Тема 8. Освіта в сучасному суспільстві: стан і тенденції розвитку План

1. Освітні сучасні тенденції.

2. Стан освіти.

Література

1. Державна національна програма "Освіта": Україна ХХІ століття – К.: Радуга, 1994.

2. Закон України "Про вищу освіту" // Голос України. – 2002. – 5 березня.

3. Закон України "Про освіту" // Голос України. – 1996. – 25 квітня.

4. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Лекції із загальної педагогіки: Навчальний посібник. – К.: КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2003. – 136 с.

5. Фіцула М.М. Педагогіка: навч. Посіб. для студ. вищих пед. закл. освіти. – К., 2000.

Сьогоднішні умови розвитку вітчизняної педагогічної практики, філософські та психологічні основи педагогічної науки, а також соціальні запити до національної системи освіти свідчать про те, що сучасне розуміння дидактики вимагає суттєвого уточнення.

Це обумовлено тим, що, по-перше, відбувається формування і розвиток національної системи освіти на основі гуманістичної філософії та парадигми освіти. Метою гуманістичної філософії освіти є, на думку С.О.Черепанової, формування “творчо-гуманістичної особистості як цілісного суб’єкта культури”, яке передбачає “розпредметнення культурного досвіду нації та людства, багатоманітних формоутворень матеріальної і духовної культури шляхом їх діяльнісного опанування, пізнання і розвитку, самопізнання і самодіяльності, залучення нових поколінь (засобами освіти і самоосвіти) до культуротворчої діяльності”.

Така освіта має особистісно орієнтований, педоцентричний характер, тобто, по-перше, основною дійовою постаттю навчального процесу становиться не учитель, а учень, по-друге, основним предметом впливу дидактичного процесу є не сукупність певних знань, навичок і вмінь, а особистість учня, формування її духовності та активної життєвої настанови. Академік О.В.Сухомлинська наступним чином підкреслює актуальність ціннісного навчання у національній системі освіти: “...в сучасних умовах постає питання... а й про ціннісне навчання, тобто навчання, що має своїм кінцевим результатом не знання, а формування аксіологічного світогляду, що оперує ціннісними категоріями”.

По-друге, обсяг знань, які необхідні сучасному спеціалісту, швидко зростає. Сьогодні робити акцент на опануванні учнями тільки певної сукупності знань, навичок і вмінь не можна і не допустимо. Сучасна гуманістична філософія освіти, гуманізація, демократизація і гуманітаризація національної системи освіти, її орієнтація на світовий освітній простір передбачають формування у навчальному процесі особистості учня, налагодження і активне підтримання між учителями та учнями суб’єкт-суб’єктних взаємин. Деякі автори ці взаємини розуміють як сутність сучасного навчального процесу. Це дійсно так. Формування суб’єкт-суб’єктних взаємин між учнями і педагогом, між самими учнями та активна їх співпраця є надійним гарантом впровадження гуманістичної парадигми освіти у навчальний процес та фундаментом її життєздатності.

По-третє, кожному учневі як суб’єкту учіння необхідно прищепити, в першу чергу, вміння самостійно поповнювати свої знання, набувати та систематично вдосконалювати практичні навички та вміння самостійної навчально-пізнавальної діяльності, формувати методику орієнтації у сучасній науковій інформації. Це означає, що дидактика має бути спрямована до особистості учня, на забезпечення його суб’єктності у навчальному процесі. Процес навчання у навчальних закладах необхідно організувати таким чином, щоб він справжнє був суб’єктом учіння, умів самостійно вчитися, сформував ефективну методику самоосвіти. “Гуманістична, особистісна орієнтація професійної підготовки передбачає приділення головної уваги ціннісно-мотиваційному стрижневі особистості, котрий визначає її спрямованість, зокрема професійну”.

По-четверте, це навчально-пізнавальна діяльність учнів, яка має свої, притаманні тільки їй, психологічні та фізіологічні закономірності. Напевно, сучасна дидактика повинна враховувати і ці закономірності. В руслі, наприклад, ціннісного навчання виникає запитання: “Як, який спосіб навчати – стереотипізацією чи рефлексією, конструктивним діалогом?”.

Відповідно провідними тенденціями розвитку національної системи освіти мають бути:

1) орієнтація на людський вимір у освітній діяльності, на визнання цінності особистості учня та її гідності: “орієнтація навчально-виховного процесу... на самоцінність життя, творчості, особистісного успіху людини, реалізація принципів полікультурної взаємодії суб’єктів освіти та рефлексивно-акмеологічної оптимізації життєдіяльності”;

2) усвідомлення педагогами суб’єктності учня у навчальному процесі та її забезпечення: “Дитина не глина, з якої можна виліпити все, що завгодно: вона активна особистість, яка бере з освітньо-виховних впливів лише бажане для неї”;

3) спрямованість навчального процесу до учня, на формування у цьому процесі його особистості. Цьому випадку освіту буде цікавити учень не як сукупність певних пізнавальних процесів і психічних властивостей, а як цілісна особистість, що активно формується і розвивається у навчально-виховній діяльності;

4) подолання відчуження культури і науки від освіти, її орієнтація на гуманістичні цінності світової, національної і професійної культури. Навчальний процес має бути спрямований на формування творчо-гуманістичної особистості як цілісного суб’єкта культури: “Становлення творчо-гуманітарної особистості як суб’єкта культури передбачає розпредметнення культурного досвіду нації та людства, багатоманітних формоутворень матеріальної і духовної культури шляхом їх діяльнісного опанування, пізнання і розвитку, самопізнання і самодіяльності, залучення нових поколінь (засобами освіти і самоосвіти) до культуротворчої діяльності”;

5) перенесення акценту з викладацької діяльності педагога на пізнавальну діяльність учня, на формування творчої методики його само учіння та само- актуалізації, у тому числі, й навчально-пізнавальній діяльності;

6) перехід від традиційних, інформативних, монологічних методів і форм навчання до діалогічних: “Одним з найістотніших механізмів “окультурення” цивілізації і, зокрема, її освітньої складової є дедалі ширше запровадження парадигми діалогу. Її основними складовими є:

по-перше, тип відносин індивідуальних або групових суб’єктів, за якого вони, щиро поважаючи один одного, готові не просто співпрацювати, а й конструктивно скористатися у цій співпраці думками й пропозиціями партнерів (і навіть, за достатніх підстав, істотно свої власні пропозиції);

по-друге, тип знання, що, асимілюючи здобутки “великих діалогів”, які розгортаються у людській культурі, ідентифікує суперечності у спробах та результатах пізнання тих чи тих об’єктів і з’ясовує можливості, коли не розв’язання цих суперечностей, то принаймні повнішого й глибшого розуміння вказаних об’єктів”;

7) комп’ютеризація і технологізація навчання;

8) цілеспрямоване впровадження особистісно-орієнтованих технологій навчання: “...потребує осмислення проблема “олюднення Людини” в царині учіння й виховання, проблема гуманізації, що набула останнім часом вагомого розголосу і намагань реалізації у практичній освітньо-виховній діяльності”.

Таким чином, сучасна загальна дидактика, спираючись на сучасні гуманістичні концепції, має відкривати нові явища у навчальному процесі та опрацьовувати такі проблеми у руслі гуманістичних дидактичних концепцій:

– визначати мету і обґрунтувати зміст навчання;

– досліджувати сутність, закономірності та принципи навчання, а також шляхи підвищення його розвиваючого та виховного впливу на учнів як суб’єктів учіння;

– обґрунтувати дидактичні основи забезпечення суб’єктності учнів у навчальному процесі;

– вивчати закономірності навчально-пізнавальної діяльності учнів, формування її методики у них, шляхи активізації у процесі навчання і само учіння;

– обґрунтувати систему діалогічних методів навчання і методику ефективного їх застосування у навчальному процесі;

– визначати і удосконалювати організаційні форми навчальної роботи у різних освітньо-виховних системах;

– обґрунтувати ефективні та об’єктивні критерії оцінки результативності як усього дидактичного процесу, так і викладацької діяльності суб’єктів викладання та навчально-пізнавальної діяльності суб’єктів учіння;

– переосмислити оціночно-результативний компонент навчального процесу та наповнити його особистісним виміром тощо.

Загальна дидактика досліджує загальну теорію і методику навчання і відповідно дає їх обґрунтування. Специфіку, особливості викладання окремих навчальних дисциплін досліджують часткові методики. У зв’язку з цим, загальна дидактика досліджує тільки загальнотеоретичні засади навчального процесу, а часткові методики, використовуючи її рекомендації та висновки, обґрунтовують організацію навчання з окремих навчальних предметів. Природно, що загальна дидактика і часткові методики розвиваються у тісному зв’язку між собою і збагачуються взаємно, тому що вони мають спільний об’єкт наукового дослідження – навчальний процес. Часткова методика виділяє у цьому об’єкті те, що є специфічним для викладання конкретного предмета зокрема.