Конституція Великобританії
Британський конституціоналізм являє собою досить своєрідне явище правової дійсності. Стародавній і міцний фундамент парламентаризму, англосаксонська правова система, монархічна форма правління - роблять юридичну і фактичну Конституцію Великобританії унікальною. Великобританія досі не має в якості основного закону єдиного писаного нормативного акту. Однак вивчення британського досвіду конституційного розвитку дозволяє зробити висновок, що нічого парадоксального в цьому немає. Британський конституціоналізм, що формувався протягом століть має в якості міцного і надійного фундаменту загальне право і високу правову культуру. А тому в цій країні, на відміну від більшості інших країн, протягом століть не виникала необхідність у прийнятті єдиного основного закону.
Особливості конституції Великобританії характеризуються перш за все специфікою її форми. Британська доктрина конституціоналізму відносить до писаних лише акти, що походять від парламенту, тобто статути. Судові прецеденти, а також конституційні звичаї, англійські конституіцоналісти відносять до неписаної частини права.
Конституція Великобританії включає різноманітні й багаточисельні конкретні джерела. Їх класифікують, розділяючи на 4 групи: 1) статути; 2) судові прецеденти; 3) конституційні звичаї; 4) доктринальні джерела.
Статутне право утворюють акти парламентів, прийняті від 1215 р. з питань конституційного права. Відрахунок ведеться від дати прийняття Великої хартії вольностей. На сьогоднішній день значення має не лише буквальний зміст цього документа феодальної епохи, а його розширююче тлумачення юристами, що дозволяє, зокрема, вивести правило про недопустимість покарання громадян без судового розгляду і т.п. В англійській літературі і практиці немає єдиних критеріїв, згідно з якими той чи інший статут можна було б віднести до числа конституційних. Ці критерії не вироблені, оскільки всі закони у Великобританії мають одинакову юридичну силу, порядок прийняття, зміни і відміни. Таке становище існує у відповідності з принципом парламентського верховенства, згідно якого закон може бути прийнятий тільки парламентом, і всі вони мають рівний статус. Тим не менше не всі статути призначаються частиною конституції. До числа найбільш важливих актів, що розглядаються як чисто конституційні, прийнято відносити статути, що регулюють: структуру, повноваження і взаємовідносини палат парламенту (закони про парламент 1911 і 1949 р.р., Акт про перів 1963 р., Акт про палату громад 1978 р.), правове становище особи (наприклад, згадана Велика хартія вольностей 1215 р., Хабеус корпус акт 1679 р., Біль про права 1689 р. положення котрих, правда по більшій частині носять історичний характер, що були згодом повністю замінені пізнішими актами кримінального і кримінально-процесуального законодавства) і виборче право (акти про народне представництво 1949, 1969, 1974, 1983 р.р. і т.д.); статус монарха (Акт про престолонаступництво 1701 р.); організацію території і місцеве самоврядування (атки про місцеве правління 1972, 1985 р.р. і т.д. Акт про з'єднання з Шотландією 1706 р.)
Таких актів в даний час нараховується більше 40. Крім цього конституційні норми містяться і в статутах, що регламентують конституційні відносини поряд з іншими, що відносяться до предмету регулювання інших галузей права. Наприклад, в актах про міністрів корони 1937, 1964 і 1875 р.р. поряд з конституційно-правовими нормами містяться положення адміністративного права. Необхідно мати на увазі, що конституційні норми можуть знаходитись і в актах делегованого законодавства.
В загальному статутне конституційне право носить фрагментарний характер, хоч число його дджерел постійно збільшується.
Процедентне право, як джерело конституції Великобританії - це сукупність судових рішень з конституційних питань, що є обов'язковими при розгляді в майбутньому аналогічних справ. Його умовно можна поділити на загальне право і право справедливості.
Загальне право в Англії створено королівськими Вестмінтерськими судами. Право справедливості - це сукупність норм створених судом канцлера, щоби доповнити, а іноді й переглядати систему загального права. Процесуальне право припускає, що суди у Великобританії не тільки застосовують, але й створюють норми права, тобто правил, що місятться в судових рішеннях, необхідно дотримуватись в майбутньому, а також обов'язковість рішень вищестоящих судів для нижчестоящих. Обов'язкові прецеденти в Англії можуть створюватися не всякими судами, а тільки так званими високими судами (Верховним Судом і палатою лордів). До 1966 р. вважалося, що палата лордів суовро пов'язана своїми прецедентами. Після цього було вирішено, що в інтересах правосуддя палата лордів може відходити від раніше створених прецедентів. Практика свідчить про досить помірковане використання цього нововедення.
Сфера дії прецедентів у конституційному праві Великобританії є досить обмеженою. В даний час вони, в основному, регулюють питання, що торкаються привілеїв Корони. Історично прецедентному праву належить досить значна роль у формуванні англійської конституції. Однак, судові рішення з часом одержують статутне оформлення..
Звичаєве право відіграє значну роль у порівнянні з прецедентним. Конституційні звичаї, що називаються також угодами, регулюють важливі питання державного життя. Наприклад, згідно конституційної угоди монарх не може не підписати акт, прийнятий обома палатами. Конституційні угоди регулюють й такі важливі питання, як формування уряду лідером партії, яка одержала перемогу на парламентських виборах, колективна та індивідуальна відповідальність міністрів, процедура скликання законодавчого органу і розпуску палати громад,, здійснення державного управління Короною тільки при угоді Кабінету, як і саме існування уряду.
Конституційні угоди є досить своєрідним джерелом британської конституції. З одного боку, вони реально діють як важлива ланка правової системи, без якої вона не може існувати. З другої - звичаї не визнаються судами, тобто порушення угоди не тягне юридичної відповідальності. Однак їх недотримання в країні з високим рівнем правосвідомості може привести до серйозних політичних наслідків.
Доктринальні джерела - спенцифічний елемент неписаної частини британської конституції. Під ними розуміються думки іменитих вчених в галузі конституційного права. До них звертаються тоді, коли виявлена прогалина із-за відсутності статута, прецедента чи звичаю, що регулюють відповідні відносини. Так, палата лордів у 1920 р. визначила королівську прерогативу, зіславшись на думку видатного англійського конституціоналіста кінця ХІХ-початку ХХ ст. А.В. Дайсі. В останній час використання доктринальних джерел судами замітно активізувалось. Судові рішення в обгрунтування тої чи іншої позиції нерідко містять зноски навіть на газетні публікації.
Співвідношення писаної і неписаної частин британської конституції пояснюється історичними причинами: спочатку саме прецеденти і конституційні угоди складали її основу і визначали своєрідність її форми. В ХХ ст. проходить ріст числа джерел статутного права, і багато неписаних норм заміняються законами. Проте по нинішній день статуне регулювання конституційних питань не має всестороннього, систематизованого і деталізованого характеру. Наприклад, посада прем'єр-міністра лише побічно встановлюється, тобто тільки згадується в єдиному статуті - акті про міністрів корони 1937 р. при визначенні розміру зарплати міністрам. В жодному законі немає конкретно визначеного статусу міністрів, прем'єр-міністра, взаємовідносин його з членами уряду, іншими державними органами. Ці відносини регулюються звичаями.
По способу зміни конституція Великобританії є гнучною. Поступове нашарування багаточисельних законів, прецедентів і звичаїв створює прекрасну базу для пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень. Гнучкість і відомий консерватизм конституції Великобританії дозволяє забезпечити, з одного боку, наступність і стабільність державного управління, з другого - приспособити існуючі конституційні норми з умовами дійсності, що постійно змінюються.