V. Застереження і заяви про тлумачення

 

Згідно з Європейською конвенцією держава може обмежувати застосування і дію статей, що захищають певні основні права через зроблені застереження до відповідної статті чи статей. Згідно з підпунктом d пункту 1 статті 2 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про право міжнародних договорів (Відень, 1969), яка багато в чому кодифікувала загальні принципи тлумачення договорів, поняття застереження означає:

 

односторонню заяву в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням, зроблену державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору чи приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити чи змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до цієї держави...

 

Віденська Конвенція про право міжнародних договорів не дає достатніх пояснень щодо наслідків дії застережень держави для Європейської конвенції, оскільки застосування цієї Європейської Конвенції грунтується не на принципі взаємності між державами, а на прийнятих Високими Договірними Сторонами односторонніх зобов’язаннях.

 

Стаття 57 Європейської конвенції проголошує:

 

1. Будь-яка держава при підписанні цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний на той час на її території,  не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не дозволяються.

 

2.Будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.

 

Стаття, таким чином, закладає дві основні умови прийнятності застережень: а) застереження  має  бути  прямим  наслідком національного закону, який не відповідає положенню Конвенції (відповідно, закон має бути чинним на час реєстрації застереження); b) застереження має бути зроблене стосовно конкретного положення Конвенції. До цього часу Комісія і Суд не встановлювали різниці між термінами “застереження” і “заява про тлумаченння”; останній термін стосується конкретної заяви держави про те, що прийняття нею конкретного положення Конвенції залежить від певного тлумачення цього положення. Як застереження, так і тлумачні заяви обмежують застосування і дію конкретного договірного положення в даній країні.

 

Перша умова в статті 57 забороняє державі робити застереження у зв’язку з будь-яким законом, який прийнято після того, як держава ратифікувала Конвенцію; друга умова дозволяє державі робити застереження стосовно “конкретного положення“ Конвенції. Не зважаючи на обмежувальне формулювання статті 57, Комісія дозволяє державам приймати нові закони чи норми, якщо вони аналогічні за змістом тим, що діяли на час реєстрації першого застереження.

 

Тільки Протокол № 6, який скасовує смертну кару, не дозволяє робити жодних застережень. Проте, ратифікуючи цей Протокол, Швейцарія зазначила, що її законодавча система дозволяє знову вводити смертну кару в разі війни або неминучої загрози війни; обидві підстави були цілком прийнятними згідно зі статтею 2 Протоколу. Швейцарський уряд також посилався на “міркування необхідності”, яке, на перший погляд, видається дуже широким за змістом, але Швейцарія насправді зверталась до цих підстав тільки під час другої світової війни.

 

Суд ухвалив рішення про те, що держава не може робити застереження відносно статті Конвенції, в якій йдеться безпосередньо не про основні права або свободи, а про процедурні або формальні питання. У справі Лоізіду проти Туреччини (1995) заявник оскаржував спробу турецького уряду накласти обмеження на здійснення права на подання індивідуальної заяви а також на юрисдикцію Суду, в час, коли прийняття цих двох механізмів було необовязковим. Визнавши такі обмеження недопустимими, Суд ухвалив таке:

 

Якщо б... ці положення дозволяли територіальні або такі, що робилися б згідно змісту прийняття, застереження, то держави-учасниці були б вільні в своєму виборі щодо різного режиму застосування конвенційних зобовязань...Така система ...не лише б суттєво ослабила роль ... Суду,... але також зменшила ефективність Конвенції як конституційного міжнародного правового  документу загального європейського порядку (public order).

 

Останнє  речення  пункту 1  статті  57  забороняє застереження “загального характеру”. У справі Белілос проти Швейцарії (1988) заявниця стверджувала, що неможливість оскаржити в суді рішення, прийняте адміністративним органом, є порушенням права на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції.  Відповідаючи на цю заяву, швейцарський уряд послався на свою декларацію про витлумачення пункту 1 статті 6, в якій вказувалось таке:

 

Федеральна рада Швейцарії вважає, що гарантія справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції при визначенні цивільних прав і обов’язків або ж при визначенні обгрунтованості кримінальних обвинувачень проти особи, про яку йде мова, спрямована виключно на забезпечення прикінцевого судового контролю за діями або рішеннями державної влади шляхом ухвали органами державної влади актів або рішень, що стосуються  цих прав чи обов’язків, чи визначення обгрунтованості подібного обвинувачення.

 

Як Комісія, так і Суд дійшли висновку про те, що зміст згаданої вище заяви майже повністю позбавляє обвинуваченого у кримінальному злочині захисту з боку Конвенції і, відповідно, заява носить занадто широкий характер і не відповідає вимогам статті 57, принаймні щодо кримінального процесу. Суд дав таке роз’яснення:

 

“Застереження загального характеру” в статті 57 означає, зокрема, застереження, що викладене у занадто невизначених і широких означеннях, що унеможливлює визначення його точного значення і обсягу ... Слова “прикінцевий судовий контроль за діями або рішеннями державної влади” унеможливлюють точне встановлення обсягу зобов’язань, що їх взяла на себе Швейцарія, особливо щодо того, які категорії спорів охоплює це поняття, і чи при “прикінцевому судовому контролі” розглядаються факти даної справи. Тому ці слова можуть тлумачитись по-різному, у той час як пункт 1 статті 57 вимагає чіткості та ясності. Коротко кажучи, вони підпадають під заборону застережень загального характеру.

 

Після винесення рішення у справі Белілоса швейцарський уряд анулював свої застереження по відношенню до обвинувачень у кримінальних справах і до процедур, які були повязані з визначенням громадянських прав та обов’язків за статтею 6.

 

Пункт 2 статті 57 гарантує, що “будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити короткий  виклад відповідного закону”. Це положення суттєво доповнює вимоги пункту 1 про те, що обмеження має відноситись до закону, чинного на той час, і що воно не може носити загальний характер. Пункт 2 має забезпечити, щоб держави, які роблять застереження до Європейської конвенції, давали Комісії та Судові досить інформації для оцінки його законності. Вони розглянули дієвість цього положення на прикладі швейцарського застереження до пункту 1 і підпунктів с та е пункту 3 статті 6.

 

Федеральна рада Швейцарії ухвалила, що вона витлумачує зміст гарантії стосовно безоплатної допомоги захисника і перекладача відповідно підпунктів с і е пункту 3 статті 6, як такі, що не забезпечують обов’язкове звільнення особи, яка одержує цю допомогу, від сплати судових витрат після закінчення процесу.

 

У справі Темельташ проти Швейцарії (Доп. Ком. від 1982 р.) громадянин Нідерландів турецького  походження, був обвинувачений  швейцарським судом у скоєнні кримінального злочину. Після закінчення процесу органи влади пред’явили йому рахунок на оплату послуг перекладача, якими він користувався під час процесу, посилаючись на зазначену вище заяву про тлумачення. Заявник звернувся зі скаргою до Комісії, стверджуючи, що його права за пунктом 3 статті 6 Конвенції були порушені, частково і на тій підставі, що заява про тлумачення не відповідає формальним вимогам пункту 2 статті 57, оскільки вона не містить короткого викладу закону. Уряд відповів, що федеральна структура країни перешкоджає робити таке представлення. Комісія визнала цей аргумент непереконливим, однак продовжила розгляд проблеми виключно в термінах другого “основного положення” статті 57 - запобігання застереженням загального характеру: 

 

Важливо враховувати обсяг положення Конвенції, застосування якого держава має намір обмежити  шляхом застереження чи заяви про тлумачення. Необхідність включення короткого викладу закону збільшується саме там, де відповідне положення Конвенції має більш широкий характер, наприклад, у статті 10, а не стосовно положення більш вузького  застосування, наприклад, у пункті 3 статті 6...

 

Проте в останньому випадку заява про тлумачення Швейцарії стосується положення підпункту е пункту 3 статті 6, в якому сформулювано дуже конкретний принцип: безоплатна допомога перекладача... Зміст заяви про тлумачення є досить чітким для того, щоб заявник або його захисник зрозуміли, що принцип надання безоплатної допомоги перекладача не може бути застосований проти Швейцарії.

 

Комісія ухвалила, що заява про тлумачення від Швейцарії мала “юридичні наслідки, які були аналогічними правильно зробленому застереженню”, і тому порушення пункту 3 статті 6 у даному випадку не було.

 

Однак у справі Вебер проти Швейцарії (1990) Суд дійшов до протилежних висновків. У цій справі заявник скаржився на те, що було порушене його право на публічне слухання під час винесення йому кримінального вироку. Уряд Швейцарії у відповідь послався на таке застереження:

 

Закріплена у пункті 1 статті 6 Конвенції норма, яка передбачає, що розгляд має бути публічним, не стосується розгляду, який пов’язаний з винесенням ... обгрунтованого кримінального вироку; такий розгляд, згідно із законодавством кантонів, проводиться в адміністративній інстанції.

 

Норма, яка передбачає, що рішення у справі виноситься публічно, не суперечить дії кантонального законодавства при розгляді цивільних та кримінальних справ, якщо брати до уваги те, що судове рішення не ухвалюється публічно, а повідомляється сторонам у письмовому вигляді.

 

Суд визнав це застереження недійсним на тій підставі, що уряд Швейцарії не додав до нього “короткого викладу відповідного закону (законів)”, як того вимагає пункт 2 статті 57. Порівнюючи це рішення з викладеною вище справою Белілоса, Суд підкреслив, що така неповнота представлення становила порушення умови за суттю, а не тільки за формою.

 

 

Органи Європейської конвенції з прав людини

 

A. Європейський Суд з прав людини

 

Протокол № 11 до Європейської конвенції з прав людини вступив в силу 1 листопада 1998 року. Оскільки видання "Короткого путівника" було підготоване до цієї дати і до часу запровадження Регламенту Суду, то в цьому розділі наводиться лише фактичний огляд інституційних та процедурних механізмів, які визначаються в новій версії Конвенції.

 

1.         Склад Суду

 

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

 

[Вони] повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

 

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є "несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі". Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

 

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського Суду строком на шість років. Судді можуть бути переобрані.

 

Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24). 

 

2.   Структура і юрисдикція Суду

 

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів:

комісій, палат і Великої палати.

 

Комісії, до складу кожної з яких входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

 

Більша частина роботи Суду здійснюється на другому рівні його організаційної структури, в палатах, до складу яких входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою - суддю, якого було обрано від заінтересованої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

 

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних та індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними комісіями. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

 

Третій рівень, на якому здійснюється робота Суду, є рівнем Великої палати, до складу якої входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.  

 

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках. По-перше, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від свої юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

 

Якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше... якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

 

Перший із цих критеріїв застосовується також до другого типу передання справ на розгляд Великої палати, які визначаються в статті 43 Конвенції. Згідно цієї статті будь-яка сторона у справі може, відносно якої палата винесла ухвалу, має в своєму розпорядженні три місяці для того, щоб звернутись із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати. Колегія у складі п’яти суддів ухвалює рішення про передання справи до Великої палати, якщо справа “порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції…” або “важливе питання загального значення.” Якщо колегія не приймає клопотання, то ухвала палати стає остаточною.

 

В статті 47 Конвенції йдеться про третій тип передання справ на розгляд Великої палати, коли вимагається надавати консультативні висновки. Запит щодо консультативних висновків може зробити тільки Комітет міністрів Ради Європи і лише за винятково специфічних умов; в такому запиті може йти мова лише про “правові питання, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї”.

 

3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини

 

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від волі держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль. У контексті права міжнародних договорів суверенні держави при ратифікації договору виходять з того, що всі держави - сторони цього договору делегують рівну частку суверенних повноважень. Тому основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме у визначений спосіб саме тому, що інша сторона теж буде діяти подібним чином.

 

Міжнародне право в області прав людини як складова міжнародного права частково базується на принципі взаємності, наприклад, в області гуманітарного права і права збройних конфліктів. Одночасно міжнародне право в області прав людини привнесло до міжнародного права дві важливі новації. По-перше, воно грунтується не на взаємних правах і обов’язках, а головним чином на системі багатосторонніх конвенцій, яка і встановлює об’єктивні стандарти дій держави. По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання переважно по відношенню до конкретних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, і в меншій мірі по відношенню до інших держав-сторін.

 

Європейська конвенція з прав людини, що є одним із перших документів в області міжнародного права захисту прав людини, базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Вся правова система Конвенції базується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному права людини. Але існують засоби, за допомогою яких держава може обмежити ефективність цієї системи, - це застереження і право відступу від положень документа. Такі засоби прямо зачіпають основні права, що їх гарантує Конвенція. Проте інші механізми, як, наприклад, визнання права на подання індивідуальних заяв до Європейської Комісії з прав людини і визнання обов’язкової юрисдикції Європейського Суду з прав людини безпосередньо стосуються можливості розгляду потенційних порушень прав людини, і через те спричинюють сильніший вплив на ефективність усієї системи Конвенції в цілому. Ці механізми вже втратили силу для держав сторін після того, як Протокол № 11 автоматично встановив одночасне визнання права на індивідуальне звернення і  обов’язкової юрисдикції Європейського Суду.

 

і.   Право на подання індивідуальних заяв: стаття 34

 

Право на подання індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений Європейською конвенцією. Стаття 34 дозволяє Комісії приймати заяви “від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції”. Відповідно до Протоколу № 11 всі Високі Договірні Сторони Конвенції повинні визнати право на подання індивідуальних заяв, яке гарантує стаття 34. За часів існування старої системи більшість держав визнали це право тільки на конкретний період часу, хоча регулярно подовжували термін дії такого визнання. Деякі з держав визнали це право зовсім недавно, тому дуже небагато заяв з цих країн потрапили до конвенційних органів.

 

Якщо держава ратифікувала Конвенцію і не зробила жодних заяв про неприйнятність цього положення, Суд уповноважений здійснювати розгляд індивідуальних заяв, які були подані згідно зі статтею 34, при цьому повинні бути дотримані викладені в статті 35 вимоги. За часів існування старої системи декілька держав зробили заяви протилежного змісту, встановивши обмеження на визнання повноважень Комісії в тих питаннях або рішеннях, які постали після дати набрання чинності цією заявою. Комісія визнала ці заяви як такі, що не суперечать статті Конвенції, і можна зробити припущення, що Суд дотримуватиметься такої ж практики. Якщо держава не робить заяву про обмеження повноважень Суду у цьому питанні, то останній визнає за собою повноваження розглядати будь-які питання, що виникають між датою ратифікації державою Конвенції і датою набрання чинності заяви згідно статті 34. Проте навіть за цих обставин Суд наполягатиме на виконанні вимоги про шестимісячний строк, впродовж якого можна подавати заяви згідно зі статтею 35.  

 

Згідно зі статтею 34, якщо держава визнає право на подання індивідуальних заяв, вона бере на себе зобов’язання “не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права”. Це положення тісно пов’язане з правом доступу до Суду та правом на отримання адвокатської допомоги відповідно до статті 6 (див. стор. ….) а також правом на повагу до таємниці кореспонденції відповідно до статті 8 (див. стор. ….).

 

Протягом останніх років виникали інші питання, які були пов’язані із зобов`язанням держави ”не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню права” на подання індивідуальних заяв за статтею 34.

 

У 1987 році Туреччина оголосила про визнання повноважень Комісії приймати до розгляду індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 (на той час це була стаття 25). Проте одночасно вона обумовила визнання повноважень Комісії кількома обмеженнями. Турецький уряд, наприклад, зазначив, що:

 

(ііі) повноваження, що надаються Комісії згідно з цією заявою, не охоплюють справ, які пов’язані із правовим статусом військовослужбовців і, зокрема, з дисциплінарною системою збройних сил;

 

(iv) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно із заявою, поняття “демократичне суспільство” у пункті 2 статей 8, 9, 10 і 11 Конвенції треба розглядати тільки відповідно до принципів, що визначені у Конституції Туреччини, зокрема, в преамбулі до неї та в статті 13;

 

(v) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно з   цією заявою, статті 33, 52 і 135 Конституції слід розуміти як такі, що не суперечать статтям 10 і 11 Конвенції (Додаток до листа на ім’я Генерального секретаря  від 29 січня 1987 р.). 

 

Туреччина стала єдиною державою серед Високих Договірних Сторін Європейської конвенції, яка намагалася встановити умови до заяви, згідно з якою визнавалось право на подання індивідуальних заяв. Після того як Генеральний секретар повідомив Високі Договірні Сторони про заяву Туреччини, деякі країни зробили заяви про те, що такі умови їх не задовольняють, і ці країни залишили за собою право оскаржити ці умови в майбутньому (Данія, Люксембург, Норвегія і Швеція). Греція ухвалила рішення про те, що вважає заяву Туреччини неприйнятною. Головні питання, що обговорювались у ході листування, стосувались характеру застережень за змістом статті 64 (попередньої версії) Конвенції та в міжнародному праві взагалі (див. вище обговорення застережень і заяв про тлумачення). Суд послався на ці зауваження, коли у справі Лоізіду проти Туреччини (попередні заперечення) (1995) ухвалив рішення про те, що він вважає абсолютним визнання Туреччиною права на подання індивідуальних заяв.

 

 Наприкінці 1988 року Республіка Кіпр також зробила заяву про визнання права на подання індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 Європейської конвенції з прав людини. Але ця заява містила пункт про те, що уряд Кіпру не визнаватиме повноважень Комісії при розгляді справ, що пов’язані з “заходами, які вживає уряд Республіки Кіпр у ситуації, що виникла після вторгнення і військової окупації Туреччиною частини території Республіки Кіпр”. Ні Комітет Міністрів, ні Комісія ще не визначились щодо прийнятності цього обмеження повноважень Комісії.

 

іі.   Обов’язкова юрисдикція Суду: стаття 32

 

Пункт 1 статті 32 Конвенції визначає обов’язкову юрисдикцію Суду таким чином:

 

Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.

 

Ці положення дозволяють Суду розглядати як міждержавні справи, так і індивідуальні заяви, а також, за певних умов, робити консультативні висновки з приводу правових питань, що пов’язані з тлумаченням Конвенції.

 

4. Процедури в Суді

 

Для того, щоб не заплутувати читача, який не ознайомлений з конвенційними органами та процедурами, що були чинними до листопада 1998, наведена в наступних розділах нумерація статей подається з урахуванням змін, які були зроблені згідно Протоколу № 11.

 

і. Умови прийнятності: стаття 35

 

Стаття 35 викладена в такому вигляді:

 

1. Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, i впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

2. Суд не розглядає жодної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:

а) є анонімною; або

b) за своєю суттю порушує питання, що вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, i якщо вона не містить відповідної нової інформації.

3. Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.

4. Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.

 

Пункти 1 та 4 статті 35 застосовуються одночасно до і міждержавних, і до індивідуальних заяв, тоді як пункти 2 і три застосовуються лише по відношенню до індивідуальних заяв.

 

a. Вичерпання національних засобів правового захисту

 

Усі міжнародні судові чи квазісудові органи, які займаються захистом прав людини і мають повноваження розглядати індивідуальні скарги проти держави, застосовують правило, згідно з яким особа повинна використати усі доступні національні засоби захисту своїх прав перед тим, як подати офіційну скаргу до міжнародного органу, що здійснює контроль. Це відображає загальний принцип міжнародного права, який базується на визнанні того, що державі має бути надано усі можливі шляхи виправлення порушення її міжнародних зобов’язань через використання власних національних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте та/або контролюватиметься на міжнародному рівні. (Антріш проти Франції (1994)). І тільки якщо органи державної влади не можуть поновити порушене право чи забезпечити справедливе відшкодування за його порушення, Суд розглядає це питання.

 

Термін “вичерпання національних засобів правового захисту” передбачає обов’язкове використання заявником всіх засобів, як адміністративних, так і судових, які передбачені в національному законодавстві. Однак від індивідуального заявника вимагається вичерпати всі ті засоби, якими він може скористатись як правом, а не як привілеєм. Тому хоч заявник і повинен звертатись з оскарженням до всіх судових органів, до яких він має можливість дістатись, він не зобов`язаний звертатись до яких би то не було соціальних служб (Заява № 214/56) чи звертатись за помилуванням до виконавчої влади, що розцінюється вже як  “екстраординарний” а тому і неефективний засіб (Заява № 8395/78). Те ж саме слід сказати і про заяву з приводу перегляду справи. Коли вивчається питання про те, чи заявник вичерпав усі національні засоби захисту, одночасно враховуються розгляд справи по суті  на національному рівні і ефективність засобів правового захисту, які існують на національному рівні. Заявник не зобов’язаний посилатися на Європейську конвенцію з прав людини в національних судах, якщо він посилається на положення національного законодавства аналогічного змісту (Кардо проти Франції (1991) та Садік проти Греції (1996)). Проте заявник повинен посилатися на Конвенцію, якщо вона є єдиною правовою підставою для його заяви (ДеВер проти Бельгії (1980)). Заявник повинен також скористатись усіма внутрішніми процедурними засобами, які можуть запобігти порушенню Конвенції (Барбера, Мессегуе і Хабардо проти Іспанії (1988)).                     

 

Уряд-відповідач може заперечити, що заявник не використав усі внутрішні засоби правового захисту (Заява № 9120/80), але саме уряд має довести існування цих доступних і достатніх національних засобів правового захисту (Заява №9013/80). Уряд-відповідач має також довести, що існуючі внутрішні засоби захисту є ефективними. Коли припускають, що існує можливість відшкодування збитків за порушення права, то такий правовий засіб повинен існувати насправді, а не лише теоретично (Наварра проти Франції (1993)). Подібно до цього, визнання принципу, згідно з яким особа має право на отримання відшкодування за експропрійовану власність, є недостатнім, якщо ця особа все ще позбавлена своєї власності і не отримала відшкодування після незаконної експропріації (Гійємен проти Франції (1997)). Доступні засоби правового захисту можуть бути визнані неефективними, якщо буде очевидним, що прецеденти, які вже закріплені в національній правовій системі не залишають заявнику шансів досягти позитивного результату (Кіган проти Ірландії (1995)), або коли справа заявника за змістом була майже аналогічною тим справам, відносно яких на національному рівні вже було ухвалене рішення (Заяви № 7367/76 і  № 7819/77). Оскарження рішень про вислання чи депортацію, які не припиняють або не скасовують вислання чи депортацію, не можуть розглядатись як ефективний правовий засіб, принаймні стосовно заяв, поданих за статтею 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) (Заяви № 10400/83 і № 10564/83). Нарешті, в тому випадку, коли адвокат безсумнівно стверджує, що якийсь засіб захисту не дасть жодних результатів, то заявник, як правило, може не використовувати цей засіб (Заява № 10000/82). Проте якщо адвокат тільки висловлює сумніви щодо успішного застосування внутрішнього засобу захисту, заявник має виконати сформульовану у пункті 1 статті 35 вимогу про повне вичерпання національних засобів правового захисту (Заява № 10789/84).

 

Важливо зазначити, що коли заява визнається неприйнятною з посиланням на невиконання вимоги про вичерпання національних засобів правового захисту, то це є тимчасовою перешкодою. Суд може повернутись до розгляду заяви в разі виконання заявником положення про вичерпання національних засобів правового захисту.  

 

b. Правило шестимісячного строку

 

У пункті 1 статті 35 від заявників вимагається подавати заяви до Комісії впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні. Це положення, яке є обмеженням на право подавати індивідуальну заяву, потребує чіткого витлумачення. Просте повідомлення (лист) від заявника розглядається як “заява” з огляду на правило шестимісячного строку, коли обставини заяви є достатньо чіткими (Папагеоргіу проти Греції (1997)).

 

Відлік шестимісячного строку починається не тільки від дати прийняття національного рішення, але також і від дати, коли заявникові стало відоме це рішення і, таким чином, він отримав можливість звернутися із заявою до Суду.

 

Вимога стосовно шестимісячного строку дії “закону про давність позову” може застосовуватися тільки у випадках, коли мова йде про конкретні та визначені  події. У випадках коли не можна оскаржити рішення чи дію державних властей, термін починається з моменту вступу в силу остаточного рішення або дії (Заяви № 8206/78 і № 8440/78). Якщо у заяві йдеться про застосування положення закону, наслідком якого є порушення, що продовжується протягом тривалого часу, в такому разі не існує “точки відліку”, з якої починається шестимісячний строк (Заява № 8317/78).

 

c. Умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв: пункти 2 та 3 статті 35

 

У пунктах 2 і 3 статті 35 Конвенції визначено умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв. Згідно з положеннями цієї статті Суд не розглядає анонімні заяви, а також заяви, які за своєю суттю порушують питання, яке вже було розглянуте Судом або вже було подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання. У двох останніх випадках Суд може прийняти заяву, якщо вона містить відповідну нову інформацію.

 

Умова, що передбачена у підпункті b пункту 2 статті 35, відображає правило res judicata - принцип, згідно з яким одна і та сама справа не розглядається двічі. У тексті статті сформульовано дві умови, що стосуються критерію “за своєю суттю”: перша стосується заяв, які вже були розглянуті Судом, друга - заяв, які були передані до інших міжнародних організацій. Проблема, що пов’язана з другою умовою, не мала істотного практичного значення на час прийняття Конвенції, але вона набула значимості від часу створення інших міжнародних організацій, які теж займаються правозахисною діяльністю, наприклад, Комітет з прав людини (який було засновано відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ООН). Термін “відповідна нова інформація”, охоплює тільки факти, які були невідомі на час попереднього представлення заяви або мали місце після того, як Суд вже розглянув справу за суттю.

 

У пункті 3 статті 35 вміщена вимога про те, що Суд повинен визнавати заяву неприйнятною, якщо вона “є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви”. Перше положення щодо неприйнятності застосовується тоді, коли вважається, що підняте у заяві питання виходить за межі повноважень конвенційних органів.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

                     

Друге положення, що міститься в пункті 3 статті 35 - “явно необгрунтована” заява - стало причиною багатьох прецедентів. Ця умова прийнятності повинна була звільнити Суд від детального розгляду заяв, в яких, відповідно до попереднього розгляду, не йдеться про порушення Конвенції.

 

Третє положення пункту 3 статті 35 - “зловживання правом на подання заяви”, не часто використовувалось для визнання заяви неприйнятною. Однак на це положення робилось посилання, коли заявник не зміг дати відповідь на кілька запитів Комісії стосовно розгляду його заяви або, наприклад, коли він допустився наклепницьких висловлювань під час особистої зустрічі з представниками уряду-відповідача.

 

ii. Процедура розгляду справи за суттю

 

Після того, як Суд визнає заяву прийнятною, вступає в дію стаття 38. Ця стаття передбачає два цілком конфіденційні процедури.

 

a. Розгляд справи

 

У пункті 1 правила 38 передбачається, що Суд розглядає справу разом із представниками сторін. Це положення також надає Суду дискреційні повноваження, в разі необхідності, проводити розслідування. Якщо це має відбутись, то заінтересовані держави, “створюють усі необхідні умови”.

 

Якщо не йде мова про “виняткові обставини”, усі слухання в Суді є відкритими для публіки. За будь-яких обставин рішення Суду оголошується публічно. Суд не обов’язково ухвалює свої рішення одноголосно, і кожен суддя має право висловити особисту думку, яка буде опублікована разом із думкою більшості суддів.

 

b.   Процедура дружнього врегулювання

 

У пункті 2 статті 38 сторонам пропонується використовувати Суд “з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції і протоколах до неї”. Ця процедура носить конфіденційний характер.

 

У підпункті b пункту 1 статті 38 встановлюються два аспекти процедури дружнього врегулювання. Перший аспект визначає Суд як посередника між сторонами, другий аспект представляє принцип, який повинен забезпечити, щоб будь-яке дружнє врегулювання відбувалося “на основі поваги до прав людини”. Роль Суду у будь-якій  процедурі врегулювання полягає, таким чином, у гарантуванні поваги до спільного інтересу щодо прав людини, навіть у конкретній справі, коли сторони домовляються залагодити її поміж собою. Ця функція Суду як неупередженого захисника прав людини є особливо важливою у випадках, коли наслідки порушення виходять далеко за межі інтересів особи, яка подала заяву, і коли ці наслідки можуть змусити відповідну державу вжити загальних заходів, які спрямовані на запобігання майбутнім порушенням того самого права по відношенню до інших осіб. Під час здійснення процедури дружнього врегулювання у багатьох випадках вдавалось досягти того, що уряд держави-відповідача вживав належні адміністративних або у деяких випадках законодавчих заходів з метою попередження можливих порушень Конвенції.

 

У разі досягнення дружнього врегулювання відповідно до підпункту b пункту 1 статті 38, Суд вилучає справу з реєстру, “прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення” (стаття 39). Після цього припиняються будь-які процедурні дії у цій справі.

 

5. Інші процедури Суду:

 

i. Виключення справи з реєстру

 

Суд може інколи приймати рішення про те, щоб виключити справу зі свого реєстру - така процедура регулюється статтею 37 Конвенції. Застосування цієї процедури можливе тоді, коли обставини дозволяють зробити висновок про те, що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву, або якщо спір уже вирішено, або коли Суд встановлює, що подальший розгляд заяви не є виправданим. Суд повинен залишити у своєму реєстрі будь-яку справу, якщо “цього вимагає повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї”. 

 

Виключення справи з реєстру набуває особливого значення тоді, коли відкликання заяви чи відсутність реагування з боку заявника обумовлені досягненням попередньої домовленості між ним і державою-відповідачем без впливу або втручання з боку Суду. На відміну від процедури “дружнього врегулювання”, що передбачена у статті 38 Конвенції, оскільки ця неофіційна форма врегулювання виходить за межі процедури судового розгляду, вона не обов’язково має досягатися “на основі поваги до прав людини”. Однак Суд залишає за собою право розглядати заяву ex officio навіть тоді, коли заявник відмовився від своєї заяви чи повідомив про свій намір відкликати її.

 

ii. Участь третьої сторони

 

Стаття  36 врегульовує участь третьої сторони у слуханнях в Суді. Пункт 1 цієї статті надає право будь-якій Високій Договірній Стороні, громадянин якої є заявником, подати свої міркування у письмовій формі і брати участь у слуханнях.

 

Пункт 2 дозволяє Голові Суду запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, або будь-якій заінтересованій особі, яка не є заявником, подати свої міркування у письмовій формі або брати участь у слуханнях. Така дискреційна участь третіх сторін повинна відбуватись “в інтересах належного відправлення правосуддя”.

 

iii. Справедлива сатисфакція: ухвали у справах згідно статті 41

 

Стаття 41 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що у разі, коли Висока Договірна Сторона порушує свої зобов’язання за Конвенцією, а її національне законодавство не передбачає відповідної компенсації за наслідки цього порушення, тоді “Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”. У багатьох справах Суд ухвалював рішення про те, що визнання порушення саме по собі є справедливою сатисфакцією, а в інших випадках призначалося символічна грошова компенсація. Однак у деяких справах Суд приймав рішення про сплату значних сум заявникові, який вигравав справу, враховуючи при цьому і умисне зволікання держави з виплатою сатисфакції. В деяких випадках Суд ухвалював рішення про повернення заявнику майна, яке було нелегально експропрійоване.

 

Хоч Суд, як правило, ухвалює рішення у справі про справедливу сатисфакцію посилаючись на статтю 41, однак в рамках загального рішення по справі, все ж іноді він користується правом окремого розгляду заяви, що пов’язане виключно з компенсацією.

 

 

B. Комітет міністрів Ради Європи

 

До складу Комітету міністрів Ради Європи входять міністри закордонних справ усіх держав - членів Ради Європи.  Тому, на відміну від членів Європейського суду з прав людини, члени Комітету міністрів виступають як представники урядів, а не як  експерти з прав людини. Поточна робота Комітету міністрів звичайно виконується їхніми представниками (послами держав-членів).

 

Про повноваження Комітету міністрів робити запити до Європейського суду з прав людини щодо консультативних висновків з правових питань йшлось вище, на стор….

 

Пункт 1 статті 46 передбачає, що Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами. А пункт 2 статті 46 визначає, що "остаточне рішення Суду надсилається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

 

Нагляд, передовсім, полягає в забезпеченні виплати урядом будь-якої сатисфакції, яка призначається Судом. У виняткових випадках, коли проста грошова виплата не може адекватно виправити становище, в якому опинився заявник, контроль включає також інші заходи, які має вжити уряд, такі як помилування, перегляд справи, зняття кримінального обвинувачення, надання права постійно проживати на території держави і т. ін. Якщо уряд не вживає адекватних заходів, заявник може звернутися із скаргою до Комітету міністрів. Комітет також наглядає за тими заходами, які вживає держава-відповідач з метою запобігти виникненню нових порушень у майбутньому (головним чином це відбувається через зміну законодавства, судової практики, нормативних документів органів виконавчої влади або практики, але інколи йдеться і про практичні заходи, такі, як встановлення обладнання у вязниці, навчання поліцейських або призначення суддів). Заявник або інші заінтересовані сторони можуть надсилати свої коментарі щодо адекватності запропонованих заходів до Комітету. Якщо Комітет ухвалює рішення про те, що адекватне здійснення заходів було ефективним, він приймає публічну резолюцію, в якій затверджується завершення його нагляду за виконаням рішення. Резолюція також містить інформацію про різні заходи, яких ужила держава-відповідач для того, щоб виконати свої зобовязання за Конвенцією.

 

До цього часу жодна держава не відмовилась виконувати ухвалу у справі Суду або рішення Комітету міністрів.* З огляду на загальну ситуацію, Рада Європи не приймала якихось спеціальних процедурних правил для встановлення санкцій проти держав-відповідачів, які відмовляються виконувати такі рішення та ухвали. Найбільш серйозні санкції передбачені у Статуті Ради Європи. Стаття 3 Статуту визначає, що повага до прав людини є основним принципом, який визначає саму участь у Раді. А стаття 8 Статуту уповноважує Комітет Міністрів тимчасово припиняти або навіть виключати з числа членів Ради Європи будь-яку державу, яка припустилася грубих порушень прав людини.

 

 

 

 

 

 

* За системо, яка була чинною до листопада 1998 року, в усіх випадках, коли справа не передавалась до Суду, Комітет міністрів ухвалював рішення про те, мало місце чи ні порушення Конвенції.

 

 

С. Генеральний секретар Ради Європи

 

1.         Роль Генерального секретаря як депозитарія

 

Генеральний секретар діє як депозитарій Європейської конвенції з прав людини та всіх інших конвенцій, що їх було укладено Радою Європи. У деяких випадках функція депозитарія досить обмежена, як, наприклад, стосовно самої Конвенції; згідно з пуктом 4  статті 59 Генеральний секретар лише інформує держави - члени Ради Європи про держави, які ратифікували або підписали Конвенцію. Генеральний секретар зобов’язаний інформувати всі Високі Договірні Сторони про денонсацію будь-якою державою Європейської конвенції з прав людини згідно статті 58.

 

Згідно зі статтею 15 Європейської конвенції будь-яка держава, яка частково відмовляється від своїх зобов’язань за Конвенцією, має інформувати Генерального секретаря про вжиті заходи і про причини їх вжиття. Держава, яка відмовляється від своїх зобов’язань, повинна також інформувати Генерального секретаря про те, коли ці заходи буде скасовано і буде поновлено дію положень Конвенції в повному обсязі. Протягом періоду, коли має місце відступ від положень Конвенції, Генеральний секретар не має чітко встановленого зобов’язання інформувати інші Високі Договірні Сторони про подібне обмеження дії або про його строк.   

 

2.   Інші функції Генерального секретаря

 

На додаток до ролі Генерального секретаря як депозитарія, а в деяких випадках і джерела інформації для Високих Договірних Сторін Конвенції, Генеральний секретар виконує інші, більш прямі функції у процесі нагляду за дотриманням Конвенції. Стаття 52 уповноважує Генерального секретаря робити запит будь-якій Високої Договірній Стороні щодо “роз’яснення тщодо того, яким чином її внутрішнє законодавство забезпечує ефективне виконання будь-якого з  положень цієї Конвенції”. Генеральний секретар робить не часто запит щодо таких роз’яснень. До сьогоднішнього дня такі запити стосувались якогось конкретного питання і надсилались до всіх Високих Договірних Сторін, а не до якійсь окремій державі. Важливо зазначити, що стаття 52 не дає Генеральному секретареві повноважень здійснювати будь-які дії у зв’язку з інформацією, яку він одержує від Високих Договірних Сторін.

 

Підсумкові зауваження

 

Незважаючи на недоліки, в Путівнику зроблено спробу продемонструвати, як здійснювався розвиток Європейської конвенції з прав людини -  найважливішого міжнародного правового документу в ділянці захисту прав людини - у ході витлумачення Європейською Комісією і Європейським Судом з прав людини. Практика роботи цих органів збагачує зміст Конвенції, додає до ідеї форму і життєздатність. Тлумачення Комісією та Судом таких понять, як “верховенство права”, “демократичне суспільство” закладають підвалини європейської системи захисту прав людини і є чітким дороговказом для країн Центральної та Східної Європи, які бажають стати складовою частиною цієї системи.

 

В той же час слід бути розважливим. Європейська конвенція з прав людини не є панацеєю від усіх порушень прав людини в Європі. Створена відразу після закінчення другої світової війни, вона зосередилась на людині та захисті її основних прав. Внаслідок цього їй не вистачає здатності вирішувати на правових засадах гострі проблеми сучасності, зокрема економічні та соціальні. Але, незважаючи на цю обмеженість Європейської конвенції з прав людини, як політики, так і правники мають брати за взірець традицію захисту прав людини, втілену в ній, та працювати над подальшим розвитком того, що вже напрацьовано. Вступ до Ради Європи і приєднання до Європейської конвенції з прав людини країн Центральної та Східної Європи мають надати новий імпульс цим зусиллям.  Рада Європи, а також нові та майбутні держави-члени мусять проаналізувати та оцінити свої здобутки і знову підтвердити свою прихильність до всебічного захисту прав людини, що становить підвалини європейського духовного і політичного життя.