1. Предмет естетики та становлення проблематики науки

2. Сткруктура естетичної свідомості

3. Основні естетичні категорії: «гармонія»і «міра»,»прекрасне» та «потворне»,»піднесене», «героїчне» та «низьке», «трагічне» та «комічне»

8.1. Предмет естетики та становлення проблематики науки

Найбільш загальні закони розвитку мистецтва, а також естетичного відношення людини

до світу вивчає наука естетика. Слово «естетика» (aesthesis) - грецького походження, яке у перекладі означає: «те, що має відношення до чуттєвого пізнання». Термін «естетика» ввійшов у науку в середині XVIII століття. Він належить німецькому філософу А.Баумгартену, який ввів у філософію розділ «теорія чуттєвого пізнання» і терміном «естетика» запропонував назвати саме цей розділ. Це слово міцно закріпилося у філософській термінології, і вже з XVIII століття естетику стали розуміти як науку, що вивчає «філософію прекрасного», або «філософію мистецтва». Естетика - філософська наука, що вивчає сутність і закони естетичного пізнання і естетичної діяльності людини, наука про загальні закони розвитку мистецтва.

Природа естетичної діяльності

З”ясовуючи сутність естетичної діяльності звернемось насамперед до висхідного поняття естетичної науки – “естетичного”. З історії естетики відомо, що саме питання сутності естетичного було і є відкритим для різноманітних світоглядних концепцій. Від часів античності сутність естетичного прагнули розкрити головним чином через властивості форми і закономірності природи. З цих позицій мистецтво пояснювалось як наслідування дійсності, естетичне почуття ототожнювалось із спогляданням естетичного предмету.

Німецька класична філософія увела в естетику в якості пояснюючого принципу активну діяльність духа, суб”єктивного (Кант) або об”єктивного (Гегель). Це дозволило висунути питання про роль діяльності, активності суб”єкта у творенні естетичних цінностей. Тобто постало питання про творчий характер естетичної свідомості. Діяльність отже ототожнювалась із діяльністю свідомості і мислення.

Прихильники матеріалістичної діяльності концепції (Чернишевський, Плєханов) прагнули подолати цей відрив людської предметної діяльності від матеріальної праці. Виходячи із матеріального розуміння історії, вони доводили, що естетичні відносини ні з об”єктивної (як особливої предметно-чуттєвої форми практичної діяльності), ні з суб”єктивної сторони (як специфічної сторони свідомості) не даються людині як щось готове, але виникають історично як нове соціальне явище у практиці перетворення природи, суспільства і самої людини.

Для розуміння проблеми зазначимо, що під людською працею розуміється процес взаємодії людини із природою. Людина протистоїть природі як сила природи. Щоб отримати природні ресурси у формі, придатній для її життя, вона задіює свої природні сили: руки, ноги, голову. Впливаючи відтак на природу, а отже і змінюючи її, людина водночас змінює і свою власну природу. Тобто розвиває приспані в собі сили і підпорядковує їх своїй владі. Отже праця – це щось ширше ніж тільки засіб фізичного самозбереження, вона є і основою виникнення і розвитку перетворюючих і пізнавальних сил людини, її свобідного розвитку.

По мірі перетворення природи, її сил і предметів у сформовані людиною і для людини, у так звану “другу природу”, або інакше предметний світ людської культури, історично розвивався і суб”єктивний світ людини, тобто все багатство суб”єктивної людської чуттєвості: естетично значимі колір, ритм, симетрія, форма, пропорція. Все це – чуттєві прояви “олюдненої” природи, знову створена працею або використана у праці предметна суттєвість.

Таким чином естетичне освоєння світу мислиться як момент цілісного духовно-практичного перетворення світу. Це така зміна природних і суспільних явищ, яка здійснюється у відповідності із виявленими в них об”єктивними закономірностями і одночасно виступає як формування самої особистості, свобідне і усвідомлене її ствердження. У красі предмету концентровано втілюється історично визначена міра розвитку багатства людських матеріальних і духовних сил.

У другій половині ХХ століття людство все більше переконується у своїй залежності від природи і необхідності єднання з нею. Головна мета при цьому – досягнення гармонії між природнім і штучним середовищем, тобто така організація всієї діяльності суспільства, коли воно при вирішенні своїх потреб перетворює природу не знищуючі в ній рівноваги і сприяючи її розвитку. Досягнення цієї мети вимагає не тільки всебічного пізнання природних процесів і явищ, але й вихованості, яка передбачає нерозривність переконань особистості і способу її буття.

Активна роль в естетичному розвитку особистості належить побуту – всій невиробничій сфері людського життя, яка пов”язана із задоволенням життєво важливих потреб – в їжі, житлі, комунальних послугах, лікуванні, відпочинку, розвагах та ін. Отож побут мав велику самостійну цінність. Саме в царині побуту люди відпочивають від праці, відтворюють фізичні і духовні сили, виховують дітей, займаються самоосвітою, спортом, спілкуються, залучаються до мистецтва.

З цього видно, що побут – це складне структурне утворення, елементами якого є такі різні за своїм змістом явища, як предметне середовище, взаємовідносини людей, заняття у вільний час. Естетика побуту охоплює широку галузь, не встановлюючи щоденних правил. Вона визнає основні принципи правильної орієнтації умов для нормального людського життя. Дотримуючись принципу доцільності і здорового глузду, людина виготовляючи побутові речі прагне насамперед до оптимальної форми – цілісної композиційне завершеної, найбільш економічної в матеріалі і доцільної у використанні. Отже, образне начало у речах, оптимальна форма будь-якого предмету виявляються у єдності із життєво-практичною функцією речей. Художня цінність речі визначається не тільки доцільністю, але й естетично виразною формою. Краса безпосередньо оточуючих нас речей впливає на настрій, життєвий тонус, розвиває естетичний смак, залучає до культури спілкування, що відповідає рівню культури виготовлення цих речей.