Ідея суспільного прогресу в творчості михайла драгоманова

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.) – український мислитель, історик, етнограф, соціолог, літературознавець, публіцист. Народився у м. Гадяч (Полтавська область). У 1863 р. закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету, обіймав у 1864 р. посаду приват-доцента, а з 1870 р. – доцента кафедри всесвітньої історії. Будучи членом Київської “Громади” (з 1863 р.), він очолив її ліве крило і приділяв значну увагу проблемам розвитку української національної культури, відстоював право українського народу мати свою культуру, свою мову. За особистим наказом царя Олександра ІІ у 1875 р. був звільнений з університету, виїхав за кордон (Швейцарія), де створив осередок української політичної еміграції. У Женеві Драгоманов засновує вільну українську друкарню, видає збірник “Громада”, а потім разом з М. Павликом і С. Подолинським – журнал “Громада”.

Основні праці: “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Пропащий час – українці під Московським царством, 1654 – 1876”, “Вольний союз – вільна спілка”, “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну”, “Історичні пісні малоросійського народу”, “Політичні пісні українського народу ХVІІІ – ХІХ ст.”.

Формування філософських, суспільно-політичних поглядів М. Драгоманова, його світогляду відбувалося під впливом багатьох чинників, зокрема Т. Шевченка, історіософських поглядів М. Костомарова, праць О. Герцена, Сен-Сімона, Фур’є, Оуена, Прудона. Проте він завжди підкреслював, що був єретиком стосовно всіх ортодоксальних учень, у тому числі й соціалістичних (ортодоксія – неухильне дотримання певних поглядів). Знав сучасні йому філософські та соціально-політичні вчення, але вважав себе продовжувачем справи кирило-мефодіївців. Разом з тим стверджував свою приналежність до соціалістичного руху. Заперечував не лише диктаторський, марксистський варіант соціалізму, але й централістський, народницько-державний. У своїх поглядах був ближче до соціал-федералізму, який обґрунтовував Прудон.

Філософські ідеї. Як позитивіст і раціоналіст, М. Драгоманов визнає єдино надійним способом наукового пояснення явищ – детермінізм (вчення про всезагальну причинну матеріальну зумовленість природних, суспільних і психічних явищ): “в усьому на світі причина й наслідок переплутуються”. І все-таки, як справедливо зазначає В.Горський, духовні потенції, властиві українській традиції філософствування, й тут даються взнаки. На відміну від тих європейських позитивістів, яких віра в наукову істину вела до етичного скептицизму або релятивізму (релятивний – відносний), М. Драгоманов зберігає підкреслену етичну зорієнтованість своєї філософії. Вищою цінністю, на його думку, є людина, а вищим критерієм, згідно з яким мають поціновуватися міжлюдські та міжнаціональні взаємини, є ідея справедливості, яку може досягти вільна особистість. Шлях до цього – поширення просвіти, зміна інституцій, яка має привести людину до усвідомлення себе вільною і розуміння принципу справедливості, служіння якому є її земним покликанням³⁹.

М. Драгоманов визнавав об’єктивність історичних закономірностей. Водночас він не сприймав гегелівського розуміння ототожнення історичної закономірності й доцільності, що вело до втрати особистості, принесення її в жертву анонімній всезагальності історичного прогресу. Причина та корінь природних і суспільних явищ – у них самих; тому суть і шляхи вирішення проблем людини слід шукати у соціальному й природному середовищі.

Визнаючи можливості людського розуму, М. Драгоманов підкреслював пізнавальність світу: “Розум людський, як би довго він не помилявся, завжди знайде шлях до істини”. Процес пізнання – не одномоментний акт, а поступовий процес на основі досвіду – через подолання багатьох хиб до єдиної істини. Пізнання вимагає конкретності – досягнення істини можливе лише при конкретному підході: кожну людину тоді лише можна оцінити як слід, коли розглянути на грунті, на якому вона виросла і працювала.

Природа, людина, суспільство знаходяться у постійному русі, взаємозв’язку і взаємозумовленості, вважав учений. Якість процесу розвитку соціуму залежить від безлічі умов: характеру народу та його інстинктів, розвинутих колишньою історією, ступеня його розумового розвитку, однорідності суспільства та зв’язку між його частинами, а також від ступеня і форм реакції старого порядку на новий. Значну роль у розвитку суспільства М.Драгоманов відводив економічним проблемам. Саме в економіці він намагався знайти причини експлуатації трудящих, підкреслюючи, що збагачення панівних класів відбувалося через недоплату працюючим, і звідси доходив висновку про те, що експлуатація буде існувати доти, доки усі фабрики і заводи, земля не стануть власністю тих, хто працює.

Цей висновок близький до марксистського. Відмінність проте полягає в тому, що Маркс головним рушієм історії вважав боротьбу класів, а Драгоманов – властиву людині як суспільній істоті потребу в самодіяльності, де боротьба класів, політичні та національні рухи є лише похідними і змінними формами її історичного самовизначення, оскільки основою всього постає людська особистість у своєму прагненні до свободи та добробуту⁴⁰.

Духовний чинник розвитку суспільства – людина. Соціальний поступ – це неперервний ряд спроб гуманістичного структурування суспільства. Рівнодіючими цього поступу виступають соціально-економічні відносини наявної формації, геополітичні чинники, а також рівень загальнолюдської культури, осягнутої його представниками на певний історичний момент розвитку, міра їх оволодіння історично-гуманістичними знаннями. Суспільний прогрес – це передусім свідомість наукова, політична, моральна. Суспільний прогрес неможливий без розв’язання національного питання на засадах рівності й справедливості. Прагнучи до ідентичності, кожна нація має пізнати саму себе. Самопізнання вимагає високого рівня розвитку національної самосвідомості й уміння утвердити своє право на існування серед інших народів.

Ідеал суспільства – “безначальство” як добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб з максимальним обмеженням суспільного примусу, шлях до цього – федералізм на основі децентралізації і самоуправління регіонів. Пріоритет політичної свободи над класово-політичними інтересами поєднуються з пріоритетом загальнолюдських (універсальних) культурних цінностей над національною виключністю (особливістю). Проте національне залишається кінцевим елементом єдності людей, тобто, національне поєднується із загальнолюдським за формулою: “Космополітизм (всесвітнє громадянство) – в ідеях та цілях, націоналізм (національне громадянство) – в основі та формах”.