3. Екстрадиція та вислання

 

Є випадки, коли фізична особа скаржаться на те, що дії держави, які спрямовані на екстрадицію або вислання цієї особи до іншої держави, де вона може бути піддана катуванню, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, становлять порушення статті 3. Суд визнав порушення статті 3 у справі Сьорінг проти Сполученого Королівства (1989). У цій справі молодий громадянин Німеччини, видачі якого зі Сполученого Королівства вимагали Сполучені Штати на підставі звинувачення у вбивстві, за яке передбачалась смертна кара, опинився перед перспективою довготривалого перебування “у коридорі смерті”. Навіть визнаючи, що смертна кара сама по собі не є незаконною в Сполучених Штатах, Суд ухвалив рішення про те, що перебування автора заяви в “коридорі смерті” порушить його права згідно зі статтею 3, за що Сполучене Королівство нестиме відповідальність згідно Конвенції.

 

В останні роки Суд розвивав ідею, згідно з якою вислання особи до країни, в якій ця особа може зіткнутися із забороненими формами жорстокого поводження, може призвести до порушення статті 3. Підкреслюючи безумовний характер заборони жорстокого поводження, Суд встановив принцип, згідно з яким держава, що бажає вислати звинувачену в серйозному кримінальному злочині особу (Ахмед проти Австрії (1996)) або особу, яка загрожує національній безпеці (Шагал проти Сполученого Королівства (1996)), тим не менш повинна зробити неупереджену оцінку обставин, в яких опиниться особа в державі, куди її повернуть. В разі, якщо такі обставини свідчитимуть про можливість застосування до вказаної особи жорстокого поводження після її повернення, держава, яка здійснює депортацію особи, в будь-якому випадку порушить статтю 3. Але загальний стан з насильством в країні, до якої повертається особа, не обов’язково буде призводити до визнання порушення статті 3 по відношенню до держави, що здійснює депортацію (Х. Л. Р. проти Франції (1997)).

 

І хоч держави-члени і органи Конвенції, вирішуючи питання про те, чи є конкретна депортація порушенням статті 3, в першу чергу в основному враховують політичні фактори в державі, куди повертають особу, в одному з випадків Суд ухвалив рішення про наявність такого порушення, коли через недостатню психологічну і фінансову підтримку, а також через низький рівень медичного обслуговування, куди депортували особу, що хворіла на СНІД в останній стадії,  не були забезпечені потреби цієї особи (Д. проти Сполученого Королівства, (1997)).

 

4. Практика роботи Комісії та Суду

 

Комісія і Суд дійшли однакового висновку про те, що інституціоналізація деяких видів практики може порушувати положення про визначене у статті 3 поводження, яке принижує гідність.

 

і.  Дискримінація

 

У Східно-Афро-Азійській справі (Доп. Ком від 1973) Сполучене Королівство відмовилось дати дозвіл на постійне проживання в Сполученому Королівстві власникам британських паспортів, яких було вислано з Уганди, Танзанії та Кенії; мотивом відмови стали колір їхньої шкіри та раса. Комісія визнала, що такий інституціоналізований расизм становить порушення статті 3. Проте у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд уточнив, що держава має виказати намір принизити чиюсь гідність для того, щоб були підстави визнати порушення статті 3; різниця у ставленні має вказувати на брак поваги до особи та бажання принизити або зганьбити її.

 

іі.   Тілесне покарання неповнолітніх

 

У справі Тірер проти Сполученого Королівства (1978) йдеться про те, що Сполучене Королівство засудило неповнолітнього злочинця до покарання через пороття. Суд визнав, що таке інституціоналізоване насильство поставило злочинця у  становище, коли його фізична недоторканність та гідність були порушені через поводження з ним немов з «предметом в руках представників державної влади». Комісія та Суд розглянули кілька справ, предметом яких було застосування тілесного покарання в школах Сполученого Королівства. У справі Уорвік проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1986 р.) йдеться про те, що один чоловік побив в присутності іншого шістнадцятирічну дівчину. Комісія дішла висновку, що це покарання було настільки  принизливим, що становило порушення статті 3. Проте в інших випадках Суд визнав, що загроза бути підданим тілесному покаранню в школі  (Кемпбелл і Козанс проти  Сполученого Королівства (1982)), або ж триденна відстрочка у здійсненні покарання і недостатність доказів того, що таке покарання спричинило тяжкі або тривалі наслідки у семирічного хлопчика (Костелло Робертс проти Сполученого Королівства (1993)) не створювали того рівня приниження чи ганьби, який би дозволяв визнати порушення статті 3.

 

 

F. Рабство та примусова праця: стаття 4

 

Стаття 4

1. Ніхто не може триматися в рабствi або в пiдневiльному станi.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цiлей цiєї статтi значення термiна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається пiд час тримання під вартою, призначеного згiдно з положеннями статтi 5 цiєї Конвенцiї, або пiд час умовного звiльнення з-під варти;

b) будь-яку службу вiйськового характеру або — у випадку, коли особа вiдмовляється вiд неї з релiгiйних чи полiтичних мотивiв у країнах, де така вiдмова визнається, — службу, яка має виконуватися замiсть обов’язкової вiйськової служби;

с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайнi громадянськi обов’язки.

 

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.