Філософські ідеї івана франка

Український учений, письменник, громадський діяч Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області в родині сільського коваля. Навчався у Львівському і Чернівецькому університетах. 1893 р. здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Основою всього сутнього він визнавав “матір-природу” в її багатоманітності й вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним началом усіх речей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинним, притаманним людині – вершині творення природи.

Одне лише вічне без початку і кінця

Живе і сильне – се є матерія.

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти і Ягве.

А дух? Се іскорка лише,

Се вогник, нервів рух!

Розпадеться мозок, то й вогонь

Погасне, згине дух³³.

Характерними особливостями філософії, творчої спадщини І. Франка взагалі, як зазначає В. С. Горський, є такі:

1. Екзистенційно-художнє бачення і відтворення світу.

2. Етико-антропологічне розуміння філософських проблем³⁴.

У цьому аспекті однією з провідних ідей І. Франка була ідея героя, особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від громади. Герой є носієм духу “вічного революціонера”, що “тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”, ідеалом безмежної відданості народу, готовності життя віддати за щастя народу. Цей ідеал І. Франко розробляє на основі аналізу дійсності, а не на основі абстрактних філософських схем.

У працях “Наука і її взаємини з працюючим класом”, “Поза межами можливого”, “Що таке поступ?”, а також у поетичних творах “Святий Валентій”, “Похорон”, “Бідний Генріх”, “Іван Вишенський”, “Смерть Каїна”, “Мойсей” та ін. поет і філософ показує реально існуючі й потенційно можливі суперечності між особистістю і суспільством. Життя людини у недосконалому суспільстві, суспільстві зла і насильства є трагічним. Трагізм полягає передусім в обмеженні свободи людини, її безсиллі перед тотальним насильством з боку можновладців, суспільства в цілому. У той час, як сенс людського буття, існування індивіда становить прагнення до волі, одвічне прагнення до творчості, знання і пізнання.

Отже, суспільним ідеалом для І. Франка виступає матеріальний добробут народу, економічна свобода без приниження і дискримінації.

Духовний ідеал суспільства – вільна нація як культурний організм, що здатний на засвоєння загальнолюдських культурних здобутків; подолання духовного відчуження від національно-культурних традицій; збереження національно-культурної самобутності. “Все, що виходить поза межі нації, наголошує І. Франко, – це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над іншою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

Політичний ідеал суспільства – державна самостійність, яка, здійснена задля задоволення національних інтересів та досягнення національних цілей, будується на пріоритеті національного стосовно загальнолюдського; об’єднання з іншими націями можливе лише за умови високих міжнародних цілей і тільки після задоволення і врахування національних інтересів.

Загальносуспільний ідеал – свобода і прогрес (поступ), що означає: розквіт і прогрес нації в єдності її економічної, соціально-політичної і духовної сфер; єдине обмеження національної свободи – необхідність дотримання дружніх угод з іншими народами (державами).

Державницькі ідеї:

а) соціалізм як знищення панування людини над людиною досягається революційною зміною суспільства;

б) державна форма соціалізму – не диктатура пролетаріату (як у марксизмі), а самоуправління общин вільної федерації, що базується на солідарності інтересів;

в) боротьба за свободу і незалежність – довготривалий процес, а щоб не став кровопролитним, має здійснюватися формами і засобами, що дають результат у межах існуючого державного устрою (отже, парламентсько-політичні, конституційні, а ненасильницькі методи боротьби);

г) найвища політична вимога – рівність націй: немає народів вищих і нижчих – усі володіють правом рівного розвитку³⁵.

В основу суспільного ідеалу й державницьких ідей І.Франко покладає діяльнісний підхід. У сформульованій ним програмі національного будівництва (стаття “З кінцем року”, 1896 р.) він писав: “Тільки... інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всього сего, але треба всього, на всі боки, щоб ми справді росли органічно!..”³⁶.

І. Франко відстоював думку про можливість пізнання світу на засадах науки. Таке пізнання має бути тісно пов’язане з розкриттям законів і сил природи. Пізнавальний процес включає в себе творчу активність суб’єкта, поєднуючи в собі тріаду: емоції, почуття, раціональність. Умовою творчого пізнання І. Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого зумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальними і духовними потребами людини, відповідно до чого пізнання включається у загальний процес праці.

Найбільш продуктивним І. Франко вважав індивідуально-аналітичний (раціоналістичний) метод пізнання. Це підкреслюють і дослідники творчості І. Франка, зокрема Є. Маланюк, який писав, що “на питання, до якої категорії митців треба віднести... Франка – поета, відповідь майже не вимагає застановлення... При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця почуття Франка – в його поетичній творчості – завжди проходять крізь суворий фільтр інтелекту... І це не випадок, що від молодих літ Франко – поет неустанно оспівує саме “розум владний” і, здається, трудно знайти у світовій поезії такого натхненного, такого аж “одержимого” співця саме розуму – інтелекту, розуму – ratio, либонь, у чисто декартівськім сенсі цього поняття”³⁷.

Науковий аналіз (раціоналізм) дає можливість:

• пізнати суть законів природи і розкрити характер природних сил;

• включити у сферу пізнання людство з його історією і релігією, а також “незліченні світи, що заповнюють простір”;

• навчити людей використовувати знання законів природи та її сил “у боротьбі з тією ж природою”;

• поєднати знання та працю – пізнавальну діяльність людини як частини природи з її суспільною діяльністю як частини людської спільноти.

Людське знання про світ, вважав І. Франко, є цілісним і нерозривним, як цілісна зі світом та невідривна від світу сама людина:

• природничі науки – математика, фізика, біологія та ін. – спрямовані на пізнання зовнішнього світу і закладають основи до будь-якого іншого людського пізнання;

• антропологічні науки – логіка, психологія, історія, етнологія, етика – спрямовані на пізнання внутрішнього світу людини і розкриття її активного потенціалу³⁸.

Центральною ланкою, метою пізнання є пошук істини, відкриття рушійних сил розвитку людини. Самосвідомість особистості й нації – важливі чинники перетворення суспільного буття, утвердження Добра, Щастя, Любові, Гідності.

Естетичні погляди. Найбільш повно вони викладені у трактаті “Із секретів поетичної творчості” (1898-1899 рр.). У центрі праці – питання про співвідношення підсвідомого та свідомого в поетичній творчості, аналіз законів поетичної асоціації, з’ясування особливостей творчої уяви (фантазії). Спираючись на результати аналізу психології творчості, здобуття в європейській науці в той час завдяки працям Дессуара, Дю Преля, Штейнталя, Фехнера, Вундта, І. Франко досліджує чинники, що сприяють у творчому акті “оживленню”, “збудженню” сфер підсвідомого, які в момент натхнення здіймаються з “нижнього” шару свідомості й спричиняють творення художнього образу. Досліджуючи сутність поетичної асоціації ідей, І.Франко розкриває складний механізм, що забезпечує зчеплення ідей і художніх образів, дає змогу поетові викликати в душі читача не лише певні емоційні переживання, а й відповідні думки. Мислитель показує не лише роль фантазії у поетичній творчості, а й чуттів, зіставляє поезію з музикою, живописом, естетикою.