Рекомендована література

1. Очерки по истории педагогики. Воспитание в древнем мире.-М.,1952.

2. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. - М.,1956.

3. Хрестоматия по истории древнего мира. - М., 1956.

4. История древній Греции. - М., 1948.

5. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики /Под ред. акад. И.И. Пискунова. - М., 1981.

Виховання в Давньому Римі

Давній Рим у своєму розвитку пережив три періоди:

1. родовий чи царський Рим до 1ст.до н.е.;

2. республіканський Рим – 6-1ст.дон.е.;

3. імператорський Рим – до кінця 5стн.е.

Римське виховання в кожному з цих періодів мало свої специфічні особливості, обумовлені економічним і політичним життям римлян.

У родовому Римі рабовласництво було ще слаборозвиненим. Римляни, володіючи невеликими ділянками землі на правах приватної власності, вели дрібне землеробське господарство, причому працювали всі члени сім’ї, використовуючи працю одного чи кількох рабів. З примітивною землеробською технікою результати господарювання залежали від стихійних сил природи, що обожнювалися римлянами. Між дрібними племенами, що заселяли Апеннінський півострів, відбувалися часті військові зіткнення. Ці особливості життя патріархального родового Риму обумовили й характер виховання, який можна визначити короткою формулою: виховання у родовому Римі було сімейним вихованням землевласників-воїнів, що захищали свої земельні ділянки. Хлопці під керівництвом батька вчились землеробству, а дівчата під керівництвом матері привчалися до домашньої роботи. Виховання було побудоване на суворій дисципліні, на безумовний підлеглості батькові – голові сім’ї. Хлопці вивчали також і військове мистецтво. У деяких родинах батько навчав сина читання, письма, лічбі.

У республіканському Римі зростає рабовласництво і на його основі – розшарування населення. Розвиваються міста. Вільне населення поділяється на привілейовані групи патриціїв та вершників і на людей безробітних, які втратили свої земельні ділянки.

Зосередження населення у містах викликало появу шкіл. Розшарування його за ознакою володіння майном римлянин, усе підготовче навчання його складалося з практичного керівництва й настанови.

Звання практичного сільського господаря й економа домашнього господарства вважалося почесним для молодого римлянина і цьому присвячували себе ті, хто не мав нахилів та здібностей для вищих досягнень.

Прагнення діяльності, хоробрість, справедливість та помірність, гордість та надзвичайне самолюбство – основи римського характеру; на це було спрямоване виховання.

Катон (235-149 рр. до н.е.). його вважають першим римським письменником-педагогом. Катон не тільки був практичним педагогом, а й написав твір про виховання. Відомою є його праця “Повчання сину”. Якщо судити за окремими уривками та вказівками, що дійшли до нас, це була енциклопедична праця, яка містила у собі думки про збереження здоров’я, доброчинність, підготовку до ораторського мистецтва, заняття сільським господарством. “Повчання сину” служило добрим посібником і керівництвом кільком поколінням. З нього ми дізнаємося, що умовою для оратора Катона вважав прямий, здоровий розум, пов’язаний з відважністю думок, бо тільки шляхетна людина може бути добрим оратором. Він віддавав перевагу сільському життю й вихваляв його. Землеробство, на його думку, сприяє вихованню морально сильних громадян і добрих захисників рідної землі. Педагогічним витвором слід також вважати його вірш про мораль.

Славу доброго сім’янина й батька Катон вважав вищою, ніж славу доброго сенатора. Дім свій він утримував суворо, однак вважав, що той, хто б’є свою дружину, той зневажає найдорожчі святині, які тільки існують.

Катон рішуче виступав проти впровадження грецького виховання й освіти та витонченої розніженості, що виникала внаслідок цього. Він виступав прибічником давньої римської доброчинності і тому недаремно одержав звання останнього з римлян. Будучи суворим, правдивим, енергійним, діяльним, Катон намагався зробити таким і виховання. Як і Цицерона, його вважають першим римським теоретиком виховання.

Цицерон (106-43 рр. до н.е.) одержав блискучу освіту, був знаменитим оратором. Свої погляди на виховання викладав у філософських та риторичних творах, маючи на увазі переважно оратора. Особливу увагу Цицерон звертає на суть і завдання виховання. Людину він приймає за розумну та обдаровану здібностями істоту. Він вказував, що в людині живе сила, яка закликає його до добра і відлякує від зла. Ця сила не тільки найстарша над усяке людське суспільство, але вона є сучасницею правлячого небом та землею божества. Бо розум є суттєвою якістю Бога, і цей божественний розум обов’язково визначає в нас, що є правдою, а що є неправдою. Тому треба піднятися духом та пам’ятати, що смертним є не ти, а твоє тіло. Виховання є завершення даних природою дарувань людини, воно є необхідним тим більше, що висока якість душі, особливо розуму, на який спирається доброчинність, вимагає ретельного розвитку. Наставник повинен ставитися до своїх учнів з лагідністю, суворістю та справедливістю. Повчання дітей повинно здійснюватися і словом, і ділом. Дисципліна повинна бути не дуже суворою, не дуже м’якою. Покарання повинно відповідати провині і в однакових випадках повинно бути однаковим. Ніколи не слід карати, розлютившись. До покарання слід удаватися зрідка, коли інші засоби не дають потрібні результатів.

Виховання слід починати з раннього дитинства. Дітям слід дозволяти тільки ігри, що суміщаються з доброю поведінкою. При подальшому розвитку дитини особливу увагу слід звернути на розвиток пам’яті. Для цього Цицерон радить вчити напам’ять уривки з творів грецьких та римських письменників. Коли хлопець стає юнаком, йому необхідно вибрати для себе заняття, що відповідає його природним нахилам. Бо найперший обов’язок людини в тому, щоб не чинити нічого, що суперечить природі. До чого природа дає нам дарування, це і повинно бути нашою справою. Кожний, в міру можливостей, повинен лишатися вірним своєму характеру, не його недолікам, а особливостям. Ніщо, зроблене всупереч своїй природі, не досягає успіху, вказував Цицерон.

Молоді люди повинні остерігатися надмірності, поводитися доброзичливо, поважати старших та, обравши кращих з них і найправдивіше, довіритися їхнім порадам і керівництву. У цьому віці слід уникати почуттєвих насолод: привчати душу й тіло до помірності, терпіння.

Для свого розвитку майбутній оратор повинен тренуватися у вимові промов, різних точок зору. Крім повчань та природних здібностей, оратору необхідно набувати запас знань з усіх галузей науки, насамперед, освоїти законознавство, історію та філософію.

Споглядаючи великі зразки, він повинен підвищити й розвивати свій розум, облагороджувати душу, енергійно спонукати волю та спрямовувати її до високої мети.

У трактатах про ораторське мистецтво ми знаходимо багато цінних думок Цицерона, що вказують на шляхи й засоби вироблення ораторських умінь, що є так необхідним для вчителя.

Цицерон вважав, що оратор повинен турбуватися про три речі: що сказати, де сказати та як сказати.

Квінтіліан (42-119 н.е.). Був не тільки теоретиком, а й практиком. У значному (12 книг) творі “Про виховання оратора” систематизував і переробив запозичені з Греції педагогічні ідеї та доповнив їх широкими дидактичними вказівками, за що його можна назвати першим дидактиком.

Квінтіліан вказував, що дитина має широкі можливості розвитку. Він дає низку вказівок щодо розвитку мовлення у дитини, починаючи з перших років її життя, вказує на велике значення школи для виховання дітей. До дитини треба підходити з урахуванням її індивідуальних особливостей. Квінтіліан висуває низку вимог до вчителя: він повинен бути освіченим, любити дітей, бути стриманим не похвалу й покарання, навчати дітей враховувати їх особливості та ін.

Головними методами, за Квінтіліаном, є теоретичні повчання, наслідування та вправи. Основи навчання треба закладати міцно. Квінтіліан докладно описує значення кожного навчального предмета у системі освіти.

Квінтіліан був першим викладачем, що одержав оклад з державної казни та носив титул професора красномовства. Усюди і завжди, радить він, слід звертати увагу на якості та здібності дітей різного віку, починати навчання дітей у формі гри. Навчаючись читання, діти повинні одночасно знайомитися із зображенням та назвами букв. Не слід дуже поспішати, поки дитина не може без запинки зв’язати між собою букви, а потім із складів слова, і далі вже за допомогою вправ домагатися правильної швидкості. При навчанні письма слід звертати увагу на зміст тексту, який повинен містити не порожні сентенції, а моральне правило.

Після випробування здібностей кожного учня вчитель повинен вирішити, як його навчати і чого. Бо в одного учня можуть бути здібності до історії, в іншого – до віршування, в третього – до правознавства, тоді як деяких найкраще відіслати до плугу.

Як і у навчання, так і у вихованні, вчитель повинен ставитися до дітей поблажливо, тільки не перебрати міри в цьому. Не слід удаватися до тілесного покарання – бити дітей, це означає, що спершу їх не привчили до добра і правди, і потім карають за упущення того та іншого. Вихователь і вчитель повинні мати батьківську любов до дітей, знати теорію навчання, бути освіченими людьми. Квінтіліан був прибічником громадського виховання, вважав, що воно має перевагу порівняно з індивідуальним, сімейним.

Учитель може сприяти більш швидким успіхам учнів, якщо він ознайомить їх з творами істориків та ораторів, зверне увагу на красу, вкаже на помилки автора, буде поступово привчати учнів мислити самостійно.

Педагогічні ідеї Квінтіліана вплинули на педагогіку наступних століть. У монастирях та соборних училищах до 11 століття навчали переважно за його вказівками. Потім сліди його впливу зникають на деякий час, а твори зовсім забуваються. Але з 16 століття, коли зайнялися вивченням давньої спадщини, “Правили красномовства” Квінтіліана були відкриті знову, і сам автор довгий час служив джерелом, звідси гуманістики 15 та 16 століть черпали свої теорії про педагогіку. Ідеї Квінтіліана, забуті в період раннього середньовіччя, знову воскресли в епоху Відродження, значно вплинули на багатьох діячів цього часу.