Філософські ідеї дмитра чижевського

Дмитро Іванович Чижевський (1894-1977 рр.) народився в м. Олександрії на Херсонщині. Тривалий час його ім’я замовчувалось або осквернялось.

У 1911 р. Д. Чижевський закінчує з відзнакою Олександрійську гімназію, вступає до Петербурзького університету, де вивчає фізику, математику, астрономію. Згодом він усе більше віддається філософії та літературі, у 1913 р. вступає на історико-філософський факультет Київського університету, який закінчив у 1918 р.

У 1921 р. Чижевський емігрує за кордон, у Німеччину, де продовжує поглиблювати свою філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М.Хайдеггера, Е.Гуссерля, Ріккерта. З 1924 р. веде викладацьку роботу, працюючи у відомих інститутах, університетах світу – Мюнхена, Праги, Галлє, Марбурга, Гарварда, Гейдельберга.

Займаючись науковою діяльністю, він досліджує вплив німецької філософії, зокрема Гегеля, на слов’янську науку, культуру, аналізує творчість Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Чижевський уперше застосував понятійний апарат і методи європейської науки до історії української культури, трактував українську культуру в контексті європейського культурного процесу, відкрив для світової науки надбання українського бароко. Слід зазначити, що саме він відкрив Гоголя як українського філософа.

Д. Чижевський – автор численних праць, серед яких: “Логіка”, “Філософія в Україні”, “Нариси з історії філософії на Україні”, “Філософія Г. Сковороди”, “Гегель у Росії”; цілий ряд досліджень творчості Канта, Ніцше, Міллера, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Липинського та ін.⁴⁶.

Методологічні засади філософії Д. Чижевського. Аналіз національної філософії Д.Чижевський починає, з’ясовуючи, з одного боку, характер співвідношення нації і людства, а з іншого – філософії та філософій. Щодо першого він визначає два погляди на націю в її співвідношенні до людства, один з яких називає “раціоналістичним”, а другий – “романтичним”.

З погляду “раціоналістів” історія людства уявляється у вигляді єдиного процесу, що спрямований до досягнення єдиної цілі. На шляху до загальнолюдської мети об’єктивно можливі певні відступи від єдиного процесу. Вони й визначають “національну особливість” того чи іншого явища. Отже, з погляду “раціоналістичного”, національне є “необхідним злом”, з наявністю якого треба рахуватися, але “дійсно цінним і важливим є лише “вселюдське”, “наднаціональне”, “надчасове”.

Такому підходові протистоїть “романтичне” бачення, яке, на відміну від однобічного раціоналістичного розуміння, виходить з погляду на життя як вияв його різноманітних форм.

Аналогічний підхід пропонує Д. Чижевський і до співвідношення філософських систем, учень в історії філософії. Він заперечує підхід, згідно з яким лише одна філософська система є носієм абсолютної істини. Вчений наголошує на тому, що кожна філософська система несе часткове відображення абсолютної істини, утворюючи в сукупності з іншими загальний зміст історії філософії, що постійно розвивається. Тому “кожна “філософія”, кожна окрема система, що хоче бачити у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою”.

Рух історії філософії здійснюється “між протилежностями і через протилежності до синтезу”. Так само і в історії кожної національної філософії репрезентуються протилежні підходи, через синтез яких здійснюється реальний поступ національної філософської думки.

Щодо загальної історії філософії Д. Чижевський, слідом за Гегелем, вважає, що на кожному етапі всесвітнього філософського поступу репрезентантом його (цього етапу) є певна національна філософія.

Особливості національної філософії характеризують, за Д. Чижевським, три чинники:

• форма вияву національних думок;

• метод філософського дослідження;

• будова системи філософії, “архітектоніка” її⁴⁷.

Проблеми онтології. Буття філософ розглядає як цілісну субстанцію. Воно не підлягає поділу на системи чи світи:

1. Буття саме по собі пронизане і зв’язане елементами загального; буття розкривається як загальне, воно є цілісним у загальному.

2. Буття як безпосередньо дане – структуроване у просторі й часі; але структурні елементи буття не порушують його цілісності та єдності: структурні елементи не мають абсолютної відмінності, а різняться несуттєвим і тотожні в загальному.

Проблема місця в бутті приводить до поняття “онтологічної стійкості”. “Онтологічна стійкість” – це спосіб буття людини, який характеризується стійкими зв’язками людини з буттям і означає перебування людини на своєму справжньому місці в бутті. Головна умова “онтологічної стійкості” – зв’язок індивіда з “тут-буттям”; відповідно відрив людини від “тут-буття” є причиною “онтологічної нестійкості”. Наслідок “онтологічної нестійкості” – “людина-двійник” або “роздвоєння особи”; реальний індивід ототожнює себе зі своїм ідеальним образом (іміджем), а, маючи живу душу, з часом виявляє, що його місце в бутті зайняв “видуманий” ним самим “двійник”. Тут відбувається втрата людиною себе.

Повернення людині “онтологічної стійкості” (повернення людини до самої себе) здійснюється за допомогою:

• виконання соціальної ролі відповідно до індивідуальних характеристик і можливостей особи;

• відкритості індивіда “тут-буттю”, подолання індивідом самоізоляції від буття через комунікацію (співпереживання, віру, любов);

• орієнтації людини на вічне (трансцендентне) буття, на єднання з Богом, з Абсолютом. Тут важливим для людини є подолання страху за своє біологічне існування, бо такий страх перетворює людину в істоту, що бореться за “життєвий простір” – такі люди є витвором і грунтом фашизму;

• конкретного вирішення проблеми “відкритості буття” й “орієнтації на Абсолют”: усвідомлення людиною самої себе, бачення способів самореалізації в бутті; вміння знаходити альтернативу і здатність до компромісу та самопожертви (але без жертви вічними цінностями!).

Поняття “онтологічної стійкості” стосується не лише індивідуального буття людини, а й буття ідей, ідеологій, культури⁴⁸.

Філософія культури. Д. Чижевський розглядає культуру як систему духовних цінностей. Вона є конкретною данністю (конкретним явищем) у її різноманітності. Культура завжди розгорнута в просторі та часі й водночас наділена спільними елементами (символами, образами, сюжетами).

Отже конкретність культури зумовлює культурну різноманітність людства; спільні елементи культури гарантують відкритість самобутніх культур.

Культурний простір – це сукупність культурних явищ, які належать до однієї культурної традиції (застосовують спільні або близькі символи, образи, сюжети). У культурному просторі неприпустима агресія, бо вона веде до знищення національної культури, яка є абсолютною і неперехідною цінністю, що еволюціонує сама по собі, без грубого, насильницького втручання ззовні⁴⁹.