Ідеї державотворення та філософія історії в’ячеслава липинського

В’ячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931 рр.) – історик, соціолог, політик, публіцист – народився в с. Затурці на Волині. Він виходець із польського шляхетського роду. Гімназію закінчив у Києві, де увійшов до української середньої шкільної громади і відтоді усвідомив себе українцем. Після університетських студій у Кракові й Женеві (історія, агрономія) оселився у своєму маєтку на Уманщині й працював над поверненням до українства сполонізованої шляхти. Липинський виходив із концепції “хлопоманів”, але прагнув, щоб шляхетська верства стала у своїй політичній свідомості українською без декласації й утрати свого корпоративного існування.

Брав активну участь в українській революції, в організації Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р. був послом Української держави у Відні.

Після падіння УНР Липинський жив у Австрії, за винятком 1926 – 1927 рр., коли керував кафедрою історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні. За кордоном брав участь у створенні політичних організацій, став визнаним лідером консервативно-монархічного руху серед емігрантів. Помер В. Липинський в Австрії, похований у родинному селі Затурці. Основні праці: “Листи до братів-хліборобів” (1919-1926 рр.), “Україна на переломі 1957-1959” (1920 р.), “Релігія і церква в історії України” (1925 р.), “Шляхта на Україні” та ін.⁵⁰.

Центральними в його творчості є питання держави, нації, суспільства, людини. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через виділення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Без власної української держави не може бути української нації, а без української нації не може бути на українській землі громадського життя.

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами недержавності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого “Я”; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не приборкане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати руйнівні сили; відмова від старих традицій.

Одну з причин недержавності України, українського хамства Липинський вбачав у отаманстві, де “замість характеру – рев і доколінний шлик, замість сталої ідеї – щодня інший настрій; зброєю – демагогія і брехня; мотивом – злоба, зажерливість і пиха; тактикою – зрада, а суттю – порожнеча, пуста поза”⁵¹.

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації; а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім’я добра цілої землі-території й усього громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має спиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона “хоче” правити і має “гін” до влади.

Територія, Земля, Батьківщина – невід’ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується у хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. “Громадянство, – наголошував він, – це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть”. Відносно держави це: Церква – Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія – організація природної потреби оборони; Родина – організація природної потреби продовження роду; Клас – організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи).

Джерелом єдності держави, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об’єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, як об’єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вона не може об’єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об’єднуватися ненавистю до Москви чи до Польщі, “бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох – у петлю самогубця або в дім для божевільних”⁵².

Як зазначає В. С. Горський, своєрідним для В. Липинського є розуміння нації. Головним для визначення нації в його історіософії є поняття “Земля”. “Нація для нас, – роз’яснює він, – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України, і хто працює заради неї.” Стосовно цього В. Липинський різко протиставляє власну позицію поглядові як соціалістів, так і ідеологів інтегрального націоналізму. “Ви, українські соціалісти, – пише він, – ототожнюєте поняття нації з пролетаріатом і партією. Для Вас не соціаліст – не Українець. Ви ж, українські націоналісти, ототожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем. І в цім хаосі, який панує у Ваших націоналістичних мізках, для одних – Українець єсть тільки той, хто говорить “українською мовою” і ненавидить “не-Українців”, другі додають, що він ще мусить бути обов’язково православний, не уніят і не латинник; треті – обов’язково уніят, не латинник і не православний, а будуть незабаром і четверті, які ще вимагатимуть від нього “русько-малоросійської” чистокровності з прізвищем на “юк”; або “енко”⁵³.

Умови формування нації:

1. наявність на даній території політично активної верстви населення, наділеної сильним жаданням влади (як самостійності!) та вірою в законність і здійсненність свого прагнення до самостійності;

2. дисциплінованість і внутрішня єдність політично активної верстви мешканців даної території;

3. наявність політично активної верстви ідей патріотизму або здатності розвинути в себе патріотизм;

4. наявність категорії організаторів ідеології та виробництва, авторитетних як для держави, так і для громадян;

5. наявність національної ідеології як основи формування національної свідомості та стимулюючого фактора для вищезазначених умов формування нації⁵⁴.

Розуміння В. Липинським категорій “традиція” та “аристократія”. Особливість розуміння їх зумовлюється активно-динамічним характером філософського світогляду вченого, який він свідомо протиставляє пасивно-споглядальному підходові до навколишньої дійсності: роз’яснюючи цю принципову для нього проблему, В. Липинський пише: “Світогляд – значить спосіб думання. Я не збирався і не збираюся бути винахідником “доктрини”. Зрештою в політиці нема вже ніяких доктрин до винайдення. Всі вони, в тім числі й доктрина монархізму, – старі як світ... Завданням моїм було вплинути на зміну способу думання, світогляду провідної верстви. Замість способу думання пасивного, “фаталістичного” – мовляв, Україна сама зробиться – я хотів дати спосіб думання активний, динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна”⁵⁵.

Виходячи з цього, В. Липинський трактує “традицію” не як консервативний чинник, що забезпечує статику, нерухомість форм життя, а навпаки, як творчу, динамічну засаду історичного розвитку.

Такий самий динамізм притаманний розумінню “аристократії”, якій відводиться вирішальне місце в історіософії В. Липинського. “Аристократія” (еліта) є головою народу, яка має добре, в інтересах народу правити. “Аристократом” людина не є за походженням. “Аристократією натомість зву я всяку правлячу і провідну в даній добі верству (те, що в західноєвропейській літературі називають тепер “елітою”) без огляду на її походження”⁵⁶. У творенні аристократії і здійсненні її зв’язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції.

В. Липинський, як зазначає Д. Чижевський, часто вживає й такі поняття, як “ідея”, “слово”, “мораль”, “доля” тощо. Ідеї творяться людьми в певному історичному процесі, вони змінюються згідно з вимогами часу, умовами життя. Ідеї впливають на маси, на людську стихію не безпосередньо, а через “слово”. “Слово”, на думку В. Липинського, відіграє надзвичайну роль у житті людей і людства. Слово має бути творчим – це наймогутніше знаряддя людини у побудові й перебудові суспільства, його руху, поступу.

Мораль В. Липинський розглядає як один із важливих чинників існування Держави, Нації, Людини. Політика має бути моральною. Її сила – в моралі, чесності, справедливості, добрій волі.

Почуття вічних цінностей, віри в добро, любов зберігає релігія⁵⁷.

1 Детальніше про образи дохристиянських богів радимо прочитати у таких виданнях: Кононенко О. Персонажі слов’янської міфології. – К.: “Корсар”, 1993. – 224 с.; Пепа В. І. Ключі од вирію: Художньо-історичні оповіді. – К.: Радянський письменник, 1990. – 399 с.

2 Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина ХІІ – середина ХІІІ ст.). – К.: Наукова думка, 1993. – С. 4-6.

3 Філософія: Курс лекцій / За ред. І. Бичко. – К., 1993. – С. 229-230.

4 Аналіз основних ідей творів цих учених представлений у працях: Волинка Г. І. , Гусєв В. І. , Огородник І. В. , Федів Ю. О.  Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник. – К.: Вища школа, 1999. – 624 с.; Горський В. С.  Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – 280 с.

5 Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина ХІІ – середина ХІІІ ст.) – К.: Наукова думка, 1993. – С. 102-128.

6 Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні. – К.: “Вища школа”; “Знання”, КОО, 1999. – С. 91-92.

7 Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. – К.: 1991. – С. 167-202.

8 Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1999. – С. 91-150.

9 Багалій Д. І. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – К.: Вид-во “Обрій”, 1992. – 472 с.; Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. – Варшава, 1934. – 221 с.; Ерн В. Ф. Г. С. Сковорода. Жизнь и учение. – М., 1912.

10 Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – К.: “Обрій”, 1992. – С. 423.

11 Сковорода Г. Твори: В 2 т. – Т. 2. – К., 1994. – С. 16.

12 Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. – Варшава, 1934. – С. 10.

13 Там само.

14 Сковорода Г. Твори: В 2 т. – Т. 2. – К., 1994. – С. 142.

15 Сковорода Г. Твори: В 2 т. – Т. 1. – К., 1994. – С. 169.

16 Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г. І. Волинка, В. І. Гусєв, І. В. Огородник, Ю. О. Федів; За ред. Г. І. Волинки. – К.: Вища школа, 1999. – С. 363-364.

17 Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 186.

18 Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину: Пер. М. Кашуба; Пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995. – С. 63.

19 Там само. – С. 64.

20 Сковорода Григорій. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: “Наукова думка”, 1983. – С. 56-57.

21 Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. – Варшава, 1934. – С. 149.

22 Там само. – С. 151.

23 Сковорода Григорій. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К., Наукова думка, 1983. – С. 223.

24 Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – К.: “Обрій”, 1992. – С. 432.

25 Там само.

26 Юркевич П. Д. Идея // Юркевич П. Д. Философские произведения. – М.: Правда, 1990. – С. 25.

27 Там само. – С. 11-12.

28 Юркевич П. Сердце и его значение в духовной жизни человека // Юркевич П. Философские произведения. – М.: Правда. – 1990. – С. 69.

29 Юркевич П. Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению Слова Божия // Юркевич П. Д. Философские произведения. – М.: “Правда”, 1990. – С. 69-103; Багнюк А. Філософія: Навчальний посібник для коледжів, технікумів, училищ. – Рівне: Кременецький педагогічний коледж, 1997. – С. 368-369.

30 Юркевич П. Д. Из науки о человеческом духе // Юркевич П. Д. Философские произведения. – М. – Правда; 1990. – С. 104-192.

31 Грабович Г. Шевченко як міфотворець. – К.: Либідь, 1991. – 240 с.

32 Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Вища школа; “Знання”, 1999. – С. 304.

33 Цит. за: Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Вища школа; “Знання”, КОО, 1999. – 410 с.

34 Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 193.

35 Багнюк А. Філософія: Навчальний посібник. – Рівне, 1997. – Ч. 1. – С. 398-399.

36 Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 195.

37 Там само. – С. 195-196.

38 Багнюк А. Філософія: Навчальний посібник. – Рівне: Дзвін, 1997. – С. 400.

39 Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 182.

40 Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Вища школа; “Знання”; КОО, 1999. – С. 398.

41 Там само. – С.416-417.

42 Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. – К.: “Наукова думка”, 1975. – Т. 1. – С. 326, 427.

43 Федорів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.: Видавництво “Україна”, 2000. – С. 400.

44 Леся Українка. Лісова пісня // Леся Українка. Збірник творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975. – Т. 5. – С. 292.

45 Леся Українка. З подорожньої книжки // Леся Українка. Збірник творів: У 12 т. – К.: “Наукова думка”, 1975. – Т. 1. – С. 376.

46 Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.: Державне спеціалізоване видавництво “Україна”, 2000. – С. 419.

47 Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 274-275.

48 Багнюк А. Філософія. – Рівне, 1997. – Ч. 1. – С. 421-422.

49 Там само. – С. 422-423.

50 Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.: Державне спеціалізоване видавництво “Україна”, 2000. – С. 415.

51 Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. – 1992. – № 6. – С. 69.

52 Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навчальний посібник – К.: Вища школа; “Знання”; КОО, 1999. – С. 502-503.

53 Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 271.

54 Багнюк А. Філософія: Навчальний посібник. – Рівне, 1997. – С. 413.

55 Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Історія філософії України. Хрестоматія: Навчальний посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 464.

56 Там само. – С. 465.

57 Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // Історія філософії України. Хрестоматія: Навчальний посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 498-509.

201