Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці україни (хvі – хvіі ст.)

Україна ніколи не була ізольована від світу. Українські мислителі, діячі освіти й культури творчо використовували надбання західноєвропейської та світової філософської культури. Разом з тим, вони зробили свій оригінальний внесок у її розвиток. Особливо це стає відчутним у кінці ХV – на початку ХVІ ст. – в епоху Відродження (ренесансу).

Основним змістом і рисами епохи Відродження є не просто перевідкриття та відродження античної культури і філософії, а її антифеодальна спрямованість. У соціально-економічному відношенні епохи Відродження – це епоха зародження капіталістичного способу виробництва. Звернення до античної культури й філософії мало певну конкретну мету й інтерес, а саме: обгрунтування й формування нової буржуазної культури та світогляду. Для даної епохи характерно:

- перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні буття;

- визнання творчої здатності людського розуму і прагнення до земного щастя;

- відкриття людської особистості в її цілісності, звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої “інституціональної істоти Божої”;

- повернення людини до життєвої активності й утвердження віри в себе;

- сакралізація праці в її загальній формі: “хочеш жити – умій працювати”;

- осягнення досягнень культури й оволодіння багатством античної філософії.

Реалізація ідеології і практики Ренесансу відбувається у двох напрямках:

1. світському, який отримав назву гуманізму;

2. релігійному, який отримав назву реформації.

Ідеї гуманізму були пов’язані з активізацією верхніх прошарків ранньобуржуазного суспільства як звернення до людяності, створення умов, гідних життю людини. Маючи конкретні історичні та соціальні виміри, гуманізм за умов епохи Відродження проявляється у витворенні високих зразків художньої та культурної творчості, спрямованої на реальну земну людину, перебудову суспільства через розвиток світової освіти, науки, культури, де все людське має бути підпорядковане людському розуму, а сенс життя – служіння людям, батьківщині.

На відміну від гуманізму, носіями реформації виступали міські середні та нижчі прошарки, які були прив’язані до релігійних уявлень внаслідок умов свого існування, і вимагали зміни церкви, її вчення, обмеження монопольного становища католицької церкви в усіх сферах життя тодішнього європейського суспільства, що дійсно було боротьбою європейського міщанства “проти феодалізму”. При всіх своїх відмінностях гуманізм і реформація становили цілісний антифеодальний процес, що мав загальноєвропейські виміри, знайшовши свій відбиток і в Україні, яка на той час була вписана до європейського соціально-економічного та культурного простору⁶.

У загальному процесі розвитку гуманізації в Україні, як вважає Я. Стратій, можна виділити три періоди:

1. До середини ХVІ ст. – типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою.

2. З другої половини ХVІ ст. до початку ХVІІ ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей у переплетенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму.

3. З другої половини ХVІІ ст. розробляється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.

До найбільш видатних представників першого періоду належать: Павло Русин, Лукаш з Нового міста, Станіслав Оріховський-Роксолан, Юрій Тичинський, Рутинець та ін. Серед провідних їх ідей були такі:

- людська особистість є найвищою цінністю;

- держава має сприяти розвитку особистості;

- людина – частка природи, а тому природне право людини має пріоритет над цивільним правом;

- фундаментом державного правління є доброчесність правителів;

- умовою вільного розвитку людини є свобода;

- душа і тіло утворюють гармонійну єдність;

- удосконалення людини відбувається через сумлінну і творчу працю, освіту і культуру;

- людина – творець історії і в цьому відношенні рівна з Богом;

- філософія має посідати особливе місце у вихованні особистості, бо вона із селянина робить мешканця міста, дикуна – сумирним, варвара – вченим, а самих людей – богами (Оріховський);

- в основі держави лежить суспільний договір людей, воля народу;

- держава здатна повнокровно функціонувати за умов дотримання вільного блага народу, його свідомості, патріотизму, підпорядкуванні інтересів громадян суспільству;

- мета держави полягає в гарантії права і користі індивіда, перед яким держава має ряд обов’язків;

- найкраща форма правління державою – монархія, при якій влада короля обмежується законом;

- право, політика у своїй основі мають бути моральними.

У другому періоді визначними представниками філософської думки України були: Симон Пекалід, Шимон Шимонович, Йосип Верещинський, Адам Чагровський, Іван Домбровський, Севастьян Кленович, Юрій Немирич, Кирило Лукаріс, Герасим Смотрицький, Христофор Філарет, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Кирило Ставровецький, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський та ін.

Провідні ідеї:

- земне й небесне утворюють гармонійну єдність; в людині ця єдність виявляється на рівні чуттєвого й раціонального;

- практична діяльність і самодіяльність індивіда становлять його життєвий ідеал (Д. Наливайко);

- тілесна сутність має підпорядковуватися духовній; якщо цього не відбувається, то людина стає нещасною (Клірик Острозький); духовною основою буття людини в умовах земного життя має бути мудрість Божа – Софія;

- самопізнання робить людину моральною істотою;

- протиставлення Бога і світу, Бога і людини. Бог як надчуттєвий і вічний універсум – творець усього. Він вищий від слова і розуму, вищий від будь-якої істини або буття, він творець добра, любові (Іван Вишенський);

- ідея максимальної замкнутості української культури в давньоруських межах (Василь Суразький, Іван Вишенський);

- матерія і рух – різні сфери буття. Духовне буття є небесним, вічним, тоді як усе матеріальне вимірюється часом і часові належить. Оскільки людина – це єдність духа і тіла, то вона поєднує в собі й вічне, і часове. Вічність для духа людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне благо (рай, безсмертя);

- проблема життя й існування (екзистенціалізм);

- можна існувати в земному житті, однак у той час не жити, бо існування може означати і смерть, коли людина живе за покликом часового, смертного тіла, а не вічною безсмертністю духа. Віддавши себе часовому, земному життю, захопившись його примарами, розкошами, багатством тощо, людина стає омертвілою. Людина дійсно живе, якщо вона живе за покликанням духа, тобто дбає про добро, справедливість, чесність. Така людина на землі залишається такою і по смерті, за що її чекає вічне блаженство. Духовний ідеал має освічувати все земне життя людини, а земне життя повинне спрямовувати на осягнення цього ідеалу (І.Вишенський);

- пізнати істину можна тоді, коли піднімаєшся над своєю природою, зможеш чути розумом, а не тілом;

- ідея морального вибору й відповідальності покладається на людину. Свобода волі – це не сваволя, а мудре і праведне використання дарованої Богом свободи волі, яка обмежується сферою вибору між добром і злом, тілом і духом, земним і небесним. Вищим рівнем свободи волі володіє Бог. Утвердження духовного ідеалу внаслідок перемоги духа над тілом на основі свободи волі є щастям у земному житті людини.

- ідея рівності людей перед Богом⁷.

- Бог і природа перебувають у єдності (пантеїзм); пізнання Бога можливе через пізнання навколишнього світу; навколишній світ – це створена Богом єдність часу і простору (К. Ставровецький);

- ідея чотирьох світів:

1. невидимий світ духовних сутностей, що належать до духовної ієрархії (ангелів, демонів);

2. видимий світ – світ видимих речей, у якому живе людина;

3. малий світ – світ самої людини;

4. злосливий світ – світ поєднання злих людей з дияволом, який є творчим началом зла (“Зеркало богословія” К. Ставровецького);

- добрі й справедливі вчинки людини – шлях до спасіння (Л.Зизаній);

- багатство, власність можуть бути добром і злом, залежно від того, як вони використовуються (Л.Зизаній).

Визначними представниками гуманізму і реформації у третій період (друга половина ХVІІ ст. – поч. ХVІІІ ст.) були: Єпифаній Славинецький, Петро Могила, Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Данило Туптало, Іоасаф Краковський, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Конський та ін.

Провідні ідеї:

- універсалії потрібні людині для пізнання світу, а не пізнання творця (проти томізму);

- субстанційними началами речей є матерія і форма; час і простір реальності матерії;

- природа існує об’єктивно і незалежно від свідомості людей, а тому пізнання має починатися з чуттєвого сприйняття світу. На цій основі через абстрактну діяльність розуму пізнання постає єдністю чуттєвого досвіду і розумного мислення.

- немає на землі нічого великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму (Й. Кононович-Горбацький);

- матерія здатна переходити з одного стану в інший, вона є первинним суб’єктом;

- протилежність – основа руху матерії;

- пізнання речей відбувається через пізнання причин (І. Гізель), матерія є причиною форми, залежить від неї лише апостеріорно (С. Яворський);

- людина – творець власної долі та щастя, владика волі, вчинків, головним критерієм яких є совість;

- природне право – вище від закону Божого (І. Гізель);

- поняття матерії багатоаспектне. Вона є:

а) матір’ю, тому що є матір’ю форм;

б) суб’єктом, бо в ній суб’єктивуються всі зміни;

в) масою, тому що розділяючись на чинники, утворює різні сполуки;

г) походженням, оскільки постає принципом породження речей;

д) елементом – через те, що все із неї виникає і в ній перетворюється (С. Яворський).

- матерія має не лише потенціальне буття, але й актуальне; матерія активна, існує об’єктивно у просторі, русі та часі (Т. Прокопович);

• пізнання – складний і суперечливий процес, де чуттєве пізнання є основою для пізнання розумового⁸.