2. Середньовічна людина:

На відміну від античної людини, для людини середньовіччя велике значення мала природа. Природа для них – це 4 елемента, котрі утворюють всесвіт і людину, всесвіт в мініатюрі, мікрокосм. Як пояснюють середньовічні джерела, тілесна людина утворена з 4 елементів, „а тому її називають мікрокосмом, тобто зменшеним світом.” Насправді людина складається з землі (плоть), води (кров), повітря (дихання) та вогню (теплота). Таке бачення було характерним для всіх прошарків суспільства.

Земля, згідно поглядів середньовічних людей поділялася на три частини – Європу, Азію, Африку – але вони прагнули ототожнити кожну з них з певним релігійним простором.

Реальністю був християнський світ. Саме через християнство середньовічна людина визначала і все людство, і своє відношення до інших. І насамперед, своє відношення до візантійця.

З 1054р. Візантієць вважався єретиком. В середині ХІІст, під час ІІ хрестового походу, західний фанатик єпископ Лангрський уже мріяв про перемогу над Константинополем і примушував французького короля Людовика УІІ заявити, що візантійці не є „християнами на справі, а лише по імені”, що вони показали себе виновними у єресі, а велика частина хрестоносців припускала, що „греки зовсім не були християнами і що вбивати їх – це менше, ніж ніщо”. Цей антагонізм був результатом віддалення. Античні люди і люди середньовіччя не розуміли більше один одного, особливо західні люди, серед яких навіть самі вчені не знали грецької мови. Це непорозуміння переросло у ненависть. По відношенню до греків латиняне випромінювали суміш заздрості та презирства, яка йшла від почуття неповноціності. Латиняне звинувачували греків в тому, що вони були високомірними, трусливими, непостійними. Але насамперед, вони звинувачували їх в багатстві. Це була рефлекторна реакція воєвничого та бідного варвара на багату цивілізовану людину.

Середньовічне суспільство – це суспільство закрите, вороже до інших – було свого роду губкою, яке вбирало в себе все цінне, що йшло ззовнє. На технічному рівні воно було перетворене завдяки запозиченням таким, як водяний або повітряний млин, який прийшов зі Сходу;в економічному плані – воно тривалий час було пасивним по відношенню до Візантії та ісламу; воно отримувало майже все з Константинополя чи Александрії; його мистецтво сприяло розвитку варварської ювелирної майстерності; візантійське та мусульманське золото та срібло сприяло його переходу до грошового господарства;його наука, яка зверталася до грецьких джерел через посередництво арабів – все це трималося на запозиченнях.

Яскравою сторінкою середньовічної культури була лицарська культура. Її творцем і носієм був військово-аристократичний прошарок, що зародився ще в ранньому середньовіччі і досягнув розквіту в ХІ-ХІУст. Лицар – це той, хто „шляхетно чинить і веде шляхетний спосіб життя”. З лицарством пов`язане виникнення куртуазної (придворної) культури, особливого стилю поведінки, побуту, вираження почуттів. Культ дами став найважливішим елементом куртуазності.

Структура суспільства представлена у вигляді трьох щаблів – духовенство, яке піклувалося про душу людини, дворянство (лицарство, яке було засноване на поєднанні прав на землю з політичною владою) займалося державними справами, народ – працював.

Тим самим, християнський взірець людини трансформувався в сословні ідеали людського життя. Цікавою особливістю цього процесу було формування монашества (одним з перших орденів західної церкви був бенедектинський Уіст, характерною особливістю якого було практичне милосерддя, висока оцінка праці, активна участь в економічному житті суспільства). Монашество було результатом переходу від суспільного очікування царства Божого на Землі до досягнення індивідуального спасіння шляхом аскетичного „розп`яття” Христа при житті.

Людина Середньовіччя була вічним яблуком роздора між Богом і Дияволом. Великою єресю середніх віків, яке приймало різні форми, було маніхейство. Його основу складала віра у двох богів – бога добра і бога зла, творця і господина земного світу. Самою великою оманою маніхейства було те, що ця єресь ставила на одну дошку Бога і Сатану, Диявола і Доброго Бога.

Диявол з`являвся у двох іпостасях: спокусителя і переслідувача. В чому не сумнівалася середньовічна людина, так це в тому, що не тільки диявол міг подібно Богу, і зрозуміло з його дозволу – творити чудеса, але цією здатністю володіли також і смертні, звертаючи її на благо або на зло. Звідси, подвійне відношення до чорної та білої магії.

Для дворянства були характерні інші уявлення про людину та її місце у світі. Лицарський ідеал людини припускав здатність походження, хоробрість, прагнення до подвигів, благородство, вірність Богу, своєму серьору, чарівній дамі, слову, хоча це стосувалося лише відносин з „благородними людьми”, але не з народом. В цих умовах свобода людина не просунулася далі свободи вибору свого господаря. Якщо в античному світі громадянин полісу відчував свою єдність з соціальним цілим в повсякденному житі, то середньовічна цілісність різко відрізнялася від полісної своєю ієрархічністю. Середньовічна людина цей зв`язок з цілим відчувала лише духовно, через Бога. Тим самим в середні віки почався перехід від рабовласницької спільноти рівних, вільних громадян – до феодальної ієрархії сеньорів і вассалів, від етики державності – до етики державності – до етики особистого служіння.

Середньовічний тип відношення людини до світу складається на основі феодальної власності, духовного домінування християнства, домінування універсального, цілого, вічного над індивідуальним, мінливим. В цих умовах важливим досягненням середньовічної культури став поворот до осмислення проблеми становлення людини як особистості. До ХІІІ ст. була тяга до загального, принципова відмова від індивідуального. Головною для людини була типічність. Людина прагнула бути „як всі”, що було втіленням християнської доброчинності. Після ХІІІст. Відбувся світоглядний поворот, все більш усвідомленим було прагнення особистості на визнання. Цей процес йшов поступово, і почався він з усвідомлення належності людини не тільки до християнського світу, але й до свого сословія, колективу, людина ставала людиною настільки, наскільки була визнана колективом. Людина ставала колективною особистістю.

Характеристикою середньовічної людини є – виконання людиною своїх соціальних ролей. Власне, у зрілому середньовіччі людина виступала не стільки як особистість, скільки як її соціальна роль (купець, лицар, ремісник), тобто життя людини є виконання своєї соціальної ролі, яка втілюється у професії. Людина ототожнювалася зі своєю професією. По мірі того, як людина починала відчувати свою самостійність у економічній сфері, яка постійно зростала, вона все більше усвідомлювала своє протиставлення соціальному колективу. Звідси і нові вимоги до духовного світу людини.

Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як новий світоглядний поворот в свідомості, як вираз потреби на святе, чисте життя, яка виникає у людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської античності. Язичні релігії були не готові до цього. Християнство було свого роду „золотою серединою”, компромісом духу та плоті, бо Христос воскресає як тілесна істота, яка має плоть і кров.

Починаючи з Хст. І до епохи Просвітництва (кін.ХУІІ-поч.ХУІІІ) християнство стало релігією, яка увійшла у життя кожного європейця з моменту його народження, супроводжувала його на протязі всього його земного існування і вводила в потойбічний світ.