1. Дух є абсолютною основою будь-якої діяльності.

2. Основою пізнання є ідея як ідеальна субстанція. Істинна сутність предмета пізнається не в погляді на предмет, а в ідеї предмета, а звідси витікає, що і сама вона ідеальна²⁶.

На думку філософа, предмет пізнання має розглядатися не як щось стале, а в динаміці, у розвитку. Для чіткості розуміння проблеми П. Юркевич розрізняє три форми пізнання:

Пізнання через уявлення – це нижча і найменш досконала форма, пов’язана з чуттєвим спогляданням. Уявлення, оскільки воно утворюється за об’єктивною асоціацією, має характер цілком випадкового образу, котрим віддзеркалюється не стільки річ, скільки людина, яка споглядала і відчувала цю річ, або випадкове ставлення людини до речі. Якщо воно і має свою необхідність, то ця необхідність є технічною, суб’єктивно зумовленою.

Пізнання через поняття – це більш високий рівень пізнавальної діяльності, але й на ньому не досягається певної відповідності між мисленням і буттям. У понятті суб’єктивна сваволя виключається, і на її місці виступає свідомість необхідного зв’язку, необхідного співвідношення в елементах, що утворюють явище. В уявленні визнається суттєвим те, що значуще для погляду, в понятті – те, що важливе для буття речі. Коли ж від явища, яке пізнане в його необхідності, ми підносимося до пізнання його сутності, або коли, досліджуючи далі загальну необхідність явища, ми знаходимо в ній необхідність розумну, котра дає явищу внутрішню єдність, життя і душу, то ми переходимо від поняття до ідеї. В уявленні мислення і буття зустрічаються немов би випадково; уявлення визначає відсутність збігу думки і предмета. У понятті мислення і буття, хоча пов’язуються необхідністю, проте рухаються, так би мовити, паралельно одне до одного: тут мислення є спокійним і неупередженим глядачем, споглядачем явища. Воно пізнає й усвідомлює подію, котра є для нього чимось чужим, зовнішнім за змістом і формою.

Пізнання через ідею. На цій стадії за допомогою розуму синтезуються результати розсудкового пізнання в один цілісний світогляд, що доповнює одержані знання, і вірою у вищий світ – вірою у Бога, у безсмертя душі та в призначення людини. В ідеї мислення і буття, таким чином, збігаються одне з одним: душа або розум визнаються об’єктивною сутністю речей; ідея пізнається як основа, закон і норма явища²⁷.

3. В основу етичного вчення покладається концепція “філософії серця”. На думку П.Юркевича, центром будь-якого життя є серце. Воно постає глибинною основою людської правди і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум – лише вершина, а не корінь духовного життя людини. В серці зароджується рішучість людини до тих чи інших вчинків, у ньому виникає багатоманітність намірів і бажань. Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникають у результаті діяльності душі, завжди пов’язані з цілісним настроєм, духовно-моральним прагненням. Тільки проникнувши в серце, знання може бути засвоєне. Світ існує і відкривається передусім для глибини серця і звідси вже йде до мислення. Щодо завдань, які розв’язує мислення, то вони приходять у світ своєю істинною основою не із зовнішніх впливів, а з вільного серця²⁸.

Отже, П. Юркевич наголошує, що серце – це хранитель (скарбник) і носій тілесних сил людини, центр душевного і духовного життя людини, центр пізнавальних дій душі, центр морального життя людини, стрижень, на якому викарбуваний моральний закон.

Серце – це не одне мислення, до якого зводиться сутність душі й духовний світ людини, а сукупність мислення, досконалого мислення, душевних поривів і духовного життя; не абстрактна душа абстрактної людини, а конкретне індивідуальне “Я” у його неповторності.

Діяльність людського духа йде глибше за людський розум – у глибину людського єства, недоступну людському логічному мисленню, бо ширша і глибша від логічних понять:

- думки, слова, поняття – не просто мисленнєві образи зовнішніх предметів і явищ, а їх логічні образи, зафарбовані почуттями душі (сердечним настроєм). Тому серце – джерело індивідуальності людини, її світосприйняття як конкретної духовної істоти. Звідси душа – це джерело і вияв духовності людини;

- процес пізнання розпочинається прагненням серця пізнати світ, продовжується сердечною вимогою до розуму пізнавати світ, здійснюється мисленнєвим осягненням світу, завершується повелінням серця про застосування нових знань;

- істина стає визнаним благом і духовним скарбом, якщо відповідає вимогам серця і задовольняє його потреби.

Суть філософії серця полягає в тому, що серце здатне виражати, знаходити і розуміти такі внутрішні (душевні) стани людини, які за високим рівнем своєї духовності недоступні логічному знанню; абстрактне знання стає внутрішнім (душевним, духовним) станом людини не завдяки розуму, а внаслідок проникнення в серце, стає рушієм духовного життя людини²⁹.

4. Вчення про людину. Мислитель духовного складу, гарячий прихильник свободи філософського духа часто вступав у полеміку з представниками матеріалізму, зокрема з М. Чернишевським, який наголошував на антропологічному принципі у філософії. Згідно з цим принципом, практично ототожнювалася сутність людини і тварини. З природничо-наукових, а не філософських позицій трактувалися проблеми духовності, культури.

П. Юркевич зазначав, що такий підхід є помилковим, оскільки позбавляє людину її індивідуального духовного розвитку. Питання ідеального, свідомого – це питання, передусім, філософії, яку вчений розглядав як систему цілісного знання, світосприйняття. На думку П. Юркевича, вивести духовні явища лише з матеріального майже неможливо, тому що тільки у взаємодії з духовним матеріальне є тим, що ми сприймаємо як досвід. Відповідно до цього він закликав до перевірки духовних явищ внутрішнім спогляданням, наголошував на зв’язку людської душі з мораллю, моральних принципів зі свободою.

Душевні явища людини не є похідними від органічних, як органічні не є похідними від механічних – це різні, притому паралельні рівні, які не перетинаються: душевні явища не підлягають органічним вимірам (підходам), як органічні – механічним.

Для людини визначальним є внутрішній досвід серця і душі (до зовнішнього світу може бути застосований зовнішній досвід – чуття і мислення). Звідси:

• краса (гармонія) зовнішнього світу з’являється лише в точках, де до світу “торкається” дух. Отже, краса має внутрішньолюдське, а не зовнішньо-природне походження;

• людина є носієм духу особистості (а не спільноти). Завдяки цьому вона “богоподібна”, здатна до моральних дій і відповідальна за моральні дії;

• людині притаманна самосвідомість, яка виявляється у двох формах: критичне ставлення духа до власного чуттєвого “Я”; знання духом власного “Я” як основи духовних явищ.

Людині доступна метафізична (надприродна) сутність речей – через категорії і закони, які складають метафізичний зміст людського мислення.

Людина здатна до моральної діяльності завдяки тому, що їй притаманна свобода: без свободи не було б відповідальності, а без відповідальності не було б моральності. Критерій моральності – добре, розумне серце людини³⁰.

Таким чином, філософія П. Юркевича – результат розвитку української духовності в царині філософської думки, яка викристалізувалася під впливом Святого Письма, філософії античності й нового часу та гуманістичних ідей Києво-Могилянської академії. “Філософія серця” – наслідок української національно-культурної традиції пріоритету емоційного над раціональним в осягненні індивідуального “Я”, що започатковане дохристиянським світобаченням і продовжене наступними філософськими школами, зокрема Г. Сковородою та іншими носіями філософії духа.