Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
культ.антр.пос..doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
17.11.2019
Размер:
1.46 Mб
Скачать

3. Наука та художні традиції ісламської культури.

У період Халіфату величезних успіхів досягла арабська наука. Відхід від традиційного кочового способу життя і завоювання цивілізованих країн вели до засвоєння арабами передової наукової думки народів Передньої Азії і Єгипту. Сприяло цьому і те, що іслам, відрізняючись в цьому від християнства, ставився до знань як до однієї з ознак всемогутності Аллаха, як до необхідної умови розуміння і поширення істинної віри (мистецтво також вважалося одним з видів знання).

До знання відносили не лише знання про зовнішня закони, знання про той світ і божественні правила, але і ряд наук, якіне зв’язані напряму з ними, а саме – логіку, математику, фізику і метафізику. При цьому важливість Корану і сунни не заперечувалося жодних з представників цих нерелігійних наук.

Арабська традиція набагато повніше середньовічної європейської зберегла досягнення античної науки. Центрами науки того часу були Басра, Куфа, Багдад, Александрія. Халіф ал-Мамун створив у Багдаді цілий “Будинок науки” - свого роду поєднання академії, бібліотеки, обсерваторії і колегій перекладачів. Сірійці-християни в ранній період халіфату зробили багато перекладів з грецької і сірійської (арамейської) мов на арабську. Тоді ж було виконано велику кількість перекладів на арабську мову різноманітних персидських творів.

Через посередництво персів у халіфаті стали відомі досягнення індійської науки в галузі математики й астрономії, в тому числі й праці знаменитого Аріабхати (V ст.). Базуючись на математичних досягненнях індійців, араби в 827 р. виміряли дугу меридіана і визначили розміри земної кулі. Їм же належить введення в математику тригонометричних функцій, розробка прийомів вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го і 2-го ступеня.

Арабська наука того часу може особливо пишатися успіхами своєї теоретичної і практичної медицини. В її основу лягли праці Гіппократа і Галена. Особливого розвитку набула офтальмологія і пов'язані з нею досягнення оптики; араби робили навіть операції по видаленню катаракти. Відомим їм був і кесарів розтин.

Особливу популярність в галузі медицини отримали тоді Абу Бекр ар-Рази (помер у 925) і знаменитий Ібн Сіна (980 - 1037), якого європейці називають Авіценною. Ібн Сіна виклав свої філософські (теоретичні) знання в галузі лікувальної справи в “Книзі зцілення” і прославився у всьому світі своїм “Каноном лікарської науки”. За цією книгою вивчали медицину мало не всі європейські лікарі починаючи з XI і до кінця XVII ст.

Багато арабських вчених були енциклопедистами, які з успіхом займалися різними науками. Ібн Сіна був не тільки світилом медицини, але й філософом, поетом, хіміком. Знаменитий ал-Біруні (973 - 1050) був істориком, математиком, астрономом, географом і фізиком. Математиком, астрономом і географом був ал-Хорезмі (787 - 850).

З художньою образністю світ арабської вченості змальовується в одному з епізодів “Тисячі і однієї ночі”. “О Таваддуд, які науки ти добре знаєш?” - спитав халіф. І дівчина відповідала: “О повелитель, я знаю граматику, поезію, законознавство, тлумачення Корану і лексику, і знайома з музикою і наукою про спадщину, і лічбою, і діленням, і землемірством, і оповідями перших людей . Я вивчала науки точні, і геометрію, і філософію, і лікування, і логіку, і риторику, і висловлення, і запам”ятала багато що з богослов'я. Я була прихильна до поезії і грала на лютні, дізналася, де на ній місця звуків, і знаю, як ударяти у струни, щоб були вони в русі або в спокої . Кажучи стисло, я дійшла до того, що знають лише люди, які утвердилися в науці”.

Образотворче мистецтво, архітектура, література арабо-мусульманського світу несе в собі відбиток ісламу. На відміну від християнства, іслам не припускав навіть думки про можливість зовнішньої схожості Аллаха з людиною або будь-якою іншою земною істотою. Вважалося, що зображати людину або тварину - прямий шлях до ідолопоклонства. У Корані прямо говориться, що вирізати ідоли і вирізьблювати образ людини - справа диявола. У переказах про життя пророка Мухаммада стверджується, що лихо чекає на того, хто посміє зобразити живу істоту.

У зв'язку з цими уявленнями, на відміну від Європи, не зображення і не скульптура, а слово, зокрема художньо оформлене у вигляді напису або графічного символу, стало головним носієм релігійної ідеї ісламу. Живопис в халіфаті, як і в інших мусульманських країнах, не набрав розвитку, але зате орнаментальний розпис стін, порталів громадських будівель, рослинний орнамент килимів, виробів художнього ремесла досягли незвичайної досконалості. Ці орнаменти, як правило, поєднувалися зі стилізованими узорними написами - цитатами з Корану. Такі написи, які поєднувалися з геометричними, зірчастими і рослинними орнаментами, отримали в Європі назву арабесок. В ісламському світі дуже високо цінувалося мистецтво каліграфії, в якому араби досягли вражаючої майстерності і досконалості. У цьому з ними можуть порівнятися хіба що китайські та японські майстри. У пізньому середньовіччі з'явилася і книжкова мініатюра, але не стільки в арабському, скільки в персидському та індійському мистецтві.

Мусульманське мистецтво звільнене від візуалізації предметів і поклоніння образам. Позбавлення мінливих форм життєвої достовірності мало на меті зникнення їх і знищення в нас на очах задля того, щоб довести неможливість для людини вдихнути в речі життя, яким вони зобов’язані тільки Аллахові. Надавалася перевага не цупким матеріалам, дотримувалися довільної пластичності ; золотаві відблиски осяювали поверхню керамічних кахлів на стінах споруд або посуду; заперечувалася замкненість форми в безкінечності ліній орнаментальних арабесок, у контурності мелодії при обмеженні інтервалу; споглядувана феєричність природи мусульманського саду крізь струмені фонтанів перетворювала світ на марення (сади в Севільї та Марракеші). І навіть кохання розчинялося в чистій ідеї і задовольнялось більше відданістю спогадам, ніж бажанням оживити його реальність.

На відміну від живопису, будівельна справа та архітектура в халіфаті досягли дуже високого рівня. Араби створили нові, до того часу невідомі типи будівель: мечеті (храми), мінарети (вежі для заклику мусульман до молитви), медресе (богословські школи різного рівня) та інші споруди. Вони ж удосконалили вже відомі типи палаців і житлових будівель, караван-сараїв Іслам проповідував не абстраговане безсмертя душі, а воскресіння цілісної людини в усій її фізичній повноті. Тому потойбічне життя поставало як рай, джанна, сад духовної й чуттєвої насолоди. Як образ райського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть, оповита рослинними орнаментами. Її купол символізував божественну красу джамал, велична прямовисність мінаретів – божественну велич джалал, вигадливі письмена на стінах – божественне ім’я Сі фат, домінування відтінків зеленого – вічне процвітання ідеї Аллаха. Нехтування тілесним світом прочитувалося в непластичності архітектурного простору, в якому головними елементами були закритий двір та інтер’єр як знаки духовності. Порожність, деяка бідність інтер’єру знаменували присутність незримого..

Спочатку араби в завойованих країнах обмежувалися лише перебудовою християнських і зороастрійських храмів у будинки молитви, а в рідних напівпустелях як і раніше обмежувалися позначкою на піску місця моління (масджід) і напряму (кібла) до Мекки і Кааби. Займаючи древні міста Палестини і Сірії, перші правителі халіфату пристосовували до своїх потреб міське господарство, керуючись при цьому принципом однієї з розповідей про діяння пророка: “Найбільш некорисна річ, що пожирає багатство віруючого, - будівництво”. Від цього твердження віє древньою звичкою кочовика довго не затримуватися на одному місці. Тому в VII - VIII ст. будівлі зводилися арабами досить рідко.

Зі зростанням і зміцненням держави становище стало змінюватися. Вже в 687 - 691 рр. на місці зруйнованого римлянами храму біблійного царя Соломона була побудована знаменита мечеть Куббат ас-Сахра (“Купол скелі”). За переказами, одного разу на вершину цієї голої скелі ангели принесли Мухаммада, і він ступив на неї своєю ногою. Побудована в формі восьмигранника, увінчана куполом (звідси і її назва), прикрашена мозаїками і мармуровими колонами, вона досі вражає уяву і правовірних, і “гяурів”. Разом з сусідньою мечеттю аль-Акса мечеть Куббат ас-Сахра увійшла в третій культовий комплекс мусульман “Благородне святилище” (перший - храм Кааба в Меккі, другий - могила пророка Мухаммада в Медіны).

Ще одна прославлена споруда, “Велика мечеть”, споруджена Омейядамі в 705 -715 рр. в столиці - Дамаску. Вона була перебудована з християнської базиліки Іоанна Хрестителя, в свою чергу спорудженої на місці римського храму Юпітера, основою якому послужив фундамент капища арамейського бога Хаддада. “Велика мечеть”, щедро прикрашена інкрустаціями з мармуру, мозаїкою і позолотою капітелей її древніх колон, приголомшувала сучасників.

До IX ст. належить будівництво грандіозної мечеті в Самаррі - улюбленому місці літнього відпочинку халіфів. На жаль, до нашого часу від неї зберігся тільки унікальний мінарет аль-Мальвійя висотою 50 метрів у вигляді зрізаного конуса, із зовнішніми спіральними сходами, які ведуть на культовий майданчик. Мінарети, нарівні з куполами, - типова ознака мусульманської архітектури. Це високі і стрункі вежі, що стояли поруч з мечеттю, з яких спеціальні служителі - муедзини - виголошували заклик до молитви. У західній частині халіфату мінарети будували чотирикутної форми, в східній - звичайно круглоствольні. Мінарет аль-Мальвійя, побудований на зразок біблійного вавілонського стовпа, був одним з небагатьох винятків.

Ілюзорність реального світу потребувала бачення світу в символах. Принцип декоративності полягав у відтворенні предметів такими, які переставали бути схожими на себе, ставали символами того, що перебуває за межами. Так, у поезії Омара Хайяма, Джамі образ Гончара символізував Бога як творця світу, образ корчмаря символізував Бога як винуватця містичного сп’яніння, образ коханки символізував Бога як об’єкт містичного кохання тощо. Таким чином ісламська традиція схильна розглядати людину як таку, що не має цінності.

Ісламська культура – одне з досягнень людства і заслуговує поваги і розуміння Іслам – це той тип культури, в якому ми знаходимо поєднання релігії, філософії, ідеології одночасно, і відповідно який проникає у всі сфери життєдіяльності людей: соціальну, релігійну, політичну, сімейну.

СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА

П Л А Н

1. Формування середньовічної культури.

2. Середньовічна людина: характерні риси.

3. Теологічний тип світогляду.

4. Особливості середньовічного мистецтва.

1. Формування Середньовічної культури.

Культура середньовіччя охоплює більш ніж дванадцятивіковий відрізок важкого шляху. У цю епоху були істотно розсунуті обрії середньовічної культури, утворилися життєздатні нації і держави, склалися сучасні мови, були створені шедеври світової культури, досягнуті значні економічні і культурні успіхи.

Придумуючи термін „середні віки”, італійські гуманісти другої половини Хуст. Хотіли відокремити тих, кого вони називали „древніми” від самих себе, тобто від „своїх сучасників”, людей Ренесансу.

В ХУІІ ст. Німецькі ерудити ділять історію людства на три ери: Античність, Середньовіччя, Новий час (до цього часу вже сформувалося поняття століття, і Георг Хорн ставить середні віки між 300 і 1500р.р.) Великий французький ерудит Дю Канж підтримує ідею, публікує свій великий словник „середньовічної латини”. Латинська мова поділена на дві частини: антична латина і латина середньовічна, латина епохи упадку.

Поняття ученої (книжної) латини входить в буденість в ХУІІІст. – разом з діленням історії на три періода. Середні віки – не самий кращий з цих періодів, люди епохи Просвітництва називають його „Темними віками”.

Маркс запропонував свій підхід до вирішення питання періодизації середньовіччя, прив`язавши його до поняття феодального способа виробництва. Ця концепція поєднує способ виробництва з економічним устроєм і соціальними структурами.згдно цієї токи зору, Середньовіччя прирівнюєся до феодалізму і, відповідно, знаходиться між Античністю з характерним для неї рабовласницьким способом виробництва і Новим часом, де визначним способом виробництва є капіталістичий.Та феодальне середньовіччя займає часовий простір між падінням Римської імперії і промисловим переворотом.

Довге середньовіччя – це епоха володарювання хрсиянства ,яке є одночасно і релігією ,і ідеологією.Звідси – неможливість серйозного вивчення Середбовіччя у відриві від дослідження діяльності Церкви і впливу релігії. Довге Середньовіччя характеризується насамперед боротьбою двох, майже рівних по могутності сил – Бога і Диявола, хоча теоретично другий знаходиться у підпорядкуванні у першого: боротьба відбувається в людині і навколо людини. Диявол народжується разом з Середніми віками і разом зх ними помирає.

Ще в пізній Античності християнство стало тією об`єднуючою оболонкою, що змогла вмістити самі різні погляди, уявлення і настої. По суті, християнство часу переходу від античності до середньовіччя було дуже сприйнятливою формою, що відповідає потребам масової свідомості епохи. Середньовічна культура формувалася в регіоні, де ще нещодавно знаходився центр потужної римської цивілізації, що не змогла зникнути історично і одномоментно.

Навіть у найважчий для Західної Європи час не припинилася римська шкільна традиція. Середньовіччя сприйняло такий найважливіший її елемент, як система семи вільних мистецтв, що ділилася на два рівні: нижчий – що включав в себе – діалектику, граматику і риторику; і вищий - - у який входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Найбільш яскраві явища в культурі кінця У – першої половини УІІст. Пов`язані з засвоєнням античної спадщини, що сприяло пожвавленню культурного життя в остготській Італії і вестготській Іспанії.

Так, Северин Боецій (бл.480-525) входить у число найбільш шанованих вчителів середньовіччя. Його трактати про арифметику і музику, твори по логіці і теології, переклади логічних творів Аристотеля стали фундаментом середньовічної освіти і філософії. Виношуються вже плани створення першого університету на Заході.

Вестготська Іспанія висунула Ісідора Сивільського (бл.570-636), за яким закріпилася слава першого середньовічного енциклопедиста. Його головний твір „Етимології” у 20 книгах – зведення того, що збереглося від античного знання.

Спадкоємність у культурі того часу не була і не могла бути повною спадкоємністю досягнень класичної античності. Боротьба йшла за те, щоб зберегти лише незначну уцілілу частину культурних цінностей і знань попередньої епохи.

Довге Середньовіччя модна уявити і як період, під час якого на Заході виникає трьохфункціональна схема, яку вивів Жорж Дюмезіль; перші спроби сформулювати цю схему були зроблені в Іхст. В Англіі, а в ХІ вона набула класичної формуліровки: „ті, хто моляться”, „ті, хто борються”, „ті, хто працюють”, тобто священики, воїни і селяне. Схема ця, яка була покладена в основу ділення суспільства проіснувала до Французької революції.

При переході від Античності до Середньовіччя відбулася зміна засобів та шляхів досягнення мети, що є свідченням появи нового суспільства. В той же самий час були зміни в інтелектуальній сфері, де не дивлячись на варваризацію, йшов пошук цінностей, які є не менш важливими, ніж цінності греко-римської культури.

З точки зору культури Середньовіччя – це період між зникненням античних шкіл і введенням всезагальної шкільної освіти в ХІХст, час повільного оволодіння грамотою., період віри в чудеса, ера тривалого діалогу між ученою культурою і культтурою народною

Довге Середньовіччя можна поділити на проміжні періоди:

- раннє Середньовіччя (ІУ-ІХст.), яке включає в себе пізню Античність і становлення феодальної системи;

- класичне Середньовіччя (Х-ХІУст.), час великого підйому, до якого слід звести власне Середньовіччя, якщо ми хочемо зберегти це вузьке визначення;

- пізнє Середньовіччя, або час кризи, яке вразило Європу в ХІУ-ХУІст.; епоха абсолютної монархії, яка призвела до згасання феодального устрою, який завершив своє існування в період між Англійською та Французькою революціями.

Чим концепція довгого Середньовіччя є цікавою сьогодні і що, зокрема, вона дає західному суспільству?

Довге Середньовіччя дозволяє зрозуміти прагнення людей цієї епохи, яка була епохою голоду і великих епідемій, але одночасно епохою соборів і замків, епохою, коли відкривали місто, університет, виделку, шкіряну одежу, сонечну систему, кровообмін, терпимість.