МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, СІМ`Ї ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

Кафедра теорії та історії педагогіки

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

З ДИСЦИПЛІНИ

ПЕДАГОГІКА ЗАГАЛЬНА

(МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ЛЕКЦІЙ)

Частина 2

Київ­-2011

ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

Тема 1. Людина як предмет виховання

План

1. Визначення, мета та структура виховання.

2. Об’єктивні та суб’єктивні чинники виховання.

3. Виховні парадигми.

Література

1. Державна національна програма "Освіта": Україна ХХІ століття – К.: Радуга, 1994.

2. Закон України "Про вищу освіту" // Голос України. – 2002. – 5 березня.

3. Закон України "Про освіту" // Голос України. – 1996. – 25 квітня.

4. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Лекції із загальної педагогіки: Навчальний посібник. – К.: КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2003. – 136 с.

5. Фіцула М.М. Педагогіка: навч. Посіб. для студ. вищих пед. закл. освіти. – К., 2000.

«Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, –

Необхідно, щоб воно змінювало нас на краще»

М.Монтень

«Ніхто не стає хорошою людиною випадково»

Платон

Проблеми виховання і навчання зв’язані між собою, адже вони спрямовані на людину. На практиці важко виділити де закінчується сфера виховного впливу, а де – навчального. В науці розрізняють специфіку організації процесу навчання і виховання. Теорія і методика виховання є розділами загальної педагогіки.

В якості предмета виховання є людина, на неї спрямований виховний вплив. Сутність виховання полягає в такій взаємодії, що вихователь спеціально намагається вплинути на вихованця, щоб він став тим ким може і повинен стати.

Виховання є видом діяльності по перетворенню людини або групи людей. Ця перетворююча діяльність спрямована на зміну психічного стану, світогляду та свідомості, способу діяльності, особистості та ціннісних орієнтацій вихованця.

Вихователь повинен враховувати єдність природної, генетичної, психологічної і соціальної сутності вихованця, його вік та умови життя. Виховний вплив може здійснюватись різними способами. Якщо людина може цілеспрямовано на себе впливати, керувати власними психічними станами, поведінкою та активністю, то в такому випадку кажуть про самовиховання. Ким би людина хотіла бути зараз і в майбутньому залежить від виховної мети і способів досягнення її.

Структура виховного процесу являє собою взаємозв’язок основних елементів: цілей і змісту, методів і засобів, також досягнутих результатів. Виховання є багатофакторним процесом, на нього впливає природне середовище, життєвий світ та ієрархія суспільних цінностей; сім’я, школа і вуз, дитячі та молодіжні організації; щоденна та професійна діяльність, мистецтво і засоби масової інформації.

Виділимо об’єктивні і суб’єктивні виховні чинники.

До об’єктивних чинників належать:

• генетична спадковість та стан здоров’я людини;

• соціокультурне середовище сім’ї;

• обставини життя (біографії);

• культурна традиція, професійний та соціальний статус;

• особливості країни та історичної епохи.

Суб’єктивні чинники:

• психічні особливості, світогляд, ціннісні орієнтації, внутрішні потреби та інтереси вихователя і вихованця;

• система взаємовідносин із соціумом;

• організовані виховні впливи на людину з боку певної людини, групи, об’єднання та всього суспільства.

Цілі виховання – це очікувані зміни в людині (групі людей), які мали місце під впливом спеціально підготовлених і планових виховних дій, акцій.

Критерії вихованості людини. В якості критеріїв вихованості приймають:

• «добро» як поведінка на благо іншої людини (групи, колективу, суспільства в цілому);

• «істину» як орієнтир при оцінюванні дій і вчинків;

• «красу» в усіх формах її прояву та творчості.

Міра вихованості людини визначається за наступними критеріями:

долученням людини до вищезазначених цінностей; рівнем орієнтування в правилах, нормах, ідеалах і цінностях суспільства та мірою використання їх у вчинках і діях, а також рівнем набутих на їх основі особистісних якостей.

Будь-яка виховна задача вирішується через ініціювання вихователем активних дій вихованця. Наприклад, виконання навчальної задачі чи фізичної вправи, подолання страху чи шкідливої звички тощо.

Успішність виховних заходів як єдності виховної мети-змісту (засобів і способів досягнення мети) проявляється в зростанні автономної активності вихованця. Тобто, в спільній-розподільній діяльності робимо перехід від позиції «на рівних» до позиції розширення прав вихованця, передачі йому повноважень та обов’язків.

Напрямок виховання визначається єдністю цілей і змісту. За цією ознакою виділяють: моральне, естетичне, трудове, фізичне, екологічне, розумове, правове виховання. Сучасність долучила економічне та громадянське виховання.

Для розуміння історичного розвитку педагогічних традицій західної цивілізації та формування відповідного процесу на Україні особливе значення має римський період. Виховання в Римі мало громадянське та політичне спрямування, а освіта була переважно риторичною.

Виховання в Візантії орієнтувалось на пізнання душі або самопізнання, на самовдосконалення. В цей час зароджуються педагогічні традиція світської ті книжкової освіти, яка намагалася втекти від диктату церкви і здійснювала пошук гуманістичних ідеалів у вихованні людини.

Відповідні традиції формувались на Україні під впливом західної культури, особливо візантійської.

Досить довго виховання в Україні поділялось на народне і дворянське. Народна освіта була початковою і ремісничою, а дворянська – вищою.

З 1918-1919 років на Україні реалізуються ідеї комуністичного виховання. Вони передбачають програму загальної (поголовної) грамотності та трьохступеневу систему неперервної освіти, яка характеризувалась однаковими освітніми закладами на всій території України (дитячий садок, школа, училище, технікум, інститут, університет).

Починаючи з 90-х років ХХ століття Україна перейшла до нового етапу вирішення виховних і освітніх проблем.

Виховні парадигми. Парадигма соціального виховання (П.Бурдьє, Ж.Капель, Ж.Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. Її прибічники передбачають корегування спадковості за допомогою формування відповідного соціокультурного світу вихованця.

Прибічники біопсихологічної парадигми (Р.Галь, А.Медічі, Г.Міаларе, К.Роджерс) признають важливість взаємодії людини з соціокультурним світом і одночасно відстоюють незалежність індивіда від впливу останнього.

Третя парадигма акцентує увагу на діалектичній взаємозалежності соціальної і біологічної, психологічної і спадкової складових в процесі виховання (З.І.Васильєва, О.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський).