в архаїчному суспільстві воліють знаходити собі ігрову форму. Людський гуртожиток піднімається до суп-рабіологічних форм, що додають йому вищу цінність, за допомогою ігор. У цих іграх суспільство виражає своє розуміння життя і світу. Стало бути, не слід розуміти справу таким чином, що гра помалу переростає чи раптом перетвориться в культуру, але скоріше так, що культурі в її початкових фазах властиве щось ігрове, що представляється у формах і атмосфері гри. У цій двуєдності культури й гри гра з первинним, об`єктивно сприйманим, конкретно визначеним фактом, у той час як культура є усього лише характеристика, що наше історичне судження прив`язує до даного випадку. Цей погляд перегукується з думками Фробеніуса, що говорить у своїй книзі «Історія культури Африки» про становлення культури «як вирослої з природного буття гри». Проте, як мені здається, це відношення культури до гри сприйняте Фробеніусом надто містично. Він манкірує необхідністю прямо вказати пальцем на присутність ігрового елемента у фактах культури.

У поступальному русі культури гіпотетичне вихідне співвідношення гри і не-гри не залишається незмінним. Ігровий елемент у цілому відступає в міру розвитку культури на задній план. По більшій частині і значною мірою він розчинився, асимілювався в сакральній сфері, кристалізувався у вченості й у поезії, у правосвідомості, у формах політичного життя. При цьому ігрова якість у явищах культури ішло звичайно з виду. Однак за всіх часів і усюди, у тому числі й у формах високорозвиненої культури, ігровий інстинкт може знову проявитися у повну силу., утягуючи як окрему особистість, так і маси в оп`яняючий вихор велетенської гри.

Представляється очевидним, що взаємозв`язок культури і гри варто шукати у високих формах соціальної гри, тобто там, де вона існує як упорядкована діяльність групи, або співтовариства, або двох конфронтуючих один одного груп. З погляду культури сольна гра для самого себе плідна лише в малому ступені. Раніше ми вже показували, що всі основні фактори гри, у тому числі гри колективної, вже існували в житті тварин. Це двобій, демонстрація, виклик, похвальба, зарозумілість, удавання, обмежувальні правила. Подвійно дивно при цьому, що саме птаха, філогенічно настільки далеко віддалені від людського роду, мають так багато загального з людиною: тетерева виконують танці, ворони змагаються в польоті, шабашники і інші птахи прикрашають свої гнізда, співочі птахи складають мелодії. Змагання і представлення, таким чином, не походять з культури як розвага, а передують культурі.

Колективна гра носить по перевазі антитетичний характер. Вона найчастіше розігрується «між» двома сторонами. Однак це необов`язково. Танець, хід, представлення можуть бути начисто позбавлені антитетичного характеру. Антитетичне саме по собі зовсім ще не повинно означати змаганність, тональність чи агонізм. Антифоний спів, два полухорія, менует, чи партії голосів намагаються відняти один від одного деякий трофей, суть зразки антитетичної гри, що зовсім не зобов`язана бути цілком агональною, хоча елемент змагання у ній найчастіше є присутнім. Нерідкі випадки, коли вид діяльності, що означає вже сам по собі замкнуту гру, наприклад виконання драматичної чи музичної п`єси, у свою чергу, знову може стати предметом змагання, якщо його підготовка до виконання оцінюється в межах якого-небудь конкурсу, як це було з грецькою драмою.

Серед загальних ознак гри ми вже відзначили вище напругу і непередбачуваність. Завжди коштує питання: чи повезе, чи удасться виграти? Навіть в одиночній грі на спритність, чи відгадування ( пасьянс, головоломка, кросворд) дотримується ця умова. В антитетичній грі агонального типу цей елемент напруги, удачі, непевності досягає крайнього ступеня. Прагнення виграти здобуває таку пристрасність, що грозить цілком звести нанівець легкий і безтурботний характер гри. Однак тут виявляється ще одне важливе розходження. У чистій грі на вдачу напруга граючих передається глядачам лише в малому ступені. Азартні ігри самі по собі суть примітні культурні об`єкти, однак з погляду культуротворення їх слід визнати непродуктивними. У них немає шляху для духу чи життя. Інакше обстоїть справа, коли гра вимагає вправності, знання, спритності, чи сміливості сили.

Коли гра породжує красу, то цінність цієї гри для культури негайно ж стає очевидною. Однак безумовно необхідною для становлення культури подібна естетична цінність не є. з рівним успіхом у ранг культури гру можуть звести фізичні, інтелектуальні, моральні чи духовні цінності. Чим більше гра здатна підвищувати інтенсивність життя чи індивідуума групи, тим повніше розчиняється вона в культурі. Священний ритуал і святкове змагання – ось дві постійно і усюди відновляються форми, усередині яких культура виростає як гра в грі.

Чи правомірно всяке змагання беззастережно включати в поняття гри? Ми бачили, що греки аж ніяк не без коливань відносили агон до paidia. Утім, це легко порозумівалося безпосередньо самою етимологією обох слів. У будь-якому разі «paidia» виражало дитяче в грі настільки безпосередньо і зрозуміло, що могло бути застосоване до серйозних ігрових змагань тільки в похідному значенні. Напроти, термін «агон» визначав змагання з іншого боку: вихідним значенням слова «агон» було, очевидно, «зустріч». Той факт, що в елінів більшість змагань, цілком ймовірно, відбувалося в атмосфері повної серйозності, аж ніяк не може служити достатньою підставою для відділення агона від гри. Серйозність, з яким відбувається змагання, ні в якому разі не означає заперечення його ігрового характеру. Тому що вона виявляє усі формальні і майже що усі функціональні ознаки гри.

… Змагання, як і будь-яку іншу гру, варто вважати деякою мірою безцільним. Інакше кажучи, воно протікає усередині самого себе, і його результат не складає частини необхідного життєвого процесу групи. Популярне прислів`я «важливі не камінці, а важлива сама гра» досить це виражає; іншими словами, фінальний елемент ігрової дії, його цілеполагання першу чергу полягають у самому процесі гри, без прямого відношення до того, що за цим піде. Результат гри як об`активний факт сам по собі несуттєвий і байдужий. Перський шах, що під час свого візиту до Англії відхилив запрошення бути присутнім на стрибках, мотивувавши це тим, що він знає, що один кінь бігає швидше за інший, був зі своєї точки зору зовсім правий. Шах не хотів втручатися в далеку йому ігрову сферу, він хотів залишитися осторонь. Результат гри або змагання важливий лише для тих, хто в якості гравця чи глядача включається в ігрову сферу і приймає правила гри. Вони стають партнерами по грі і хочуть бути партнерами. Для них не байдуже чи нецікаво, хто переможе – Ньерд чи Тритон.

Грають «на інтерес»; у цьому терміні виражається, власне кажучи, як можна лаконічніше сутність гри. Цей «інтерес» не є, однак, матеріальний результат ігрової дії, наприклад, що м`яч потрапив в лунку, але є факт ідеального порядку, що гра удалася або зіграна. Вдача приносить гравцю задоволення, що може бути більш або менш тривалим. Це вірно і для гри поодинці приємне почуття задоволення підвищується від присутності глядачів, однак їхню присутність не можна вважати неодмінною умовою гри. Аматор пасьянсу випробує подвійну радість, якщо хто-небудь спостерігав його гру, але він буде радіти і на самоті. Дуже істотним для всякої гри є той факт, що своєю удачею можна похвалитися перед іншими.

Найтіснішим чином зв`язане з грою поняття виграшу. В одиночній грі досягнення мети ще не означає виграшу. Поняття виграшу набирає сили тільки тоді, коли гра ведеться одним проти іншого або двома противними партіями.

Що таке виграш ? Виграти означає узяти верх у результаті гри. Але значення цієї очевидної переваги, що стало, має тенденцію розростатися в ілюзію переваги взагалі. А з цим значення виграшу виходить за межі даної гри. Виграно пошану, заслужена честь. І ця честь, і ця пошана постійно йдуть безпосередньо на користь цілій групі, з якої вийшов переможець. Отут ми знову зіштовхуємося з дуже важливою якістю гри: завойований у ній успіх легко переходить з окремої людини на цілу групу. Але ще більш важливий наступний показник. В агональному інстинкті далеко не в першу чергу виявляється спрага влади, або воля до панування. Первинним є прагнення перевершити інших, бути першим і на правах першого удостоїтися почестей. І тільки в другу чергу встає питання, чи розширить унаслідок цього особистість чи група свою матеріальну владу.

Люди чи борються чи грають заради чогось. У першу й останню чергу борються чи грають заради перемоги, але перемозі супроводжують різні способи насолоджуватися нею. Насамперед, нею насолоджуються як торжеством, тріумфом, що справляється групою в радісних вигуках і славослів`ї. як тривалий наслідок з цього випливає честь, пошана, престиж. Як правило, однак, уже при визначенні умов гри з виграшем зв`язується щось більше, ніж одна тільки честь. В усякій грі є ставка. Ставка може бути чисто символічною чи мати матеріальну цінність, може мати і чисто ідеальну цінність. Ставкою може бути золотий кубок, коштовність, королівська дочка або мідна монета, життя гравця чи щастя цілого племені. Це може бути застава чи приз. Застава – чисто символічний предмет, що ставлять (вкидають в ігровий простір). Призом може бути лавровий вінок чи грошова сума або інша матеріальна цінність. Слово нагорода етимологічно походить до сфери обміну цінностями, у ньому криються поняття «проти» «в обмін на щось», але його значення згодом зрушується у бік поняття гри.

Винагорода цілком лежить поза ігровою сферою: воно означає справедливе матеріальне відшкодування, оплату за зроблену чи послугу чи виконану роботу. Заради винагороди не грають, заради неї трудяться. Англійська мова, однак, запозичує слово для винагороди – саме з ігрової сфери.

Елемент пристрасті, удачі, ризику однаково властивий і економічному підприємству, і грі. Чиста користь не ризикує і не грає. Ризик, щасливий випадок, непевність у результаті, напруга складають суть ігрового поводження. Напруга визначає свідомість важливості і цінності гри і, зростаючи, примушує гравця забути, що він грає.

Н.Еліас Про процес цивілізації.

Поняття «цивілізація» застосовують по відношенню до самих різноманітних фактів: до стану техніки, манерам, розвитку наукового пізнання, релігійним ідеям та звичаям. Воно може відноситися до типу житла або до сумісного життя чоловіка і жінки, до форм судового покарання або приготування їжі. Строго кажучи, немає майже нічого, що не виступало б в «цивілізованій » або «нецивілізованій» формі, а тому так складно в декількох словах позначити все те, що позначається як «цивілізація».

Але якщо подивитися, яка спільна функція даного поняття, в ім.`я чого всі ці манери і досягнення людей позначаються як «цивілізаційні», то одразу знайдеться дещо надзвичайно просте: це поняття виражає самосвідомість Заходу. Можна було б навіть сказати – національну свідомість. В ній резімюється все те, що відрізняє західне суспільство останніх двох або трьох століть від більш ранніх або ж від сучасних, але «більш примітивних» суспільств. За її допомогою намагаються охарактеризувати дещо важливе для західного суспільства, те, чим воно пишається: стан його техніки, прийняти в ньому манери, розвиток його наукового пізнання, його світогляд та багато іншого.

2

Але для різних націй Заходу поняття «цивілізація» означає не одне і теж. Величезна відмінність існує насамперед між використанням цього слова англійцями та французами, з одного боку, і його вживанням німцями, з іншого боку. У першому випадку це поняття виражає гордість з приводу значимості своєї нації для прогресу західного світу і всього людства. По-німецькі «цивілізація» позначає дещо дуже корисне, але все ж воно має цінність мовби другого порядку, а саме, те, що охоплює лише зовнішній бік життя, торкається лише поверхневих щаблів людського існування. Для само інтерпретації, для вираження власної сутності і гордості за свої досягнення німці використовують слово «культура».

3

Ми маємо справу зі своєрідним феноменом: смисл слів, на рахунок французького чи англійського «цивілізація» або німецького «культура», є досить зрозумілим для членів цих суспільств. Але спосіб, яким ці поняття описують частину світу, само очевидність, з якою вони обмежують і протиставляють всьому іншому певні сфери, оціночні судження, які приховано в них існують, - все це робить їх складними для всіх, хто не належить до цих суспільств.

Французьке і англійське поняття «цивілізація» може відноситися до політичних чи господарських, релігійних чи технічних, моральним чи соціальним фактам. Більш того, є сильно виражена тенденція протиставляти їх політичним, економічним і соціальним фактам, проводити між цими двома галузями чітку розмежовану лінію. Французьке і англійське поняття «цивілізація» може позначати досягнення, але воно точно также відноситься до манер, «behaviour» людей, причому не важливим є, чи досягли останні чого-небудь своєю поведінкою чи ні. В німецькому терміні «культура» така віднесеність до «behaviour» - до цінностей людини, яка нічого не зробила, і яка наділена просто буттям і поведінкою – присутня лише в самому обмеженому вигляді. Специфічно німецький смисл поняття «культура» в самому чистому виді можна встановити по його деривату, якій вказує на властивості: «kulturell» означає не буття або цінність людини, але цінність і характер певних продуктів людської діяльності. Саме слово «kulturell» взагалі неможливо прямо перекласти на французьку або англійську мову.

Слово «kultiviert» за смислом дуже близьке західному поняттю цивілізації. Воно уявляє деяку вищу форму «цивілізованості». Як «kultiviert» можуть позначатися і ті люди і сім`ї, які не зробили нічого, що можна було б охарактеризувати як «kulturell» . Як і «цивілізованість», ця «культурність», яка виражається поняттям «kultiviert», відноситься в першу чергу до форми поведінки чи до образу дій людей. Воно позначає соціальну якість як людей, так і їх житла, форм звертання, мови, одежі – на відміну від терміна «kulturell», яке відноситься не безпосередньо до людей, а лише до їх певних звершень.

4

З тим, що вище сказано, існує інша відмінність цих двох понять. «Цивілізація» позначає процес або, у крайньому випадку, результат процесу. Воно відноситься до чогось, що знаходиться в постійному русі, до того, що весь час іде «вперед». Німецьке поняття «культура» в його сучасному вживанні має іншу направленість: воно вказує на продукти людської діяльності … - на твори мистецтва, книги, релігійні та філософські системи, в яких проявляється самобутність їхнього народу. Поняття «культура» обмежує.

Поняття цивілізації в певній мірі знімає національні відмінності, воно підкреслює спільне для всіх людей… в ньому виражається самосвідомість народів, національні кордони і національна своєрідність яких вже на протязі століть не піддаються сумніву, оскільки вони кінцево ствердились, - тих народів, що вже давно вийшли за свої межі та колонізували території за їхніми кордонами.

Німецьке поняття культури, напроти, підкреслює національні відмінності, своєрідність груп. В силу цієї функції воно отримало розповсюдження і за межами німецької мови, наприклад, в етнології і антропології, причому вже поза прямого зв`язку з первинною ситуацією, яка обумовила його значення. Ця первинна ситуація є ситуація народу, який, на відміну від західних націй, який надзвичайно пізно прийшов до міцної політичної єдності, а кордони його території з давніх часів і до сьогодення піддаються загрозі перегляду, оскільки там існують галузі, які завжди прагнули і зараз прагнуть до уособлення. Функцією поняття цивілізації є вираження постійної тенденції до розширення груп і націй, які проводять колонізацію. На противагу йому, в понятті культури відображається самосвідомість нації, яка змушена кожного разу задаватися питанням «В чому ж полягає наша своєрідність?», знову і знову визначати і з усіх сторін укріплювати свої кордони і в політичному, і в духовному смислі. Цьому історичному процесу і відповідає направленість німецького поняття культури,, виражена в ньому тенденція до відмежовування, підкреслювання і чіткого визначення групових відмінностей. Питання «Що є власне французьким? Що є власне англійським?» уже давно майже не викликають дискусій в самосвідомості французів та англійців. Питання «Що є власне німецьким?» було і залишається актуальним для німців. Одна з відповідей на нього була дана на певній фазі розвитку за допомогою поняття «культура».

Структури національної самосвідомості, які представлені поняттями «культура» чи «цивілізація», також є різними. Але при всіх його особливостях і німець, який з гордістю говорить про свою «культуру», і француз з англійцем, які пишаються своєю «цивілізацією», в рівній мірі вважають цю самосвідомість чимось саме собою зрозумілою., яка відноситься до людського світу в цілому і надає йому цінності. Німець може намагатися пояснити французу і англійцю, що він має на увазі під словом «культура». Але навряд чи він зможе передати специфічно національний досвід традиції, що складають для нього смисл цього поняття.

Француз і англієць також можуть сказати німцю, який зміст вони вкладають в поняття цивілізації, яке стало частиною їхньої національної самосвідомості. Але скільки би розумним, скільки би раціональним не здавалось їм це поняття, воно також виросло з особливого роду історичних ситуацій, його також оточує атмосфера, яка насичена емоціями та легендами, яка не вміщується в дефініцію, хоча і є складовою частиною його значення. І ця дискусія, напевне, приречена на провал, якщо німець захоче показати французу чи англійцю, чому він хоча і вважає «цивілізацію» цінністю, але все ж цінністю другого порядку.

ІІ. Про хід розвитку пари протиставлених понять «цивілізація» і «культура» .

… Кант, мабуть, перший виразив досвід і антитезу, які властиві суспільству його часу. У 1784році в роботі «Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані» він пише: «Завдяки мистецтву і науці ми в вищій мірі культивувались. Ми занадто цивілізувалися в смислі будь-якої ввічливості в спілкуванні». І продовжує: «Хоча ідея моральності відноситься до культури, застосування цієї ідеї, якщо вона зводиться лише до подібності морального у честолюбстві та любові до зовнішніх пристойностей,створює лише цивілізованість»…

У Канта мова йде від імені .. німецької буржуазії, яка належить до середнього щабля інтелігенції, та ще і у «всесвітньо-громадянському плані», а тому протиставлення поки ще не визначене і в найкращому випадку лише у другу чергу виступає як національне протиріччя. На передньому плані стоїть досвід соціального протистояння, розмежувальна лінія проходить всередині суспільства, хоча вона вже несе в собі зародок національного протиріччя між тим, хто говорить по-французькі і по французьким зразкам «цивілізуючої» придворної аристократії, з одного боку, і тим, хто говорить по-німецькі, належить до середнього класу щаблем німецької інтелігенції – з іншого.

Тут ми бачимо щабель, який витіснений з будь-якої політичної діяльності, який мабуть не мислив в політичних категоріях і лише починав мислити в категоріях національних. Легітимацією для нього є досягнення в духовній, науковій та художній діяльності. Йому протистоїть той вищий щабель, який в цьому смислі «нічого не робить», але бачить свою відмінність, усвідомлює себе і виправдовує відмінності, сси лаючись на поведінку особливого роду. Саме цей щабель має на увазі Кант, коли говорить про «надмірну цивілізованість «в смислі будь-якої ввічливості та в спілкуванні», про «подобу морального в честолюбстві». Це полеміка німецької інтелігенції, яка належить до середнього класу, з вищим щаблем придворних, яка лежить в основі понятійного протиставлення культури і цивілізації в Німеччині.

С.Хантінгтон. Зіткнення цивілізацій? Модель майбутнього конфлікту.

Я вважаю, що в прийдешньому світі основним джерелом конфлікту буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші рубежі, що розділяють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною діючою особою в міжнародних справах, але найбільш визначальні конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів. Майбутній конфлікт між цивілізаціями – завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів в сучасному світі.

На протязі півтора століть після Вестфальського миру, що сформував сучасну міжнародну систему, в західному ареалі конфлікти розгорталися головним чином між государями-королями, імператорами, абсолютними і конституційними монархами, котрі намагалися розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армії, зміцніти економічну могутність, а головне – приєднати нові землі до своїх володінь. Цей процес породив нації-держави, і, починаючи з Великої Французької Революції, основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. У 1793р., говорячи словами Р.Р.Палмера, «війни між королями припинилися, і почалися війни між народами». Дана модель зберігалася на протязі всього ХІХ ст.. Край їй поклала перша світова війна. А потім, внаслідок російської революції і відповідної реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а згодом – комунізм і ліберальна демократія. Під час холодної війни цей конфлікт втілився у боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була нацією-державою в класичному європейському розумінні. Їхня само ідентифікація формулювалась в ідеологічних категоріях.

Конфлікти між правителями, націями-державами і ідеологіями були переважно конфліктами західної цивілізації… По закінченню холодної війни підходить до кінця і західна фаза розвитку міжнародної політики. В центр висувається взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями. На цьому новому етапі народи і уряди незахідних цивілізацій вже не виступають як об`єкти історії – мішені західної колоніальної політики, а поряд із Заходом починають самі рухати і творити історію.

ПРИРОДА ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Під час холодної війни світ був поділений на «перший», «другий» і «третій». Але згодом такий розподіл втратив сенс. Зараз набагато доречніше об`єднувати країни, базуючись не на їхніх політичних чи економічних системах, не за рівнем економічного розвитку, а виходячи із культурних та цивілізаційних критеріїв.

Що мається на увазі, коли мова йде про цивілізацію? Цивілізація – це певна культурна сутність. Поселення, регіони, етнічні групи, народи, релігійні спільноти – всі вони мають свою особливу культуру, що відображує різні рівні культурної неоднорідності. Село в Південній Італії за своєю культурою може відрізнятися від такого ж села в Північній Італії, але при цьому вони залишаються саме італійськими селами, котрі не переплутаєш з німецькими. В свою чергу європейські країни мають загальні культурні риси, які відрізняють їх від китайського чи арабського світу. Тут ми підходимо до суті справи. Бо західний світ, арабський регіон чи Китай не є частинами більш широкої культурної спільноти. Вони являють собою цивілізації.

Ми можемо визначати цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу, як самий широкий рівень культурної ідентичності людей. Наступну ступінь складає вже те, що відрізняє рід людський від інших видів живих істот. Цивілізації визначаються наявністю загальних рис об`єктивного порядку, таких як мова, історія, релігії, звичаї, інститути, - а також суб`єктивною само ідентифікацією людей. Існують різні рівні само ідентифікації: так, мешканець Риму може характеризувати себе як римлянина, італійця, католика, християнина, європейця, людину західного світу. Цивілізація – це самий широкий рівень спільності, з якою людина себе співвідносить. Культурна само ідентифікація людей може змінюватися, і внаслідок цього змінюються склад і межі тієї чи іншої цивілізації.

Цивілізації можуть охоплювати велику масу людей – наприклад, Китай, про який Л.Пай якось сказав: «Це цивілізація, яка видає себе за країну». Але вона може бути вельми нечисленною – як цивілізація англомовних мешканців островів Карибського басейну. Цивілізація може включати в себе декілька націй-держав, як у випадку із західною, латиноамериканською чи арабською цивілізаціями, або одну-єдину, як у випадку із Японією. Явно, що цивілізації можуть перемішуватися, накладатися одна на одну, включати субцивілізації. Західна цивілізація існує в двох основних варіантах: європейському і північноамериканському, а ісламська поділяється на арабську, турецьку і малайську. Не зважаючи на все це, цивілізації являють собою певні цілісності. Границі між ними рідко бувають чіткими, але вони реальні.

Цивілізації динамічні: у них буває підйом і спадок, вони розпадаються і зливаються. І, як відомо кожному студенту-історику, цивілізації зникають, їх затягують піски часу. На Заході прийнято вважати, що нації-держави – головні діючі особи на міжнародній арені. Але вони виступають у цій ролі лише декілька століть. Більша частина людської історії – це історія цивілізацій. За підрахунками А.Тойнбі, історія людства знала 21 цивілізацію. Лише шість із них існують в сучасному світі.

ЧОМУ НЕВІДВОРОТНЄ ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ?

Ідентичність на рівні цивілізації буде ставати все важливішою, і обличчя світу буде в значній мірі формуватися в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них належать західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, православно-слав`янська, латино-американська та, можливо, африканська цивілізації. Найбільш значущі конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж ліній розламу між цивілізаціями. Чому?

По-перше, відмінності між цивілізаціями не просто реальні. Вони – найбільш суттєві. Цивілізації не схожі за своєю історією, мовою, культурою, традиціями і, що найважливіше, - релігією. Люди різних цивілізацій по іншому дивляться на стосунки між Богом і людиною, індивідом і групою, громадянином і державою, батьками і дітьми, чоловіком та жінкою, мають різні уявлення про співвідносну значущість прав і обов`язків, свободи і примусу, рівності та ієрархії. Ці відмінності складалися століттями. Вони не зникнуть в доступному для огляду майбутньому. Вони більш фундаментальні, ніж відмінності між політичними ідеологіями і політичними режимами. Безумовно, відмінності не обов`язково передбачають конфлікт, а конфлікт не обов`язково означає насилля. Одначе на протязі століть найбільш тривалі та кровопролитні конфлікти народжувались саме відмінностями між цивілізаціями.

По-друге, світ став більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій посилюється. Це веде до зростання цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціями і спільнотами в межах цивілізації. Північно-африканська еміграція до Франції викликала у французів вороже ставлення, і в той же час зміцнила доброзичливість до інших емігрантів – «добропорядних католиків і європейців із Польщі». Американці значно хворобливіше реагують на японські капіталовкладення, ніж на значно вагоміші інвестиції з Канади та європейських країн… Взаємодія між представниками різних цивілізацій зміцнює їхню цивілізаційну самосвідомість, а це, в свою чергу, загострює розбіжності і ворожість, що уходять вглиб історії, чи принаймні сприймаються таким чином.

По-третє, процеси економічної модернізації і соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей за місцем проживання, одночасно слабшає і роль нації-держави як джерела ідентифікації. Лакуни, що утворилися внаслідок цього, здебільше заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися не лише в ісламі, але й в західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі… Відродження релігії, чи, говорячи словами Ж.Кепеля, «реванш Бога», створює основу для ідентифікації та причетності зі спільністю, котра виходить за межі національних границь – для об`єднання цивілізацій.

По-четверте, зростання цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід знаходиться на вершині своєї могутності, а з другого, і можливе саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власних коренів. Все частіше можна почути про «повернення в Азію» Японії, про кінець впливу ідей Неру та «індуїзацію Індії», про провал західних ідей соціалізму і націоналізму до «реісламізації» Ближнього Сходу, а в останній час і суперечки щодо вестернізації або ж русифікації країни Бориса Єльцина. На вершині своєї могутності Захід зіштовхується із незахідними країнами, котрі мають досить прагнення, волі і ресурсів, щоби надати світу незахідне обличчя.

В минулому еліти незахідних країн звичайно складали люди, котрі щонайбільше були пов`язані із Заходом, набували освіту в Оксфорді, Сорбонні чи Сандхерсті і засвоїли західні цінності та стиль життя. Населення ж цих країн, як правило, зберігало нерозривний зв`язок із своєю одвічною культурою. Але зараз все це перемінилося. В багатьох незахідних країнах йде інтенсивний процес девестернізації еліт та їхнього повернення до власного культурного коріння. І одночасно з цим західні, передусім американські звичаї, стиль життя і культура набувають популярності серед широких верств населення.

По-п`яте, культурні особливості ті відмінності менше зазнають змін, ніж економічні та політичні, і внаслідок цього їх складніше розв`язати чи звести до компромісу. В колишньому Радянському Союзі комуністи можуть стати демократами, багаті перетворитися на бідних, а бідні – на багатіїв, але росіяни при всьому бажанні не зможуть стати естонцями, а азербайджанці – вірменами. В класових і ідеологічних конфліктах ключовим було питання: «На чиєму ти боці?» І людина могла обирати – на чиєму вона боці, а також міняти одного разу обрані позиції. В конфлікті ж цивілізацій питання стоїть інакше: «Хто ти такий?» Мова йде про те, що дане і не підлягає змінюванню. І, як ми знаємо із досвіду Боснії, Кавказу, Судану, якщо дати непідходящу відповідь на це питання, можна негайно отримати пулю до лоба.

Релігія розділяє людей ще більш гостро, ніж етнічна належність. Людина може бути напів-французом і напів-арабом, і навіть громадянином обох цих країн. Куди складніше бути напів-католиком та напів-мусульманином.

І, нарешті, підсилюється економічний регіоналізм… Роль регіональних економічних конфліктів буде підсилюватись. З одного боку, успіх економічного регіоналізму укріплює свідомість належності до однієї цивілізації. А з другого – економічний регіоналізм може бути успішним, тільки якщо він корениться в спільності цивілізації. Європейське співтовариство базується на спільних засадах європейської культури і західного християнства. Успіх НАФТА (північноамериканської зони вільної торгівлі) залежить від тривалого зближення культур Мексики, Канади і Америки. А Японія, навпаки, має труднощі із створенням такого ж економічного співтовариства в Південно-Східній Азії, тому що Японія – це єдине в своєму роді суспільство і цивілізація. Якими б не були потужними торгівельні і фінансові зв`язки Японії з іншими країнами Південно-Східної Азії, культурні відмінності між ними заважають просуванню по шляху регіональної економічної інтеграції за зразком Західної Європи чи Північної Америки.

Спільність культури, навпаки, явно сприяє стрімкому зростанню економічних зв`язків між Китайською Народною Республікою, з одного боку, і Гонконгом, Тайванем, Сінгапуром і заморськими китайськими спільнотами в інших країнах Азії – з другого. По закінченню холодної війни спільність культури швидко витискає ідеологічні відмінності. Материковий Китай і Тайвань все більше зближуються. Якщо спільність культури – це передумова економічної інтеграції, то центр майбутнього східно-азіатського економічного блоку скоріше за все буде в Китаї. По суті справи цей блок вже складається.

… Визначаючи власну ідентичність в етнічних чи релігійних термінах, люди схильні розглядати відношення між собою і людьми іншої етнічної належності та конфесії як відношення «ми» і «вони». Кінець ідеологізованих держав у Східній Європі та на території колишнього Радянського Союзу дозволив висунутися на передній план традиційним формам етнічної належності та протиріч. Відмінності в культурі та релігії породжують розбіжності з широкого кола політичних питань – прав людини чи еміграції, комерції чи екології. Географічна близькість стимулює взаємні територіальні претензії від Боснії до Мінданао. Але що найбільш важливе – спроби Заходу поширити свої цінності: демократію і лібералізм – як загальнолюдські, зберегти військову перевагу і затвердити свої економічні інтереси наражаються на опір інших цивілізацій. Урядам і політичним угрупуванням все рідше вдається мобілізувати населення і сформувати коаліції на підґрунті ідеологій, і вони все частіше намагаються добитися підтримки, апелюючи до спільності релігій та цивілізації.

Таким чином, конфлікт цивілізацій розгортається на двох рівнях. На мікрорівні групи, що проживають вздовж лінії розлому між цивілізаціями, ведуть боротьбу, часто кровопролитну, за землі і владу один над одним. На макрорівні країни, що відносяться до різних цивілізацій, змагаються за вплив в військовій та економічній сферах, борються за контроль над міжнародними організаціями і «третіми» країнами, намагаючись встановити власні політичні і релігійні цінності.

ЛІНІЇ РОЗЛОМУ МІЖ ЦИВІЛІЗАЦІЯМИ

Якщо в роки холодної війни основні осередки криз і кровопролиття зосереджувалися вздовж політичних і ідеологічних границь, то тепер вони переміщуються на лінії розлому між цивілізаціями. Холодна війна почалася з того моменту, коли «залізна завіса» поділила Європу політично і ідеологічно. Та як тільки був ліквідований ідеологічний розділ Європи, знову ж відродився її культурний поділ на західне християнство, з одного боку, і православ`я та іслам – з іншого. Можливо, що найбільш важливою розділювальною лінією в Європі, як вважає У.Уолліс, є східна границя західного християнства, що склалася до 1500р. Вона пролягає вздовж теперішніх границь між Росією і Фінляндією, між прибалтійськими країнами і Росією, розтинає Білорусію та Україну, відвертає на Захід, відокремлюючи Трансільванію від решти Румунії, а потім, проходячи по Югославії, майже точно співпадає із лінією, що тепер відокремлює Хорватію і Словенію від Решти Югославії. На Балканах ця лінія, певна річ, співпадає із історичною границею між Габсбурзькою та Османською імперіями. На Північ і Захід від цієї лінії мешкають протестанти і католики. У них – спільний досвід європейської історії: феодалізм, ренесанс, Реформація, Просвітництво, Велика французька революція, промислова революція. Їхній економічний стан, як правило, значно кращий, ніж у людей, що мешкають на Сході. Зараз вони можуть розраховувати на більш тісну співпрацю в межах єдиної європейської економіки і консолідацію демократичних політичних систем.

На Схід і Південь від цієї лінії живуть православні християни і мусульмани. Історично вони відносилися до Османської чи царської імперії, і до них донеслося лише відлуння історичних подій, що визначили долю Заходу. Економічно вони відстають від Заходу, і, схоже, менш підготовані до створення сталих демократичних політичних систем. І зараз «оксамитова завіса» культури замінила «залізну завісу» ідеології в якості головної демаркаційної лінії в Європі. Події в Югославії показали, що це лінія не лише культурних відмінностей, але часом і кривавих конфліктів. Вже 13 століть триває конфлікт вздовж лінії розлому між західною і ісламською цивілізаціями…

Рівень потенційної можливості насилля при взаємодії різних цивілізацій може мати неоднакові варіанти. У відносинах між американською та європейською субцивілізаціями переважає економічна конкуренція, як у відношеннях між Заходом в цілому і Японією. В той же час в Євразії етнічні конфлікти, що поширюються і доходять до «етнічних чисток», аж ніяк не є рідкістю. Найчастіше вони відбуваються між групами, що відносяться до різних цивілізацій, і в цьому випадку набувають найбільш гострих форм. Границі, що історично склалися, між цивілізаціями євразійського континенту, знову зараз палають у вогнищі конфліктів. Особливого загострення ці конфлікти набувають на границях ісламського світу, що півмісяцем розкинувся на просторі між Північною Африкою і Середньою Азією. Але насилля практикується і в конфліктах між мусульманами, з одного боку, і православними сербами на Балканах, євреями в Ізраїлі, індусами в Індії, буддистами в Бірмі і католиками на Філіппінах – з другого. Границі ісламського світу скрізь і усюди залиті кров`ю.

ОБ`ЄДНАННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ: СИНДРОМ «БРАТСЬКИХ КРАЇН»

Групи чи країни, що належать до однієї цивілізації, опинившись втягнутими у війну з людьми іншої цивілізації, цілком природно намагаються заручитися підтримкою представників своєї цивілізації. По закінченню холодної війни складається новий світовий порядок, і по мірі його формування, належність до однієї цивілізації, чи як висловився Х.Д.Грінвей, «синдром братських країн» приходить на зміну політичних ідеологій і традиційним міркуванням підтримки балансу сил в якості основного принципу співпраці і коаліцій. Про поступове виникнення цього синдрому свідчать всі конфлікти останнього часу – в Перській затоці, на Кавказі, в Боснії. Правда, жоден з цих конфліктів не був повномасштабною війною між цивілізаціями, але кожен долучав до себе елементи внутрішньої консолідації цивілізацій. В міру розвитку конфліктів цей фактор, схоже, набуває все більшого значення. Його теперішня роль – провісник майбутнього.

Перше. В ході конфлікту в Перській затоці одна арабська країна вторгнулася в іншу, а потім вступила в боротьбу з коаліцією арабських, західних і інших країн. Відкрито на бік Саддама Хусейна встали лише деякі мусульманські уряди, але неофіційно його підтримали правлячі еліти багатьох арабських країн… Ісламські фундаменталісти часто-густо підтримували Ірак, а не уряди Кувейту і Саудівської Аравії, за спинами котрих стояв Захід. Підігріваючи арабський націоналізм, Саддам Хусейн відкрито апелював до ісламу. Він і його прибічники намагалися подати цю війну як війну між цивілізаціями.

… Порівнюючи рішучість Заходу у випадку з Іраком з його неспроможністю захистити боснійських мусульман від сербів і застосувати санкції проти Ізраїлю за недотримання тем резолюцій ООН, мусульмани дорікають Заходу за подвійну мораль. Але світ, де відбувається зіткнення цивілізацій, - це неминуче світ з подвійною мораллю: одна використовується по відношенню до «братських країн», а друга – по відношенню до всіх інших.

Друге. Синдром «братських країн» виявляється також в конфліктах на території колишнього Радянського Союзу. Військові успіхи вірмен в 1992-1993 роках підштовхнули Туреччину підсиленої підтримки спорідненого з нею в релігійному, етнічному і мовному відношенні Азербайджану. Військово-повітряні сили Туреччини здійснюють розвідувальні польоти вздовж вірменської границі. Туреччина затримує поставки продовольства і повітряні рейси до Вірменії. Туреччина і Іран проголосили, що не допустять розчленування Азербайджану.

В останні роки свого існування радянський уряд підтримав Азербайджан, де при владі, як і раніше, були комуністи. Проте з розпадом Радянського Союзу політичні мотиви змінилися релігійними. Тепер російські війська б`ються на боці вірменів, а Азербайджан звинувачує російський уряд у тому, що він здійснив поворот на 180 градусів і підтримує тепер християнську Вірменію…

Третє. Якщо подивитися на війну в колишній Югославії, то тут західна громадськість виявила симпатії і підтримку боснійським мусульманам, а також жах і відразу до звірячостей, що вчиняли серби. В той же час її відносно мало хвилювали напади на мусульман з боку хорватів і розчленування Боснії та Герцеговини. На ранніх етапах розпаду Югославії незвичну для неї дипломатичну ініціативу і натиск виявила Німеччина, яка схилила 11 країн – членів ЄС наслідувати її прикладу і визнати Словенію і Хорватію. Прагнучи зміцнити ці дві католицькі ераїни, Ватикан визнав Словенію і Хорватію ще до того, як це зробило Європейське Співтовариство. Європейський приклад наслідували США. Таким чином, провідні країни європейської цивілізації згуртувалися для підтримки своїх єдиновірців. А згодом стали поступати повідомлення, що Хорватія у великому обсягу отримує зброю із Центральної Європи і інших країн Заходу. З іншого боку, уряд Бориса Єльцина намагався додержуватися політики середини, щоб не зіпсувати відношення із православними сербами і в той же час не протиставляти Росію Заходу. Одначе російські консерватори і націоналісти, серед яких було немало народних депутатів, нападали на уряд за недостатню підтримку сербів. На початку 1993р. декілька сот російських громадян служили в сербських військах і, згідно повідомленням, в Сербію постачалася російська зброя.

Ісламські уряди і політичні угрупування, в свою чергу, клеймують Захід за те, що він не піднявся на захист боснійських мусульман. Іранські керівники закликають мусульман всього світу здійснити допомогу Боснії. Всупереч ембарго ООН, Іран поставляє в Боснію солдатів і зброю… Саудівська Аравія насправді фінансувала постачання боснійським мусульманам зброї і продовольства. Це значно підвищило їхню боєздатність перед сербами.

В 30-ті роки громадянська війна в Іспанії викликала втручання країн, які були в політичному відношенні фашистськими, комуністичними і демократичними. Сьогодні, в 90-ті роки, конфлікт в Югославії викликає втручання країн, які поділяються на мусульманські, православні і західно християнські. Ця паралель не залишилася непоміченою.

Конфлікти і насилля можливі і між країнами, що належать до однієї цивілізації, а також всередині цих країн. Але вони, як правило, не такі інтенсивні і всеосяжні, як конфлікти між цивілізаціями. Належність до однієї цивілізації знижує вірогідність насилля в тих випадках, коли, не будь цієї обставини, до нього неодмінно би дійшло. У 1991-1992 роках багато людей були стурбовані можливістю військового зіткнення між Росією і Україною через спірні території – в першу чергу Криму, а також Чорноморського флоту, ядерних арсеналів і економічних проблем. Та якщо належність до однієї цивілізації щось означає, вірогідність військового конфлікту між Росією і Україною не дуже велика. Це два слов`янські, переважно православні народи, котрі протягом століть мали тісні зв`язки. І тому на початку 1993р. не дивлячись на всі причини для конфлікту, лідери обох країн успішно вели переговори, усуваючи незгоди.

У цей час на території колишнього Радянського Союзу відбувались серйозні бої між мусульманами і християнами; напруга, що доходила до прямих зіткнень, визначала відношення між західними і православними християнами в Прибалтиці; але між росіянами і українцями до насилля не дійшло. До цієї пори об`єднання цивілізацій набувало обмежених форм, але процес розвивається і він має значний потенціал в майбутньому.

По мірі продовження конфліктів в Перській затоці, на Кавказі і в Боснії, позиції різних країн і розбіжності між ними все більше визначалися цивілізаційною належністю. Політичні діячі популістського толку, релігійні лідери і засоби масової інформації набули в цьому могутню зброю, яка здатна забезпечити їм підтримку широких верств населення і спричинити тиск на уряди, що вагаються. У найближчому майбутньому найбільшу загрозу переростання у великомасштабні війни будуть нести в собі ті локальні конфлікти, котрі, так само як конфлікти в Боснії і на Кавказі, зав`язалися вздовж ліній розлому між цивілізаціями. Наступна світова війна, якщо вона вибухне, буде війною між цивілізаціями.

ЗАХІД ПРОТИ РЕШТИ СВІТУ

По відношенню до інших цивілізацій Захід знаходиться зараз на вершині своєї могутності. Друга наддержава – в минулому його опонент, зникла з політичної карти світу. Військовий конфлікт між західними країнами неймовірний, військова могутність Заходу не має рівних. Якщо не рахувати Японії, у Заходу немає економічних суперників. Він має зверхність в політичній сфері, в сфері безпеки, а разом з Японією – і в сфері економіки.

Світові політичні проблеми і проблеми безпеки ефективно вирішуються під керівництвом США, Великобританії і Франції, світові економічні проблеми – під керівництвом США, Німеччини і Японії. Всі ці країни мають дуже тісні відносини одне з одним, не допускаючи в своє коло країни поменше, майже всі країни незахідного світу.

Рішення, прийняті Радою Безпеки ООН чи Міжнародним валютним фондом і відповідні інтереси Заходу, подаються світовій громадськості як такі, що відповідають нагальним потребам світового співтовариства… За участю МВФ і інших міжнародних економічних організацій Захід реалізує свої економічні інтереси і нав`язує іншим країнам економічну політику на власний розсуд… Захід домінує і в Раді Безпеки ООН, і його рішення, лише іноді пом`якшені вето з боку Китаю, забезпечили Заходу законні підстави для використання сили від імені ООН для того, щоб вигнати Ірак з Кувейту і знищити складні види його зброї, а також спроможність виробляти такого ґатунку зброю.

… Захід використовує міжнародні організації, військову могутність і фінансові резерви для того, щоб правити світом, стверджуючи свою зверхність, захищаючи західні інтереси і насаджуючи західні політичні і економічні цінності. Так, принаймні, бачать сьогоднішній світ незахідні країни, і в їхньому погляді є значна частка істини. Відмінності в масштабах влади і боротьба за військову, економічну і політичну владу є, таким чином, одним із джерел конфлікту між Заходом і іншими цивілізаціями. Друге джерело конфлікту – відмінності в культурі, в базових цінностях і віруваннях. В.С.Нейпол стверджував, що західна цивілізація – універсальна і годиться для всіх народів. На поверхневому рівні багато що із західної культури дійсно просочило решту світу. Але на глибинному рівні західні уяви і ідеї фундаментально відрізняються від тих, котрі притаманні іншим цивілізаціям. В ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддистській і православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, пріоритет закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави. Зусилля Заходу, скеровані на пропаганду цих ідей, часто-густо викликають ворогуючу реакцію проти «імперіалізму прав людини» і сприяють зміцненню споконвічних цінностей власної культури. Про це, зокрема свідчить підтримка релігійного фундаменталізму молоддю незахідних країн.

Сама теза про можливість «універсальної цивілізації» - це західна ідея. Вона знаходиться у прямому протиріччі з партикуляризмом більшості азіатських культур, з їхнім упором на відмінності, що відокремлюють одних людей від інших. І дійсно, як показало порівняльне дослідження значущості ста ціннісних настанов в різних суспільствах, цінності, що мають першорядну важливість на Заході, значно менш важливі в решті світу.

… Центральною віссю світової політики в майбутньому стане конфлікт між Заходом і рештою світу… і реакція незахідних цивілізацій на західну могутність і цінності. Такого роду реакція, як правило, набуває одну з трьох форм, або їхнє сполучення.

По-перше, і це самий крайній варіант, незахідні країни можуть наслідувати прикладу Північної Кореї чи Бірми і взяти курс на ізоляцію – відгородити свої країни від західного проникнення і розкладу і по суті відсторонитися від участі в житті світової спільноти, де домінує Захід.

Друга можливість – спробувати примкнути до Заходу і прийняти всі його цінності і інститути. Мовою теорії міжнародних відносин це називається «вскочити на підніжку потягу».

Третя можливість – спробувати створити противагу Заходу, розвиваючи економічну і військову могутність і співпрацюючи з іншими незахідними країнами проти Заходу. Одночасно можна зберігати споконвічні національні цінності та інститути – інакше кажучи, модернізуватися, але не вестернізуватися.

РОЗКОЛОТІ КРАЇНИ

В майбутньому, коли належність до певної цивілізації стане основою само ідентифікації людей, країни, в населені яких виявлено декілька цивілізаційних груп, на зразок Радянського Союзу чи Югославії, будуть приречені до розпаду. Але існують і внутрішньо розколоті країни – відносно однорідні в культурному відношенні, але в яких немає згоди щодо питання про те, до якої саме цивілізації вони належать. Їхні уряди, як правило, хочуть «вскочити на підніжку потягу» і примкнути до Заходу, але історія, культура і традиції цих країн нічого спільного з Заходом не мають. Найбільш яскравий і типовий приклад розколотої внутрішньо країни – Туреччина.

… Для Сполучених Штатів найближча розколота внутрішньо країна – Мексика. В глобальному ж масштабі найбільш значущою розколотою країною залишається Росія. Питання про те, чи є Росія частиною Заходу, чи вона очолює свою особливу, православно-слов`янську цивілізацію, протягом російської історії ставилося неодноразово. Після перемоги комуністів проблема ще більше заплуталася: взявши на озброєння західну ідеологію, комуністи пристосували її до російських умов і згодом від імені цієї ідеології кинули виклик Заходу. Комуністичне панування усунуло з порядку денного історичну суперечку між західниками і слов`янофілами. Але після дискредитації комунізму російський народ знову стикнувся з цією проблемою.

Народ Росії розколотий не менше, ніж політична еліта. Опитування суспільної думки в європейській частині країни весною 1992р. показало, що 40% населення позитивно налаштовано по відношенню до Заходу, а 36% - негативно. На початку 90-х років, як і протягом всієї своєї історії, Росія залишається внутрішньо розколотою країною.

Щоби розколота зсередини країна змогла заново набути свою культурну ідентичність, повинні бути виконані три умови. По-перше, необхідно, щоби політична і економічна еліта цієї країни в цілому підтримувала і вітала такий крок. По-друге, її народ повинен бути згоден, нехай і неохоче, на прийняття нової ідентичності. По-третє, пануючі групи тієї цивілізації, в яку розколота країна намагається влитися, повинні бути готові прийняти «новонаверненого». У випадку Мексики виконані всі три умови. У випадку Туреччини – перші дві. І зовсім неясно, як же справа із Росією, що бажає приєднатися до Заходу.

Конфлікт між ліберальною демократією і марксизмом-ленінізмом був конфліктом ідеологій, котрі, незважаючи на всі відмінності, хоча б зовнішнє ставили одні і ті ж цілі: свободу, рівність і процвітання. Але Росія традиціоналістська, націоналістична буде прагнути до зовсім інших цілей. Західний демократ цілком міг вести інтелектуальну дискусію із радянським марксистом. Але це буде неймовірно із російським традиціоналістом.

КОНФУЦІАНСЬКО-ІСЛАМСЬКИЙ БЛОК

Перешкоди, які встають на шляху приєднання незахідних країн до Заходу, варіюються за ступінню глибини і складності. Для країн Латинської Америки і Східної Європи вони не такі вже й великі. Для православних країн колишнього Радянського Союзу – значно поважні. Але найбільш серйозні перешкоди постають перед мусульманськими, конфуціанськими і буддистськими народами. Японії вдалося добитися єдиної в своєму роді позиції асоційованого члену західного світу: в якихось відношеннях вона належить до числа західних країн, хоча безумовно відрізняється від них за своїми найважливішими вимірами. Ті країни, які з міркувань культури чи влади не хочуть чи не можуть приєднатися до Заходу, конкурують з ним, нарощуючи власну економічну, військову і політичну могутність. Вони досягають цього і за рахунок внутрішнього розвитку, і за рахунок співпраці із іншими незахідними країнами. Найвідоміший приклад такої співпраці – конфуціансько-ісламський блок, що склався як виклик західним інтересам, цінностям і могутності.

Майже всі без винятку західні країни скорочують свої військові арсенали. Росія…робить теж саме. А Китай, Північна Корея і ціла низка близькосхідних країн прирощують військовий потенціал… Склався конфуціансько-ісламський військовий блок. Його мета – сприяти своїм членам у придбанні зброї і військових технологій, необхідних для створення противаги військовій могутності Заходу. Чи буде він тривалим – невідомо… між ісламсько-конфуціанськими країнами і Заходом розгортається новий виток гонки озброєнь. На попередньому етапі кожна із сторін розробляла і виготовляла зброю з метою досягти рівноваги чи переваги над іншою стороною. Тепер ще одна сторона розробляє і виготовляє нові види зброї, а інша намагається обмежити і запобігти такому нарощуванню озброєння, одночасно скорочуючи власний військовий потенціал.

ВИСНОВКИ ДЛЯ ЗАХОДУ

В даній статті зовсім не стверджується, що цивілізаційна ідентичність замінить собою всі інші форми ідентичності, що нації-держави зникнуть, кожна цивілізація стане політично єдиною і цілісною, а конфлікти між різними групами всередині цивілізацій припиняться. Я лише висуваю гіпотезу про те, що 1) протиріччя між цивілізаціями важливі і реальні; 2) цивілізаційна самосвідомість зростає; 3) конфлікт між цивілізаціями прийде на зміну ідеологічним і іншим формам конфліктів в якості переважаючою форми глобального конфлікту; 4) міжнародні відносини, що історично були грою в межах західної цивілізації, будуть все більше девестернізуватися і перетворюватися на гру, де незахідні цивілізації стануть виступати не як пасивні об`єкти, а як активні діючі особи; 5) ефективні міжнародні інститути в галузі політики, економіки і безпеки будуть створюватися швидше зсередини цивілізацій, ніж між ними; 6) конфлікти між групами, що відносяться до різних цивілізацій, будуть частішими, тривалішими і кровопролитнішими, ніж конфлікти в середині однієї цивілізації; 7) військові конфлікти між групами, що належать до різних цивілізацій, стануть найбільш вірогідним і небезпечним джерелом напруги, потенційним джерелом світових війн; 8) головною віссю міжнародної політики стануть відносини між Заходом і рештою світу; 9) політичні еліти деяких розколотих незахідних країн постараються включити їх в число західних, але у більшості випадків їм доведеться стикнутися із серйозними перешкодами; 10) у найближчому майбутньому основним вогнищем конфліктів будуть взаємовідносини між Заходом і низкою ісламсько-конфуціанських країн. Це не обґрунтування бажаності конфлікту між цивілізаціями, а передбачувана картина майбутнього.

Якщо моя гіпотеза переконлива, потрібно замислитися над тим, що це означає для західної політики. Тут треба провести чітку відмінність між короткотривалою вигодою і довгостроковим врегулюванням. Якщо виходити з позицій короткотривалої вигоди, інтереси Заходу явно вимагають: 1) зміцнення співпраці і єдності в межах власної цивілізації, насамперед між Європою і Північною Америкою; 2) інтеграції до складу Заходу країн Східної Європи і Латинської Америки, чия культура ближче до західної; 3) підтримка і розширення співпраці з Росією і Японією; 4) запобігання розростанню локальних цивілізаційних конфліктів у повномасштабній війні між цивілізаціями; 5) обмеження зростання військової могутності конфуціанських і ісламських країн; 6) уповільнення скорочення військової могутності Заходу і збереження військової переваги в Східній і Південно-Західній Азії; 7) використання конфліктів і розбіжностей між конфуціанськими і ісламськими країнами; 8) підтримка представників інших цивілізацій, що симпатизують західним цінностям і інтересам; 9) зміцнення міжнародних інститутів, що відображують і легітимізують західні інтереси і цінності, і залучення до участі в цих інститутах незахідних країн.

У довгостроковій же перспективі треба орієнтуватися на інші критерії. Західна цивілізація є одночасно і західною, і сучасною. Незахідні цивілізації намагалися бути сучасними, не стаючи західними. Але досі лише Японія спромоглася досягти в цьому повного успіху. Незахідні цивілізації і далі не залишать своїх спроб набути багатство, технологію, кваліфікацію, обладнання, зброю – все те, що складає поняття «бути сучасним». Але в той же час вони будуть намагатися сполучити модернізацію із своїми традиційними цінностями і культурою. Їхня економічна і військова могутність будуть зростати, відставання від Заходу скорочуватися. Заходу все більше і більше треба буде рахуватися з цими цивілізаціями, близькими за своєю могутністю, але вельми відмінними за своїми цінностями і інтересами. Це буде вимагати підтримки його потенціалу на рівні, який забезпечить захист інтересів Заходу в стосунках з іншими цивілізаціями.

Але Заходу буде потрібно і більш глибоке розуміння фундаментальних релігійних і філософських основ цих цивілізацій. Він повинен буде зрозуміти, як люди цих цивілізацій уявляють собі власні інтереси. Необхідно буде знайти елементи схожості між західною і іншими цивілізаціями. Бо в доступному до огляду майбутньому не виникне єдина універсальна цивілізація. Навпаки, світ буде складатися із несхожих одна на одну цивілізацій, і кожній з них прийдеться вчитися співіснувати із рештою.

(Фрагменти книги «Чарака». Цитується за виданням: Бируни А. Индия. – М.: Ладомир, 1995, с. 333 – 334. Переклад фрагментів тексту українською укладача).

«В давні часи земля була постійно родючою й здоровою і елементи махабхути були рівномірно змішані. Люди жили у взаємній любові й дружбі, не було у них ані хтивих пристрастей, ані взаємного суперництва, ані взаємної ненависті й заздрості – нічого такого, що робить тіло й душу хворими…

Ніхто з людей не знав згубного сумніву в слові й ділі, й не було серед них групувань, що заслуговують на осуд, навпаки, вони жили веселим і безтурботним життям, необхідну їжу давали їм поля й лани.

Але потім, коли прийшла заздрість, виникла слідом за нею хтива пристрасть. Охоплені цією пристрастю, люди стали намагатись накопичувати світських багатств, що одним вдавалось важко, а іншим – легко. До них прийшли різні думки, звернені на накопичення багатств гріховними діяннями. Задля власного збагачення люди не зупинялись перед здійсненням вчинків дурних й порочних. Напружена праця й турботи, спрямовані на накопичення, потягли за собою війни, взаємну брехню й обдурювання. Серця озлобилися, натура людей змінилася, розповсюдились хвороби, які відволікали людей від поклоніння Богу й від оживлення науки.

Все це призвело до непокори малих великим, дітей батькам і слуг повелителям.

Храми ставали зруйнованими, школи – занедбаними.

Справедливість зникла, так що царі не знали вже нічого, окрім тиранії й пригнічення, захоплення й руйнування, начебто вони зжирають людей, забавляючись хибними й марними надіями й не враховуючи того, яким коротким є життя в порівнянні його з тяжким тягарем гріхів, що потребують покути.

Тому невігластво зміцнилося й лихоліття стали величезними.

Зібрались тоді праведні люди у пустельника Криші, сина Атреї, і знаходились там, доти останній не зійшов на гору і не став гаряче молитись.

Тоді Бог навчив їх науці зцілення».

(Фрагменти книги: Древнеиндийская философия. – М.: Соцэкгиз, 1963. – 272 с. Переклад фрагментів тексту українською укладача.).

• «Хто не працює, той не їсть»;

• «Дорогу здолає лише той, хто рухається»;

• «Друг пізнається у біді, герой – у битві, родичі – у негараздах, дружина – у бідності»;

• «Що за сенс в світильнику, накритому горщиком? Що за пуття в ученості, спрямованій на зло?»;

• «Сила слабкого – в царі, дитини – в плачі, дурня – у мовчанні, злодія в брехні»;

• «Нікчема той, хто любить говорити про чужі вади, й про свої чесноти»;

• «Не вчися дурному навіть у своїх батьків, вчись розумному навіть у своїх ворогів».

• «Кажи приємне, але не улещуй; будь героєм, але без пихи; будь щедрим, але не до негідних; будь сміливим, але без зухвалості».

(Фрагменти книги: Рабиндранат Тагор. Искры. Поэтические афоризмы и миниатюры – М.: Художественная література, 1970. – 144 с. Переклад фрагментів тексту українською укладача).

– «Життя отримує своє багатство від світу; ціну йому надає любов».

– «О Краса! Знайди себе в любові. А не в лестощах твоїх дзеркал!»

• «Зірки не бояться, що їх приймуть за світлячків».

• «Трава шукає на землі натовпу собі подібних; дерево шукає в небі свою

самотність».

– «Людина будує укріплення проти самого себе».

– «Що означає це незриме полум’я мороку, чиї іскри – зірки?».

– «Шум миттєвості знущається над музикою вічного».

– «Ти, озеро, крапля роси під листям лотосу, а я – маленька крапелька роси на

його листу».

– «Не зривай квітів обабіч твоєї дороги, і квіти будуть цвісти вздовж твого

шляху».

– «Коріння – це ті ж гілки глибоко під землею. Гілки – це ті ж коріння високо в

повітрі».

– «Одинока дорога зі своїми натовпами, бо вона – не люба».

– «І стеблина трави гідна великого світу, в якому вона росте».

• «Птаху здається, що підняти рибу в повітря – добра справа».

• «В променях Місяця ти надсилаєш мені свої любовні листи», – сказала Ніч Сонцю. «Я залишаю свої відповіді сльозами на траві».

• «Велика людина – вічне дитя. Помираючи, вона залишає своє дитинство світові».

• «Не удари молота, а легкий танок води з піснею обточує валуни до досконалості».

• «Бути відвертим легко, коли не збираєшся казати повної правди».

• «Коли квітка полюбить, вона стає плодом».

• «Зриваючи пелюстки квітки, ти не набуваєш її краси».

• «Вчені кажуть, що настане день, коли ви згаснете», – сказав світлячок Зіркам. Зірки не відповіли нічого.

• «Видатне належить усім».

• «Я втратила мою росинку!», – жаліється квітка вранішньому небу, яке втратило всі свої зірки».

• «Пісня відчуває безкінечне – в повітрі; живопис – на землі; поезія – і в повітрі, і на землі, бо в її слів є значення, що ступає по землі, і музика, що злітає в небеса».

• «Найкраще не приходить самотньо. Воно з’являється в оточенні Усього».

• «Буря схожа на лемент якогось страждаючого бога, якому земля відмовила в любові».

• «Людина гірша за тварину, коли вона стає твариною».

• «Маленька квітка лежить у пилюці. Вона шукала ту дорогу по якій полетів від неї метелик».

• «Я тужу по Острову Пісень серед бурхливого Моря Галасу».

(Фрагменти книги: Джавахарлал Неру. Погляди на всесвітню Історію. Листи до доньки з тюрми, в яких міститься вільне викладення історії для юнацтва. М., 1989. Переклад фрагментів тексту українською укладача).

Поспостерігай за малюком, як він дивиться на новий і дивовижний світ навколо нього, як він починає пізнавати речі й людей, як він вчиться. Подивись на дівчинку, якщо вона здорова й жвава, вона задає багато питань відносно багатьох речей.

Так було й на світанку нашої історії, коли людина була молода, а світ для неї був новим, дивовижним і доволі страшним, вона , мабуть, також озиралася навколо, прискіпливо дивилася та задавала питання. Кого ж вона могла спитати окрім самої себе? Не було нікого іншого, хто міг би їй відповісти. Але вона мала одну дивовижну річ – розум, з його допомогою повільно й болісно накопичувала свій досвід, і таким чином вчилася.

Так з ранішніх часів до наших днів людина продовжує свій пошук, вона багато чого пізнає, але ще більше їй залишається пізнати. Вона просувається вперед по своєму шляху, перед нею відчиняються нові обрії, які показують, як вона ще далека від мети свого пошуку, якщо така мета існує.

Чого шукає людина й куди тримає свій шлях? Тисячоліттями люди намагаються дати відповіді на ці питання. І релігія, і філософія, і наука – всі вони билися над цими питаннями й дали багато відповідей. Я не буду обтяжувати тебе цими відповідями за тієї простої причини, що я не знаю більшості з них.

Ми, можливо, не в змозі відповісти скільки-небудь впевнено на питання про мету людського пошуку, але ми бачимо, що цей пошук йшов у двох напрямках.

Людина шукала як ззовні, так і в середині себе; вона намагалась зрозуміти природу і прагнула також зрозуміти саму себе.

«Пізнай самого себе», – казали стародавні філософи Індії й Греції; Упанішади містять літопис невтомних, й, напевне, дивовижних зусиль давніх індоарієв оволодіти цими знаннями.

Другий напрямок – пізнання природи – був специфічною галуззю науки, й наш сучасний світ є свідком великого прогресу в цій галузі.

Тепер наука простирає свої крила ще далі, вона бере на себе пошуки в обох напрямках і узгоджує їх. Вона впевнено кидає свій погляд до найвіддаленіших зірок й розповідає нам також про дивовижні маленькі частини, що знаходяться в безперервному русі – про електрони й протони, з яких складається вся речовина.

Завдяки своєму розуму людина просунулась далеко по шляху відкриттів. Згідно з тим, як вона вчилася краще розуміти природу, вона використовувала це знання для підкорення природи своїм цілям і таким чином ставала все більш могутньою. Але, на біду, вона не завжди знала, як використовувати свою нову силу, й часто зловживала нею. Людина науку використовувала переважно для створення жахливої зброї, щоб вбивати своїх братів і руйнувати ту саму цивілізацію, яку вона будувала ціною таких великих зусиль”…

«…І все ж, якщо ми засвоїмо такий сумний погляд на світ, то це означатиме, що ми неправильно зрозуміли уроки, які давало нам життя і Історія.

Оскільки Історія вчить, що є розвиток і прогрес, остільки й можливість руху вперед людства безкінечна.

Життя багате й різноманітне, й хоча в ньому багато болота й брудних місць, в світі все ж є і велике море, і гори, і сніг, і льодовики, і чудесні зоряні ночі (особливо в тюрмі!), і любов, і сім’я, і друзі, і товариство тих, хто трудиться в ім’я спільної справи, і музика, і книги, і царство ідей.

Отже, кожен із нас може з повним правом сказати:

О боже, на землі я жив, дитя землі,

Але зоряним небом був всиновлений.

Легко захоплюватись красотами Всесвіту й жити в віті думки і уяви. Але намагатись в такий спосіб втекти від нещастя інших, не піклуючись про те, що з ними трапиться, не свідчить ані про мужність, ані про людинолюбство.

Думка, щоб виправдати своє існування, має вести до дії. «Дія є вінцем думки», – каже наш друг Ромен Ролан.

Будь-яка думка, що не веде до дії, є невдалою й зрадою. Якщо ми служимо думкам, то ми маємо служити й діям.

Люди часто уникають діяти з остраху перед наслідками, бо діяти означає ризикувати і бути в небезпеці. Небезпека на відстані здається жахливою, але зблизька вона не така вже й страшна…

Усім нам надана свобода обирати: або життя внизу, в долинах, де нездорові тумани, але життя певною мірою в безпеці, або ж піднятися в гори, де нам супутниками стають ризик і небезпека, щоб дихати чистим повітрям вершин, радіти простору, що відкривається й вітати Сонце, що сходить.

Я закінчу цей лист цитатою. Вона з «Гітанджалі». Це поема або молитва Рабіндраната Тагора:

Де думка безстрашна й чоло гордо підняте;

Де знання вільне;

Де світ не розбитий на клітки перегородками;

Де невтомне прагнення простягає руки до досконалості;

Де слова виходять з глибин істини;

Де світлий потік розуму не блякне в безпорадній і мертвій пустелі пісків;

Де розум спрямований до високих помислів і діянь, –

В цих небесах свободи да прокинеться Країна моя».

„Дао Де Цзин ”

Коли всі в Піднебесній дізнаються про те, що прекрасне є прекрасним, з`являється і потворне. Коли всі дізнаються, що добре є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одне, складне і легке утворюють одне одне, довге і коротке взаємно співвідносяться, високе і низьке взаємно визначаються, звуки, зливаючись, приходять до гармонії, попереднє і наступне слідують один за одним. Тому досконаломудрий, який робить справи, надає перевагу недіянню; здійснюючи вчення, не користується словами; викликаючи зміни речей, (він) не здійснює їх сам; створюючи, не володіє (тим, що створено); приводячи у рух, не докладає до цього зусиль; успішно завершуючи (що небудь), не пишається. Оскільки він не пишається, його досягнення не можуть бути відкинуті.

Дао є порожнечею, але в застосуванні є невичерпаним. О глибинніше! Воно здається прабатьком всіх речей...

Небо і земля не володіють людинолюбством і надають всім істотам можливість жити власним життям. Досконаломудрий не володіє людинолюбством і надає народу можливість жити власним життям...

Той, хто багато говорить, найчастіше терпить поразку, тому краще зберігати міру.

Перетворенняневидимого (дао) є нескінченими. (Дао) – найглибинніщі врата народження. Найглибинніші врата народження – коріння неба і землі. (Воно) існує (вічно) подібно нескінченій нитці, і його дія є невичерпною...

Краще нічого не робити, ніж прагнути до того, щоб що-небудь наповнити...

Коли справу завершено, людина (повинна) відійти. В цьому є закон небесного дао.

Якщо душа і тіло будуть у єдності, чи можливо зберегти її.? Якщо зробити дух м`яким, чи можливо стать (безпристрасним) подібно новонародженому? Якщо споглядання стане чистим, чи можлива тоді омана? Чи можливо любити народ і керувати країною, не звертаючись до мудрості? Чи можливі перетворення в природі, якщо наслідувати м`якість? Чи є можливим здійснення недіяння, якщо пізнати всі взаємовідносини в природі?

Створювати і виховувати (суще); створюючи, не володіти (тим, що створено); змушуючи рухатися, не прикладати до цього зусиль; керуючи, не важати себе володарем – ось що називаєтьс глибинним де.

Дивлюсь на нього і не бачу, а тому називаю його небачуваним. Слухаю його і не чую, тому називаю його нечуваним. Намагаюсь охопити його і не досягаю, тому називаю його дрібним. Не треба прагнути дізнатися про джерело цього, тому що воно єдине. Його верх є неосвітленим, його низ є незатемненим. Воно нескінчене і не може бути назване. Воно знову повертається до небуття. І ось називають його формою без форм, образом без істоти. Тому називають його незрозумілим і туманим. Зустрічаюсь з ним і не бачу його обличчя, слідую за ним і не бачу його спини.

Притримуючись давнього дао для того, щоб оволодіти існуючими речами, можна пізнати давнє начало. Це називається принципом дао.

(В світі) – велика кількість речей, але (всі вони) повертаються до свого начала. Повернення до начала називається спокоєм, а спокій називається поверненням до сутності. Повернення до сутності називається стабільністю. Знання стабільності (досягнення) ясності, а незнання стабільності призводить до беспорядку і (в результаті) до злу. Той, хто знає стабільність стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао. Той, хто слідує дао є вічним і до кінця життя (такий володарь) не буде підлягати небезпеці.

Зміст великого де підкоряється тільки дао. Дао є бестілесним. Дао є нетуманим і невизначеним. Однак в його туманості і невизначеності вміщуються образи. Воно туманно і невизначенно. Однак в його туманості і невизначеності приховані речі. Воно глибоке і темне. Однак в його глибині і темноті приховані самі тонкі частки. Ці частки володіють вищою дійсністю і достовірністю.

З давніх часів і до наших днів його ім`я не зникає. Тільки слідуючи йому, можна пізнати початок всіх речей. Яким чином ми пізнаємо початок всіх речей? Тільки завдячуючи йому...

Л.С.Васильев. История религий Востока. Гл. 17-19

Глава 17. (…) Шанцы, чжоусцы, Шан-ди. Важнейшие особенности религиозной структуры Китая были заложены в глубокой древности, начиная с эпохи Шан-Инь. Шанская цивилизация городского типа появилась в бассейне Хуанхэ в середине II тысячелетия до н. э.. Роль высших божественных сил у них выполняли умершие предки шан-ди и различного рода духи, олицетворявшие силы Природы. Предкам шан-ди шанцы регулярно приносили жертвы, чаще всего кровавые, в том числе и человеческие, о чем сообщалось в записях типа «Предку Гэну приносим в жертву триста человек из племени цян». Считалось, что сопровождавшие жертвы просьбы (их, как и извещения о жертве, обычно писали на специально подготовленных для этого бараньих лопатках и панцирях черепах) побудят обладавших сверхъестественным могуществом обожествленных предков воздействовать на духов сил природы или собственным могуществом поспособствовать людям добиться желаемого. Записи-просьбы сопровождались специальными обрядами гадания, отчего они получили в современной синологии наименование «гадательных».

(…) Главным моментом в ритуале общения с божественными предками был обряд гадания, который обычно сочетался с обрядом жертвоприношения. Цель гадания сводилась к тому, чтобы поставить предков в известность о тех или иных намерениях, успехах или заботах живущих на земле их потомков и соответственно узнать их мнение на этот счет, одобрение или неодобрение, степень готовности оказать содействие и т. п. Ритуал гадания заключался в следующем. На специально подготовленную баранью лопатку или черепаший панцирь гадатель в строго определенном порядке наносил несколько углублений и выцарапывал надпись из нескольких пиктографических знаков, прообразов будущих китайских иероглифов. Надпись содержала информацию, сформулированную в таком виде, чтобы можно было получить однозначный ответ. Затем кость или панцирь прижигали в углублениях нагретой бронзовой палочкой, и по трещинам на обратной стороне гадатель судил о результатах гадания. Впоследствии эта техника, как и техника гаданий по тысячелистнику, легла в основу книги гаданий Ицзин, триграммы и гексаграммы которой, состоявшие из всевозможных сочетаний прямой и прерванной посредине линий, генетически восходят к трещинам на костях и волокнам тысячелистника.

Шанские гадатели были незаурядными людьми. В отличие от примитивных деревенских колдунов-шаманов, они приближались по своему статусу и значению в жизни общества к древнеегипетским жрецам. Во-первых, гадатели были грамотны, т. е. владели системой пиктографического письма, которую, видимо, сами и разработали. Во-вторых, они были причастны к власти, т. е. находились рядом с теми, кто руководил коллективом, и хорошо разбирались в проблемах, стоящих перед шанцами: ведь от правильной формулировки вопроса и интерпретации гадания зависело многое. Обряд гадания был делом большого государственного значения, имевшим обстоятельно разработанную систему фиксированных показателей с объективными критериями отсчета.

ЧЖОУСЦЫ, ШАНДИ И КУЛЬТ НЕБА

Эпоха Шан-Инь была сравнительно недолгой. В 1027 г. до н. э. объединившийся вокруг племени чжоусцев союз окружавших Шан народов в решающей битве при Мус разгромил шанцев, которые после поражения стали именоваться в чжоуских документах инь-цами. Династия Чжоу, распространившая после победы власть на большую территорию бассейна Хуанхэ, многое заимствовала у шанцев, включая культ предков и практику гадания. Полуварварское племя чжоусцев не имело своих божеств, не обожествляло своих предков и не было в сколько-нибудь серьезной и разработанной форме знакомо с практикой культа сверхъестественных сил. Когда победитель шанцев чжоуский У-ван вторгся в столицу Шан, он не нашел ничего лучшего, как принести благодарственную жертву за победу в храме шанских предков и в адрес шанских шан-ди. Вскоре после этого он умер, а руководство династией Чжоу попало в руки регента при его малолетнем сыне - знаменитого Чжоу-гуна. Именно Чжоу-хун создал основы господства династии. Он сумел, в частности, использовать шанскую культурную традицию в интересах победителей-чжоусцев. С этой целью чжоусцы начали воспринимать привычный шанский термин «шан-ди» как обозначение совокупности всех обожествленных предков, притом не только шанских. Кроме того, использовав термин шан-ди в подкорректированной форме первопредка-Шанди (в китайском языке нет понятия числа, что помогает такого рода манипуляциям), Чжоу-гун сблизил Шанди с Небом, его предполагаемым местожительством. С течением времени культ Неба в Чжоу окончательно вытеснил Шанди в главной функции верховного божества. При этом на Небо перешло представление о прямой генетической связи божественных сил с правителем: чжоуский ван стал считаться сыном Неба, и этот титул сохранился за правителем Китая до XX в.

Начиная с эпохи Чжоу Небо - в его основной функции верховного контролирующего и регулирующего начала - стало главным всекитайским божеством, причем культу этого божества был придан не столько сакрально-теистический, сколько морально-этический акцент. Считалось, что великое Небо карает недостойных и вознаграждает добродетельных.

В понятие «добродетель» (дэ) включался сакральный оттенок высшего соответствия (главным образом правителя, олицетворявшего народ) божественным установлениям... Только имея дэ, правитель имел право управлять; теряя его, он терял это право.

Итак, чжоуское Небо (тянь), вобрав часть функций Шанди, стало не столько даже Верховным Божеством, сколько высшим олицетворением целесообразности, справедливости и добродетели. (…) Претендуя на родство с Небом, чжоуские правители стали именовать свою страну Поднебесной (тянь-ся), а себя - сыновьями Неба (тянь-цзы). Для китайских правителей отождествление с Небом означало принятие на себя ответственности за весь мир, в который они включали собственно Китай (Чжунго, «Срединное государство») и окружавшую его варварскую периферию, которая, по их представлениям, явно тяготела к центру, т. е. к Чжунго - властителю Поднебесной, сыну Неба.

Культ Неба стал главным в Китае, а полное его отправление - прерогативой лишь самого правителя, сына Неба. Отправление этого культа не сопровождалось мистическим трепетом или кровавыми человеческими жертвами. В почтительном отношении к высшему началу обычно проявлялся отчетливо осознанный сыновний долг правителя, понимавшего необходимость отчитаться перед высшей божественной инстанцией и воздать небесному отцу, хранителю мирового порядка, необходимые почести.

(…) Если высшее трансцендентное начало в культе Шанди было перенесено в чжоуском Китае на культ Неба, то отношение к Шанди как к первопредку и вообще практика обожествления умерших предков правителя были с течением времени перенесены на предков вообще. Это, разумеется, не означает, что обожествлялся каждый покойник. Простые люди жили и умирали в древнем Китае, как и во всем мире, в лучшем случае они оставляли по себе память в сердцах и умах своих близких. Но правители и знатные аристократы, число которых в чжоуском Китае резко увеличилось по сравнению с Шан, как правило, претендовали на родство с правящим домом и на божественный статус своих умерших предков.

Считалось, что человек наделен двумя душами - материальной (по) и духовной (хунь). Первая после смерти уходит вместе с телом в землю - и именно для ее ублаготворения с покойным отправляли на тот свет его вещи, женщин, слуг (после эпохи Шан людей, как правило, с покойным не сопогребали). Вторая душа отправлялась на небо, где занимала место, строго соответствовавшее статусу ее обладателя. В домах правителей и чжоуских аристократов в честь умерших предков сооружались специальные храмы, в которых на алтарях устанавливались таблички с именем покойного. Существовал даже табель о рангах, согласно которому чжоуский ван имел право на семь, удельный князь - на пять, а знатный аристократ - на три таблички в храме его предков. Принося жертвы в честь этих предков, правители и аристократы чжоуского Китая уже не ожидали, как то было в Шан, непосредственного божественного вмешательства покойников в их жизнь (хотя подчас в чжоуских хрониках встречаются записи и такого рода, как, например, о появлении духа предка, дающего советы или делающего выговоры). Гораздо большее значение этот культ имел для практических потребностей на этом свете. Престиж человека, его место в обществе, степень и близость его родства с правителем, т. е. знатность его, - все это было, как и в других аналогичных обществах древности и средневековья, связано с его происхождением. А происхождение, фиксируемое через посредство культа предков, обусловливало не только место человека в чжоуском Китае, но и его право на руководство многочисленными менее знатными сородичами и другими людьми, прежде всего содержавшими его крестьянами-общинниками.

(…) Низы китайского общества Чжоу составляли крестьянские общины с их привычными культами, среди которых центральное место занимал культ земли. Еще со времен неолита этот культ был тесно связан с магией и ритуальной символикой, с колдовством и шаманством. Чаще всего общение с духами у земледельцев было связано с заботой об урожае. В древнем Китае ритуалы вызывания дождя и оплодотворения земли выполняли женщины-шаманки. Нагие, под палящими лучами солнца, эти жрицы Матери-Земли долгими часами стояли, вызывая дождь в случае засухи. Если это не помогало, шаманку подчас сжигали, принося ее в жертву божеству засухи. На алтаре в честь духа Земли, который имелся в каждой деревне и именовался «шэ», приносили жертвы, моля об урожае.

С течением времени алтари-шэ стали воздвигаться и при дворах аристократов и правителей. Такой шэ становился символом власти, могущества данного владения. На ритуальном поле рядом со столичным алтарем-шэ чжоуского вана правитель лично проводил весной первую борозду, совершая торжественный обряд первовспашки, - считалось, что только после этого крестьяне Поднебесной могут приступать к полевым работам. На алтарях-шэ аристократы казнили своих противников, а захват алтаря-шэ во время войны означал полное военное поражение.

Весной и осенью рядом с алтарем-шэ устраивались праздники в честь оживления природы и сбора урожая. Осенью эти праздники были более пышными и торжественными, в них принимали участие буквально все. В это время обычно устраивались свадьбы, подводились хозяйственные итоги года. Центральной фигурой при этом были чиновники-управители, обычно сочетавшие в своем лице и светские, и духовные (жреческие) функции.

(…) Жрецов в собственном смысле этого слова древний Китай не знал, как не знал он и великих персонифицированных богов и храмов в их честь. Те же высшие божества, которым поклонялись шанцы и чжоусцы (Небо, Земля), не нуждались в специальных жрецах, ибо обязанности первосвященника в ритуалах в их честь исполнял сам правитель, а функции ассистировавших ему жрецов выполняли служившие правителю чиновники. Эти жрецы-чиновники, наследники шанских гадателей (в период Чжоу гадания и гадатели тоже существовали, но их статус изменился: они превратились в ремесленников, толковавших сны, определявших счастливые дни, благоприятные для строительства места, т. е. обслуживавших текущие потребности населения), были в первую очередь чиновниками государственного аппарата, помощниками правителя. Жреческие же ритуальные функции они обычно выполняли в дни обрядов и жертвоприношений, отправление которых входило в систему управления, т. е. обеспечения порядка, который был необходим для нормального существования общества и за соблюдение и укрепление которого отвечали перед Небом правитель и все его приближенные. (…)

РИТУАЛЫ В ЧЖОУСКОМ КИТАЕ

Интересы административного регулирования, политического контроля и обеспечения эффективности руководства сына Неба практически растворяли в себе сакральное начало. Это не исключало, конечно, внутреннего ощущения священного трепета участниками торжественных церемониалов. Но момент личного эмоционального отношения считался несущественным, его принято было скрывать и подавлять: на передний план выходило лишь глубокое почтение к жизненной важности и политической значимости обряда. Обряд сопровождался ритуалом, включавшим распределение жертвенного мяса и вина между теми, кто имел на то право, причем в строгом соответствии со степенью родства, знатностью, должностью и т. п. Такому распределению придавался глубокий политический смысл. Из источников известно, что если при раздаче жертвенной пищи кого-либо обходили (в случае, если он почему-либо не присутствовал, ему следовало послать его долю), это могло служить поводом для конфликта, для отставки обиженного.

Наиболее важные ритуалы, например, ритуал первовспашки, имели строго деловой характер: люди мобилизовывались для того, чтобы сделать дело, причем свою долю вносили все, от астрологов и музыкантов до обрабатывавших поле крестьян, и все они получали свою долю при раздаче жертвенных даров, угощения.

Менее официальными, более красочными и эмоционально окрашенными были ритуалы жертвоприношения в честь покойных предков, отправлявшиеся в знатных чжоуских домах. Нередко такие ритуалы превращались в огромные и разгульные пиршества, в которых участвовали многие потомки почитаемого предка (право отправлять ритуал имел лишь старший сын). Такие праздники с музыкой, танцами, пением, спортивными упражнениями и обильными возлияниями описаны в некоторых песнях книги песен Шицзин. Для жертвенной пищи и напитков изготовлялась специальная посуда. Выделанная из бронзы и украшенная великолепным рельефным орнаментом, изумительными по изяществу исполнения скульптурными изображениями животных, птиц, драконов и т. п., эта посуда являет собой одно из высших достижений древнекитайского искусства. Древнекитайскими сосудами, кубками, оружием из бронзы гордятся современные музеи. Однако эти ритуальные изделия, бережно хранившиеся и передававшиеся по наследству из поколения в поколение, имели и еще одно важное предназначение.

Многие из дошедших до наших дней сосудов снабжены надписями, что превращает их в важный и ценный письменный источник. Надписи различны по характеру, но большая часть их является документами, связанными с инвеститурой, т. е. утверждением наследника умершего владетельного аристократа или сановника в его правах на владение, титул и т. п. Торжественные обряды такого рода описаны в древнекитайских текстах. Во время этих обрядов и вручались сосуды-документы. Ритуал сопровождал и освящал право наследника вступить во владение достоянием умершего.

Бронзовые изделия были насыщены ритуальными символами. Узоры орнамента и геометрические знаки всегда несли смысловую нагрузку, изображая ветер, дождь, гром и молнию, животных, растения и т. п. Символом Земли считался квадрат, символом Неба - круг, причем сочетание этих символов всегда воспринималось в плане взаимодействия женского и мужского начал.

(…) Деление всего сущего на два начала было в Китае едва ли не древнейшим принципом философского мышления, как о том, в частности, свидетельствуют отраженные в триграммах и гексаграммах книги Ицзин правила гадания (цельная черта и противопоставленная ей прерывистая). (…)

Как упоминалось, триграммы и гексаграммы генетически восходят к гадательной практике на костях и стеблях тысячелистника... Что же касается философского осмысления, то оно, судя по многим данным, появилось в чжоуских текстах сравнительно поздно, не ранее IV в. до н. э., и было связано практически с одновременным появлением в чжоуской мысли двух важных, кардинальных идей: концепций инь-ян и усин. Инь-ян - это деление едва ли не всего сущего на два противостоящих начала, мужское и женское. Мужское начало ян ассоциировалось с солнцем и со всем светлым, ярким, твердым и сильным; оно считалось, в самом общем виде, началом положительным. Женское инь было связано с луной, со всем темным, мрачным и слабым. Оба начала были тесно взаимосвязаны и гармонично взаимодействовали, причем именно результатом этого плодотворного взаимодействия со временем стало считаться все сущее. (…)